Грім і блискавки

Автор: ochi.koloru.neba

Бета: vidma

Пейрінг: Герміона Грейнджер/Драко Мелфой,  

Джині Візлі, Невіл Лонгботтом,  Луна Лавгуд, Лаванда Браун, Мінерва МакГонагалл

Рейтинг: R

Жанр: AU/Drama/Angst

Розмір: Максі

Статус: У процесі

Саммарі: Гаррі й Рон, намагаючись вберегти Герміону, вирушають за горокраксами вдвох. Захищена фальшивим деревом роду, Грейнджер повертається до Гогвортсу. Історія про сильну дівчину і сильного чоловіка, про біль і про війну. Історія пристрасті, приреченості, страху. Історія про трем у пальцях і стукоті серця. Історія людей, у яких вкрали дитинство. Про людей, у яких є тільки тут і зараз. Тільки грім і блискавки.

Попередження: AU 7 книги. ООС.

Секс, кров, смерть, мат.
У 7 книзі був момент, коли Рон сказав: «А якщо чистокровні і напівкровні поклянуться, що чарівник маглівського роду – їхній родич? Вивчиш наше дерево роду і зможеш відповісти на всі їхні запитання». Я розумію, що пройти допит у Комісії з чистоти крові було неможливо. Але мені потрібно, щоб Герміона поїхала до Гогвортсу. У свій захист скажу тільки, що проблеми через дерево роду в неї будуть.

Від автора: Писати Драміону було страшно.

Тому що пейрінг надто вже популярний. Тому що лайна з цим пейрінгом написано вже море. Тому що хорошого майже немає.

Я люблю Драміону. Я дуже хочу написати це добре. От тільки чи вийде?

Мені хочеться, щоб ви відчували цей біль. Щоб стискали кулаки й кусали губи. Щоб тремтіли. Щоб боялись. Мені хочеться, щоб у вас по шкірі бігли мурашки. Мені хочеться, щоб ви побували на тій війні.

Тут немає романтики і красивого кохання. Я взагалі не вірю у доброго-милого-ніжного Драко. Так що ніяких шовкових простирадл, всипаних пелюстками троянд, ніяких томних поглядів і мрій. Це – майже протистояння. Це – майже зіткнення. Це – майже битва.

Це текст-біль. Це – оголений нерв.

Писати Драміону було страшно. Але вона мучила мене, вивертав душу навиворіт, роздирав її на шматки. І я сіла її писати.

Якщо я не налякала вас – ласкаво прошу, Читач!

Музична тема фіку задумувалась як «Коли тебе нема» Океану Ельзи, але вийшло щось, що добре лягає на “Unforgiven II” Metallica 

Подяки: Дівчинці з міста Лева, яка підштовхнула, надала впевненості і віри. Просто дякую, Марічко
Розділи 1 - 5
Розділи 6 - 8 
Розділи 9 - 10 

Розділи 11 - 12

 

13.

Надто багато темряви.

Верхній Флеглі ніби вимер. У жодному віконці не горіло світло, погасли всі ліхтарі, не чутно ні сміху, ні плачу — тиша, від якої стає моторошно, тиша, яка тисне на вуха й заважає думати раціонально. Герміона стискає чарівну паличку в довгих пальцях і напружено вдивляється у темряву. Вона чекає.

Їх розділили. Дикозор Муді говорив коротко — ніби відсікав словами усі надії на спільну роботу. Герміона — пост біля аптеки, Невіл — західний поворот до головної площі, Лаванда — сховок біля сов’ярні. І лишилось тільки кивнути коротко й розійтись. Герміона з шумом вдихнула, холодне листопадове повітря, повне напруги й страху, заповнило легені. Вона була готова.

Десь недалеко спалахнула блискавка й прогримів грім. Гроза, що збирала свинцеві хмари весь день, була вже десь дуже близько, вона вже готувала напад і була готова впасти на їхні голови крижаною зливою. Але й вона вичікувала. Чого?

Різкий порив вітру змусив зіщулитися. Скільки вони вже чекають, сховавшись? Годину, дві? Герміона оглянула вулицю — тут, зачаївшись, завмерли десятки чарівників з паличками напоготові. І здається, що від напруги повітря скоро почне іскритись.

Серед інших магів, які згодились брати участь у битві, Грейнджер помітила Флер і Білла, але Макґонаґел заборонила підходити до будь-кого і розкривати себе. Скільки ще знайомих і друзів, членів Ордену чекають зараз десь дуже близько? Чи знають Гаррі й Рон про майбутню битву? А якщо знають, чи вистачило у них розуму не показувати носа тут, у Верхньому Флеглі?

Герміона здригнулася — ще один гучний удар грому прогримів прямо над головою, і на щоку впала перша велика крапля води. Починався дощ, починалась буря.

І майже одразу — неголосні звуки явлення почулися з усіх боків. Люди в чорних мантіях, з обличчями, закритими капюшонами, з’являлись на площі й вулицях, їх було багато — близько п’яти десятків. Тут і там почали мерехтіти спалахи й різнокольорові промені, почулись гучні викрики, все миттєво почало рухатись. Герміона вибігла зі свого сховку і підняла паличку, збиваючи першого ліпшого Смертежера з ніг невербальним закляттям. Почалось...

