Хвойда

Автор: Чернокнижница 
Оригінал: http://www.fanfics.ru/index.php?section=3&id=1088
Перекладач Vidma
Редактор Ochi.koloru.neba 
Дозвіл на переклад - отримано.
Пейрінг: Герміона Грейнджер\Северус Снейп
Герміона Грейнджер\Рон Візлі
Герміона Грейнджер\Драко Мелфой
Герміона Грейнджер\Гаррі Поттер
Рейтинг: R
Жанр: Romance/Angst/AU
Розмір: Міні
Статус: Завершений
Саммарі: Подивилася я тут на пейрінги до свого фіку «Її серце»: з шести заявлених чотири - з моєю улюбленою Герміоною. Жахнулася і подумала: «Ну й хвойда!» Відчула нагальну потребу пояснити читачеві, звідки що взялося ... «Вбоквел» до «Її серце»
Від перекладача - Цей текст - органічне доповнення до "ЇЇ серця". і це, щонайменше, перша причина чому його вартує прочитати. Тонкий гумор автора і такий розвиток характеру персонажів і подій у який віриться навіть тоді. коли не дуже хочеться.

Показать бы тебе, насмешнице

И любимице всех друзей,

<...>

Что случится с жизнью твоей…

А. Ахматова (шукати)

Пані вийшла з кабінету заступника міністра Магії, наче виплила.

Молоденька секретарка в приймальній осудливо стисла губи: ну, що вони знаходять у цій старій бруднокровній хвойді? Ну ні ззаду, ні спереду! Теж мені,  Героїня війни. Велика справа, що директор Ґоґвортсу. Подумаєш, медалі на грудях не вміщаються… Було б на чому вміщати! Сука грифіндорська. Всі знають яким місцем вона кар’єру собі зробила. Кажуть, спала навіть зі самим міністром… Хоча, це плітки, а от з його заступником – це точно. Недарма ж вона цілих два місяці хизувалася зачіскою зі срібними гребенями, інкрустованими смарагдами. Хто міг ще таке подарувати, як не лорд Мелфой? Про цю ґоґвордську зміюку навіть журнали писати бояться: кажуть, коли вона очолювала підрозділ Невимовників, зайнялася Темною магію, так що їй і слова наперекір сказати бояться. А вона міністра в дугу згинає, у будь-який кабінет без стуку з’являється, в Аврораті їй мало ноги не цілують, школа взагалі на неї молиться. Лярва. Стара прісна лярва. Не дарма ж літня помічниця міністра щоразу хитає їй вслід головою і зневажливо цідить крізь зуби: «Хвойда»!

Пані неспішно продефілювала повз секретарку, не приховуючи єхидної посмішки. Думки цього пустоголового дівчиська не були для неї таємницею. Жінка чудово знала свою репутацію. Навіть більше – вона сама довго і ретельно вибудовувала її. Результати перевершили будь-які очікування. Вона сама розв’язала собі руки: безпринципній, меркантильній стерві пробачать якщо не все, то майже все. Те, що неприпустимо для відважної і чесної Героїні війни, цинічна шльондра зробить спокійно і не викличе при цьому особливого обурення.

Пані зупинилася перед дверима, недбалим жестом торкнулася зачіски – цей рух зводив з розуму чоловіків від шести до шістдесяти, не дарма ж вона стільки часу відточувала його. Сьогодні її волосся важким вузлом ховалося у сітці із золотих ниток, прикрашених низкою рубінів. Не потрібно було постійно читати світську хроніку, щоб знати: вона небайдужа до прикрас для волосся і це єдині подарунки, які вона приймає від своїх коханців. До прикладу. Сьогоднішня цяцька означає, що її черговий кавалер, швидше за все, вчився у Грифіндорі.

Кожна нова прикраса викликала зливу чуток і пересудів, однак відьма такого рангу і статусу має право на деяку ексцентричність.

Пані пройшла коридорами Міністерства у Відділ Таємниць. Щирі усмішки, протокольні кивки, погляди: жадібні, цікаві, захоплені. Сповнені неприязні і поголоски за спиною. Звична реакція міністерських на її нечасті відвідини. Розчувши у звичному перешіптуванні: «Але ж хвойда», жінка самовдоволено посміхнулась.

