Весна, сигарети і багато музики

Автор: ochi.koloru.neba

Бета: vidma

Фандом: Світ Гаррі Поттера

Пейрінг: Лілі Поттер / Скорпіус Малфой

Рейтинг: R

Жанр: Romance

Розмір: Міді

Статус: Завершений

Події: Діти головних героїв

Саммарі: А руки у Лілі Поттер красиві, витончені, пальці довгі й тонкі, а долоні гарячі. Подушечки пальців тверді, а нігті стрижені (я казав уже, так?). Руки у Лілі Поттер чудові. Руки у Лілі Поттер чарівні. Лілі грає на гітарі.

Попередження: Багато сигаретного диму, трохи легкого мату, трохи алкоголю і дуже багато музики.

Від автора: Є речі, які легше написати, ніж забути. М’яке, тепле і з запахом сигаретного диму.

Подяки: Дівчинці Олі і міцній каві, що не дає спати вночі

1.

Лілі Поттер вчиться на шостому курсі. У неї недбало зав’язана зелено-срібляста краватка і біла сорочка з закоченими рукавами. У неї довге руде волосся і очі кольору бренді. Лілі, бісова Поттер.

У Лілі Поттер двоє старших братів, одна найкраща подруга й ціла армія залицяльників. У неї коротко стрижені нігті, подерті джинси і різнокольорові кеди. Лілі Поттер не носить мантій, хіба що дуже вже холодно. Лілі Поттер найкраща на курсі. Бісова Лілі Поттер!

Вона сипле дотепами пекучими і сміхом дзвінким на весь коридор, вона не звертає уваги на компліменти. Вона слухає уважно, відповідає різко і не завжди цензурно. Вона безсоромно курить у коридорах древнього замку. Вона захоплено розповідає своїй Розі про квідич, не помічаючи навіть, що та її просто не чує. Лілі Поттер – ловець слизеринської команди. Лілі Поттер. Чорт!

Лілі Поттер манить, як і все недосяжне. І я би, можливо, і думати б не думав про це чортеня, якби не її руки.

А руки у Лілі Поттер красиві, витончені, пальці довгі й тонкі, а долоні гарячі. Пучки пальців тверді, а нігті стрижені (я казав уже, так?). Руки у Лілі Поттер чудові. Руки у Лілі Поттер чарівні. Лілі грає на гітарі.

І якби я випадково не зазирнув до порожнього, як мені здавалось, кабінету Заклинань і не побачив тоді, як вона сидить на підлозі з гітарою в руках, якби не почув, як вона грає, не зачепився поглядом за її пальці, що перебирають струни, якби не почув її трохи захриплого від застуди голосу, можливо, Лілі Поттер ніколи не ожила б для мене. Але я зайшов і побачив. І я тепер з знаю, як тремтять її вії-голочки, як вона супить брови і як здмухує з обличчя неслухняне пасмо волосся. Я тепер кожну веснянку на її обличчі знаю.

Ми граємо у дві гітари щочетверга. Я граю добре, Лілі — краще. Іноді відволікаюсь, дивлюся на її пальці, цікаво, вони теплі чи холодні? - а вона сердито смикає мене за рейвенкловську краватку і бурчить: “Гіпогриф тебе затопчи, ти будеш грати чи ні?”. Уся така роздратована, яскрава, жива. Уже така звична, а все одно — нова.

А коли пальці втомлюються від акордів і баре, ми відкладаємо інструменти і сидимо, спершись спинами об стіну. Вона курить, і я курю. Просто в кабінеті Флитвіка. Божевільні! Сигарета тліє у її пальцях, а я і погляду відірвати від них не можу. А вона все сміється і сарказмує, а я все одно дивлюсь. Ми сидимо так недовго — потім встаємо, розходимося у свої вітальні. До наступного четверга.

Привіт, мене звуть Скорпіус Мелфой, і я закоханий у руки Лілі Поттер.



2.

Грати я почав, коли мені було десять. Чи дев’ять? Ні, все-таки десять. Мама вирішила, що музична освіта — це те, без чого я в цьому житті просто-таки загнусь і привела до мене викладача. Я досі не можу зрозуміти — чому саме гітара? Чому не фортепіано, скрипка, флейта? Напевно, це була доля. Доля, яка перевтілилась у мою маму.

Двічі на тиждень до нас у маєток приходив містер Перрел. Гітара його була дуже старою, та і сам він виглядав якось... пошарпано. Штани й піджак, хоч і чисті, але латані-перелатані. Черевики збиті. Капелюх старий. Чортзна-що, а не вчитель!

Грати мені не подобалось. Пальці боліли і втомлювались, акорди видавались надто важкими, а металеві струни ніяк не хотіли мені допомагати. Та я майже ненавидів Перрела, коли спостерігав, як легко й невимушено він грає! Після семи занять я слабкодухо попросив маму припинити ці катування. Вона лиш нахмурилась, але уроків не скасувала. Я скаженів.

На восьме заняття містер Перрел прийшов вчасно. Треба сказати, він взагалі ніколи не спізнювався, цей Перрел. Той урок нічим не відрізнявся від інших, вчитель так само дивився на мої жалюгідні спроби зіграти хоч щось, пояснював терпляче, що роблю не так. Але наприкінці заняття, вже коли стояв на порозі, він підморгнув мені і сказав:

- Дійшли до мене чутки, позбутися мене хочеш? Та не переживай ти, не засуджую, - розсміявся він, помітивши, як змінилось моє обличчя. - У мене для тебе дещо є.

