середу, 20 березня 2013 р.

Грім і блискавки


Автор: ochi.koloru.neba
Бета: vidma
Пейрінг: Герміона Грейнджер/Драко Мелфой, Джині Візлі, Невіл Лонгботтом, Луна Лавгуд, Лаванда Браун, Мінерва МакГонагалл
Рейтинг: R
Жанр: AU/Drama/Angst
Розмір: Максі
Статус: У процесі
Саммарі: Гаррі й Рон, намагаючись вберегти Герміону, вирушають за горокраксами вдвох. Захищена фальшивим деревом роду, Грейнджер повертається до Гогвортсу. Історія про сильну дівчину і сильного чоловіка, про біль і про війну. Історія пристрасті, приреченості, страху. Історія про трем у пальцях і стукоті серця. Історія людей, у яких вкрали дитинство. Про людей, у яких є тільки тут і зараз. Тільки грім і блискавки.
Попередження: AU 7 книги. ООС.
Секс, кров, смерть, мат.
У 7 книзі був момент, коли Рон сказав: «А якщо чистокровні і напівкровні поклянуться, що чарівник маглівського роду – їхній родич? Вивчиш наше дерево роду і зможеш відповісти на всі їхні запитання». Я розумію, що пройти допит у Комісії з чистоти крові було неможливо. Але мені потрібно, щоб Герміона поїхала до Гогвортсу. У свій захист скажу тільки, що проблеми через дерево роду в неї будуть.

Від автора: Писати Драміон було страшно.
Тому що пейрінг надто вже популярний. Тому що лайна з цим пейрінгом написано вже море. Тому що хорошого майже немає.
Я люблю Драміон. Я дуже хочу написати це добре. От тільки чи вийде?
Мені хочеться, щоб ви відчували цей біль. Щоб стискали кулаки й кусали губи. Щоб тремтіли. Щоб боялись. Мені хочеться, щоб у вас по шкірі бігли мурашки. Мені хочеться, щоб ви побували на тій війні.
Тут немає романтики і красивого кохання. Я взагалі не вірю у доброго-милого-ніжного Драко. Так що ніяких шовкових простирадл, всипаних пелюстками троянд, ніяких томних поглядів і мрій. Це – майже протистояння. Це – майже зіткнення. Це – майже битва.
Це текст-біль. Це – оголений нерв.
Писати Драміон було страшно. Але він мучив мене, вивертав душу навиворіт, роздирав її на шматки. І я сіла його писати.
Якщо я не налякала вас – ласкаво прошу, Читач!
Музична тема фіку задумувалась як «Коли тебе нема» Океану Ельзи, але вийшло щось, що добре лягає на “Unforgiven IIMetallica 
Подяки: Дівчинці з міста Лева, яка підштовхнула, надала впевненості і віри. Просто дякую, Марічко

Розділи 1-7

6.
Холодний вітер пробирається під одежу, і Драко закутується в мантію. Гроза, що розгулялась на всю ніч, на ранок відступила, і тепер погода була майже хорошою — небо посвітліло, і навіть інколи визирало байдуже вересневе сонце. Дрібний гравій під ногами ледь чутно шурхотить.
Мелфой-Менор стоїть на пагорбі. Драко вирішив не являтися прямо у двір, а трохи пройтись. Слабкість. Як же він це в собі ненавидів! Як ненавидів жагуче бажання відтягти зустріч з Лордом і його вірними псами — хоча б на п’ятнадцять хвилин!
Він йде — впевнений, холодний, байдужий — і чим ближче наближається до маєтку, тим швидше стукотить серце у грудях. Перед великими кованими воротами хлопець зупиняється на хвилю, глибоко вдихає, потім різко піднімає ліву руку й пройшов крізь сталь, мов крізь дим. Ось уже рік ці ворота пропускають тільки людей з Чорною міткою на лівому передпліччі.
У камінному залі було багато людей. Драко кивнув кільком фігурам у темних капюшонах, навіть не намагаючись їх впізнати. Навіщо? Тут же всі свої. Він не міг не посміхнутися.
Мати стоїть у дальньому кутку — неприродно пряма спина, закрита чорна сукня, висока зачіска і міцно стулені вуста. Мати кутається в темну шаль, і її бліда шкіра здається ще білішою. Під очима залягли темні кола, — знову не спить — а у погляді була така непереборна туга, що хочеться вити. “Ну ж бо, мамо, тримайся. Ми виберемося. Я ж тобі обіцяв...”
Батько також тут — зляканий і зламаний, зі сплутаним брудним волоссям і тремтячими руками, з обкусаними губами й чотириденною щетиною. Він навіть не підводить голови, просто дивиться у підлогу. “Чорт забирай, у що ж ти перетворився, батьку?”, - набридлива думка не бажає покидати голови, і Драко через силу переводить погляд у інший бік зали, бачить там Нотта й Гойла і рішуче йде туди.
- Нотт, - Мелфой стримано кивнув однокурснику. Той був явно збуджений і накручений, його переповнював якийсь істеричний захват.
- Лорда ще немає, але він буде з хвилини на хвилину.
- Звідки ти знаєш? - насправді, Мелфою глибоко плювати, звідки Теодор про це знає. Але повітря прийнято забивати пустими словами.
- Мітка. Пече. Ти хіба не відчуваєш? - Нотт здивовано подивився на нього. Драко автоматично кинув погляд на ліву руку. Звісно, він відчував. Але він відчував Мітку постійно, цей біль став уже майже тлом його життя.
Двері розчинились раптово, і в одну мить у залі повисла тиша. Десятки очей захоплено дивились на високу фігуру в чорній мантії. Слідом за Лордом у приміщення увійшли Северус Снейп і Белатриса Лестранж.
- Мої вірні слуги, - холодний шиплячий голос Волдеморта боляче вдарив по барабанних перетинках, - сьогодні у мене є для вас завдання.
- Яке, мій Лорде? - здається, це був Якслі. Драко навіть не повернув до нього голови.
- Мені потрібен Олівандер. Приведіть його до мене. Живим. Палички доставте сюди. Якщо щось піде не так — знищуйте, щоб не дістались Ордену. Вперед.