Завтра вся магічна Англія обговорюватиме нового коханця Герміони Грейнджер.

***

Сколько дорог пустынных исхожено

С тем, кто мне не был мил,

Сколько поклонов в церквах положено

За того, кто меня любил...

А. Ахматова

Звісно, можна було б махнути додому через міністерський камін. Так і швидше, і комфортніше. Але сьогодні чудова погода, справи в серпентарії, помилково названого Міністерством Магії, вирішились швидше, ніж я очікувала, і у мене є шматочок часу на задоволення. Тому я роз’явлюся за кілька кілометрів від дому – прогуляюся пішки, подихаю свіжим повітрям, а то лиш кабінет та кабінет. Врешті-решт, не так часто я дозволяю собі розслабитися.

Кожна моя скандальна витівка, кожна ескапада мною ретельно обміркована, запланована і видана оточенню. Спонтанність – не мій стиль. Хоча я іноді дозволяю собі необдуманий вчинок, і, зазвичай, довго залатую його наслідки.

Уже й не знаю, якими наслідками загрожує мій сьогоднішній променад. І знати не хочу. Я гуляю, ось. І пішло все лісом.

Щоки пашіють від морозу, сніг поскрипує під підборами, небо високе-превисоке, в повітрі легенький серпанок. Нерухомі дерева в снігу, задубіле сонце ковзає ранковим промінням по витоптаній стежині, замети сяють так, що боляче очам, краї хутряного капюшона покрилися інеєм від мого дихання. Ой як добре.

Годрикова Долина – дивовижне місце. Тут царює неповторна атмосфера затишку, пухнастого щастя, однак у повітрі постійно розлитий виразний присмак гіркоти. Здається, я розумію, що це таке. Годрикова Долина акумулює енергію любові. Любові високої й вогняної, ніжної й вірної, бурхливої й одержимої, тихої й обережної… Долина, наче чаша, заповнена до країв цією любов’ю, і не дивно, що батьки Гаррі переселилися саме сюди. Невже є на світі місце, яке більше підходить, для життя, кохання, виховання дітей? Тільки кохання буває різне. Буває яскраве і радісне, як у Джеймса і Лілі Поттерів. А буває тяжка, темна, нестерпна, що виймає з цілісного згустку душі тонкий дріт… як кохання Северуса Снейпа до Лілі Евенс. Годрикова Долина з готовністю прийняла, всотала у себе це страждання. І тепер його отруйна гіркота слугує вічним нагадуванням: навіть найблагословенніше почуття може вбити.

Северус Снейп. Професор Настійок. Подвійний агент. Жах Гоґвордських підземель. Понівечена, виснажена душа і нищівний шквал емоцій під непробивним панцирем холодного презирства. Хто знав про це?..

Я знала. І як же мені було добре з тобою, професоре. Я намагаюся згадати, з чого все почалось, але мені це не вдається. Пам’ятаю лише неможливий, божевільний, холодний поцілунок і шершаву прохолоду стіни шкільного коридору. Снейп, який лапає посеред школи Грейнджер – є від чого збожеволіти. Однак того божевільного місяця усе було за нас. Нікого не цікавило, що я регулярно забуваю у підземеллі. Ніхто не запитував, чого ти почав придиратися до мене втричі частіше, призначаючи покарання з приводу і без, ми жодного разу не трапились на очі ні студентам, ні викладачам – нас інколи заставав місяць, однак він чудово вміє берегти таємниці.

Ти став для мене одкровенням і осяянням. Ти показав мені мене. Ти – стриманий, сильний, мудрий … дорослий. І я – скуйовджене пташеня у твоїх впевнених теплих долонях. Ти відкрив переді мною бездонні глибини чуттєвості, і я не могла повірити, що це все – для мене.

Як легко ти ламав мої стереотипи. Змушував переглядати свої переконання! У суперечках з тобою я могла кричати до хрипу, відстоюючи свою позицію, а ти однією влучною фразою стирав усі мої аргументи в порох. Ти змів з мене мої принципи, знімав лушпиння, оголюючи мою зовсім не грифіндорську самість.  Ти розплющував мені очі на жахливі речі, я сердилася на тебе за це, бо розуміла – ти маєш рацію. Ти завжди маєш рацію.

