Грім і блискавки

Автор: ochi.koloru.neba

Бета: vidma

Пейрінг: Герміона Грейнджер/Драко Мелфой, Джині Візлі, Невіл Лонгботтом, Луна Лавгуд, Лаванда Браун, Мінерва МакГонагалл

Рейтинг: R

Жанр: AU/Drama/Angst

Розмір: Максі

Статус: У процесі

Саммарі: Гаррі й Рон, намагаючись вберегти Герміону, вирушають за горокраксами вдвох. Захищена фальшивим деревом роду, Грейнджер повертається до Гогвортсу. Історія про сильну дівчину і сильного чоловіка, про біль і про війну. Історія пристрасті, приреченості, страху. Історія про трем у пальцях і стукоті серця. Історія людей, у яких вкрали дитинство. Про людей, у яких є тільки тут і зараз. Тільки грім і блискавки.

Попередження: AU 7 книги. ООС.

Секс, кров, смерть, мат.
У 7 книзі був момент, коли Рон сказав: «А якщо чистокровні і напівкровні поклянуться, що чарівник маглівського роду – їхній родич? Вивчиш наше дерево роду і зможеш відповісти на всі їхні запитання». Я розумію, що пройти допит у Комісії з чистоти крові було неможливо. Але мені потрібно, щоб Герміона поїхала до Гогвортсу. У свій захист скажу тільки, що проблеми через дерево роду в неї будуть.

Від автора: Писати Драміон було страшно.

Тому що пейрінг надто вже популярний. Тому що лайна з цим пейрінгом написано вже море. Тому що хорошого майже немає.

Я люблю Драміон. Я дуже хочу написати це добре. От тільки чи вийде?

Мені хочеться, щоб ви відчували цей біль. Щоб стискали кулаки й кусали губи. Щоб тремтіли. Щоб боялись. Мені хочеться, щоб у вас по шкірі бігли мурашки. Мені хочеться, щоб ви побували на тій війні.

Тут немає романтики і красивого кохання. Я взагалі не вірю у доброго-милого-ніжного Драко. Так що ніяких шовкових простирадл, всипаних пелюстками троянд, ніяких томних поглядів і мрій. Це – майже протистояння. Це – майже зіткнення. Це – майже битва.

Це текст-біль. Це – оголений нерв.

Писати Драміон було страшно. Але він мучив мене, вивертав душу навиворіт, роздирав її на шматки. І я сіла його писати.

Якщо я не налякала вас – ласкаво прошу, Читач!

Музична тема фіку задумувалась як «Коли тебе нема» Океану Ельзи, але вийшло щось, що добре лягає на “Unforgiven II” Metallica 

Подяки: Дівчинці з міста Лева, яка підштовхнула, надала впевненості і віри. Просто дякую, Марічко

Пролог

Втекли.

Пергамент помережаний рядками і всіяний чорнильними плямами. Змити би це з себе, стерти, забути. Усі ці вибачення. Усі ці слова, що нічого не значать. Пояснення. Вирвати б усе це зі свого життя, спалити, перетворити на попіл, пустити за вітром. Зробити вигляд, що не було цього листа.

Втекли.

Лишили її одну. Заради її безпеки, звісно ж. Надіслали дерево роду Візлів з її іменем. Надіслали купу вибачень. Оберемок пустих і холодних слів. Про те, що “колись ти зрозумієш, що так було краще”. Вони справді впевнені, що зробили правильний вибір. Та плювати вона хотіла на їхній правильний вибір!

Втекли.

Шукати горокракси, ховатися, розгадувати загадки. Битися, вбивати, знищувати. Робити це все вдвох. Вони намагались її вберегти.

Втекли.

І серце б’ється розмірено — адже вона знала, що захочуть іти без неї. Знала — і все одно думала, що може ще встигнути. Що якщо з’явиться у Барлозі раніше, то нікуди вони від неї не дінуться. Що напоумить їх, цих самовпевнених хлопців, що переконає, що наполяже на своєму. Але в руках — пергамент, помережаний рядками і всіяний чорнильними плямами. Вона тяжко зітхає. Не встигла.

Вгамувати трем у руках майже неможливо. Тільки стиснути кулаки, сильно, щоб побіли кісточки пальців. Дивитися невидючими очима за вікно, дивитися на запилений і спекотний серпень, на червоне сонце, що заходить, на хрест міської церковки, на лінивих горобців і пожовклу траву. Та куди завгодно, тільки не на чортів пергамент, брудний від вибачень і аргументів. Тільки не на нього.

Дихати немає чим, надто спекотно, пахне пилюкою і потом. Вона вдихає глибоко, видихає судомно. Вона намагається заспокоїтись.

Втекли.

І що тепер? Принизливі міністерські перевірки на чистоту крові? Ґоґвортс? НОЧІ? Останній випускний рік? Вибір професії? Думки про майбутнє? Вона нервово і хрипко сміється. Вона знає: майбутнього немає.

Є тільки нестерпно спекотний серпень, є тільки чарівна паличка в кишені й пергамент, помережаний знайомим почерком, у руці. Є тільки захід сонця. Тільки пустий і тихий будинок. Тільки стиснуті кулаки. І самотність. І страх.

Залишається тільки збирати скриню — скоро до школи. Замовити потрібні книги совиною поштою, перевірити, чи вистачить пергаменту й чорнил, чи всі інгредієнти для настійок залишились з минулого року. Вивчити своє нове дерево роду, розібратися у безчисленних Візлях і, можливо, трішки підфарбувати волосся у рудий. Залишається тільки молитися. Просити Бога про допомогу. Просити, щоб у цих двох все вийшло. Щоб якомога скоріше знайшли всі горокракси, щоб повернулись — живі й здорові. Молитися несамовито, люто, розпачливо. Тому, що Всевишній — її остання надія. Тому, що сама вона нічим їм допомогти не зможе.

І вона молиться. Вчепилась поглядом у криваве сонце і шепоче, шепоче слова, кусає губи, дихає тяжко. Вона плаче — тихо, без схлипувань, тільки сльози котяться щоками, а вона навіть і не думає їх витирати, не намагається їх зупинити. У неї не вистачає на це сил.

Сонце ховається за дахами будинків. На щоках висихають сльози. Вона облизує солоні губи й втомлено притуляється чолом до скла.

Втекли.

Герміона заплющує очі.

1.

Мати просить — будь обережним. Вона хапає зимними пальцями його руки, дивиться занепокоєно і шепоче нервово: “Ти, головне, не висовуйся”. Він киває.

Мати говорить — зараз темні часи. Вона так само підбирає довге біляве волосся у високу зачіску, одягає чорні сукні і носить туфлі на високих підборах. От тільки з кожним днем вона все блідне й блідне. Темні кола під очима видають — майже не спить. Вона тримається, як може. Вона — сильна жінка. От тільки й сильних можна зломити.

У Мелфой-менорі все літо було штаб-квартира Смертежерів. Тут з задоволенням розважалась Белатриса, тут напивались щовечора брати Лестранжі, сюди привели своїх синів Нотт, Креб і Гойл. Драко дивився на те, як їх таврують  міткою, точно так само, як його рік тому, дивився на їх обличчя, повні шаленої радості й гордості, дивився і не розумів: невже вони готові вбивати? Але його обличчя і на мить не змінило свого виразу. Він навіть потиснув їм руку після церемонії.

Літо було надто спекотним. У темній мантії, застебнутій на всі ґудзики, було майже неможливо дихати, але він і разу не розстебнув й однієї застібки.

У Мелфой-менор привозили полонених, і тоді повітря наповнювалось ненавистю. Вона била звідусіль, вона затоплювала всіх і все. Ненависть горіла в очах, з паличок періщили Круціатуси, від кам’яних стін відбивались голоси. “Говори, тварюко! Чого ж ти мовчиш?!” Відповідей жертв ніхто не чув, їх ніхто не хотів чути, вони були непотрібні. Це просто розрядка, просто виплеск емоцій, адже неможливо тримати стільки ненависті в собі.

У Мелфой-менорі постійно пахло кров’ю. Хоч ельфи-домовики вимивали камінний зал після кожного допиту, витирали підлогу, відчищали її від бурих плям, запах крові вже міцно ввібрався у стіни древнього маєтку. Солодкуватий, різкий, нудотний — він висів у повітрі, забивався до носа, і його неможливо було здихатись. І до нього неможливо було звикнути.

Деколи на допити з’являвся сам Темний Лорд власною персоною. Тоді всі навколо раптом благоговійно завмирали і навіть забували дихати, всі дивились на нього зі сумішшю страху й обожнювання, всі розмовляли лише пошепки. А він — змієморде чудовисько — позирав на всіх поблажливо, викрикував вчергове “Авада Кедавра!”, роздавав вказівки й зникав.

