Небо на двох

Автор: ochi.koloru.neba

Назва: Небо на двох

Фандом: Світ Гаррі Поттера

Бета: vidma, вона ж Mari

Пейрінг: Вікторія Візлі / Теді Люпин

Жанр: Drama

Розмір: Міні

Статус: Завершений
Саммарі: І тільки в небі повністю відпускаєш себе — носишся шаленим бладжером над Хогвартсом і околицями, деколи сам, деколи в компанії Вікторії Візлі. Її єдину терпиш поруч, тому напевне, що вона така ж божевільна, як і ти.

Попередження: тут все сумно.

Від автора: Виявляється, мені зовсім нецікаво писати сумно про любов. Тому цей текст - не про любов. Він про втрату. Про біль. І про небо, так.

Подяки: Дякую за те, що ти була.

-              Ну, чого тобі? - у неї голос застуджений вічно і очі сумні, у неї погляд втомлений, вона супиться і здуває з чола пасмо волосся неслухняного. Ти лиш спираєшся недбало на свою мітлу, цілиш у неї усмішкою чарівною:

-              Політати не хочеш?

-              Згинь, - шипить роздратовано вона і майже біжить до дівочих спалень. Ти лиш махаєш на неї рукою — і йдеш літати сам.

Ви не друзі і не родичі, з нею просто добре літати, вона не починає дурних дівчачих розмов, не сміється над власними жартами несмішними, не стріляє очима, вона лиш стискує міцніше свою мітлу  і пірнає в такі віражі, такі мертві петлі виробляє, що в голову думка непрошена стукає: “А чи не намагаєшся ти себе вбити, га, Візлі?” Але думку цю швидко видуває з голови шалений вітер, а маленьке бісеня на твоєму лівому плечі підбурює повторити її маневр, переплюнути, відпустити мітлу, триматись лиш ногами, зависнути в повітрі на мить, а потім падати — коли швидкість шалена, коли вітер у вухах свище, коли очі сльозяться, а серце б’ється десь у горлі, і лиш в останню мить схопитись долонями за держак і вийти з піке, збивши ногами росу вечірню з трави. Вікі Візлі не скаже, що ти божевільний, не кинеться охати й ахати, перевіряючи, чи не забився, бува, не спитає навіть, навіщо це тобі. Вікі Візлі промовчить — і це добре.

Ти посилаєш життя до біса і плюєш на навчання, ти нариваєшся на якісь безглузді бійки, в яких завжди програєш, ти трахаєш чужих дівчат, за що потім знову і знову отримуєш по морді. У лікарні ти частий гість, мадам Помфрі тільки скрушно хитає головою: “Губиш ти себе, хлопче...” Ти киваєш. Тобі байдуже.

МакҐонаґел намагається тебе напоумити, пропалює поглядом суворим, шипить сердито: “Містере Люпин, припиніть, нарешті, блазнювати, інакше я буду змушена...” Ти лиш всміхаєшся криво: “Змушені що? Батьків до школи викликати? Чи бабусю?” Директриса замовкає, дивиться уважно у очі твої, що колір змінюють, потім говорить уже спокійно: “Всі ми когось втрачаємо, містере Люпин. І часто втрачаємо близьких нам людей. Ваша бабуся була чудовою людиною...”, але ти навіть не лишаєшся, аби дослухати, розвертаєшся різко, йдеш швидко. Тобі сімнадцять. Тобі вже півроку не хочеться жити.

І тільки в небі повністю відпускаєш себе — носишся шаленим бладжером над Хогвартсом і околицями, деколи сам, деколи в компанії Вікторії Візлі. Її єдину терпиш поруч, тому напевне, що вона така ж божевільна, як і ти.

Вікі не стане лізти в душу тобі, не стане втішати і виявляти співчуття, — о, як же воно тобі поперек горла вже стоїть, це їхнє кляте співчуття! - Вікі байдуже. І ти їй за це вдячний.

Але сьогодні ти літаєш один. Небо забирає тебе в свої холодні обійми, торкається долонями зимними щік твоїх, вітер-брат весело плескає тебе по плечу: “Повернувся! Політаємо!” І ти летиш. Небу безмежно темному назустріч, вище й вище, до хмар важких свинцевих, швидше, аби щоки горіли вогнем, аби очі сльозились, аби пальці німіли від напруги... Ти несешся з шаленою швидкістю, і сльози злі з очей — градом. Ти кричиш, зриваючи горло: “Ну як же так, ба?! Скажи, як же так?!” Вона мовчить. Вона вже ніколи й нічого тобі не скаже.