З тобою я полюбила швидкий, жорсткий секс і червоне десертне вино. Якось, добряче хильнувши цього вина, я почала ділитися з тобою своїми планами з серії «коли закінчиться війна». Ти слухав уважно і хмурнів з кожним моїм наступним словом, а потім обрубав: «Дурепа! Твоя війна не закінчиться ніколи!» Я оніміла і готова була розревітися, але ти зауваживши це, заговорив м’якше: «Ти видатна відьма, Герміоно. Але ти відьма маглівського роду. Якщо ти захочеш у нашому світі добитися чогось більшого, ніж посада старшого помічника молодшого секретаря в Міністерстві, тобі доведеться боєм брати кожну сходинку, кожний крок. Ти щодня, знову і знову, будеш доводити, що краща за інших. Ти будеш лізти зі шкіри, але до тебе все ставитимуться, як до порожнього місця. Тобі доведеться використати всю хитрість, всю підступність, всю лють, які ти зможеш у собі віднайти. Доведеться забути про чесність і благородство, доведеться йти по головах, брехати, лестити, лягати під потрібних людей… На війні – мета виправдовує засоби, і тобі цієї війни не минути». Я все-таки заплакала, і тоді ти взяв моє обличчя у долоні і прошепотів,  дивлячись в очі: «Ти все зможеш. Лотос росте у багнюці й намулі, але сам завжди чистий. Ти розумна і красива. Це – вбивчий коктейль. Зараз ти майже дитина, але коли розквітнеш чоловіки припадатимуть до твоїх ніг, як припав я. Ти – справжнє лихо».

Ти називав мене лихом і нещастям, однак жодного разу не назвав радістю, навіть у насмішку. Називав нестерпною всезнайкою, своїм персональним ховчиком, своїм смертним гріхом, скаженою кішкою називав… і лиш єдиний раз, у нашу останню ніч, з твої вуст злетіло: «Дівчинко моя…»

Ми розмовляли про все на світі, однак ніколи – про нас. Жодних «нас» не існувало, були ти і я. У тебе не було ніякого майбутнього, в якому могли виникнути «ми». Ти не планував вижити у цій війні, а я планувала. Ти не уявляв, що відбудеться після, а я мріяла про перемогу і щастя. Неспівпадіння …

Я досі вважаю себе «найбагатшою в Єгипті». Адже я бачила, як ти усміхаєшся. Я бачила цей легкий, вдоволений рух твоїх вуст, коли зрозумів, що ти у мене перший. Я бачила схвальну усмішку, коли мені вдавалося (як рідко!) відстояти свою точку зору. Бачила злегка пихату півусмішку, коли пізно ввечері (чи на світанку, тут вже як пощастить) ти передавав мене з рук у руки Гаррі і його мантії-невидимці, щоб я могла непомітно повернутися у Грифіндорську вітальню. Мої милі хлоп’ята прикривали нас з тобою, як тільки могли… І єдиний раз твою справжню, замислену і сумну усмішку я бачила, коли сказала, що кохаю тебе.

Я не лукавила. Я справді кохала. Але ти?.. Я так і не дізналася навіщо була потрібною тобі. Секс? Навряд чи тебе притягували незайманки-зубрилки, які навіть цілуватися не вміють. Можливо тобі був потрібен хоча б хтось, хто б любив тебе… Але чого ж ти тоді зі своєї волі носився зі мною, переймався моєю репутацією і безпекою (наплювавши при цьому на себе, до речі!), навчав, наставляв, оберігав?.. Я раціональна і розважлива Герміона Грейнджер, намагаюся не розкладати феномен нашого роману на полички. Мені надто сильно подобається думати, що ти кохав мене, професоре. 

А потім ти загинув, і все, що від тебе залишилося - гіркуватий серпанок у Годриковій Долині і тортурно-повільний біль в мені.