Частіше за Волдеморта у маєтку з’являвся Снейп. Він жодного разу не підійшов і не сказав і слова, але дивився завжди так, що складалося враження — він розуміє.

Усе літо Драко боявся. Боявся несамовито і безпросвітно. І всі його сили йшли на те, аби залишатися спокійним. Робити обличчя. Кидати Круціатусами у полонених. Не кричати від жаху.

Вночі, зачиняючи двері своєї спальні, він закочував рукав сорочки і дивився на свою Мітку — огидну змію, що виповзає з черепа, звивається, гіпнотизує. Драко безсило стискав кулаки.

Він спав, стискаючи чарівну паличку під подушкою. Він здригався від кожного шурхоту і дослухався до кроків у коридорі. Щоночі він чекав кошмарів, от тільки йому взагалі нічого не снилось.

На батька дивитися було й страшно, й огидно. Після Азкабану від нього залишилась лише тінь, він дивився на всіх хворими очима й майже не розмовляв. У нього тремтіли руки, і він зовсім не міг чарувати. Мати тримала його за руку, пестила ніжно його пальці, а він навіть не реагував. Батько був жалюгідний.

Літо було довгим і спекотним, літо пахло кров’ю і ненавистю. Літо закінчилось.

Він стоїть на платформі 9 3/4, а мати хапає його холодними пальцями за руки й просить бути тихим і непомітним, як миша. Він обіцяє, будучи впевненим, що не дотримає слова.

На пероні людей вдвічі менше, ніж зазвичай. І ще тут незвично тихо. Ніхто не говорить в повний голос, тільки пошепки. Ніхто не дивиться у очі. Ніхто не підходить близько. Точно так само, як у Менорі під час візитів Волдеморта.

Драко стискає на прощання пальці матері, розвертається і застрибує в останній вагон. Пора відправлятися. Ґоґвортс уже зачекався, либонь.

Поїзд рушає, перон заволікає білим димом. Треба би знайти якесь купе, але сидіти у будь-якомутоваристві не хочеться. Хочеться самотності. Коли ти один, то можеш бути певним, що ніхто не вдарить тебе Авадою у спину, коли відвернешся.

Він йде коридором, аж раптом помічає, що назустріч йому хтось рухається. Прості джинси, чорні кеди, зелена сорочка в клітинку, розтріпане неслухняне волосся — міс Герміона Грейнджер власною персоною. І тут вже несила змовчати, адже ненависть, що клекоче у грудях, неможливо ігнорувати, її потрібно випустити, дати їй волю, вилити на когось. Так чому ж не на бруднокровку у маглівському ганчір’ї , що йде коридором просто йому назустріч?

Вона зауважує його не одразу, дивиться більше собі під ноги. Але коли підводить голову й натикається поглядом на нього, зупиняється. Вони застигли на мить, дивлячись один одному у вічі .

Щоразу коли Драко дивився на Грейнджер, у нього з’являлось бажання чимось її зачепити. Коли це все почалось? Ще, певно, на перших курсах. Грейнджер піднімала руку, Грейнджер відповідала на всі запитання, Грейнджер носилась замком у компанії своїх друзів-недоумків... Вона щодня потрапляла на очі , вона дратувала так, що несила було себе стримувати , і він дозволяв ненависті захопити його цілком. Він ображав і втоптував у бруд, він принижував і намагався налякати, тільки аби побачити в очах знайомі злі іскорки, щоб вона відповіла — різко й уїдливо, аби почервоніла і схопилась за чарівну паличку... Це було вже звичкою — змагатися, намагатися підкорити, змусити зробити крок назад і прикусити свій гострий язичок. Ось і зараз, у вузькому коридорі Ґоґвортс-експресу, Драко вдивляється в її обличчя уважно, не розриваючи  зорового контакту. Вона не відводить погляду.

- Ти сьогодні без свого почету, Грейнджер? - говорить він тихо, змушуючи її вслухатися, напружувати слух. Вона хмуриться.

- Дай пройти, Мелфою, - голос у неї різкий і трохи хрипкий, нітрохи не змінився від минулого року.

- Хіба тебе хтось тримає? Чи ти просто боїшся підійти до мене так близько?

Вона не відповідає, просто протискується повз нього й продовжує свій шлях  коридором. Драко це абсолютно не влаштовує.

- Грейнджер, як тобі вдалося  пошити в дурні Комісію по чистоті крові? - говорить він уже голосніше, і вона обертається, пропалюючи його поглядом. Там розгорається ненависть. - Знаєш, твої друзяки правильно зробили, що не з’явились до Ґоґвортсу  цього року. Бачиш, навіть боягузтво буває рятівним.

- Вони не боягузи, - вона вимовляє кожне слово чітко, ставить між ними крапки, ніби намагається підкреслити їх значення. Драко саркастично всміхається.

- Та ну, ми обоє знаємо, що вони втекли. Та й тобі варто було взяти з них приклад. Цього року в Ґоґвортсі будуть викладати брат і сестра Керроу, давні друзі моєї родини... Думаю, тобі їхні уроки сподобаються, - вона здригається, і він задоволено хмикає: давай, бійся! Але страх у її очах з’являється лише на мить, потім ненависть спалахує з новою силою.

- О, так, твоя родина славиться своєю гостинністю! Друзів у вас багато, чи не так? І як, сподобалось тобі цього літа приймати гостей? - вона сміється, і сміх у неї злий, низький і грудний, від нього по спині біжать мурашки. Мелфой примружує очі — звідки знає про гостей? Чи просто била навмання, а втрапила у найболючіше місце?

- Так, знаєш, було непогано. Шкода тільки, що ніхто з твоїх знайомих не зазирнув на вечірку, - вона здригається, як від удару. Добре розуміє, про що він говорить. Грейнджер підходить близько-близько, піднімає голову, дивиться на нього на нього знизу вгору і шипить зі злістю:

- Яка ж ти мерзота, Мелфою.

- Шкода, що розбив твої рожеві уявлення про мене. Побачимося на заняттях у Керроу.

І йому на мить здається, що вона його зараз вдарить. Як тоді, на третьому курсі, вдарить зовсім не по-дівчачому, кулаком, зі всієї сили. Але Грейнджер тільки кидає на нього презирливий погляд, розвертається і йде. Драко проводжає її поглядом і думає, що страху в її очах він так і не побачив. Це дратує.

Він смикає різко двері до першого-ліпшого купе. Там сидить четверо п’ятикурсників з Рейвенклов, деяких він навіть пам’ятає в обличчя. Як тільки відчинились двері, всі вони замовкли і подивились на відвідувача. В очах — страх та ненависть. Він злісно всміхається — ось воно, те, що він шукає, вони знають, хто він, всі знають, хто він. Всі знають, що приховує рукав сорочки на лівому передпліччі.

 Геть, - тільки й кидає він. Четверо розумників переглядаються, потім повільно піднімаються і виходять з купе, нагородивши його лютими поглядами. Драко знову всміхається — він вже навчився жити з чужою ненавистю, навчився живитися нею. Він зачиняє за собою двері, сідає біля вікна. Тиша тисне на вуха.

Він обіцяв матері бути тихішим за мишу. Він навіть не думав тримати слово.

У нього є завдання, яке він зобов’язаний виконати. І для цього необхідна вся сила волі, всі вміння і навички, вся хитрість і винахідливість. У нього вийде. Інакше просто немає сенсу.

Завдання просте. Завдання елементарне.

Витягти з цього лайна свою родину. І вижити самому.

2.

- Здуріти, - бурмоче Джині, обхоплюючи свою коліна руками. Вони сидять усі разом у грифіндорській вітальні, зібрались гуртом, туляться одне до одного, аби зберегти хоч крихту тепла. Усього лиш початок вересня, але на вулиці плюс три і вічні дощі. Замком гуляють протяги, з усіх вікон і щілин немилосердно дме, і ніякі Чари тепла не допомагають. Лишається тільки присуватися ще ближче до каміну, до рятівного вогню, простягати до нього заледенілі руки, намагаючись зігрітися. Герміона сидить трохи далі — вона завжди трохи боялась вогню, боялась, що язики полум’я — такі ласкаві й такі небезпечні водночас — оближуть жадібно її долоні, обпечуть, залишать потворні опіки. Вона боїться, що буде боляче.

- Так, веселенький день сьогодні був... - Невіл задумливо розтирає пальці. - Як вона?