І він простягнув мені маленьку коробочку, від якої тягнулися видовжені вуха. Я взяв коробочку в руки, не знаючи, що з нею робити далі.

- Користуватися не вмієш? Ох вже ці чистокровні, нічого у техніці не тямлять! Це плеєр. Дивись сюди, натискаєш ось цю кнопку, так, цю. Бачиш список? Це назви пісень. Ось так можна вибрати будь-яку, а якщо натиснути ооось цю кнопку, зазвучить музика. Все дуже просто. Послухай, як матимеш час і натхнення. До побачення.

І він вийшов з моєї кімнати, зачинивши за собою двері. Я спантеличено покрутив коробочку в руках. Потім зітхнув, одягнув видовжені вуха і вибрав пісню. Навмання тицьнув пальцем. Але як же мені пощастило! “One, two. Three, four!” - і в мої вуха увірвалась мелодія “I Saw Her Standing There” The Beatles.

Мій світ вибухнув.

Одної миті усе навколо втратило свою значимість, усе, окрім чарівних звуків у моїй голові. Після першої пісні заграла друга, третя, четверта... Я сидів з роззявленим ротом, моє серце шалено стукотіло у грудях, і усього мене затоплювало розуміння: я не відмовлюсь від гітари. Я навчусь грати, чого б це мені не коштувало.

Мені було десять і я слухав Beatles.



3.

У нас не виходить “Wish you were here” Pink Floyd. Взагалі. Ніяк.

Окремо — будь ласка, за милу душу, скільки завгодно! А разом — не йде. Збиваємося. Злимося. Не звучимо.

Лілі зривається першою — майже відкидає гітару, виймає з пачки цигарку і підкурює від палички. Я зі своїм інструментом обережніше — кладу поруч, дістаю сигарету, теж підкурюю. Лілі злиться. Щоки горять, пальці тремтять, очі блискавки кидають.

- Мелфой, ну що ми не так робимо, га? Ну ніби ж усе правильно, чому ж так жахливо звучить-то?

- Видихни й заспокойся, моя знервована подруго, - усміхаюсь я. - Інструмент нервів не любить.

- Хто нервує? Я нервую?! - вона гнівно дивиться на мене. А в очах блискавки, а вії тремтять...

- Ти? Ніііі! Ти абсолютно спокійна. Майже така ж, як була в суботу... - а в суботу був квідич, і я її безсоромно обіграв, вихопивши снитч просто у неї з-під носа. Рейвенклов — Слизерин — 240:230. Лілі рвала і метала.

- Ти до кінця життя мені це згадувати будеш? Перший раз за три роки тобі пощастило мене обігнати, так тепер вже гордості через край, у жодні штані не вміщається... - вона сердиться ще більше. Я сміюсь. - Ну чого регочеш, га, Мелфою? У тебе, між іншим, пісня не виходить!

Я загашую цигарку і знову беру гітару до рук. Перебираю пальцями струни, усміхаюсь до себе. А через кілька секунд в кабінеті звучать уже дві гітари.

Але Поттер сердита. У нас не виходить — та й не вийде вже сьогодні. За вікном — березень, темно й зірки, а в нас — тепло й сигаретний дим. І “Wish you were here”, яка ніяк нам не піддасться.

Лілі знову відкладає інструмент і втомлено заплющує очі. Гітара у Лілі старенька, у мене — доволі нова, але її мені подобається більше. Є у ній щось знайоме, щось... рідне?

- Може, спати пора, зміюко слизеринська? - всміхаюсь я.

- Може і пора, півню ти мій рейвенкловський, -  відрізає та. - Давай ще по одній викуримо і спатоньки.

Ми куримо й мовчимо. Лілі пускає дим кільцями, і мені так пекуче не хочеться її відпускати, що моє особисте бісеня смикає за язик:

- А де ти навчилась грати?

- Навчили, - всміхається та.

- Хто? - ну я ж не відстану просто так!

- Це довга і сумна історія.

- Ти думаєш, що тобі вдасться втекти від відповіді?

- Думаю, так. - Вона сміється, але раптом замовкає: - Мелфою, сюди хтось іде!

- Та хто сюди може йти, пів на першу ночі, всі давно вже п’ятнадцятий сон дивляться... - починаю я, але раптом моє вухо вловлює відголос кроків у коридорі. - Чорт, що робити?

- Тікати, - Лілі зривається на ноги, хапає мене за руку, і ми разом вибігаємо в коридор. З одного боку до нас наближався хтось, підозріло схожий на Макґонеґел (і якого дідька не спиться старенькій?!), і ми чимдуж дременули від кабінету Заклинань. Звуки наших кроків відбиваються луною від стін, і мені здається, що наш тупіт нагадує стадо слонів на ранковій пробіжці. Ми біжимо темними коридорами, перестрибуємо через сходинки на рухомих сходах, дихаємо тяжко. Але не зупиняємося. Біжимо, біжимо, біжимо... Не відпускаючи рук.

І коли ми намагаємося віддихатись в одній із ніш, я вже й думати ні про що не можу, тільки про те, що руки у Лілі теплі.