Вони роз’явились у “Дірявий казан”, старий злякано завмер за прилавком. Вони рухались швидко і майже безшумно — тільки мантії ледь чутно шурхотіли. Драко йшов, стискаючи в руці чарівну паличку, деколи позираючи на Креба й Гойла, що крокували поруч. У їхніх очах горіла якась дика, майже неконтрольована тваринна радість. “Звідки це береться, чорт забирай? Звідки в нас така люта жага до вбивства? Звідки всеохопна спраглість крові? Чорт, нас тринадцять чоловік, а ми йдемо нападати на самотнього діда!”, - у голові все переплуталось, залишились тільки звуки чужих кроків на кам’яній мостовій і стукіт власного серця.
Алея Діаґон була майже пустою. Випадкові перехожі намагались сховатися за поворотом або притискались до стін, здалеку побачивши їх мовчазну компанію. Краєм ока Мелфой помітив, що тільки третина магазинів продовжувала працювати.
Вся операція зайняла хвилин десять. Олівандер встиг оглушити Майкнера, але його самого тут же паралізував Снейп. Усього-на-всього кілька спалахів — і все, ваше завдання виконане, можете зі спокійною совістю повертатися до Лорда. Вони вивалились на вулицю — темний збуджений натовп. Креб і Гойл міцно тримали майстра паличок.
- Чорт забирай, на палички накладено закляття проти злодіїв!
Белатриса блискавично підлітає до старого й шипить йому в обличчя, ледве стримуючи лють:
- Як зняти закляття, Олівандере? Я тебе питаю, як зняти закляття?! - але майстер уже не чує нічого, він, непритомний, безсило висить на руках Креба і Гойла. Жінка б’є його в обличчя, але він ніяк не реагує.
- Чого стоїте? Розявляємось у Менор! - і Драко вже готовий був крутнутися різко на місці, але його плече раптом стисла вузька жіноча долоня.
- Спали майстерню, Драко, - тихенько шепоче йому на вухо Белатриса, і він киває. З Алеї Діаґон зникають один за одним люди в чорних мантіях.
Мелфой піднімає паличку й, не роздумуючи й секунди, викрикує:
- Інсендіо!
Будинок розгорається дуже швидко. Вогонь охоплює будівлю, облизує своїми язиками стіни, дим ріже очі, але Драко не рухається. Він зачаровано дивиться на полум’я. Він розуміє: зараз горить не просто магазин столітнього діда. Зараз горить магія. Там, всередині, спалахують сотні чарівних паличок, там загоряються феніксові пір’їни, волосся єдинорогів, драконячі серцеві струни, луска саламандри... Сотні паличок, невеликих шматків деревини, що несли в собі магію. Вогонь переливається всіма кольорами веселки, він стає то фіолетовим, то зеленим, то блакитним. Мелфой дивиться на палаючий будинок, і в грудях піднімається хвиля відрази до самого себе. “Це я зробив. Це я знищив магію. Це все я”.
Вогонь пожирає майстерню, тріскає від високої температури скло у вікнах. Під натиском полум’я обвалюється дах. Драко відступає кілька кроків назад, все ще не відриваючи погляду від попелища. Він лишився зовсім один на Алеї Діаґон, усі інші вже роз’явились у Менор, а він все ніяк не може себе змусити відірвати погляд від різнокольорового полум’я. Він важко дихає, з його рота клубами виривається пар.
Пар?
Повітря дійсно суттєво прохололо. Мелфой різко повертає голову наліво й бачить їх — дві темні фігури стрімко пливуть повітрям прямо до нього. Він вихоплює чарівну паличку, але це вже не має ніякого сенсу — його накриває.
І він чує крик. Пронизливий, несамовитий крик. І в ньому стільки болю, стільки муки, стільки божевілля, що в венах холоне кров.
Він відчуває ненависний солодкуватий запах крові і ще один, більш різкий, - блювотини.
Він бачить камінну залу Мелфой-Менора, бачить криваве місиво на підлозі, бачить людей у чорних каптурах і спалахи заклять. Бачить себе самого — з піднятою паличкою і спокійним обличчям, себе, що викрикує «Круціо».
Він чує божевільний сміх Белатриси.
Він бачить мертві очі першої вбитої ним людини, очі, що дивляться прямо в його чорну обгорілу душу.
І ще одні очі — очі матері, повні болю й жаху, повні приреченості й паніки, страху й муки. Страшні очі. Змучені очі. Очі пораненої вовчиці.
Крижане повітря заморожує легені. Драко розуміє: це ніколи не закінчиться. Біль не припиниться. Страх не розвіється. Драко розуміє: його сім’я приречена.
Щось сріблясте й сяюче раптом проноситься повз, і мара відпускає. Драко дивиться на двох дементорів, що летять геть, які ще хвилину тому впивались його душею, і в його голові жодної зв’язної думки. Йому на плече лягає чиясь важка рука.
- Містере Мелфою, з Вами все добре? - чорні колючі очі Северуса Снейпа дивляться уважно, і Драко киває. - Нам пора.
І їх затягує у задушливий вир, і Мелфой ледве встигає подумати, що зараз знову побачить Темного Лорда й Смертежерів, що святкують успішну операцію в камінному залі Мелфой-Менора.
Але він розплющує очі — і бачить круглий кабінет директора.
- У Ґоґвортсі ж неможливо являтися, - хрипить хлопець, хапаючись рукою за високу спинку крісла. Снейп дивиться, не моргаючи, на свого похресника.
- Це був портал. - Драко киває і безсило осідає у крісло. Снейп протягує йому плитку шоколаду. - Ви вчинили вкрай необачно, містере Мелфою. Не варто було так довго затримуватись на Алеї Діаґон.
Драко знову киває. У нього вже немає сил виправдовуватись або якось пояснювати свої дії. Відчай не відпускає.
- Наступного разу Вам варто бути більш обережним.
- Професоре Снейп, це був Патронус? - видихає Драко, підводячи очі на директора. Той окидає його довгим поглядом.
- Так, це був Патронус.
- Навчіть мене.
У кабінеті повисає важка тягуча тиша. Мелфой уважно дивився у холодні чорні очі. Снейп мовчав.
- Я не можу, - відповідає нарешті, відводячи погляд.
- Послухайте, я сьогодні пережив таке, чого й ворогові не побажаєш. Я за кілька хвилин бачив стільки крові, ненависті й мук, скільки не кожен бачив за життя. Я все літо чекав нічних кошмарів, і впевнений, що сьогодні вони прийдуть. Чорт, та мене все життя буде переслідувати той погляд моєї матері! - Драко піднявся й почав нервово крокувати кабінетом. Снейп лишався незворушним. - Я не хочу пережити це ще раз.