- Лежить у себе в кімнаті. У шкільну лікарню звертатися заборонили, але я вкрала у Слизорога цілющої мазі й настійок, вистачить на перші дні, - Парваті тяжко зітхає. Сьогодні на занятті з Захисту від темних мистецтв (“Захисту?” - гірко всміхалась Герміона, щоразу наштовхуючись на це словосполучення у своєму розкладі) на Лаванді Браун було випробувано закляття Віртус Віолатіо — темні чари відштовхування . Герміона здригається — вона згадує, як безпорадна Лаванда відлетіла до стіни, згадує глухий звук удару тіла об камінь, згадує надривний крик дівчини, який майже одразу обірвався — Керроу наклав Сіленціо. Лаванда лежала на підлозі, вона тремтіла, судома викручувала її тіло, очі, повні розпачливого благання, дивилися на однокурсників, губи беззвучно відкривались у німому крикові. Вона була схожа на велику зламану ляльку, її красиве обличчя було спотворено мукою... А вони, її друзі, дивились на неї і нічим не могли їй зарадити. Вони були абсолютно безпомічні.

- Послухайте, так далі продовжуватись не може, - Джині повертає голову до грифіндорців.

- Та що ми можемо зробити, Джин? - Шеймус ховає обличчя у долонях. - Подивись на нас — сидимо тут, злякані, затравлені, зламані, тулимося одне до одного й тягнемо руки до вогню. Розплющ очі, руда! У них — темна магія, влада, досвід, безкарність, повна свобода дій! А нам навіть не можна збиратися у групи, більше трьох осіб!  У нас немає нічого! Ти розумієш це?

- Повинен бути якийсь вихід! - Джині вперто піднімає голову, сердито подивившись на Фінігана. - Я не буду сидіть, склавши руки! Сьогодні кинули темним закляттям у Лаванду — тільки за те, що вона не змогла назвати закляття, що творить інферналів! А що буде далі? Коли вони почнуть кидати в нас Круціатусами?

- І що ти пропонуєш? Відповідати тим самим? Нам варто було завалити сьогодні Керроу Сектумсемпрою? Чи відразу Авадою, га? - хлопець піднімається на ноги, і дівчина одразу  робить те ж саме.

- Я не знаю, що робити! Але й ігнорувати це все я теж не буду! Ми повинні щось робити! Інакше нас переб’ють тут до Різдва!

- Заспокойтесь обоє! - голос Герміони звучить голосно і впевнено. Всі повертають голови до її крісла. - Джині  має рацію. Я — бруднокровка...

- Герміоно, не треба... - починає Невіл, але дівчина рішуче його перебиває:

- Треба, якраз дуже треба! Я бруднокровка, і всі про це знають. І Керроу знають. І Снейп. І навряд вони справді повірили у те, що я двоюрідна сестра троюрідного брата Джині! І вони не зупиняться. Сьогодні дісталось Лаванді. Завтра під вогонь потраплю я, а післязавтра — всі грифіндорці. Нам потрібен захист!

- І що ти пропонуєш?

- Ми нічого не можемо зробити викладачам. Але ми можемо забезпечити собі тили. Завтра ж я попрошу у мадам Пінс книжки по  цілительству. Джині, будь ласка, у тебе завтра Настійки. Дістань у Слизорога якнайбільше різних інгредієнтів. Невіле, поговори з Макґонаґел, попроси її про додаткові заняття. Адже наступить час, і підпільна війна перейде у відкриту, і тоді нам доведеться битися. Парваті, поговори з Падмою, розпитай її про настрій на Рейвенклов. Та і допомога Флитвіка нам не завадить... Діне, Шеймусе — думаю, нам варто було би спробувати себе в анімагії. З її допомогою, ми могли б виходити за територію Ґоґвортсу, якщо це буде потрібно. Пошукайте книги на цю тему, я майже впевнена, що в бібліотеці щось є, адже Мародери свого часу десь знайшли інформацію... З вас хтось ще не володіє закляттям Патронуса? - Деякі учні піднімають руки. - Добре, Коліне, допоможеш їм?

Герміона замовкає, відновлюючи дихання. На неї дивляться уважно, друзі ловлять кожне її слово. Їм потрібен лідер. І цим лідером повинна стати вона.

- Герміоно, я думаю, треба остерігатися Слизерину, - і в голосі Невіла стільки впевненості, що залишається тільки дивуватися — невже це той самий повненький невпевнений хлопчик, котрому бабуся надіслала Нагадайка? 

- Що ти маєш на увазі?

- Ти бачила Мелфоя? - Герміона здригається. Звісно, вона бачила Мелфоя. Вона бачила його щодня, бачила його мерзенну посмішку, яку так хотілося стерти з зарозумілого вродливого обличчя. Це вже стало звичкою — зустрічатися з ним поглядом, пропалювати його своєю ненавистю, намагатися підкорити. Не показати йому свій страх, котрий липкими щупальцями охоплює тіло щоразу, як тільки він опинявся поруч. Ненавидіти. З кожним днем все сильніше. - Ти бачила Креба, Гойла? Нотта? Харпера? У них є Мітка, Герміоно. Вони — Смертежери. І вони небезпечні.

- Невіле, це ж слизеринці, - дівчина втомлено тре чоло. - Думаєш, вони реально зроблять якісь рішучі кроки?

- Я думаю, зроблять, - тихо говорить Джині. - Вони відчули безкарність. І вони жорстокі. Думаю, варто бути насторожі.

- Так, варто... а тепер давайте спати. Сьогодні був важкий день. Хоча б спробуємо заснути. Зранку голова завжди свіжіша.

Вітальня швидко пустіє. Герміона лишається сидіти у своєму кріслі й дивитися на вогонь. Він манить. Танець полум’я зачаровує, гіпнотизує, так хочеться простягнути руку до вогню, погладити його, відчути тепло. І страшно, і хвилююче — адже знаєш, що обпечешся, знаєш, що буде нестерпно боляче, але від цього бажання не тьмяніє, тільки розгорається ще дужче. А що, як обманеш полум’я? А що, якщо доторкнешся до вогню, а на руці опіків не лишиться?

- Герміоно... - дівчина здригається й обертається. У неї за спиною стоїть, невпевнено переминаючись з ноги на ногу, Джині.

- Ти чого не спиш?

- А ти?

- Я хочу погладити полум’я, - руда недовірливо дивиться на подругу — жартує? Герміона струшує головою, скидаючи з себе заціпеніння: - Не звертай уваги. Ти щось хотіла?

-Так, - Джині обходить крісло й сідає ближче до вогню. - Герміоно, тобі не приходили листи... Ну, від них...

- Ні, не приходили. Не думаю, що вони будуть їх надсилати. Це надто...

- Небезпечно, я знаю. Але я заснути не можу вночі, все думаю — де вони, що з ними? Чи живі досі? Я... я так боюсь, Герміоно...

І Джині дивиться своїми величезними карими очима, і в них стільки болю, що серце стискається. “Ми всі надто швидко подорослішали”, - думає Герміона і сумно хитає головою:

 І я теж... Я теж боюсь, Джині.

Вони сидять біля каміна півночі, повністю заглиблені у свої думки, зачаровані грою полум’я. Вони бояться разом, і переживають — також разом. Їм боляче. І єдине, що може врятувати їх зараз — це трохи тепла від каміну.

Прокидатися вранці не хочеться — нічні посиденьки нагадують про себе. Герміона тре втомлені очі й намагається виборсатися з-під ковдр. За вікном все так само ллє дощ.

- Лавандо, як ти? - голос все ще хрипить, застуда стала вже майже хронічною. Герміона дивиться на білявку, яка тремтячими руками обережно наносить на свої ноги цілющу мазь.

- Нормально, - голос у Браун тремтить, але вона намагається усміхнутися. - Слухай, Герміоно, Парваті розповіла мені про вашу вчорашню розмову. У нас з тобою були не дуже добрі стосунки, ми не завжди могли знайти спільну мову, але я хочу, аби ти знала — я з вами.

- Я не сумнівалась, - слабо всміхається Герміона у відповідь.

- Я їм цього не вибачу. Ніколи не вибачу, - і в голосі в Лаванди дзвенить сталь, і в блакитних очах блищить біль і впевненість. Грейнджер встає з ліжка, підходить до сусідки і легесенько — аби не завдати ще більше болю — стискає її плече.

- Ми виберемось, Лавандо. Ми сильні.

І у відповідь — тільки кивок і палаючий погляд блакитних очей.

***

Кожне заняття тепер — ніби тренування перед боєм. Та і Ґоґвортс все більше нагадує полігон. Вони вправляються в Бомбарді на Чарах, і весь клас ніби покритий снігом — тут і там вибухають подушки. Герміона тренує реакцію — намагається влучити у рухомі цілі.