Ми дивимося одне одному в очі, а її пальці сильніше стискають мої. У Лілі волосся розпатлане, погляд горить, а губи трохи розтулені. І я вже хочу нахилитися і поцілувати, як вона раптом вигукує голосно:

- Мелфооооою, ми ж гітари забули!



4.

Прочуханки нам дали добрячої. Пройшли ми через усі кола пекла — виховну лекцію директора, виклик батьків до школи й покарання купою годин відпрацювання. Нас звинуватили у порушенні спокою, прогулянках після відбою і курінні на території школи. Я спочатку думав благородно звалити всю вину на свої мужні плечі, але Лілі, послухавщи хвилини три мої вигадки, тільки махнула рукою директорові:

- Ой, та бреше він. Разом ми були.

Я закриваю рот, батько хмуриться ще більше, містер Поттер тихенько сміється і безуспішно намагається замаскувати свій сміх під кашель.  Назагал, у мене складається враження, що його ця вся ситуації лише потішає.

Його можна зрозуміти — після правильних і спокійних синів, які за свої сім років у Ґоґвортсі не порушили, певно, жодного правила, єдина донька викидає такий коник! Вночі вештається з Мелфоєм школою, розкурюючи сигарету за сигаретою. Сміх та й годі!

Мій батько налаштований не так добросердно: після промови директора, мені ще доводиться слухати лекцію від нього на тему “Ти що, геть здурів, чим займаєшся, і, головне, з ким, і відколи ти куриш, і що буде, якщо мати дізнається?!”. Але це дрібниці. Головне не це.

Головне те, що наступного тижня я бачитиму Лілі щодня. І не важливо, що в руках у нас будуть зовсім не гітари (їх обіцяли повернути, коли закінчимо свої години штрафні відпрацьовувати), а ганчірки і миючі засоби. Не важливо!

Першого вечора ми натираємо до блиску кубки в Залі нагород. У Лілі волосся підібране у хвіст, ті ж джинси і зелено-жовті кеди. У Лілі зосереджене обличчя, а з задньої кишені джинсів стирчить пачка сигарет. Хоч би сховала, чесне слово!

- Пооооттер, ти що, курити прямо тут зібралась? - тягну я.

- Можна і тут. Але краще, все-таки, у Флитвіка, вдруге нас там точно не застукають, - кидає вона навіть не обертаючись. Ну що за неслухняне дівчисько! Я всміхаюсь. Курити хочеться страшенно.

І за годину ми вже спокійненько димимо в кабінеті  Заклинань.



5.

Новина облітає Ґоґвортс за лічені хвилини — Лілі Поттер прийшла сьогодні на заняття у спідниці. Дівчисько, яке ніхто в житті не бачив ні у чому, окрім джинсів (та вона навіть на Зимовий бал у них прийшла, чим заслужила суворий погляд Макґонеґел!), з’явилась у коротенькій спідничці посеред тижня. Для цього потрібні по-справжньому вагомі причини! Новина облітає Ґоґвортс за лічені хвилини — Лілі Поттер прийшла сьогодні у спідниці, отже, Лілі Поттер закохалася.

Я хмурюся і злюся. Під час сніданку яєчня стоїть мені поперек горла, я все зиркаю крадькома на слизеринський стіл. Поттер сміється дзвінко, вислуховуючи байки Фреда Забіні, а на мене навіть не гляне. Закохалась, точно, закохалась! Довго думав, Мелфою, втекло твоє руде щастя!

Настрій псується зі швидкістю світла. Я зриваюсь на однокурсниках, я неуважний за уроках, а на тренуванні з квідичу навіть не думаю шукати снитча. Наш капітан дивиться на мене, мов на божевільного, але лише махає рукою  і відпускає усіх раніше.

Я вештаюся біля Чорного Озера, і мою душу розриває сумнів — йти чи не йти сьогодні у кабінет Заклинань? З одного боку — сьогодні четвер, і проблеми з “Wish you were here” нікуди не зникли, а з іншого — Лілі Поттер закохалась і, напевне, плювати тепер хотіла з Астрономічної вежі на наші посиденьки. На вулиці смеркає, вечірні тіні накривають все навколо, і я бреду до замку. Ноги самі несуть мене у вежу Рейвекло за гітарою.

У кабінет Флитвіка я майже біжу, серце розривається від страху: прийде чи ні? Різко відчиняю двері і...

- Ти чого запізнюєшся, га, Мелфою? - вона сидить на підлозі, як завжди, витягнула свої довгі голі ноги і награє щось на своїй старенькій гітарі. Пальці — тонкі, довгі, витончені — дбайливо перебирають струни, а в мене від радощів серце б’ється десь у горлі. Прийшла!

- А ти для кого так вирядилась, га, Поттер? - вона різко піднімає голову, і очі у неї небезпечно горять.

- А тобі-то що до того? Не подобається, чи що? - і її щоки заливаються ледь помітним рум’янцем. - І взагалі, сьогодні просто спекотно.

Ага, спекотно, звісно. Друге квітня, на вулиці мряка і температура не вище п’яти градусів. Спекотно. Дуже. Просто Африка.

Але я піднімаю руки примирливо:

- Пробач, Лілі, тобі дуже личить, чесно.

Вона всміхається. І тут же бурчить, бо досі трохи дується:

- Та сідай уже, грати будемо.

І ми граємо. Довго-довго, забуваючи про втому і час, забуваючи про негаразди і проблеми, забуваючи… Лілі грає соло, і я дивлюся на її руки. Руки у Лілі Поттер чудові. Руки у Лілі Поттер чарівні.