Я б збожеволіла від цього болю, якби не Рон. Мій милий, мій ніжний, мій турботливий і надійний Рон. Де б я була тепер, якби не твої міцні обійми, які захищали мене від усього світу, хороший мій? Що б трапилося зі мною, якби не твої впевнені слова, що прозвучали так вчасно: «Тримайся Гермі, тримайся, рідна! Я буду поряд, ми впораємося!».

Ти завжди був поряд. Коли ми, ще вчаділі від війни, кинулися працювати в Аврорат. Коли провертали божевільні, багатоходові операції з відлову залишку Смертежерів. Коли ми бурлакували усім світом, розшукуючи всяку злочинну наволоч – у джунглях, у пустелі, в тайзі, в снігах, ти був поряд зі мною всюди, вірний і непохитний, як скеля.

Всупереч всезагальному очікуванню, ми не побралися одразу після війни. Від Останньої Битви минуло чотири роки, Гаррі вже був керівником Аврорату, а я дострибалася до сумнівної честі керувати підрозділом Невимовників – тільки тоді ми зрозуміли, що навоювалися. Тепер нам, усім трьом, хотілося одного: спокою.

Ми обвінчалися тихо, майже таємно. О ні, ми не кохали одне одного. Але у тебе були певні проблеми в особистому житті, а я не могла дозволити хоч комусь доторкнутися до себе, і ми вирішили, що одруження дуже полегшить наше життя. І виявилися праві.

Ми з тобою створювали наш маленький світ методично, старанно, ніби будували дім, у якому збиралися прожити все життя. Ти заявив, що тобі остопизділо стрибати під авадами і шастати світами у пошуках усіляких придурків і приєднався до підприємства Джорджа. Невдовзі після цього я послала своїх Невимовників за далекими, однак усім добре відомими адресами. Облаштувала вдома лабораторію і закопалася в науку. 

На чому будувався наш світ? Не на коханні, однак на повазі. Не на пристрасті, але на довірі. Ми знали одне одного, берегли одне одного, мирилися з тарганами одне одного, плакались на плечі одне одного і ревно оберігали свій витворений спокій від будь-яких посягань. Ми засинали спина до спини, готові навіть уві сні захищати одне одного від будь-яких неприємностей. Ти з задоволенням бавився з дітьми доки я оскаженіло вчилась: цілительство, потім Вища Трансфігурація і ступінь магістра заочно, потім без перерви Зіллєваріння і звання Майстра Зілля також заочно, курси магічної юриспруденції… але жодна сила не могла змусити тебе приготувати вечерю. А якщо ти сідав за шахи, я кидала свої фоліанти і казани, щоб повести Розі і Х’юго на прогулянку, спати або ще куди-небудь. Шахи були для тебе тим же, що для мене Зілля, втручатися в священний процес не можна було під жодним приводом. Те, що було між нами – було більше, ніж кохання – це було «ми».

Навіщо ти піддався на вмовляння і повернувся в Аврорат? Нізащо не повірю, що в тобі спалахнуло завзяття, що ти засумував за нервовою трилероподібною роботою… Як би там не було, ти вчинив, як вважав правильним, і був щасливим цілих три місяці.

А потім загинув. Від тебе мені залишилося два невгамовних рудих дива, які дивляться на світ твоїми блакитними очима – лише завдяки їм я не наклала на себе руки. Ти загинув, і обвалився цілий світ, наш з тобою світ, той, який ми так довго створювали і так ревно оберігали. На його задимлених руїнах, я поклялася: віднині я командую парадом. Якщо життя вперто не хоче дати мені спокою, я сама розтормошу його. Світу доведеться посунутися, і це ще питання, чи вмістить він мене!

Я пішла головами. Чужими долями: не хочете по доброму – буде по злому. Я видресирувала зі себе великосвітську левицю і набула замашок терориста. Я оточила себе високопоставленими коханцями, і переді мною відчинялися будь-які двері. Я оголосила поза законом усі свої почуття, які не стосувалися дітей, і поставила верховодами логіку і холодний розрахунок. Я добилася визнання, високого статусу і безліч регалій, я зробила собі статок… ну й певну репутацію. Завдяки їй на повагу очікувати не доводилося, але у мене з’явилося, щось важливіше за повагу – на мене зважають. З певного часу моє слово щось таки та й важить у магічній Британії. Передбачення Северуса збулись. Я отримала все, що хотіла.