 Професоре Флитвік , вибачте, можна міс Грейнджер на кілька слів? - у дверях з’являється Макґонаґел, як завжди строга, серйозна, зосереджена. Флитвік вибирається з купи пір’я і киває на знак згоди. Герміона швидко перезирається з Невілом і виходить з кабінету.

І тільки в коридорі дівчина помічає, що обличчя у декана стурбоване.

- Щось сталося, професоре?

- Вас викликають до директора, міс Грейнджер. Сьогодні до Ґоґвортсу прибув представник Міністерства, і він чекає Вас у професора Снейпа. Я вас проводжу.

Серце у дівчини шалено калатає, і всередині піднімається липка хвиля панічного страху. Що могло статися? Проблеми з деревом роду? Їх обман викрито? Чи... чи вони знайшли Гаррі і Рона? Що ж робити? І чи є вихід з цієї ситуації? Вона йде коридорами Ґоґвортсу поруч зі своїм деканом і намагається не видати свого хвилювання, здаватися спокійною, а сама тремтить від тривоги і напруги. Коли вони підходять до ґорґульї, Макґонаґел повертається до неї і обпікає пронизливим поглядом. 

Міс Грейнджер, я не можу зайти туди з Вами. Але якщо виникне небезпека, якщо в Міністерстві знайшли докази підробки дерева роду — втікайте. Ось, візьміть, - жінка вклала в руку Герміони маленьку металічну кулю. - Це — портал. За необхідності стисніть його сильніше, і він перенесе Вас у штаб-квартиру Ордену Фенікса. Ми... ми не можемо Вас втратити. А тепер ідіть, міс Грейнджер. Успіху Вам.

Герміона вдячно киває, чекає, поки Макґонаґел назве пароль, і впевнено ступає крок вперед.

Снейп стоїть і дивиться у вікно. За директорським столом сидить маленький і доволі пошарпаний чоловічок, очі якого затравлено бігають. Герміона обводить поглядом кабінет. Підрозділу аврорів тут не було, значить, арештовувати її ніхто не збирався. Можливо, все не так страшно? Можливо, пронесло?

- Професоре, ви просили мене зайти. - Герміона  відчайдушно намагається, аби її голос звучав твердо й впевнено.

- До Вас відвідувач з Міністерства, міс Грейнджер, - від холодного голосу директора чоловік у міністерській мантії здригається. Снейп навіть не повертається, він продовжує непорушно стояти біля вікна. - Сідайте.

Герміона сідає в одне з крісел і запитально дивиться на гостя. Той зітхає, поглядає неуважно на співрозмовницю і починає говорити. Слова сиплються з нього, ніби з  дірявого мішка , він тараторить, майже не роблячи пауз, дівчина навіть не одразу розуміє, що від неї треба.

- Добрий день, міс Грейнджер, мене звуть Роджер Стетхем, я представник Міністерства Магії, і я прибув до Ґоґвортсу для зустрічі з Вами з приводу заповіту Албуса Дамблдора, котрий він, як відомо, встиг скласти до своєї смерті, я змушений потривожити Вас, оскільки у вищезазначеному документі є й Ваше ім’я...

- Що? Професор Дамблдор щось мені заповів? - сенс слів міністерського працівника не вкладається в голові, а Роджер Стетхем все продовжує виливати на неї все нову і нову інформацію:

- О так, звісно, він заповів Вам дещо, ви розумієте, в Міністерстві перевіряли його заповіт на предмет темної магії, і нами нічого не було виявлено, але ми все-таки вирішили порозмовляти з Вами, бачите, Албус Дамблдор заповів Вам книгу, ось цю книгу, - і Стетхем дістає з кишені мантії старий томик у потертій чорній палітурці, - це “Казки барда Бідла”, впевнений, Ви чули про них...

- Ні, не чула, - здивовано вимовляє дівчина, розглядаючи книгу.

- Не чули, дивно... Це ж найвідоміший дитячий письменник, на його казках виховувалось не одне покоління чарівників...

- Міс Грейнджер в дитинстві читала тільки підручники, містере Стетхем, - подає голос Снейп, так і не поглянувши на відвідувачів.

- Навчання — це дуже добре... Міс Грейнджер, скажіть, чому Албус Дамблдор заповів Вам саме цю книгу?

- Напевне, він думав, що це єдина книга, яку я не читала, - намагається жартувати Герміона, але виходить якось криво і зовсім не смішно. Міністерський працівник хмуриться. Дівчина невпевнено йорзає ) у кріслі. І раптом вона відчуває на собі чийсь уважний погляд. Вона підводить голову і бачить усміхнені блакитні очі Албуса Дамблдора. Старий професор усміхається їй зі свого портрету і підморгує.

- У нас є до Вас ще одне запитання, міс Грейнджер. Розумієте, покійний згадав у своєму заповіті ще одне ім’я. Ім’я Гаррі Поттера. Але ми ніде не можемо його знайти. Я знаю, Ви були у дружніх стосунках з містером Поттером, можливо, Ви могли би підказати нам, де його шукати... - від гніву і люті у Герміони пересихає у горлі. Вона мовчки переводить погляд з міністерського працівника на маленький згорток у фіолетовому папері, котрий від дістав з кишені мантії. І коли вона трохи приходить до тями і вже готова вибухнути обуреною промовою, тишу порушує голос Снейпа:

- Містере Стетхем, я думаю, це зовсім не стосується міс Грейнджер. Ми вже домовились, що поки Поттера не знайдуть, ця річ буде зберігатись у мене, як у директора школи Ґоґвортс. Я думаю, Вам пора, містер Стетхем. На Вас чекають у Міністерстві.

- Ви не маєте права! - викрикує Герміона, забувши про свою злість на міністерського працівника і переключається на Снейпа. - Ви не маєте права зберігати те, що належить Гаррі!

Снейп круто розвертається і завмирає, дивлячись своїми чорними очима, повними ненависті, на Герміону. Вона здригається.

 Ви забуваєтесь, міс Грейнджер. Сорок балів з Грифіндору. А тепер забирайтесь з мого кабінету.

Другої пропозиції чекати не доводиться, і дівчина миттю вибігає з приміщення. Вона йде коридорами Ґоґвортсу, і в голові у неї повна плутанина. Дамблдор заповів їй книгу з дитячими казками. Навіщо? Що в ній такого особливого? Напевне, він знав, що всі речі, які він вкаже в своєму заповіті, будуть перевірені. А це означає, що він зашифрував щось у книзі. Там є щось, що допоможе знищити Волдеморта. Якась підказка.. А ще він залишив щось для Гаррі. І це зараз знаходиться у Снейпа...

Заглиблена у свої думки, вона не помічає, як наштовхується на когось. Книга випадає з рук, і вона вже нахиляється, аби її підняти, але не встигає.

- Читаєш казочки, Грейнджер? - холодний низький голос неможливо не впізнати. Дівчина повільно підводить голову. Мелфой стоїть, недбало гортаючи сторінки “Казок барда Бідла” і навіть не дивлячись у її бік.

- Віддай по-хорошому, Мелфою, будь чемним хлопчиком, - шипить дівчина, відчуваючи, як злість і ненависть, що зібрались за час розмови у кабінеті директора, рвуться на волю. Хлопець дивиться насмішкувато їй в очі, вона мимоволі здригається.

- А якщо я не захочу по-хорошому? Що ти мені зробиш? - він наближає своє обличчя так близько, що вона відчуває його гаряче дихання на своїй шкірі. Їй вартує немалих зусиль не відсахнутися.

- Побачиш, - і кінчик її чарівної палички впирається йому в шию. Коли вона встигла її витягнути? Чому він цього не помітив?

- Зачаруєш? - шепоче, всміхаючись. А дихання у нього жарке, а в очах вогонь, і її колінця вже мілко тремтять від страху. Вона тільки сильніше стискає паличку в руці. - Ти хоч розумієш, що тобі за це буде?

- А якщо мені плювати? Якщо мені вже немає чого втрачати? - він жорстко сміється, вона нервово намагається проковтнути колючий клубок, що застряг у горлі. Лють, вже майже некотрольована, горить у карих очах, паличка сильніше впивається в його шию.

- Тобі не плювати, Грейнджер. І тобі ще є, що втрачати.

- Віддай книгу, Мелфою.

- А ти забери.

І все відбувається надто швидко. Книга, підкоряючись її невербальному Акціо, висковзає з його пальців і опиняється у її руках. У його очах — здивування і злість, і вона упивається відчуттям власної переваги.

- Я ненавиджу тебе, - шипить Герміона і робить крок назад. Він усміхається:

- Повір, твої почуття взаємні, Грейнджер.