- Я не можу навчити Вас закляттю Патронуса, містере Мелфой. Це надто небезпечно.
- Чорт забирай, небезпечно не знати цього закляття! - вибухнув Драко. Снейп миттєво опинився надто близько, його чорні очі палали ледь стримуваною люттю.
- Тримайте себе в руках, містере Мелфою. Це небезпечно, по-справжньому небезпечно. Якщо Темний Лорд побачить, як Ви творите Патронуса, ви не проживете й хвилини. Йому не потрібні люди зі щасливими спогадами, не потрібні люди, у душах яких ще є хоч крапля світла й надії! Як ви думаєте, чому Смертежери можуть знаходитися поруч з дементорами практично без шкоди для себе? Тому що в них не було по-справжньому радісних миттєвостей! Дементорам просто немає що з них витягнути! Ви розумієте це?!
Вони стояли один навпроти одного, чорноволосий чоловік й світловолосий юнак, такі несхожі й схожі одночасно, вони дивились одне одному в вічі й важко дихали.
- Професоре, а як же Ви? Ви ж можете творити Патронуса?
- У мене двадцять років досвіду, містере Мелфою. Я вже звик ховатися.
- Навчіть мене. Я буду дуже обережним.
- Судячи зі сьогоднішнього інциденту, холоднокровність інколи Вас підводить, Драко. Я не буду Вас вчити. Я не хочу, щоб Ваша смерть була на моїй совісті.
Снейп відвернувся від свого студента, обійшов стіл і сів у крісло.
- Те, що на Вас напав дементор — хороший знак, - повільно вимовив він, трохи розтягуючи слова. Драко не повірив своїм вухам.
- Ви жартуєте?
- Якщо Вами зацікавився дементор, значить, Ви ще не здались. Не зламались. Значить, Ви виявились сильнішим, ніж я думав, - Снейп помовчав, роздивляючись свого студента. Той дивився сердито й вперто. Северус похитав головою:
- Ідіть, містере Мелфою. Вам треба відпочити. І візьміть шоколад, він допоможе.
Драко розвернувся й вийшов з кабінету директора, голосно гримнувши дверима.
Северус Снейп втомлено сховав обличчя у долонях.
Плитка шоколаду так і залишилась на столі.

7.
Він йшов, ледь похитуючись, і щось бурмотів собі під ніс. Герміона не бачила його обличчя, в напівтемному коридорі знову не горіла половина факелів, але у тому, що це був саме Мелфой, сумнівів не було — за останній місяць вона вже встигла вивчити його особливі прикмети й ходу могла впізнати з тисячі. Герміона нахмурилась. Хлопець був ще доволі далеко й не бачив її, дивився собі під ноги. Розвернутися, пірнути в таємний перехід й продовжити свій шлях до грифіндорської вежі? Зробити вигляд, що її тут не було?
Ну чому, чому, чому вона не може так вчинити? Чому впевнено ступає крок назустріч слизеринцю, і серце її радісно тьохкає у передчутті ще однієї сутички?
Те, що сутички не вийде, стало зрозуміло, коли між ними лишалось кілька метрів. З Мелфоєм щось трапилося — це було видно навіть неозброєним оком. Його обличчя було дуже зосередженим, він хмурився і кусав губи. Він розмовляв сам зі собою і — найголовніше! - зовсім не помічав Герміону.
- Це необхідно... Вижити... спробувати... повинно ж вийти! Надто багато крові... І матір, Мерліне, тільки не матір! І цей запах, чорт забирай, невже він так глибоко в’ївся у мою шкіру, що від нього ніяк не втекти? - до Герміони долітали тільки уривки фраз, якісь слова, що ніяк не зв’язувались у логічний ланцюжок. Зрозуміло було тільки одне: Мелфой був злий, спустошений і розгублений. Розгублений настільки, що не міг тримати цього в собі.
- Мелфою, у тебе такий вигляд, ніби ти тільки що був на побаченні з дементором, - протягнула вона, і тут же про це пошкодувала. Хлопець різко підняв голову, зіниці його розширились, а в сірих очах спалахнула справжня лють. За лічені секунди він був уже біля неї і штовхнув її до стіни. Герміона поморщилась від болю — у спину вп’ялось жорстке холодне каміння.
- Ти що, геть здурів?! - викрикнула вона йому в обличчя, намагаючись знайти в кишені чарівну паличку. Він помітив цей рух і схопив її за руку, вихопив свою паличку і націлив її прямо в обличчя дівчині.
- Відпусти мене негайно, псих! - прошипіла вона, намагаючись втамувати трем у колінах. Їй було страшно, по-справжньому страшно, Мелфой був явно не в собі, він міг зробити з нею що завгодно, а до чарівної палички ніяк не дотягтися. Її зіниці були розширені від жаху й злості, вона швидко дихала й не відводила погляду від його граючих блискавками очей.
- Що ти чула, бруднокровко? - він говорив як завжди тихо, але від цього низького голосу шкіра покривалась крижаною кіркою. - Що ти чула?!
- Чула, як ти розмовляв сам зі собою, божевільний! І нічого з цього не зрозуміла!
- Чому ти сказала про дементорів? - прошипів він, і в Герміони в голові почав складатись паззл. Розгублений вигляд, спустошеність, злість, неадекватна реакція на випадково згаданого охоронця Азкабану.
- Мелфою, на тебе що, напав дементор? - його холодні пальці сильніше стиснули її зап’ясток, і у мозку тьмяно блискає думка про те, що там точно залишаться синці. Він мовчав і важко дихав, дивлячись на неї дикими очима, він все ще цілився в неї чарівною паличкою, але вона не звертала на це уваги. Вона вже не боялась.
Раптом він різко відпустив її руку, опустив паличку, відійшов на кілька кроків і відвернувся від неї. Герміона обережно потерла занімілий зап’ясток, насторожено спостерігаючи за його прямою спиною.
- Вибач, - якби вона не знала цього холодного хрипкого голосу, ні за що б не повірила, що це сказав Мелфой.
- Що? - голос від здивування тремтів, а зіниці ще більше розширились. Мелфой повернувся до неї обличчям і насмішкувато вишкірився.
- Проблеми зі слухом, Грейнджер? Я вибачився.
- З тобою точно не все гаразд. Ти п’яний? Чи дементор висмоктав в тебе залишки мозку? - вона підозріло окинула хлопця поглядом з голови до ніг. Той продовжував посміхатись.