І навіть те, що уявити не могла.

Наприклад, Драко Мелфоя.

Ох, Драко, Драко… Пам’ятаю твою приголомшену фізіономію, коли ми зустрілися на міністерському прийомі для обраних. Звісно, ти вже наслухався про моє скандальне повернення з небуття, але побачилися ми вперше за багато років.  

Ти точно не очікував від мене такої спритності. Тебе також потріпало післявоєнне шаленство «полювання на відьом». Але ти завжди був вмів крутитися і без мила пропхатися у будь-яку дірку, лише б з вигодою для себе. Мабуть, ти був одним з небагатьох, хто розумів, звідки взялася моя, не зовсім достойна, поведінка - адже ти використовував схожі методи, у схожих цілях.

Не дивно, що тебе зацікавила пещена титулована сука, в яку я перетворилась. Дивно, що ти зацікавив мене. Я ніколи не відзначалась нерозбірливістю в стосунках і з практичного погляду ти був мені абсолютно непотрібним: заступник Міністра Магії – не важкоатлет у світі магічної політики, і на час нашої зустрічі мій вплив був значно більшим за твій. А використати мене для досягнення своїх цілей ти б не зміг, незважаючи на всю твою легендарну хитросракість.

Може справа в тому, що в мене давно не було чоловіка: мій авторитет виріс і зміцнів настільки, що я могла влаштовувати свої справи, минаючи ліжко. А ти привабливий, не зіпсутий чеснотами і достатньо заможній, щоб оплатити ресторанний рахунок. Тому, коли якось ти подарував мені за вечерею ті самі срібні гребені зі смарагдами, я прийняла їх. Ти був в курсі світського життя магічної Британії, тож точно знав, що означає зробити мені такий дарунок.

 В ліжку ти виявився вправним і лиш завдяки цьому затримався у моєму житті довше, ніж на одну ніч. Але хто ж міг знати, що лорд Мелфой, чистокровний чарівник, заступник міністра, поважний батько сімейства – закохається – і в кого? В паскудну бруднокровку Грейнджер! Але.. ти диви… закохався от. І як смішно, наче переповнений гормонами підліток. Я стала твоєю тугою, твоїм безсонням. Усе життя мріяла…

На жаль, взаємністю я відповісти не змогла. Ти набрид мені своїм абсолютно недоречним снобізмом, і навіть те, що тебе вибрали Головою Опікунської Ради школи не змусило мене терпіти твоє самолюбство.

А потім ти дізнався про роман свого сина з моєю Роуз. Кумедне, до речі, хлопчисько. Бунтівник, нігіліст, баламут, у чомусь навіть хіпі… майже не віриться, що манірне до зубного болю сімейство Мелфоїв, змогло сотворити таке відірване на голову диво. Пам’ятаю, коли вперше вони з’явилися на Різдвяному балу, приголомшений Гаррі мені прошепотів: «Тяга до слизеринців – це у вас сімейне». Ти дізнався – і саботував моє призначення на пост директора Ґоґвортсу. Дуже характерний вчинок закоханого, що тут скажеш… не те, щоб я дуже постраждала від твого демаршу: кілька зустріч з потрібними людьми, кілька багатообіцяючих усмішок, легкий шантаж для певності – і ти вже не Голова, а я – пані Директор. Ось так, мій лорде, не будіть сплячу левицю.

Однак, дещо від тебе таки залишилося – тяжкі срібні гребені, інкрустовані смарагдами..

* * *

Широк и желт вечерний свет,

Нежна апрельская прохлада.

Ты опоздал на много лет,

Но все-таки тебе я рада…

…Прости, что я жила скорбя

И солнцу радовалась мало.

Прости, прости, что за тебя

Я слишком многих принимала.

А. Ахматова

Ох, нічого собі, я загулялась. Майже стемніло, а я залишила Міністерство ще до обіду. Стежинку майже не видно в сутінках, добре, що вдома світло горить, не заблукаю…

Шкандибаю в бік яскравих вогників. Це горять гірлянди, що залишилися з Різдва. Завтра треба буде їх познімати врешті, а то так і провисять до  наступного року.