А потім ми знову куримо і розмовляємо. Про дрібниці. Про кішку Філча і матч Гриффіндор — Гафелпаф, про чергову занудну вечірку у клубі Слизорога і маленьких єдинорожат Ґеґріда, що тільки-но народились, про смаки льодяників “Берті Боттс” і нового Міністра Магії, про Шотландію і...

- Так хто тебе грати вчив, кажеш?

- Друг, - мружить вона очі лукавою кішкою і прикурює чергову сигарету.

- Ви досі спілкуєтесь? - цікавість просто з’їдає мене, на язику вертяться десятки запитань, і в мене ледве вистачає сил не випустити їх назовні.

- Ні. Він зник. Чотири роки тому, - і всі мої запитання відразу кудись зникають. Лілі Поттер дивиться на мене і всміхається сумно. - Давай грати, добре? І ось іще що. Завтра День народження у мене. Сімнадцять років. Приходь до Розі, відсвяткуємо. Пароль - “Плямистий клешнепод”. Прийдеш? - я киваю у знак згоди, всміхаюсь. - От і чудово. А тепер — за роботу.

Вітер б’ється у вікно, а у нас всередині тепло і радісно. У нас вперше вийшло зіграти “Wish you were here” правильно.



6.

Розі Візлі — гриффіндорська староста. І кімната у неї окрема, простора, світла. І я почуваюся тут трохи не по собі. Але тримаюсь. Лілі ще не з’явилась, і я слухаю розповіді її найкращої подруги і мну в руках букет квітів. Сам начаклував. Хотів проліски, а вийшли конвалії. Все одно гарно.

У двері стукають, і в кімнату ввалюються два абсолютно мокрі і дуже схожі один на одного хлопця.

- Королева наша ще не явилась простому народові? - Джеймс паличкою висушує одяг. - Ну і мерзота на вулиці! Я ледве відпросився з тренування, аби Лілі привітати. У неділю матч, а я тут пиячити збираюсь...

Раптом двері відчиняються і на порозі стоїть, сяючи усмішкою, Лілі Поттер власною персоною. Але стоїть вона недовго — тільки-но помітивши старшого брата, вона з вереском кидається йому на шию.

- Ти приїхав, ти приїхав! - Джеймс підхоплює сестру на руки і починає кружляти кімнатою.

- Ну от, ти цього загонича несумлінного задушиш скоро, він через день взагалі на мітлу сісти не зможе... - невдоволено бурчить Альбус. - З Днем народження, мала!

- Я не мала вже! Я, між іншим, повнолітня! - Лілі сміється і обіймає другого брата. Я почуваюсь трохи зайвим на цьому сімейному святі, але не відступати ж слабкодухо! Хоробро ступаю крок уперед і простягаю рудій свої конвалії.

- З Днем народження, Поттер, - усміхаюсь найлукавішою зі своїх усмішок. Вона букет приймає, дивиться на мене, очі зацікавлено примружує.

- Дякую. А як ти дізнався, що конвалії — мої улюблені квіти? - я подумки дякую Мерлінові за те, що в мене не вийшли задумані проліски.

- Гей, імениннице, ми ще довго на порозі топтатись будемо? Адже ми більше нікого не чекаємо? Тоді бігом святкувати — кроком руш, пісню почииииинай! - це Розі налітає на Лілі, намагаючись щиро відтягати ту за вуха. Поттер відбивається зі сміхом, за спину мою ховається.

- Ну, пісні я вам обіцяти можу! Мелфою, ти ж гітару не забув?

- Не забув, - киваю я.

- От і чудово!

Ми сидимо на підлозі на подушках і п’ємо вогневіскі. Ми сміємося  з жартів Альбуса, слухаємо спортивні байки Джеймса і ґоґвортські — Розі. Ми з Лілі граємо, ми з Лілі співаємо, ми з Лілі імпровізуємо. А голова з кожним новим ковтком паморочиться ще більше, і ще голоснішим стає сміх, і ще сильнішим — бажання танцювати! Повітря гаряче, щоки у Лілі палають, а очі блищать ще яскравіше. Ми вибігаємо на коридор курити — туди, до свіжого повітря і мерехтіння факелів.

- Знаєш, а в мене для тебе є ще один подарунок, - і я виймаю з кишені невелику коробочку, перев’язану зеленим бантом. Лілі підводить на мене зацікавлений погляд і розв’язує стрічку.

- Колись давно мені це подарувала одна дуже дорога для мене людина. І це змінило моє життя. Я, певне, завжди буду йому вдячним...

Дівчина викидає недопалок і відкриває подарунок. І захоплено охає.

- Це ж плеєр! Нічого собі! - і вона кидається мені на шию, і я обіймаю її, притискаю до себе сильно-сильно, вдихаю запах її волосся і сигаретного диму.

- Дякую... - шепоче вона мені прямо у вухо, і я відчуваю її гаряче дихання на своїй шкірі. Мурашки зграйками пробігають спиною і  руки вкриваються гусячою шкірою. У темному коридорі я обіймаю Лілі Поттер. У моїй голові — хміль і щастя.