- Дементори не висмоктують мозок, ти переплутала їх з зомбі. А вибачився я тому, що інакше ти ні за що мені не допоможеш.
- Я і так не буду тобі допомагати, Мелфою.
Він тихенько розсміявся. Герміона про всяк випадок витягнула паличку. Хто знає, що спаде на думку цьому психопату?
- А як же знамените грифіндорське почуття відповідальності?
- Це ти переплутав з Рейвенклов, для нас це не характерно.
- А хоч краплинки співчуття у тебе для мене знайдеться? Як би там не було, Грейнджер, я прошу тебе про допомогу. Навчи мене закляттю Патронуса.
- Та ти збожеволів, - від шоку у неї привідкрився рот, - Чорт, Мелфою, ти точно збожеволів!
- Що, не витрачатимеш свій дорогоцінний час на бісового Смертежера?
- Ти вибрав єдине закляття, яке у мене не завжди виходить, - відповіла дівчина, подумки виправляючи себе: “Майже ніколи не вдається”.
- Невже існують на світі чари, непідвладні міс Головній Всезнайці Школи?
- Мелфою... - вона застережливо виставила вперед руку з паличкою.
- Ти мені заборгувала, Грейнджер. Я розповів тобі про Круціатус. - Герміона здригнулась. Він переможно всміхнувся. - А борги треба повертати.
Вона втомлено заплющила очі. Він справдірозповів їй про Круціатус. І він вибачився. Ну й що, що нещиро. Ну й що, що тільки задля власної вигоди. Але це ж Мелфой! Він же міг просто залякати, змусити, натиснути!
Ні, Герміоно, не міг. Ти би ні за що не здалась, якби він почав на тебе тиснути. І він цепрекрасно знає. Чорт забирай, невже він уже так добре тебе вивчив?!
- Я напишу тобі, де й коли зустрінемось. Гарного вечора, Грейнджер, - вона провела поглядом його спину й важко зітхнула. Курва, Герміоно, як ти примудрилась у це вляпатись?!
***
Вони сиділи всі п’ятеро на жовтому дивані й мордували себе анімагією. Інакше, ніж муками, їх заняття назвати було важко. На спроби перетворення йшло дуже багато часу і сил, але результатів поки не було. Макґонаґел лишила їх годину тому, побажавши гарних снів, а вони все ще не розходились, намагаючись хоч на маленький крок наблизитись до бажаного результату.
- Все, не можу більше, - Джині втомлено відкинулась на подушки. - Мені потрібен відпочинок.
Герміона також відклала книги і паличку вбік й потерла долонями втомлені очі.
- Є новини про той символ? - молодша Візлі згорнулась на дивані калачиком, вмостивши голову на коліна Луни. Рейвенкловка одразу ж почала заплітати її волосся у тоненькі кіски.
- Є, тільки невтішні, - Герміона зітхнула. - Я передивилась усі словники у пошуках інформації. Не тільки скандинавські, ще й німецькі перевірила. І — нічого! Це не руна. А саме цей символ — ключ до розгадки. Ключ є, а замка немає. І що мені тепер робити?
- А що за символ? - Лаванда почала витягати шпильки з зачіски, і біляве хвилясте волосся розсипалось по плечах.
- У книзі, яку мені заповів Дамблдор, я знайшла символ, який не можу розшифрувати, - Герміона прикликала невербальним Акціо томик “Казок”, знайшла потрібну сторінку й подала книгу друзям. Ті зацікавлено схилились над збіркою.
- Ніколи раніше такого не бачив, - Невіл задумливо почухав потилицю.
- І я, - сумно похитала головою Лаванда.
- Це знак Смертельних реліквій, - тихо проспівала Луна. Усі спантеличено витріщились на дівчину, яка спокійно продовжувала заплітати Джині кіски.
- Зажди, Луно, ти кажеш про ті самі Реліквії? Про казкові? - Герміона здивовано заморгала. - Але... але яке це має значення? Як казка може допомогти перемогти Волдеморта?
- Почекай, ти говориш про ту саму казку? Про трьох братів?
- Так! Бузинова паличка, воскресальний камінь і... - Герміона запнулась й зблідла. - Мантія-невидимка.
- Ти хочеш сказати, що мантія Гаррі — та сама? - Джині різко сіла на дивані, не даючи Луні завершити косичку.
- Цього не може бути! Це ж просто казка!
- Вони існують. Смертельні реліквії існують. Багато чарівників шукали їх, сподіваючись стати володарями смерті. Це ж загальновідомий факт, - Лавгуд спантеличено знизала плечима. - Про це всі знають.
- Луно, це нереально. Це ж усе... вигадка! - Герміона не могла підібрати слів, вона піднялась на ноги й почала нервово ходити вітальнею..
- Але... Мантія Гаррі... - обережно почала Джині, але Грейнджер рішуче її перебила:
- Мантії-невидимки, звісно, рідкість, але вони існують! Мантія Гаррі всього-на-всього одна з них!
Джині також піднялась на ноги, взяла подругу за руку й всадовила її назад на диван.
- Герміоно, заспокойся. Ти ж прекрасно розумієш, що мантії-невидимки — це звичайні мантії, на які накладено Чари Розілюзнення. Скільки можуть протриматися такі закляття без магічної підзарядки?
- Максимум кілька місяців, - прошепотіла Герміона.
- А мантія Гаррі жодного разу вас не підвела з першого курсу! А до цього вона належала Джеймсу Поттеру! Вона безвідмовно служить уже багато десятків років! Усе сходиться!
Герміона сховала обличчя у долонях. Ось, значить, яку відповідь пропонував Дамблдор. Горокракси проти Смертельних реліквій. Нова інформація не вкладалась у голові.
- Навіть якщо це правда, навіть якщо мантія Гаррі — саме та, про яку йдеться у казці. Де нам взяти ще дві реліквії? Камінь і паличку?
- Думаю, варто подивитись у бібліотеці. Там повинна бути якась інформація. Завтра ж туди піду, - Лаванда втомлено потягнулась, розминаючи занімілі м’язи. Герміона продовжувала нерухомо сидіти, втупившись поглядом в одну точку, роззявивши рота. Очі дівчини здивовано округлились. Браун помахала рукою у неї перед очима: - Гей, ти з нами?