Стежка вузька. Ступаю навпомацки, темінь така, що навіть від Люмосу користі мало. Втрачаю рівновагу, купаюся в кучугурі, з вигадливою лайкою вибираюся на стежку (а куди подінуся?), знову підсковзуюся, купаюсь… ось до чого призводять спонтанні рішення.

Так і добрела додому: крок – спіткнулась – в кучугуру, крок – спіткнулась – в кучугуру. Як це я ще паличку не посіяла? Ввалююся в коридор, ніби снігова людина, лаючись на чому Ґоґ стоїть. Ну, слава Мерліну, я вдома!

-      Герміоно! Що трапилося?!

Він збігає сходами вниз, обличчя стривожене, насторожений – готовий завжди і до всього, це в нього професійне.

-      Та ні, не переймайся, - я усміхаюся у відповідь на його видих. – Вирішила прогулятися на свою голову і звалилася в кучугуру.

Сильні руки швидко витрясають мене з мантії:

-      Бляха, ти ж зовсім промокла!

Він присідає навпочіпки, допомагає стягнути вщент забиті снігом чоботи.

-      Ноги крижані… Герміоно, ти в мене розумниця, але така дурепа! Марш грітися, я зараз чаю закалапуцькаю.

-      Краще закалапуцькай щось міцніше

-      Клуб юних алкоголіків..

Сентенція не позбавлена суті – не так давно він сам глибоко зазирав у чарку.

Слава Мерліну, з якогось моменту ми перестали потребувати допінгу.

У кріслі перед каміном з насолодою стягую мокрі, холодні панчохи і закидаю їх у вогонь.

Полум’я сердито шипить: мокрий капрон йому зовсім не до смаку.

Занурююсь у стан, близький до нірвани: всі наявні діти, враховуючи молодшого Мелфоя, евакуйовані до Нори на радість Молі. Дім тихий і тьмяний, умиротворено потріскує вогонь, наповнюючи вітальню спокоєм… Воістину, щастя немає. Є тільки спокій і воля, але ж, Мерліне, як це багато!

-      Ти там заснула, чи як?

Я мотаю головою і усміхаюсь, так і не розплющивши очей. Він вкладає мені у руки гаряче глиняне горнятко, я вдихаю повітря: глінтвейн. Його фірмовий. З мускатом і яблуками. Блаженство, словом…

-      Як там щурятник, стоїть?

Щурятником він називає Міністерство.

-      А що йому трапиться… ця клоака ще не одного Волдеморта переживе. Збіговисько чинуш і придурків.

Чую, як він усміхається і сідає на коцик поряд з кріслом.

-      Розважилась?

Я мимоволі торкаюся сітки на волоссі.

-      Аякже. Завтра читай газети.

-      Відчуваю вечірку…

Правильно відчуває. Я неголосно хихочу і вибираюся з крісла, щоб віднести на кухню порожнє горнятко. Він не дає мені ступити і кроку: одним плавним рухом піднімається з підлоги і притягує мене до себе на коліна. Так робив Северус, коли я в розпалі словесних баталій починала бігати туди-сюди його кімнатою. Переконував, що від мене йому в очах рябить…

Усміхається тепло і трішки поблажливо. Так робив Рон, коли знаходив мене посеред ночі з книгою чи над якимось хитро замороченим зіллям. М’яко, але твердо відтягував мене від казана, легко підхоплював на руки і відносив до спальні.

Підносить до вуст мою руку, цілує зап’ястя, притуляється щокою до долоні. Так робив Драко. Коли зізнавався у своїх почуттях. Говорив, що я суперечу всім його принципам. Тому без мене неможливо існувати.

Невербальне акціо – піжонство, але він може собі це дозволити. Коц слухняно з’являється на його поклик, і він загортає нас в колюче шерстяне тепло. Ледь відчутно торкається губами моєї скроні, запускає пальці у волосся, злегка натискає, змушуючи опустити голову йому на плече. З глибоким повільним видихом притискає мене трішки міцніше, втомлено відкидається на спинку крісла й заплющує очі.

Так робить лише Гаррі Поттер.