А потім ми ще довго сміємося і п’ємо вогневіскі, граємо на гітарах, дуркуємо і співаємо. А коли брати Поттери прощаються і шкандибають в спальню Альбуса, підтримуючи один одного, Розі начакловує нам купу подушок і ковдру і стелить на підлозі. І ми лежимо на боці і дивимося один на одного. Очі у Лілі кольору бренді, ніс кирпатий, а у вухах круглі сережки. Волосся у Лілі мідне, і пахне воно весною і сигаретним димом. Лілі дістає з кишені джинсів плеєр, вмикає його і протягує мені одне видовжене вухо. Вона ставить Елвіса. І присувається ще ближче. Я простягаю руку і торкаюсь кінчиками пальців її щоки. Вона заплющує очі, підставляє обличчя моїй руці. “I can`t help falling in love with you” співає нам на вухо Елвіс, і я розумію, що пропав. А губи у Лілі Поттер м’які й теплі, губи у неї солодкі й терпкі — вогневіскі і яблука. І цілувати Лілі Поттер я можу цілу вічність.

Розірвавши нарешті поцілунок, я шепочу тихенько:

- А цей твій друг... який тебе грати вчив... як ви познайомились?

- А я йому на голову з неба звалилась, - усміхається Лілі, не розплющуючи очей. І тягнеться за ще одним поцілунком.

На ліжку тихенько сопе Розі, на столі догорає остання свічка, а ми засинаємо, міцно обійнявши одне одного.



7.

- Мелфою, скільки можна спати? - чиясь тепла рука куйовдить моє волосся. Не розплющуючи очей, я руку перехоплюю і цілую зап’ястя, відчуваю губами, як б’ється тоненька жилка. І всміхаюсь сонно.

- Ні, ну я ж серйозно! Вже полудень скоро! - я розплющую одне око, і мене відразу накриває сонячною хвилею. Ні, на вулиці все ще сіро і ллє дощ, але біля мене всміхається руде сонце.

- Як почуваєшся, п’яничко? - Лілі пестить мою щоку, і подушечки пальців у неї тверді, а долонька така гаряча...

- Чудово. А зараз буде ще краще, - і я піднімаюсь, спираючись на лікоть і намагаюсь її поцілувати, але вона вивертається:

- Ти що, а раптом Розі зайде? - проблема мені незрозуміла, але я слухняно вкладаюсь на своє місце. Лілі, ніби велика руда кішка, лягає поруч і вмощується на моє плече. Її волосся лоскоче мені обличчя і лізе до носа, але зовсім не хочеться відвертатись. І так добре — просто лежати, просто вдихати її запах, просто мовчати.

А за кілька хвилин з ванної кімнати повертається Розі, вона дивиться на нас і багатозначно всміхається, вона ухиляється від подушки, що кинула в неї Лілі, вона трусить головою, і від її короткого рудого волосся усією кімнатою розлітаються краплі води. Розі дуркує і прямо заявляє, що пора би нам вже вимітатись з її кімнати подалі. Ну, ми і вимітаємося.

У пом’ятій одежі, розпатлані і заспані ми гордо проходимося через гриффіндорську вітальню, тримаючись за руки. На нас націлені десятки поглядів, за спинами наростає хвиля шепотіння — не обговорює нас, певно, тільки лінивий. А мені шалено хочеться розреготатись на весь голос, і я ледве себе стримую.

Ми прощаємося на повороті до підземель, довго і смачно цілуємося, а на прощання Лілі шепоче мені на вухо, що, певне, тепер нам варто грати в дві гітари частіше. Адже стільки ще пісень невивчених! І хто ж їх грати буде, якщо не ми?

Я стою і дивлюся, як за поворотом зникає спина Лілі Поттер.



8.

Весь стадіон кипить — сьогодні квідич. Я сиджу на трибунах і жахливо нервую, через кілька хвилин на поле вилетить моя Лілі. Погода сьогодні ідеальна — тепло, вітру немає і сонце не надто яскраве — сліпити очі не буде. Але я все одно мов на голках.

Вболівальники в передчутті спортивного свята. Слизерин — Грифіндор, вічне протистояння! Професор Лонгботтом, декан кішок, натягнув величезного капелюха у формі лев’ячої голови (майже впевнений — позичив його у своєї дружини), а на професорі Слизорогові сьогодні мантія у зелено-срібну смужку, і особисто мені він страшенно нагадує матрац.

Нарешті стадіон вибухає підбадьорливими вигуками — команди вилітають на поле. Сьогодні проти Лілі грає її найкраща подруга й улюблений брат. Розі Візлі — одна з найшвидших загоничів школи, Альбус захищає кільця більш, ніж надійно. І що їй, розірватися? Хоч і сміялась вчора, що тато все одно невдоволеним лишиться — хтось з них мусить програти.

Розі рудою блискавкою мчить до кілець, ухиляючись від бладжерів. Один влучний кидок — і рахунок відкрито. У Слизерина дірка-воротар. Я від хвилювання стискаю кулаки.

Команди обмінюються атаками, Альбус бере три удари з чотирьох, а бездарність-Флінт пропускає все, що можна. Я сердито лаю його про себе, і кулаки стискуються з такою силою, що пальці біліють. Слизерин дує 10:60.

Лілі шугає високо, намагаючись роздивитися в небі маленький золотий м’ячик. Відповідальність на ній величезна. Змій може врятувати тільки снитч.