- Дамблдор згадав у своєму заповіті не тільки мене, - дівчина продовжувала дивитись перед собою, не звертаючи уваги на здивовані погляди друзів. - Він залишив щось для Гаррі. Маленький згорток.
- Ти думаєш, що це...
- Камінь. Це може бути тільки камінь. Якщо Реліквії справді існують.
- Зажди, Герміоно. Пригальмуй. Воскресальний камінь — якщо це дійсно не просто вигадка барда Бідла — дуже потужний магічний артефакт. Дамблдор не став би так ризикувати! Усі речі, що він заповів, перевіряли у Міністерстві. Вони би нізащо не пропустили таку цінність! - Невіл спробував заспокоїти подругу, але Лаванда взяла його за руку:
- Дай їй закінчити. Це все точно якось зв’язано.
- Значить, це підказка! Те, що Дамблдор лишив для Гаррі — це дуже важливо, я впевнена! І це зараз у Снейпа... Чорт! Мені треба поговорити з Дамблдором.
Друзі спантеличено витріщились на Герміону.
- І як ти це збираєшся провернути? - обережно спитав Лонгботтом.
- Це ж очевидно, - відгукнулась Луна. - Портрет!
- Але єдиний портрет Дамблдора висить у кабінеті директора! - вигукнула Лаванда.
- Отже, ми проникнемо в кабінет Снейпа, - Джині рішуче піднялась з дивану. - Але про це ми поговоримо завтра. Якщо я зараз не ляжу в ліжко, то засну прямо тут, уже пів на другу ночі. Давайте, всі в люлю! Луно, сподіваюсь, я розплету цей творчий безлад з мінімальними втратами для волосся. Добраніч.
Дівчина втомлено всміхнулась і почала підніматися сходами до спальні. Усі інші побажали одне одному гарних снів і також розбрелися кімнатами.
Герміона і Лаванда тихенько відчинили двері своєї спальні й навшпиньки пробрались всередину. Усі давно вже спали, і дівчата, підсвічуючи собі паличками, пробирались до своїх ліжок. Раптом з дальнього кутка почулось голосне ухкання.
- Що це?
- Схоже, комусь з нас лист... - прошепотіла Лаванда, освітлюючи куток. І справді — на столі сидів великий чорний пугач. До його лапки був прив’язаний пергамент. Білявка підійшла до нього й спробувала відв’язати згорток, але птах сердито ухнув і клюнув дівчину в палець.
- Не підпускає до себе. Видно, віддасть листа тільки адресату, - Лаванда кинула на Герміону зацікавлений погляд, але нічого не запитала, тільки мовчки пішла до свого ліжка. - Добраніч, Герміоно.
- Добраніч, - відповіла дівчина й на дерев’яних ногах підійшла до пугача, який вже простягав їй лапку з прив’язаним листом. Пальці не слухались, але через кілька митей Герміоні все-таки вдалося відв’язати пергамент. Птах нетерпляче ухнув, перелетів до вікна й постукав дзьобом у шибку. Дівчина швидко розчинила вікно, випускаючи птаха на волю. До кімнати увірвався холодний осінній вітер.
І тільки коли вона вляглася у ліжко й опустила запону, Герміона розгорнула листа. На пергаменті дрібним акуратним почерком було написано всього-на-всього кілька слів.
Середа. Кімната на вимогу. Після вечері”.
Герміона тихенько вилаялась.

8.
А може, послати все до біса й повернутися до вітальні?
Ось уже п’ятнадцять хвилин Герміона нерішуче переминалась з ноги на ногу в коридорі на восьмому поверсі. Вона то рішуче підходила до дверей, торкалась гарячими пальцями холодної металевої ручки, але в останньої миті злякано відсмикувала руку, ніби боялася обпектися, то круто розверталася й робила кілька швидких кроків коридором у напрямку грифіндорської вежі, але зупинялась на півдорозі. Іти чи не йти?
Раптом у кінці коридору почулись тихі кроки й пронизливе нявчання. Видно, старий наглядач школи вийшов на обхід.
Герміона швидко підбігла до дверей, відчинила її і залетіла у приміщення.
- Запізнюєшся, Грейнджер, - пролунав знайомий голос за її спиною. Дівчина розправила плечі й повільно обернулась. Приміщення, яке надала їм Кімната на вимогу, було невеликим, але і затишним його можна було назвали лише з великою натяжкою. Невисока стеля, стіни в темно-зелених тонах, невеликі вікна, за якими була така темрява, хоч в око стрель — на нічному небі не було видно жодної зірочки, пошарпаний широкий диван, два крісла і маленький столик. Єдиним джерелом світла був камін, в якому весело танцювало полум’я. Уся кімната була якось похмурою, але на диво теплою. Після холодних коридорів школи, що стали рідним домом для протягів, тут було майже спекотно.
Мелфой сидів в одному з крісел, недбало закинувши ногу на ногу й уважно розглядав свій фамільний перстень. Чоловіча мантія з гербом Слизерина лежала на дивані, хлопець лишився тільки у штанях і сорочці — видно, йому було трохи душно. Його профіль чітко виділявся на тлі вогню. Він не завдав собі клопоту підвести на грифіндорку погляду, і Герміона відчула, як у ній наростає хвиля роздратування і злості.
- У мене були справи, - спокійно відповіла вона, знімаючи мантію і кидаючи її на диван, до слизеринської. Дівчина пройшла до другого крісла і сіла в нього, закинувши ногу на ногу — точно скопіювавши його позу. От тільки персня на її руці не було, а отже, і роздивлятись нічого.
- І які ж важливі справи були у міс Грейнджер? - він все-таки подивився на неї, насмішкувато піднявши брову. - Можу закластись, ти просто м’ялась під дверима, не наважуючись зайти. Не бійся, Грейнджер, я тебе не з’їм.
- Вдусишся, Мелфою, - спокійно парирувала дівчина. - І мої справи тебе не стосуються. У мене мало часу, так що давай не будемо витрачати його на слова нещирої ввічливості.
- Знову поспішаєш кудись, ділова? - він відкинувся на спинку крісла й схрестив руки на грудях. - Я тільки за. Розповідай.
Герміона глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з думками.