Вони дивляться одне одному в вічі ще кілька миттєвостей, їхні погляди перехрещуються, і в них стільки люті, стільки презирства і напруги, що, здається, більшої ненависті не буває. Дівчина різко розвертається, розриваючи зоровий контакт, і зникає за поворотом.

3.

Чорт би побрав цю Грейнджер. І як їй тільки вдається так легко виводити його з себе? Варто їй тільки опинитися десь поруч, як кров у жилах починає закипати, і виникає бажання зачепити, подавити, налякати, принизити... І неможливо залишатися спокійним. Ця ненависть — майже наркотик, спробувавши раз, уже не зупинишся. І щоразу, коли він заходить до Великої зали, шукає очима бруднокровку. Шукає, аби пересіктися поглядами, аби відчути її лють, її ненависть, її злість. Аби відчути запах її презирства, аби вогонь розлився жилами, змушуючи серце битися швидше, змушуючи всміхатися і зло мружити очі. Це — майже битва, майже бій, бій без правил і суддів. І кожного вечора він підбирає слова-удари, аби сказати їх при зустрічі, намацати слабке місце, вдарити так потужно, аби вона впала. Аби завдати болю. Аби — хоч раз! - побачити в її очах страх.

Він йшов до себе в підземелля, він був знервований, і тут — ніби на замовлення — на нього налетіла чортова грифіндорка. Злився? Нервував? Ненавидів? Хотів на комусь зірватися? Ось, будь ласка, все для Вас, містере Мелфой! І він почав новий раунд. Почав — і програв його.

“Ненавиджу тебе, Грейнджер. Як же я тебе ненавиджу!” - тільки й думає він, називаючи пароль слизеринської вітальні. Вона пуста, якщо не рахувати парочку четверокурсників на дивані. І це добре. Йому потрібен час, аби заспокоїтись. Відновитися. І все гарненько обдумати.

Сьогодні йому прийшов лист від матері. І окрім стандартних “все добре, не хворіємо, у нас досі гостює тітка Белатриса” в ньому була приписка, котра змушувала задуматись. “Драко, любий, якщо тобі не важко, чи не міг би ти заїхати до Мелфой-Менора цими  вихідними? З професором Снейпом я вже поговорила, він не проти. Сподіваюся, скоро побачимось”.

Це могло означати тільки одне — Лорду щось від нього потрібно. Але що? Раніше він ніколи не виявляв особливої уваги молодшому Мелфою . І це цілком влаштовувало останнього. Що ж сталося тепер? Що змінилось?  Викликають тільки його чи й інших ґоґвортських Смертежерів? Що, чорт забирай, відбувається?!

Не з’явитися до Менору неможна. Там, у них, його батьки. І якщо він відсидиться у Ґоґвортсі, з ними точно щось зроблять. А цього допускати неможна. Вони і так вже натерпілись за ці місяці. Та й чого, власне, йому боятися? Найстрашніше вже сталося — Мітка вже на передпліччі , він відчуває її на своїй шкірі, вона не дає йому нормально думати, наповнюючи всі думки ненавистю.

- Гей, Мелфою! - він підводить голову й бачить Нотта, котрий стискає в руці пергамент.

- Чого тобі?

- Ти також їдеш на вихідні до Мелфой-Менора? - ага, з цим розібрались. Це буде не персональна аудієнція, і на тому спасибі. Драко ледве стримується, аби не зітхнути з полегшенням.

- Це ж мій дім. Як думаєш — їду я чи ні?

- Ну, тоді побачимось. Думаю, буде весело, - Нотт сміється і йде до спалень.

“Так, весело буде, можеш навіть не сумніватися. З Лордом нудно не буває”, - думає Драко. В пам’яті спливають картини цього літа — темний камінний зал, зламані й скалічені люди, що корчаться на підлозі, бурі плями крові й блювотини, божевільний сміх Белатриси, крики, від яких нікуди не сховатися... І запах, цей ненависний нудотний тягучий запах, який переслідує його всюди, який вже всотався в його шкіру, його не змити, не стерти з себе, він завжди буде з тобою, Мелфою. Ти завжди будеш його відчувати.

- Ну і які тяжкі думи тривожать голову юного спадкоємця славного роду Мелфоїв? - насмішкуватий голос лунає прямо над вухом, і Драко повертає голову. Блейз Забіні, високий темношкірий хлопець, стоїть, недбало спершись на спинку мелфоєвого крісла, і всміхається. Єдина людина в цій мерзенній школі, яка могла би стати йому другом. Єдиний, до кого Мелфой відчував симпатію. Єдиний, хто ще вмів усміхатись.

- Думаю, як би точніше й вишуканіше послати тебе куди подалі, - відгукується Драко й також намагається усміхнутися. У нього ніколи не було друзів, і в нього їх ніколи не буде. Він ніколи не зможе довіряти хоч комусь, не зможе навчитися не чекати небезпеки з усіх сторін. Але деколи, в найгірші, найпаскудніші свої дні, йому потрібен хтось, з ким можна було би перестати робити обличчя. Деколи йому потрібен був відпочинок.

Забіні сміється.

Не треба мене нікуди посилати, все одно не піду, сьогодні у мене є настрій побути скалкою у твоїх сідницях, Мелфою.

Драко всміхається. Мозолем Блейз бути вмів.

- Чого тобі треба від мене?

- Думаю, чи не захочеш ти бува випити зі мною склянку-другу вогневіскі? У мене тут завалялась пляшка Огденського...

- А чому б не випити? Думаю, це зовсім не було би зайвим, - ідея напитися раптом здалась більш, ніж заманливою. Хороший алкоголь допоміг би забути. Хай ненадовго, хай всього на кілька годин, але викинутися з голови Лорда, батьків, регіт божевільної тітоньки і запах крові.

Вони сидять у спальні хлопців і напиваються. Саме — не п’ють, не випивають, а напиваються. Ковтають палючу рідину і мовчать — кожен про своє. Серед інших плюсів Блейза Забіні найбільш цінним Драко вважав те, що він ніколи не намагався  залізти в душу,  не намагався давати нікому не потрібні поради. Він не нав’язувався. Він просто пив зараз своє вогневіскі.

Він, напевне, теж жахливо втомився. Його сім’я намагалась тримати нейтралітет, але з кожним днем це ставало  дедалі важче. Вони багаті, вони чистокровні і вони повинні бути на стороні Лорда. Повинні були — але не були. Певне, на їхню родину чинився зараз куди більший тиск, ніж на самого Мелфоя. Хтозна. Йому не було навіть цікаво. Він просто вмів помічати. А не помітити, що останнім часом Блейз сміється аж надто весело, надто завзято, було неможливо.

Алкоголь допомагав. Дихалось легше.

І раптом Драко відчуває дивне, гостре, болюче бажання. Він хоче, аби цей хлопець, чий вогневіскі він зараз п’є, обов’язково вижив. Аби йому вдалося, аби не йому не довелось вв’язуватись у цю бійню. І можливо колись, коли війна закінчиться, вони зможуть таки стати друзями.

Драко сумно сміється. Він знає: ця війна ніколи не скінчиться. Він знає: майбутнього немає.

І він не може дозволити собі хвилюватися за когось ще, окрім своїх батьків. Це було би занадто. Друзі — недозволена розкіш.

Цікаво, а як у Грейнджер вдається розпилятися на весь той натовп, який вона називає друзями?

І от якого біса він згадав зараз про Грейнджер?

Але п’яний мозок уже не може просто так викинути думку про неї, і він знову й знову думає про ненависть у карих очах. Він бачить її перед собою — розлючену, злу, знервовану. Бачить, як тремтять від напруги її пальці. Бачить, як вона роздратовано здуває неслухняне пасмо волосся з обличчя. І усім тілом  розливається вже знайоме відчуття — підкорити, розізлити, змішати з брудом. Нависнути над нею, відчути її паніку на смак. Ненавидіти ще сильніше. Якщо сильніше можливо.

“Вона схожа на грім, - закрадається до мозку п’яненька думка, - така ж гучна і сильна. Вона вибиває мене з колії, і я забуваю про все, я вже ні про що думати не можу, окрім своєї ненависті. Тільки про те, як гнівно роздуваються її ніздрі. Як міцно стулені губи. Грім, точно, грім — різка, впевнена, оглушлива”.

Мерлін, як же хочеться її зламати. Роздавати. Морально знищити.

Його наркотик. Його необхідність. Його мана.

Бруднокровка Грейнджер.

4.

- Добре, давайте спробуємо ще раз, - Невіл повторює важкий рух паличкою, а група студентів намагається його повторити. - Спочатку різкий взмах, потім плавне круговий рух...