Коли Розі забиває свій четвертий квафел і рахунок стає 30:110, стадіон ахає і заворожено спостерігає, як Лілі у крутому піке мчить до землі. Їй у потилицю вже дихає грифіндорський ловець, але моя дівчинка випереджає його на півкорпуса. А земля все ближче-ближче-ближче, виходь з піке, Лілі, що ж ти робиш, розіб’єшся ж, ну ж бо, давай, дівчинко, ти можеш... Кошак здається, а моя Лілі навіть не скидає швидкості, вона протягує руку, і...

Зіткнення. Руки в мене тремтять, голос зривається на крик, а ноги самі несуть мене на поле. Біля Лілі вже зібрався невеличкий натовп гравців, я розштовхую їх ліктями, падаю на коліна коло дівчини. Очі у неї заплющені, вії-голочки тремтять, одна рука якось неприродно вивернута, а в іншій слабо тріпоче крильцями снич. Лілі Поттер стискає його у пальцях і усміхається.

Я несу її, таку худющу і таку легеньку, до Лікарняного Крила, а вона лиш тулиться до мене і тремтить.

- Мені боляче... - шепоче тихо-тихо.

- Я знаю. Ти потерти ще трішечки. Мадам Помфрі тебе за хвилинку підлатає, - вона всміхається слабко.

- Скорп, я плакати хочу...

- Плач. Плач, хороша моя, плач...

- Мені не можна. Я обіцяла. - Я дивлюся в її абсолютно сухі очі, і серце моє стискається від болю і переживань.

І коли вона лежить на своєму ліжку, хворобливо бліда і з дивною усмішкою на губах, п’є свої гидотні настійки, я розумію, що сьогодні я нікуди звідси не піду. Що просто не зможу зімкнути очей, знаючи, що десь у лікарні не може заснути від болю моє хоробре щастя.

- Мелфою, а принеси мені гітару, будь ласка... - шепоче вона, і мої брови від здивування повзуть догори.

- У тебе рука зламана, як ти грати зібралась?

- У мене зламана. А в тебе — ні, - вона всміхається ласкаво. - Тільки ти мою гітару принеси. Я її побачити хочу.

Я повертаюсь за півгодини. В руках у мене старенький інструмент, а у грудях дивне відчуття, що колись я його в руках вже тримав. Лілі з любов’ю проводить пальцями по корпусу, ніжно погладжує кожну подряпину.

- Грай, Мелфою. Грай...

І я граю. І на думку чомусь спадає Боб Ділан. Лілі заплющує очі і стукає до воріт раю разом зі мною.



9.

Травень цього року теплий-теплий, сонечко припікає вже зовсім по-літньому. Я лежу на траві, поклавши голову Лілі на коліна й намагаюсь готуватись до НОЧІ. Але небо таке синє, а вітер такий приємний, що думки розбігаються, і думаю я зовсім не про іспити. Лілі розсіяно перебирає пальцями моє волосся, з головою занурена в якусь статтю про Фредді Меркюрі.

- Поттер, - тягну я, відкинувши останні спроби вивчити хоч щось, - а ти  що плануєш роботи у літку?

- Га? Додому їду. А що?

- Давай помандруємо. Можна на мітлах, можна по-маглівськи, автостопом... ну, знаєш, будемо волочитися країною, як перекоти-поле... - Лілі приголомшено дивиться на мене, відклавши статтю.

- У мене друг був... волоцюгою... - і мені здається, що говорить вона це собі, а не мені, такий задумливий у неї тон. Але наступної миті вона скидає з себе заціпеніння і дивиться на мене уважно: - Стоп. А вступати до Академії Зіллєварів ти вже передумав?

- Ні, не передумав. Але вступні у мене на початку червня, та й займуть вони максимум дні три.

Лілі мружить очі мрійливо і супиться — обдумує, потім дістає з пачки сигарету і прикурює. Кілька разів смачно затягується. і передає мені.

- А батьки твої що скажуть? – запитально піднімає брову .

- А батьки мої нічого не скажуть, - сміюсь я тихенько, - батьки мене мовчки приб’ють.

Мій рудик усміхається, а в очах у неї вже бісики скачуть.

- А куди поїдемо?

- Світ за очі. Ти куди хочеш?

- Ммммм. Не знаю. В гори. І до моря. І в Ірландію.

- Поїдемо.

- Обіцяєш?

- Обіцяю. А тепер ходімо на обід, я б зараз дракона з’їв.

- Та у них м’ясо несмачне, - Лілі сміється дзвінко, а сонячні промені плутаються у її віях. Ми піднімаємося з землі і вже думаємо вирушати в бік замку, але з журналу дівчини випадає клапоть паперу. Я піднімаюсь, аби його підняти і завмираю.

На старій чарівній фотографії маленька руда дівчинка грає на гітарі, а поруч у латаній-перелатаній мантії і старенькому капелюсі сміється містер Перрел.



10.

Гаррі Поттер щасливий: маленькій Лілі всього лиш дев’ять, а вона вже так добре літає! Лілі носиться на мітлі високо і її сміх чутно, певно, на всю околицю. Дорога безлюдна, тільки трохи попереду йде якийсь чоловік з гітарою. Це чарівник — сьогодні спекотно, і свою пошарпану мантію він несе у руках — а значить, ніякого Статуту про Секретність вони з донькою не порушують. Гаррі Поттер повільно йде дорогою додому, поглядаючи на маленьку Лілі, яка виробляє у повітрі шалені віражі й сміється — ніби дзвіночок. “Добре, що Джині не бачить, напевне, дісталось би мені за таку легковажність”, - думає Гаррі, мружачись від сонця.