- Патронус — це потужна магічна енергія, що викликається закляттям Експекто Патронум. Вона набуває форму якоїсь тварини, в залежності від особливостей характеру чарівника, що намагається його викликати. Деколи Патронус приймає анімагічну форму людини, яка для тебе є дуже важливою, з якою ти зв’язаний якимось дуже сильним почуттям. Наприклад, коханням, хоча навряд ти знаєш, що це, - Герміона саркастично хмикнула, але Мелфой пропустив її репліку повз вуха. - Для того, щоб викликати Патронуса, необхідний спогад. Дуже яскравий, дуже живий, дуже радісний. Якийсь найщасливіший момент твого життя. Потрібно, щоб спогад наповнив тебе, потрібно розчинитися у ньому. Тоді все вийде. Але це дуже складно, потрібно сильно зосередитись, відчути спогад, побачити всі образи, почути голоси, вдихнути запахи... У тебе є такий спогад, Мелфою? Відразу попереджаю — перший політ на мітлі чи подарований на День народження рахунок у Грінґоттсі не підходять.
Мелфой мовчав і зосереджено хмурився. У нього в голові крутилися десятки спогадів, але жоден з них не міг йому допомогти. Він заплющував очі — і знову бачив Менор і підлогу камінної зали в темно-бурих плямах. Бачив злякану матір і руки батька, що не переставали тремтіти. Він бачив свою мітку. Бачив червоні очі Лорда.
Чорт.
Невже у нього немає жодного щасливого спогаду?
Але ж дементор на нього напав!
Можливо, перша, ще напівдитяча закоханість? Пансі Паркінсон, маленька чотирнадцятирічна чорноволоса дівчинка, яку він колись запрошував на Різдвяний бал? Вічноусміхнена Пансі, яка так ніжно тримала його за руку колись? Дівчина з веселими іскорками у каро-зелених очах, з якою було так безтурботно колись давно, в іншому житті?
Драко піднявся з крісла й витягнув паличку. Герміона уважно спостерігала за ним. Він заплющив очі й уявив собі Велику залу, що сяє вогнями, уявив дівчинку в ніжно-рожевій мантії, яку він веде в танці, уявив собі її усмішку і довгі чорні вії...
- Експекто Патронум... - рішуче сказав він. З палички вилетіло прозора срібляста хмарка, але вона одразу ж розтанула в повітрі.
- Не той спогад, - Герміона встала з крісла й зупинилась навпроти хлопця. - Думай, Мелфою. Повинно бути щось ще.
Драко знову задумався. Вони розійшлись з Паркінсон ще рік тому, восени шостого курсу, а на сьомий рік вона в Ґоґвортс не повернулась — її сім’я ховалась десь у Східній Європі. Ховалась від Лорда й Смертежерів. Ховалась від нього.
Що ще? Думай, Мелфою, думай!
Блейз Забіні?
Хлопець знову заплющив очі. Слизеринська спальня, пляшка вогневіскі й дві склянки. І чортяка Забіні, який регоче над черговим дурним жартом.
- Експекто Патронум, - і знову нічого, крім легкої хмарки. Забіні сміявся надто вже весело й безтурботно, і цей сміх різав слух, тому останнім часом вони напивались у тиші.
- Ні, Мелфою, так не піде.
- Знаю, що не піде. Почекай, - Драко пройшовся кімнатою, перебираючи в голові спогади. Щось повинно бути... щось, заради чого він живе. Заради чого виживає...
Хлопець різко зупинився. Може, мама? От тільки спогад потрібно вибрати якийсь світлий, ще не забруднений страхом і болем. Щось з дитинства?
Сміх. Мамин дзвінкий сміх, що відбивався від стін Бальної зали Мелфой-Менора, залитого сонячним світлом. Вона танцювала з батьком і щиро, заливисто сміялась, відкинувши голову назад. А батько — тоді ще сильний, веселий і впевнений — вів її у танці і також усміхався, дивлячись на дружину...
- Експекто Патронум! - викрикнув Драко, поки видіння не зникло з його голови. З палички знову вирвалась срібляста хмаринка, але цього разу її сяйво було яскравішим і протрималось довше.
- Курва! - злісно викрикнув він, з розмаху гепнувши стіну кулаком. Якщо не це, то що ж тоді?!
- Заспокойся! Злістю Патронуса не викличеш! - Герміона зробила кілька кроків йому назустріч. - У тебе вже вийшло краще!
- Покажи, - тихо прохрипів Драко, дивлячись на розбиті до крові кісточки пальців. Знову цей нудотний запах...
- Що показати?
- Покажи свого Патронуса. Покажи, як це робиться.
Герміона швидко заморгала. Чи вийде? Який спогад вибрати? Спільні посиденьки з Гаррі й Роном? Чорт, де вони тепер, чи живі ще? Ні, тривога затьмарює усі моменти щастя. Віктор Крам і перші поцілунки в Астрономічній вежі? Смішно. Уроки в АД? Маячня... Батьки? Можна спробувати...
- Експекто Патронум, - і з палички виривається срібляста хмарка, яка перетворюється у сяйливу видру. Але видра з’явилась лише на мить, а потім безслідно розтанула в повітрі. Герміона втомлено опустилась у крісло й заплющила очі.
- Той Патронус, якого я бачив, був набагато потужнішим, - помітив Мелфой. Він пройшов через кімнату й сів навпроти неї.
- Надто багато війни, - похитала головою дівчина. - А чий Патронус ти бачив?
- Снейпа.
- От і йшов би до нього допомоги просити.
- Невже ти думаєш, що я до нього не ходив?
- Ти настільки безнадійний, що тобі відмовив навіть ангел-охоронець всього Слизерину - Снейп?
- Ну, називати Снейпа ангелом — це, знаєш, навіть для нас занадто. Хоча, хто знає, може, у нього й справді маленькі чорні крильця під мантією.
- Криво жартуєш, Мелфою.
- Слабко підколюєш, Грейнджер.
Суперечки не виходило, вони сиділи в напівтемній кімнаті, обплутані власними невеселими думками й тривогою. Вони сиділи, дивилися на вогонь й мовчали. У них не було сил сваритися й ображати, не було сил кидати одне в одного звинуваченнями, у них просто не було сил.
Скільки вони просиділи так? Годину, півтори? Герміона відмерла першою, кинула погляд на маленький наручний годинник і різко піднялась.
- Мені час, Мелфою. Можеш не дякувати.
- І не збирався, - посміхнувся він. Вона не втрималась і всміхнулась у відповідь.
Акуратно зачинивши за собою двері, дівчина пішла до ґрифіндорської вежі. Її кроки відбивались від холодних кам’яних стін, після тепла Кімнати на вимогу повітря у коридорі здавалося просто крижаним. Герміона сховала руки в кишені мантії.