Герміона слухає неуважно, вона цілком заглиблена у величезний фоліант з цілительства. Сьогодні вони вперше зібрались на додаткові заняття, так що уся вітальня Грифіндору заповнена людьми. І зараз Невіл та Луна намагаються навчити п’ятикурсників основним бойовим закляттям, а Герміона та Джині намагаються розучувати лікувальні чари.

 Герміоно, тут стільки інгредієнтів різних треба для цих настійок... Певно, треба буде ще у Слизорога вкрасти. Того, що принесла я, вистачить тільки на кілька тижнів. Можливо, на місяць, але не більше.

Герміона хмуриться. Запаси настійок і справді танули надто швидко — щодня  приходив хтось, хто встиг потрапити під гарячу руку Керроу. Треба би зайти до аптеки, поповнити запаси, от тільки до Хогсміту цього року вже не пускають.

- Добрго вечора, - лунає у вітальні знайомий суворий голос. Дівчата відривають погляди від книг — на порозі стоїть як завжди зібрана і акуратна Мінерва Макґонаґел.

- Доброго, - відповідає їй гул голосів.

- Так, дякую всім за заняття, ви молодці, у вас все вийде. Потренуйтесь ще у вільний час. Уже пізно, так що всім добраніч, - Невіл намагається підбадьорливо всміхнутися, але виходить якось кривувато. Студенти починають розходитись по своїм спальням, і скоро у вітальні лишились тільки старожили ДА.

- Містер Лонгботтом сказав мені, що ви цікавитесь анімагією, - починає декан, уважно оглянувши старшокурсників. - Я допоможу вам. Тільки мушу попередити одразу: це вища магія, вона дуже важка. Не кожен з вас зможе її опанувати. Окрім того, перші перетворення доволі болючі, і контролювати свою поведінку в образі тварини дуже важко. Це небезпечно. Та і визначтесь, кому з вас анімагія по-справжньому потрібна. Отже, підніміть руки, хто з вас бажає навчитися перетворенню в тварин.

Всі присутні піднімають руку вгору. Макґонаґел зітхає:

 Ні, так справа не піде. Якщо ви не визначитесь самі, я буду змушена вибрати самостійно.

Ніхто не опустив руку, знаменита грифіндорська впертість перемагала. Декан зітхнула ще раз.

- Добре. Тоді я називаю прізвище, а ви підходите до мене. Отже, міс Грейнджер, міс Візлі, містер Лонгботтом, міс Лавгуд... - погляд жінки затримується на рейвенкловській краватці дівчини, - міс Лавгуд, як на мене, вже пізно і Вам пора повертатись до своєї вітальні.

- О, не турбуйтесь, пані професорко, я з задоволенням переночую тут. Минулої ночі в мене вийшло начарувати чудові блакитні подушки й ковдру, от мені й цікаво, чи вийде в мене сьогодні створити такі ж, тільки жовті? Тато говорить, що краще, аби білизна була сонячний відтінків, так будуть снитися хороші сни. І ще так можна не хвилюватися, що тебе потривожить міранеус, - голос Луни як завжди трохи потойбічний, а на обличчі сяє замріяна усмішка. Герміона вкотре дивується — і як тільки цій дівчинці вдається так усміхатися? Зараз, коли навколо йде війна, і кожен день — бій?

- З чого Ви трансфігурували собі подушки, міс Лавгуд? - у голосі декана Грифіндору звучить цікавість.

- Зі свого взуття, професорко.

- Ковдру?

- З мантії.

- А як Ви збирались змінити колір сьогодні?

- Додати ще один круговий рух паличкою і зосередитись на потрібному відтінку.

У вітальні повисає тиша. Після короткої мовчанки, Макґонаґел промовляє:

- Добре, міс Лавгуд. Можете сьогодні залишитись на ніч у спальні дівчат. Впевнена, міс Візлі поділиться з Вами ліжком, зовсім необов’язково спати на підлозі.

- О, не хвилюйтесь, професоре, я можу начарувати собі постіль сама. Наприклад, з підручника по маґлознавству. Тим паче, на уроках професора Керроу він все одно не потрібен, - Луна знову всміхається, і викладач задумалась.

- Ви колись вже пробували виконувати такі складні чари?

- Ні. Але в мене вийде.

- Спробуйте, будь ласка.

Луна витягує зі сумки підручник з маґлознавства і кладе його на підлогу. Відходить на кілька кроків, просить всіх трохи розійтись і виконує складний рух паличкою. Герміона намагалась прослідкувати за траєкторією, але дуже швидко збилась. А за мить на місці книги вже стояв яскраво-жовтий диванчик. Луна все ще всміхалась.

 Двадцять балів Рейвенклов, - задоволено промовляє Макґонаґел, перетворюючи сліпучо-жовте дещо назад у підручник. - Міс Лавгуд, можете лишитися у нас на ніч. І виходьте до мене, якщо ще не передумали вивчати анімагію.

Луна приєдналась до друзів, що вже стояли коло декана.

- Я думаю, це все. Вибачте, якщо я когось образила. Але анімагія — це дійсно не для всіх, тим більше, я буду намагатися навчити Вас перетворенням за дуже короткий термін. Усім добраніч, а ви четверо затримайтесь, поговоримо.

- Професорко, а можна мені також лишитися? - руку піднімає Лаванда.

- Міс Браун, я вже сказала...

- Так, я розумію, що це дуже важко. Але я буду дуже старатися. Я Вам обіцяю, - Герміона поглянула на Лаванду. У її очах було стільки рішучості, стільки впертості, що не виникало сумнівів у серйозності її намірів.

-Я не певна, міс Браун...

- Професорко, вона справиться. Я впевнена, - завірила декана Грейнджер. Та кинула на свою ученицю суворий погляд:

- Під Вашу відповідальність, міс Грейнджер. Що ж, давайте присядемо й поговоримо.

П’ятірка всідається на старенький потертий диван біля каміна.

- Отже, для початку, визначтесь з цілями. Навіщо вам анімагія? Від цього залежатиме вибір вашої анімагічної форми. Ви вже думали про це?

- Так, професоре. Я думаю, анімагія згодиться в бою, якщо виникне непередбачувана ситуація. Мародери вчились анімагії для того, аби стримувати містера Люпина під час повні. Думаю, битися з вовкулаками в образі тварини справді набагато безпечніше, ніж в образі людини, - сказала Джині, намагаючись зібрати своє довге волосся у високий хвіст.

-А ще нам необхідно безперешкодно покидати територію Ґоґвортсу, якщо це знадобиться, - підтримує подругу Невіл.

- І ще, - видихає Герміона, - було би непогано мати свого шпигуна у Слизерині.

Друзі й декан запитально поглянули на неї.

- Креб і Гойл, звісно, тупі, як тварини, але не думаю, що нам вдасться у них перетворитися, - тягне Джині.

-Міс Візлі, стежте за своїм язиком, - негайно реагує Макґонаґел.

-Ні, ви не зрозуміли! - Герміона починає нервово заламувати пальці. - Нам потрібна нишпорка! Ріта Скітер!

- До чого тут ця брехуха?

- Як Ріта Скітер дізнавалась усі плітки й новини? Вона була анімагом! Жуком! Було би класно, якби хтось з нас вмів перетворюватись в маленьку комаху й проникати до вітальні Слизерину непомітно!

- Отже, вам потрібні великі хижі тварини, тварини, які можуть непомітно покинути Ґоґвортс і маленька комаха. Хто з вас кого обере?

- Найчастіше школу залишають сови. Я могла би бути совою, - промовляє Луна. І знову всміхається — видно, якимось своїм думкам.

- Я буду вовчицею, - впевнено говорить Джині. - Покажу чортовим вовкулакам, де раки зимують.

- Тоді я обираю ведмедя, - тягне Невіл. - Вони ж дуже сильні. Сильніші за вовків.

- Міс Грейнджер? - Макґонаґел запитально дивиться на свою найкращу студентку. Та задумалась. Безумовно, вона хотіла битися, їй потрібна було бойова тварина, тварина, що мала би силу ведмедя і швидкість вовка.

- Тигриця. Буду тигрицею.

- Що ж, тоді мені лишився жук, - всміхнулась Лаванда. - Не надто героїчна тварина, але піде.

- Не ображаєшся? - з сумнівом спитала Герміона.

- Та ні, що ти! Я не надто кровожерлива. А ось збирати плітки — це якраз для мене!

- Добре, з тваринами ми визначились. Я принесла вам деякі книги, прогляньте їх до завтра. Там про психологію тварин, а також про особливості зміни чуття. Ви ж знаєте, що слух, нюх і зір у тварин дуже загострені. Спочатку буде дуже важко перелаштуватися. Дізнайтеся якнайбільше про тих тварин, яких ви обрали, про особливості їхнього життя, будови тіла і здібностях. А завтра... завтра поговоримо про це детальніше. Добраніч. І до завтра. Міс Лавгуд, ваш диван був просто чудовий, - жінка ще раз стримано всміхається на прощання і полишає грифіндорську вітальню.