Але ж донечка щаслива! Вона літає на татовій мітлі самостійно, вона піднімається все вище, мчить все швидше, і вітер розвіває її довге волосся, і очі трохи сльозяться. А навколо — літо, простір, сонечко, свобода! Лілі заплющує очі й розплющує їх тільки тоді, коли відчуває, як держак вислизає з дитячих долоньок. Лілі не розуміє, чому земля так швидко наближається і чому так страшно кричить тато. Лілі не боїться, адже вона не падає, а летить. Тільки без мітли.

І приземляється просто у руки до незнайомого чарівника. Він чомусь блідий, мов стіна, і наляканий, а Лілі тільки вражено кліпає очиськами. Звідкись підбігає тато, забирає її з рук незнайомця і притискає до себе так, що ребра ось-ось тріснуть.

- Таааат, задушиш же, - незадоволено бурчить дівча, а він тільки стискає її ще сильніше. І серце у нього калатає, як скажене, а руки тремтять.

- Ніколи більше так не роби, - шепоче схвильовано він.

- Як - “так”? Мені що, літати більше не можна? - Лілі нічого не розуміє. Ці дорослі якісь дивні. Вона підводить погляд на незнайомця і питає: - А Ви хто?

- Я Френк, - чоловік усміхається, видно, вже прийшов до тями.

- Ви пробачте мені, що я на вас так... приземлилась. Треба було на тата, але я щось не розрахувала...

- Нічого, посадка ж минула успішно, - Лілі сміється і Френк сміється, а тато досі стискає доньку в обіймах, ніби боїться відпустити.

- А ви музика?

- Я? Я волоцюга.

- А що це за інструмент?

- Це гітара.

- А всі волоцюги вміють грати на гітарі?

- Ні, не всі. Але я вмію.

- А ви мене навчите?

- Навчу, - Френк усміхається. Він якийсь дуже пошарпаний. Штані й піджак хоч і чисті, але дуже поношені. Черевики збиті. Капелюх старий. І все одно – цей Френк якийсь... сонячний.

Потім тато довго-довго дякує йому, потім ще довше намагається запросити на вечерю. Врешті-решт, Френк здається і всі разом являються у Ґордикову Долину, додому. Потім – п’ють чай з пирогами і довго сміються. Маленькій Лілі не сидиться на місці — її немов магнітом тягне до гітари. Нарешті Френк встає, підходить до неї і шепоче:

- Ну що, почнемо вчитися? - Лілі радісно киває, і вони разом виймають стареньку гітару з чохла...

Перший рік Френк заходить три-чотири рази на тиждень. Йому завжди раді — Джині відразу всаджує за стіл, Альбус із роззявленим ротом слухає подорожні історії, - де він тільки не був, цей сонячний чолов’яга! - а Лілі нетерпляче переминається з ноги на ногу, чекає, поки родичі лишать Френка в спокої. Він — її друг. Вона сама його обрала, коли просто в руки йому приземлилась.

Вони грають годинами. Щось виходить, щось — ні. Лілі терпляча і пальці їй вже не болять, як боліли спочатку. Френк жартує і звертає її увагу на помилки.

- Лілі, - каже він в один спекотний серпневий день, - я більше не зможу приходити так часто.

- Чому? - і зіниці дівчинки розширюються здивовано.

- Хлопчик, якому я викладав музику, їде до Ґоґвортсу. Я збираюсь трохи помандрувати тепер.

- До Ґоґвортсу... І Альбус їде до Ґоґвортсу. А мені ще рік.

- Але через рік ти також сядеш на поїзд і поїдеш до школи.

- Звісно, поїду. Тільки без тебе буде сумно.

- А я ще зайду. Я завжди буду зазирати до вас, коли буду в цих краях.

- Обіцяєш?

- Обіцяю. А ти мені обіцяй, що гітару не закинеш.

- Френк, ти що, як же я без гітари? - Лілі кипить від обурення. - Мені без гітари не можна. Я без гітари пліснявою від нудьги вкриюсь.

Френк сміється і Лілі сміється разом з ним. А потім він надягає свого старого капелюха, прощається з Джині й Альбусом і роз’являється.

Він повертається через чотири місяці. Сипле розповідями про далеку Шотландію, слухає, як грає Лілі і наминає пироги. Потім зникає знову. І знову повертається.

А через рік Лілі їде до Ґоґвортсу. Сортувальний капелюх думає довго, але врешті-решт розподіляє її на Слизерин. Вона сміється над враженим грифіндорцем Альбусом і міцніше притискає до себе новеньку гітару, яку батьки подарували на одинадцятий День народження.

Френк щороку заїжджає на Різдво і один раз на літніх канікулах. З роками він стає ще пошарпанішим і ще сонячнішим.

Свій тринадцятий День народження Лілі зустрічає у сльозах — зла Аманда Ґойл, сусідка по спальні, спалила закляттям гітару, коли руда відмовилась “перестати бринькати”. Сльози солоні й гарячі котяться по щоках, Лілі судомно схлипує, навіть не намагаючись їх зупинити. Вона реве, сидячи на підлозі у кабінеті Заклинань, щоб ніхто не бачив, але раптом скрипнули двері, відчиняючись — хтось увійшов.

- Лілі.