Патронус у неї завжди виходив не дуже сильним. Але такого слабкого, як сьогодні, не було ще ніколи. Надто багато тривоги. Надто багато страху. Надто багато болю. Всього було надто багато...
Цікаво, що згадував Мелфой? Невже у нього в житті не було по-справжньому щасливих моментів? Чи в нього, як і в неї, всередині було надто багато війни?
Герміона раптом подумала, що Мелфой прийшов до Кімнати на вимогу першим, а отже, цей варіант приміщення, в якому вона провела останні кілька годин, був створений ним. Що він просив у кімнати? Невже тільки трохи тепла?
Занурена у свої сумні думки, Герміона не помітила, як дійшла до своєї вітальні. Як тільки за її спиною зачинився портрет, на дівчину налетіла схвильована й бліда Джині.
- Де ти була?! - дзвінкий голос рудої вдарив по вухах, і Грейнджер прийшла до тями.
- Щось сталося? - насторожено спитала вона, вдивляючись у перелякане обличчя подруги. - Знову Керроу? Хтось постраждав?
- Ні, з нашими все добре. Тут інше. Гаррі й Рона засікли в Міністерстві. Дивись, - і Джині простягнула їй вже доволі пошарпаний і зачитаний випуск “Щоденного Віщуна”. Герміона різко висмикнула газету з рук подруги і подивилась на першу сторінку. З першої шпальти на неї дивились зелені очі її найкращого друга. Внизу фотографії переливались усіма відтінками червоного слова: “Небажаний №1”
Проникнення у Міністерство Магії.
Вчора, у вівторок, 7 жовтня, у Міністерстві Магії було зареєстроване несанкціоноване проникнення. Гаррі Поттер, що розшукується у справі вбивства Албуса Дамблдора, разом з напарником, якого не вдалось впізнати, скориставшись Багатозільним настоєм, вторглись до Міністерства Магії. Двоє злочинців увірвались до зали суду №10 під час засідання Комісії з питань обліку маглівських виродків. Вони напали на голову Комісії Долорес Амбридж і секретаря Муфальду Гопфрік, потім, погрожуючи чарівними паличками іншим працівникам Міністерства, намагались вивести підсудних з зали, але самовіддані дії міністерських працівників завадили їм втілити в життя підступний план. Злочинці втекли з місця подій.
Ось як прокоментувала ситуацію голова Комісії з питань обліку маглівських виродків Долорес Амбридж:
- Це нечувано! Дії Гаррі Поттера і його напарника — це відверта насмішка, плювок у бік Міністерства Магії! Я захоплююсь діями працівників Міністерства і впевнена, що їм варто виплатити премію. Завдяки цим хоробрим чарівникам підсудні не змогли втекти з приміщення, так що правосуддя заторжествує. Що стосується Гаррі Поттера, то повинна сказати, що знайома з ним уже давно. Я була його викладачем з Захисту від темних мистецтво. І вже тоді, будучи п’ятнадцятирічним хлопчиськом, він був дуже неввічливим, а його витівки - небезпечними для інших студентів. І зараз він перетворився у справжнього злочинця! Його місце в Азкабані, і він це довів.
Редакція “Щоденного Віщуна” цілком підтримує Міністерство Магії і звертається до всіх свідомих чаклунів Великобританії: якщо ви помітите Гаррі Поттера, терміново повідомте у Спеціальну комісію з пошуку небезпечних для магічного суспільства елементів. Тому, хто спіймає Гаррі Поттера, буде виділена нагорода у розмірі 10 000 галеонів”.
Під статтею була надрукована чарографія стривоженої і рішучої Долорес Амбридж, яка, активно жестикулюючи, розповідала щось двом міністерським працівникам.
Джині сповзла по стіні на підлогу й закрила обличчя руками.
- Якого біса вони поперлись до Міністерства Магії?! Їх ледь не зловили! Це ж божевілля!
Герміона стояла непорушно, вдивляючись у чарографію Амбридж. Вона дивилась на ненависне потворне обличчя з випуклими очима , на ядучо-рожеву мантію у рюшах, на маленький чорний бантик у кучерявому короткому волоссі. Дивилась на те, як активно вона розмахує короткими руками, як нахиляється, намагаючись щось пояснити. Раптом на грудях у жінки щось зблиснуло, зловивши спалах фотокамери. Герміона не відривала погляду від чарографії. Вона побачила там те, чого не могла побачити Джині. На шиї Долорес Амбридж на тоненькому ланцюжку висів медальйон Салазара Слизерина.
Вони знайшли горокракс. Вони знайшли його, пробрались до Міністерства Магії, знайшли Амбридж, але викрасти його їм не вдалось. Він все ще бовтався у неї на шиї. Все було даремно.
Герміона повільно побрела до дівочих спалень.
Хотілось завити. Хотілось ламати все навколо, розривати подушки, бити вікна, хотілось кричати від безсилля і тривоги. Все було даремно. Даремно! Вони наражали себе на смертельну небезпеку, проникали у приміщення Міністерства, билися з його працівниками, але горокракс залишився у цієї суки в рожевому мереживі!
Герміона з силою вдарила долонями стіну. “Віщун” випав з рук, сторінки розсипались по підлозі.
Даремно.
Тільки б не закричати. Тільки б не кинутися зараз же зі школи шукати цих двох недоумків, щоб дати їм добрячої прочуханки, щоб провчити, щоб закричати з усієї сили у рідні обличчя: “Чим ви думали, ідіоти?! Я вас питаю — чим ви думали?!”. Тільки б не розплакатися від безсилля.
Вона стояла, спершись долонями на стіну, притулившись чолом до холодного каміння, і думала про те, що над усе їй хочеться зараз трохи тепла і тиші. Хотілось похмурої кімнати і тріщання дров у каміні, хотілось напівтемряви й відчуття близькості зосередженого хлопця, що сидить у сусідньому кріслі. Хотілось забути. Хотілось не знати. Хотілось відпочити.
Дихай, Герміоно. Дихай. Вдих-видих — це просто.
Дівчина присіла навпочіпки і почала збирати газетні аркуші. Потрібно заспокоїтись. Вони живі. І це зараз найголовніше.
Раптом її погляд вихопив з десятків інших заголовків два слова, що змусили здригнутися. “Відставка Олівандера”. Очі швидко пробіглись рядками замітки.