***

Ну от, знову. І чому її так тягне дивитися на стіл Слизерина щоразу, коли вона заходить до Великої зали? Чому не можна проігнорувати, сісти до них спиною і спокійно поїсти, не кидаючи кожні п’ять хвилин злі погляди на чортового слизеринця? Адже все було би настільки простіше! Так ні, це вже стало необхідністю — кидати йому виклик і спостерігати з якою шаленою радістю він його приймає. Герміона підозрює, що  його венами також розливається те збочене задоволення від одного тільки відчуття її ненависті. “Це ненормально”, - думала вона, але все одно сідала обличчям до столу Слизерину, все одно змагалась з Мелфоєм поглядами, все одно упивалась ненавистю — ніби це був її останній шанс не збожеволіти. Не зламатися. Вона повинна була вистояти, тому що він чекав її падіння. Як би це не було дивно, але він допомагав їй зібратися зі силами, сам того не розуміючи. Зовсім непомітно Драко Мелфой, перший сучий син школи і Смертежер, став невід’ємною частиною її життя. Її війни.

Вона знову підводить голову й дивиться на слизеринців. Сьогодні все було не так. Сьогодні його не було за столом. Він не прийшов на вечерю.

Без відчуття його погляду було якось незвично і незатишно. Герміона нервово хмикає.

- Я справи з розшифровкою книги? - Джині легенько торкається її плеча.

- Якої книги? - Герміона ніби прокидається. Надто глибоко вона йде у свої роздуми про Мелфоя. Надто.

- “Казок барда Бідла”, що тобі залишив Дамблдор. Ти ж була впевнена, що там щось зашифровано!

- А, точно! Пробач, я задумалась.

- Ну так, цілу вечерю десь у хмарах літаєш. Так що там з книгою?

- Я не знаю. Я прочитала її. Милі казочки. Нічого особливого. Але цього просто не може бути! - Герміона відсуває від себе тарілку з недоїденим картопляним пюре і втомлено ховає обличчя у долонях. Їсти зовсім не хочеться. - Дамблдор не залишив би мені просто збірку казок! Тим паче, його портрет мені підморгнув. І або я спіймала наргла, — чи як їх там називає Луна? - або це дійсно щось значить!

- Це точно щось значить. Заспокойся.

- Я не можу, Джині. Мене вже просто не вистачає на це все.

- Зовсім-зовсім нічого дивного в книзі не помітила?

- Та немає нам нічого такого. Я тільки поки один символ розшифрувати не можу. Думаю, це стародавня рука, тільки не кельтська, а, скоріш за все, з острова Шпіцберген. Хоча, що робить норвезька руна в книзі англійських казок?

- От бачиш, це вже зачіпка. Ти все зможеш. А якщо не справишся сама, ми тобі допоможемо.

- Дякую, - Герміона вдячно всміхається. - Щось я зовсім погана стала. Нерви розхитані. Ще й анімагія витискає з мене всі сили.

 Минуло  декілька днів з їхньої першої зустрічі з Макґонаґел. Тепер щовечора п’ятірка друзів збиралась у вітальні Грифіндору і засідала за фоліанти. Декан завалила їх інформацією. Вона приходила до вітальні близько десятої вечора, як тільки завершувала вечірній обхід, і сиділа зі своїми студентами, роздаючи поради і вказівки, звертаючи їхню увагу на деталі. Нерідко вони розходились далеко за північ. Луна вже майже не ночувала у вежі Рейвенклов, до її яскравого жовтого дивану, котрий тепер стояв у вітальні, вже звикли всі грифіндорці.

Анімагія виявилась набагато складнішою, ніж вони могли собі уявити.

І де ж, чорт забирай, Мелфой?

- Що? - Джині ледве не поперхнулась гарбузовим соком. Герміона здивовано піднімає брови — вона що, вимовила це вголос? Докотилась...

- Кажу — де це зник Мелфой? - відпиратися вже пізно. - Раптом Смертежери щось затівають?

Джині переводить погляд на стіл Слизерину.

- Навряд. Бачиш, Креб і Гойл на місці — жеруть свої відбивні. Та й Нотт тут. А ось і Харпер з Уїльямсом. Всі тут, голубчики. Так що, видно, Мелфой десь ховається один. Не варто хвилюватися, - Герміона киває. Звісно, не варто. Джині присувається до неї ближче і шепоче: - Знаєш, у мене останнім часом також нерви розхитались. Деколи дивлюся на цих падлюк і уявляю, як розмазую їх по стінці. Я інколи сама себе боюсь — таке з ними зробити хочеться! Це ж ненормально — так сліпо ненавидіти. А інакше не виходить...

- Це все війна, Джині. Не хвилюйся. Скоро все закінчиться.

- Ти ж знаєш, що не закінчиться, так навіщо тоді забивати повітря пустими фразами? - Джині гірко всміхнулась — однією з тих усмішок, від яких хочеться на стіни лізти.

- Так. Не закінчиться. Але якщо це прийняти, можна збожеволіти, - Герміона зітхає. - Піду я, Джині. Хочу ще раз подивитися на той символ з «Казок». Перевірю його в скандинавських словниках. Побачимось ввечері.

Коридори замку темні й пусті. Факели ледве-ледве освітлюють шлях, але Герміона навіть не помічає навколишню напівтемряву. «Ні, Джині, сліпо ненавидіти всіх Смертежерів — це нормально. Ненормально — ненавидіти тільки одного з них. Ненавидіти — і отримувати від цього задоволення», - думає дівчина.

- Міс Грейнджер, - неприємний високий голос лунає у неї за спиною, і Герміона здригається. Повільно вона повертається. Перед нею, вперши руки в боки і якось хижо всміхаючись, стоїть Алекто Керроу.

- Так, професорко? - дівчина намагається вкласти в останнє слово стільки презирства й отрути, скільки може.

- Я думаю, нам потрібно поговорити, - Керроу наближається, звуки її кроків відбиваються від кам’яних стін замка. Герміона думає, що в цьому є навіть якась похмура краса: напівтемрява, відблиски вогню на обличчях і дві жінки, що так люто ненавидять одна одну.

- А я думаю, що нам немає про що говорити, - голос твердий, погляд прямий. Молодець, Герміоно. Покажи, що ти її не боїшся.

- Ну чому ж... Можна було б обговорити Ваших батьків, наприклад. Мені, як викладачу маґлознавства,  дуже цікаво було би дізнатися, як живуть маґли, - очі Алекто небезпечно звузились.

- Ви ж викладач маґлознавства. Ви повинні чудово знати, як живуть маґли. Мені нічого вам сказати на цю тему.

- Ми ж обидві знаємо, що ти бруднокровка. - Керроу підходить надто близько, вона шипить, майже випльовуючи слова в обличчя дівчини. Герміона морщиться від неприємного гнилого запаху з її рота. - Ми обидві знаємо, що в твоїй крові немає і краплі магії. Я вже давно чекаю дозволу Снейпа перевірити тебе Верітасерумом. Щоб усі дізнались правду. Я хочу катувати тебе, Грейнджер. Хочу витравити таких тварюк, як ти і твоя сімейка, з нашого світу. Хочу, щоб ви корчились у муках, благаючи про помилування...

- Цього ніколи не буде. Я ніколи не буду благати Вас про помилування.

- Не зарікайся, - недобре мружиться Керроу, і Герміона навіть не встигає помітити, коли вона дістала паличку.

Біль спалахує раптово. Здається, що кожна клітинка її тіла горить. Герміона відчуває, як невимовно палає шкіра, і встояти на ногах не вдається. Їй здається, що кості висмикують зі суглобів, що їх видирають з тіла — неспішно, з насолодою. Вона відчуває, як рвуться сухожилля (але чи так воно є насправді?). Напевне, вона кричить. Вуха заклало, всі звуки долітають ніби з-під води. Мерлін, як же болить...

Біль зник так само раптово, як і з’явився. Герміона лежить на холодній підлозі, її трусить, а по щоках течуть сльози. Алекто Керроу стоїть над нею і всміхається.

 Ти будеш благати про помилування, тварюко. Я тобі обіцяю.

Дівчина не підводить голови, намагаючись втамувати трем. Дихати надзвичайно важко.

- До зустрічі на заняттях, міс Грейнджер, - звуки важких кроків Смертежера віддаються в голові набатом. Герміона, певно, ніколи не була така близька до божевілля.