Альбус. Милий, добрий Альбус прийшов витерти солону воду з обличчя сестрички. Лілі схлипує ще голосніше і не підводить голови.

- Лілі. Тут до тебе прийшли... - але дівчинка заперечливо хитає головою, не підводячи погляду на брата. Ну кому вона може показати в такому стані?

-Ну чого ти розрюмсалася, га? І справді без гітари пліснявою вкриваєшся, - звучить в кабінеті інший голос, дорослий і хриплий. Лілі різко підводить голову і бачить його — Френк такий же пошарпаний і веселий. Вона кидається його обіймати, а той регоче ще голосніше:

- З Днем народження, Веснянко!

Вони довго-довго розмовляють того вечора, поки за вікном не спадають квітневі сутінки.

- Лілі, у мене для тебе новини. І навряд вони тобі сподобаються. Я їду. Назавжди.

Дівчинка завмирає на місці, а її очі знову стають вологими.

- О, ні, ти тільки не плач! Пообіцяй мені, що більше ніколи не заплачеш. Обіцяєш? - вона повільно киває, не промовляючи і слова. - Давай зробимо вигляд, що я не поїхав, а зник. Давай?

- Та яка різниця! - палко вигукує Лілі, очі її палають гнівом, а щоки заливає рум’янець.

- Ну, знаєш, поїхав за кордон назавжди — це якось прозаїчно. А ось по-чаклунськи зник — це по-нашому! - і він сміється як завжди голосно й щиро. Лілі не витримує і всміхається у відповідь.

- І ще у мене для тебе подарунок є. На День народження. - Френк простягає їй свою гітару. - Хай тобі це про мене нагадує. А то я знаю вас, дівчат, забудеш же через тиждень!

- Я... ти... ти що... Я не можу цього взяти! А як же ти? - Лілі вражено кліпає очиськами, відкриваючи і закриваючи рот, не в силах вимовити щось зв’язне.

- А що я? Я собі на ще одну зароблю. Тобі зараз потрібніше.

Вона міцно обіймає його, а потім він йде, озирнувшись на порозі:

- І пам’ятай, ти мені обіцяла не плакати, дівчинко-сонце, - вона всміхається. Вона тепер завжди буде всміхатись.

А вже біля самого кабінету директора, звідки Френк каміном збирався перенестись у “Дірявий казан”, він наштовхується на високого білявого хлопця.

- Ого, привіт, приятелю! Як справи? - хлопець усміхається широко у відповідь і відтягує трохи вузол свої рейвенкловської краватки.

- Доброго дня! Справи нормально, вчусь по-трохи. А Ви як? Щось давненько до нас не зазирали...

- І вже не зазирну. Виїжджаю я, Скорп. Назавжди виїжджаю. - Френк якось тяжко зітхає, але раптом випалює: - А знаєш що? Давай я тебе навчу квіти вичакловувати!

- А це ще нащо? - не розуміє хлопець.

- Ну, хто його знає, а раптом дівчина яка сподобається! Давай! - і Френк виймає з кишені чарівну паличку й показує хлопцю заклинання. Той повторює — і через мить у нього в руках з’являється букет конвалій.

- Чорт, а хотів же проліски!

- Ну, нічого! А раптом це доля? Добре, друже, піду я. Ти тільки це... гітару не закидай.

- Ви що, містер Перрел, я ж без гітари пліснявою від неробства вкриюсь!

- Пліснявою, кажеш... - Френк задумливо поправляє капелюха. - Пліснявою то пліснявою. Бувай здоровий!

- До побачення! - киває Мелфой, і через хвилю його викладач музики зникає за дверима директорського кабінету. Хлопець лишається в коридорі один вертіти в руках букет білих конвалій.



11.

Сонце тільки-тільки починає підійматися над горизонтом, фарбуючи своїм промінням усе довкола в ніжно-золоте. Я сиджу на узбіччі запиленої дороги, на мені старі джинси і вилиняла футболка. Вчора я вступив до Академії Зіллєварів на факультет протиотрут. Вчора мою руку потиснув батько, а мама ледве не заобіймала до смерті. Вчора мені весь вечір розповідали, як мною пишаються. А сьогодні я написав записку про те, що повернуся у серпні, зібрав речі і роз’явився. І тепер я чекаю.

Повітря по-вранішньому свіже й прохолодне, а трава навколо вкрита росою. Я знімаю взуття, закочую джинси і ходжу босоніж. Я закурюю і потягуюсь. Ну і де носить красуню мою неземну?

Вона являється хвилин через сім: руда, худа, з очима кольору бренді й чарівними руками. Вона підбігає до мене й цілує ніжно.

- Доброго ранку, - я усміхаюсь і зариваюсь обличчям в її волосся. - Записку батькам лишила?

- Лишила. Вибачилась, що не зможу бути на Дні народження тата. А ти?

- І я лишив. З такими самими вибаченнями, до речі.

- Ну, що, ходімо? Курс на схід? - Лілі щось мугикає собі під ніс, чекає, поки я взуюсь і дивиться на дорогу.

Ми йдемо назустріч сонцю і свободі, у нас за спинами наплічники й гітари, ми тримаємося за руки й дивимося вперед. Ми молоді, ми закохані, ми щасливі.

Ми йдемо назустріч сонцю, і в мене з’являється відчуття, що в спини нам дивиться Френк Перрел, мій старий вчитель музики. Дивиться, поправляє старого капелюха й усміхається.