Ти летиш і відчуваєш протяги в собі, там, де ще зовсім недавно душа була, тепер лиш рана, що кровить вічно, дірка наскрізна — не заживе ніяк, не затягнеться. Не лікує час, і співчуття їхнє кляте теж не лікує. Думаєш — чи лікуватись хочеш? Всі ж навколо — виплакали, вистраждали, вигорювали, та і живуть далі життям своїм звичним, лиш ти за собою біль свій тягнеш, сповиваєш, як малу дитину, на руках колихаєш, на віддаєш нікому, рану свою знову і знову кровити змушуєш. З бабусею розмовляєш вголос, просиш: “Ти тільки не кидай мене! Ти тільки наснись!” І вона сниться. Усміхається сумно. Головою хитає. А на ранок тобі трошки легше.

Ти відпускаєш мітлу і падаєш. Блимають калейдоскопом шаленим перед очима вікна, що світяться, очі замка древнього, і ти хапаєш держак — як завжди, в останню мить. І знову злітаєш вгору. І завмираєш коло одного вікна.

А за ним плаче Вікі Візлі. Дівчина, яку до сліз і на молодших курсах довести було неможливо, тепер ридає в своїй спальні, виє звіром пораненим, кидається з кулаками на стіну кам’яну — вже кісточки на пальцях у кров збиті. Вона кричить щось, витирає сльози долонями зраненими, і криваві сліди на щоках лишаються. Вікі Візлі дуже боляче.

Ти думаєш лиш мить всього, а потім просто відчиняєш вікно Алохоморою і приземляєшся на підвіконня.

-              Забирайся! - ричить вона злісно, очі сині заплакані блискавками в тебе кидають, та ти лиш зістрибуєш на підлогу, підходиш до неї кроком швидким, згрібаєш у свої обійми — зовсім маленьку і таку беззахисну, притискаєш її до себе, сильніше, до болю в ребрах. А вона все кричить, б’є тебе кулачками в груди, брикається, дряпається, виривається, та ти не відпускаєш — знаєш-бо, що їй це зараз потрібно. Потрібно, аби хтось сильний обійняв міцно і мовчав. Тобі самому це потрібно було, от тільки людини такої поруч не було, так хай хоч дівча виплачеться, хай їй хоч трошки дихати легше стане.

І вона затихає. Плаче тихо-тихо, схлипує — і здригаються тендітні плечі. Зовсім по-дитячому носа витирає. Ти цілуєш волосся її, ти і слова їй не говориш, тобі не цікаво, що в неї сталося, їй боляче — і це єдине, що важливо зараз. А Вікі починає говорити. Збивається, починає спочатку, вона розповідає, що бабуся давно хворіла, з півроку вже, що мама у Франції майже безвилазно сиділа, що тато туди літав щовихідних, а вона повинна була через чотири дні до Шамоні відправитись... Не встигла.

І ти стискаєш зуби так, ніби алмази в пилюку дробиш ними, ти обіймаєш Вікі ще сильніше, і в голові твоїй складається мозаїка — півроку спільних польотів, півроку віражів крутих і падінь, півроку піке ризикованих. Адже вона теж у небі біль свій забути намагалась!

І ти цілуєш її, знаходиш губами губи її солоні, цілуєш наполегливо, гаряче, забираєш у неї біль її. І вона відповідає.

-              Вік, давай політаємо, - шепочеш прямо в губи їй, а вона лиш головою хитає:

-              Та я і мітли зараз не втримаю, напевне.

-              Але ж я поруч буду, - і вона зітхає, відходить від тебе, за мітлою своєю тягнеться і злітає, відштовхнувшись від підвіконня. І ти злітаєш слідом за нею.

І небо нічне похмуре приймає вас обох, небо манить і дражниться, і ви летите до нього, віддаєте йому себе цілком. І вітер волоссям грається і сльози сушить, і лишається тільки злетіти якомога вище, а потім відпустити мітлу і падати — вдвох. Падати, аби тільки біля землі вирівняти мітлу, збити росу вечірню з трав і вийти з піке. Падати, аби повернутись до неба знову.