- Вітаю, Грейнджер. З першим Круціатусом тебе, - шепоче вона ледве чутно. “Неможна показуватись у вітальні в такому стані. Тільки не це. Потрібно заспокоїтись. Чооооорт, чому ж так важко дихати? Мені потрібне повітря. Просто повітря”, - думки плутаються в голові. Герміона підводиться на ноги і бреде вперед, тримаючись за стіну. До повітря. До кисню.

Певно, підніматися на Астрономічну вежу в такому стані було не найкращим рішенням. Але їй просто необхідно вибратися з замку, ближче до холодного вітру. Інакше і справді можна збожеволіти.

Люк здається надто важким, ослаблене тіло не хоче підкорятися, але Герміона збирає усі свої сили для ривка. І ось уже холодний сильний вітер б’є її по щоках, ось уже дихаться трохи легше, трем поволі відступає. Давай, Герміоно — вдих-видих. Ще раз. І ще.

Раптом в дальньому кутку щось заворушилось. Дівчина злякано здригається. Вона в Астрономічній вежі не одна.

5.

Темна фігура насувалась повільно, і це було доволі моторошно. Герміона тут же дістала з кишені мантії чарівну паличку. Дівчина знову тремтіла.

- Що, Грейнджер, невже ти так засумувала за мною, що понеслась мене шукати, одразу по вечері - Мелфой. Блядь , а він що забув на Астрономічній вежі пізно вночі?

- А досі думаєш, що світ навколо тебе крутиться? Я просто вийшла подихати свіжим повітрям, - сарказмувати виходило погано, всередині знову наростав страх, і єдиним бажанням дівчини, було розвернутися і бігти звідти. “Ну ні, він тобі цього ніколи не забуде. Досить вже принижень на сьогодні. Бийся, Герміоно. Це всього-на-всього Мелфой”.

- Звісно, ти просто вийшла подихати повітрям, - його губи скривились у презирливій посмішці. - Ти себе бачила зі сторони? Ти ж ледве на ногах стоїш. І щоб у такому стані дертися на Астрономічну вежу, потрібен справді важливий привід.

Він знову підходить надто близько, він пропалює її поглядом, і очі його блищать у темряві. Дівчина відчуває його близькість, бачить, як важко він дихає, але чомусь зовсім не відчуває звичного бажання щось йому довести. Хоча, вона не відчуває нічого, окрім болю.

 То чому ти тут, Грейнджер?

Його голос обволікає її, він обвиває її кільцями, ніби змія. Їй страшно.

Вітер посилюється.

- Мені боляче, - слова вириваються перш, ніж вона встигла їх зупинити, і вона вже готова проклясти себе за них. Мелфой різко видихає і відходить до парапету. Це приводить до тями.

- Невже не захочеш дізнатися, чому мені боляче? - голос зривається на крик, близиться істерика. “Тихо, Герміоно. Тримай себе в руках. Ти сильна. Ти зможеш”.

- Тебе вдарили Круціатусом, - його голос спокійний і байдужий, і вона ледве стримується, аби не закричати.

- Звідки. Ти. Знаєш? - чітко вимовляючи кожне слово, питає вона.

- У тебе тремтять руки, та й ноги, напевне. У тебе бігає погляд, ти не дивишся мені в очі. А ще ти визнала, що тобі боляче. Значить, у тебе шок. Ти би ніколи не сказала би такого, якби була в нормальному стані, - він стенув плечима й повернувся до неї спиною.

- І ти навіть не захочеш дізнатися хто це зробив, аби послати йому квіти?

- Сарказмуєш, - вона готова поклястися, що він всміхнувся, - значить, приходиш до тями.

- Алекто Керроу.

- Зайва інформація.

Дівчина підходить до парапету й опирається об нього обома руками. Вітер б’є по щоках з шаленою люттю, зірок не видно — небо заволокло хмарами. Герміоні на обличчя впало кілька великих крапель води. Починався дощ.

- Мелфою, ми з тобою що, нормально розмовляємо? - вона підвела голову й повернулась до нього. Трем стихав.

- Грейнджер, заткнись, га? Просто помовч.

Він навіть не повернув до неї голови, а його голос був якимось втомленим. Було дивно бачити його таким — без звичної зарозумілості.

“Плювати. Хоче мовчати — нехай мовчить. Мені ж простіше”, - Герміона підставляє обличчя холодним краплям. Шок минув. Біль відпустив. Повернулась здатність раціонально мислити. І одразу ж нахлинуло жагуче бажання помститися.

Удар грому змушує здригнутися.

Так, помститися. Знайти її, відповісти тим самим, вдарити Непрощенним , аби так само впала на коліна й не могла прийти до тями від болю. Аби кричала. Аби мучилась. Аби відповіла за всі свої слова. Усі брудні й мерзенні слова, що вилетіли з її поганого рота.

Ненависть накочується хвилями.

- Мелфою, ти вмієш катувати Круціатусом? - її голос неприродно високий, і хлопець здригається.

- Вмію. А тобі було замало? Захотіла ще? - він повертається до неї, пронизливо розглядає її обличчя. Спалахує блискавка. Спалахує — й завмирає у його очах.

“Такий же, як блискавки. Небезпечний, сильний, різкий, раптовий. Б’є з розмаху і завжди точно. Залякує. Руйнує. Манить”.

- Навчиш мене? - їй раптом хочеться розсміятися. Вона, найкраща студентка й слухняна дівчинка, просить Смертежера навчити її Непрощенному закляттю! Він всміхається, примруживши очі.

- Ти вже вмієш, - він говорить спокійно, не підвищуючи голосу, Герміоні доводиться прислухатися, - у тебе вийде. Ти вмієш ненавидіти.

- Потрібно всього-на-всього зненавидіти? Ось і вся вища магія? - її мантія намокла, було жахливо холодно, пориви вітру ставали щоразу сильнішими. Мокре волосся лізе в очі, дівчина роздратовано забирає кучері з обличчя. Знову гримить.

- Потрібно хотіти завдати болю. Ти дуже хочеш, - краплі дощу б’ють його по обличчю, але воно все одно лишається спокійним і байдужим. Тільки очі небезпечно блищать.

- А ти не боїшся, що я захочу вдарити Круціатусом тебе? Прямо зараз?

Він тихо сміється. Різкий. Сильний. Злий.

 Ну, спробуй.

Вона витягнула чарівну паличку з кишені мантії. Мелфой дивиться на неї насмішкувато.

Озлоблений. Впевнений. Жорстокий.

 Давай, Грейнджер. У мене навіть палички з собою немає. Це просто. Бий.

І рука не тремтить — впевнено стискає паличку. Вона дивиться йому в очі й бачить у них блискавки. І його голос змієм-спокусником заповзає їй у голову, пестить вуха, змушує уяву малювати до болю яскраву картину — Мелфой лежить біля її ніг і корчиться від болю. І спокуса така велика...

 Грейнджер, це просто. Скажи “Круціо”. Зроби це.

І вона опускає паличку. Він сміється.

Злий. Красивий. Небезпечний.

- Ти ж знав, що я цього не зроблю, так? - вона дивиться на нього, мружить очі, схрещує руки на грудях.

- Знав. Твоя ненависть зараз спрямована не на мене.

- Я не б’ю неозброєних. Це підло.

- Як добре, що завжди можна прикритися грифіндорським благородством.

- Що ти можеш знати про благородство?

- Повір, достатньо, аби ним не користуватися.

Герміона підходить до нього зовсім близько, і в грудях піднімається знайоме бажання — стерти з його обличчя самовпевнену посмішку.

 А що ж ти робиш тут один ввечері у п’ятницю? Невже у підлих слизеринських мерзотників також бувають погані дні?

І в його очах спалахує лють, а обличчя спотворює злість.

- А ти, схоже, заздриш кольорам моєї краватки, Грейнджер? Ти ніколи не чула, що заздрість — один з смертних гріхів?

- І як же дико чути це з уст першого грішника! - вона сміється хрипко, відкинувши голову назад. Краплі б’ють її по щоках.

- Не зли мене, Грейнджер. Я не хворий на грифіндорське благородство, пам’ятай про це.

Небо підсвічує блискавка, і майже одразу спалахує, ніби сірник, одне з дерев у Забороненому лісі. Блискавка завжди б’є з розмаху і точно в ціль.

Вони стоять один навпроти одного, наповнені злістю і ненавистю, схрестили руки на грудях, дивляться в очі, не відводячи погляду. Губи скривлені в їдких посмішках, пальці трохи тремтять від холодної люті , а на обличчях грають відблиски вогню. Полум’я з одного дерева перекинулось на два сусідніх.

Вони стоять на вершині Астрономічної вежі — мокрі з голови до п’ят — і б’ють одне одного  поглядами, ніби батогами.

Знову гримить.