Днями найвідоміший майстер чарівних паличок Великобританії заявив, що припиняє виробництво інструментів, посилаючись на проблеми зі здоров’ям. Він зачинив свою майстерню на Алеї Діаґон, зібрав речі й покинув країну. Усім, кому знадобляться чарівні палички, редакція “Щоденного Віщуна” рекомендує скористатися послугами майстерні містера Вертера. Вона знаходиться в центрі магічного Лондона, на провулку Ноктерн”.
Олівандер припинив випуск чарівних паличок? За станом здоров’я? Звісно, дід уже дуже старий, але ніколи до цього моменту він не хворів аж так серйозно, щоб навіть просто взяти відпустку й зачинити магазин хоч би на кілька днів! Що трапилось? Невже...
Герміона підійшла до свого ліжка і сіла, обхопивши голову руками. Паззл почав складатись. Уривки фраз. Здогадки. Факти. Усе склалось в одну картину.
Смертельні реліквії. Верховна паличка. Волдеморт. Зачинена майстерня Олівандера і його зникнення з країни. Мелфой, на якого напав дементор. Газетна стаття.
Усе сходиться. Олівандер не поїхав закордон, його схопили Смертежери за наказом Волдеморта. Він шукає Найстаршу паличку, щоб здобути істинну могутність. Він наказав своїм вірним псам захопити найвідомішого майстра чарівних паличок Британії, щоб дізнатись все про першу з Реліквій. Був напад. І в ньому брав участь Мелфой. І під час операції на нього напав дементор. А тепер ти вчиш його закляттю Патронуса і навіть слабодухо думаєш про те, щоб втекти від проблем у створену ним теплу кімнату!
Герміона заплющила очі, її руки тремтіли, а в грудях піднялось жагуче бажання втекти з пустої спальні, знайти цього сучого сина і врізати йому по підлій пиці. Як він посмів просити тебе про допомогу?! Як посмів відкрити свій поганий рот і звернутися до тебе після того, як власноруч віддав містера Олівандера Волдеморту?!
Але ти теж зірочка, дівчинко. Згодилась, навіть не особливо впираючись. Згодилась тільки тому, що він зволив сказати тобі два слова про Круціатус. О, якби ми знову стояли зараз на Астрономічній вежі! Я би не опустила паличку, і рука моя би не тремтіла, я би вдарила цього виродка Круціатусом, я би змусила його кричати й корчитись від болю! А як же зараз на себе в дзеркало дивитись без відрази?!”
Герміона скочила на ноги й почала ходити нервово кімнатою, зі силою стискаючи кулаки. Ненависть і відраза до себе накрили її з головою, серце, що оскаженіло тріпотіло в грудях, не давало всидіти на місці.
Раптом у вікно постукали.
Дівчина різко обернулась, вдивляючись у темряву. Там, на підвіконні, сидів великий чорний пугач і дивився на неї жовтими очима.
За два стрибки вона опинилась біля вікна, ривком розчинила його, впускаючи птаха у приміщення. Вона відв’язала неслухняними пальцями пергамент і випустила пугача на волю, голосно гримнувши віконною рамою.
Усе той же акуратний почерк.
Мені потрібен ще один урок. Субота, там само, після вечері”.
Герміона взялась люто рвати пергамент на дрібні шматочки, намагаючись стерти зі своєї пам’яті все, що хоча б опосередковано нагадувало їй про Драко Мелфоя. Вона витягнула з кишені чарівну паличку, націлила її на шматки паперу й викрикнула “Інсендіо”. Залишки листа спалахнули миттєво.
Вона дивилась на полум’я і зловила себе на думці, що вона знову хоче погладити його рукою, доторкнутися до вогню пальцями, відчути його язики на своїй шкірі. От тільки обпектися все ще страшно.
Герміона зачекала, поки зітліє пергамент, потім прибрала чарівною паличкою попіл і вмостилась у ліжку. Опустила завісу, згорнулась калачиком під ковдрою, навіть не роздягаючись, зажмурилась міцно.
Тобі потрібен урок? Добре, буде тобі урок, Мелфою. От тільки ти про це пошкодуєш”.

3 коментарі:

  1. О милий, любий Авторе! У мене не вистачає слів, щоб передати усе моє захоплення Вашою роботою. Скільки себе пам*ятаю, я жила історією Хлопчика, що Вижив. Але читала принципово українською, фільми шукала в україномовному дубляжі. Тепер, коли сага закінчилася, і моє серце потребує чогось такого рідного і теплого, я стала шукати фанфіки. Але читати російською надто незвично - герої немов гумові - пусті всередині, несправжні та сухі.
    І ось я знайшла Вас. Наплювати на пейрінг, хоча доволі принципово Драміону недолюблюю - як Ви помітили у описі Вашого фанфіку, дуже багато лайна гуляє по мережі за цією темою. Але ваша робота зсередини мене перевернула.
    Ваша мова. О Мерліне, вона не поступається кращим традиціям перекладачів А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ, така жива, витончена, соковита і неймовірно справжня. Ваша техніка опису емоцій, думок героїні, витончений психологізм Вашої роботи - все це змушує писати вам тут о першій ночі.
    Єдине, що заінтригувало - анімагічна форма Герміони, тигр. Не очікувала від неї такого, більше б пасувало вогненній Джіні)
    Віднині я ваш щирий фанат, який із тремом серця очікує на продовження.
    Дякую вам за те, що пишете солов*їною мовою.
    Дякую вам за казку.

    ВідповістиВидалити
  2. Доброго дня вам, шановний авторе! На вашу роботу я натрапила за рекомендацією подруги. Мені настільки сподобалося, що закортіло поділитися цим з усіма. Я хочу викласти вашу роботу на Книге фанфиков, де можливо викладати роботи лише російською мовою. Чи не дозволите ви мені викласти вашу роботу? Не хвилюйтесь, те, о цо ваша робота та, що автор саме ви буде вказано, про мене буде написано лише, що я перекладач. Якщо вас цікавить, то ось http://ficbook.net/authors/%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B0+%D0%92%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B5%D0%BD%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%8F, http://ficbook.net/authors/anime_girl. Або туди, або туди буде викладена ваша робота.

    ВідповістиВидалити
  3. Доброго дня,шановний авторе!
    не хочеться писати дуже багато.
    Скажу одне: у вас талант.
    я б дуже хотіла побачити ваші книжки на полицях книжкових магазинів.

    ВідповістиВидалити