Чуже тіло слухалось погано. Жінка, в яку перевтілилась Грейнджер, була набагато вищою за неї — берегтися від променів, що били з ворожих паличок, стало набагато важче. Добре хоч, що вона була коротко стриженою, і волосся не лізло в очі, заважаючи огляду. Дощ лив уже в повну силу, кожні кілька хвилин спалахувала блискавка і оглушливо ревів грім. Усе змішалось навколо — де свої, де чужі — не розбереш, навколо тільки спалахи, крики, лайка, промені — зелені, червоні, жовті, і це виглядає майже красиво, майже святково, і одночасно — до шалу моторошно. Важкі черевики в’язнуть у багнюці, мантія намокла за лічені хвилини й сковує рухи, злива заливає очі, але Герміона не зупиняється — біжить, кидає на ходу закляттями, ставить щити, відбиває прокляття, адже зупинитися зараз — значить померти. А саме зараз жити хочеться просто до божевілля. І страху немає, тільки адреналін у крові, що ніби вогнем випалює всі інші почуття й емоції. Серце калатає загнаним звіром, дихання зривається, але це все дрібниці, це все неважливо, головне тільки встигнути...

- Протего! - й фіолетовий промінь рикошетить у найближчий будинок, і вибухає скло у віконній рамі. - Ступефай! Лацеро! - й високий Смертежер ледь встигає пригнути голову, промені пролітають у лічених дюймах від нього. - Тормента! - й цього разу закляття потрапляє точно в ціль, чоловік падає і кричить від пекучого болю. Він лежить у калюжі, б’ється у судомах й шкребе пальцями по болоту, намагаючись дотягнутися до чарівної палички, котра випала з рук, але Герміона одразу ж обплутує його мотузками й накладає Петрифікус Тоталус — про всяк випадок.

І знову кидається бігти — туди, на площу, де епіцентр бою, вона здалеку чує божевільний сміх Белатриси Лестранж, і серце на мить завмирає — чому вона радіє? Кого вбила цього разу? І дівчина біжить ще швидше, встигаючи на ходу ще відбити прокляття, що летіло в неї. Адже десь там б’ються Невіл і Лаванда, й Герміоні просто необхідно пересвідчитися, що вони все ще живі, адже якщо ні... Але вона жене цю думку від себе, кидає в неї камінням, а сама кидається в гущу битви. Спалахи, спалахи, спалахи... він них рябить в очах, але вона встигає помітити біляву розлючену Флер, що атакує якогось невисокого чарівника. І в очах у неї — ненависть і відчай, і рухи в неї різкі й точні, і от уже падає противник без сил, але зі спини на дівчину насувається ще одна темна фігура.

- Флер, ззаду!!! - кричить Герміона, перекрикуючи свист вітру й шум дощу. Та різко обертається й встигає-таки поставити щит. Грейнджер розвертається й біжить далі — час чекати не буде.

І раптом щоку обпікає чимось гарячим, дівчина гальмує і посилає в чергового Смертежера Ступефай, але промахується. Він атакує знову й знову, і тут вже ніколи нападати, потрібно ставити щити й дзеркальні чари, промені спалахують і рикошетять, потрапляють в інших учасників битви.

- Інвенсіо! - кричить Герміона, і Смертежер верещить і хапається руками за очі. Закляття тимчасової сліпоти надзвичайно корисне — зараз з цим покидьком можна зробить що завгодно, і Грейнджер уже думає вдарити його Ступефаєм і зв’язати, але той починає палити прокляттями наосліп, нічого не бачачи, тут і там лунають крики - падають і орденці, і Смертежери.

- Куррррво, що ж ти так розбушувався?! - гарчить Герміона і цілить нарешті в нього Петрифікусом, забирає паличку. Від гріха подалі.

Вона вишукує на площі Лаванду чи Невіла, і раптом ловить себе на думці, що зовсім не пам’ятає, як вони зараз виглядають. Адже вона бачила їх після перетворення всього кілька хвилин у кабінеті Макґонаґел, а після був портключ і Дикозор Муді, що наказав розійтися у різні боки. Серце тривожно стиснулось.

Черговий спалах блискавки майже осліпляє. Він на коротку мить освітлив площу Верхнього Флеглі — живих і мертвих, поранених і неушкоджених, освітлив викривлені ненавистю і злістю обличчя, уже засохлу й ще свіжу кров. І, здалось, що на мить усе завмерло, але тільки на мить — блискавка згасла, її наздогнав сильний удар грому, й усе навколо знову закружляло в танці смерті.

- Редукто! - викрикує Герміона, і незграбного чоловіка у чорному капюшоні відкидає до стіни крайнього будинку. Дівчина ж кидається до сміттєвих баків — яке-не-яке, а все ж сховище. З-за них відстрілюватися не так зручно, проте це хоч якийсь захист. Що робити далі? Як переконатися, що з Лавандою і Невілом усе гаразд?

І сміттєвий бак перед нею розлітається на десятки шматків. Герміона ледь встигає прикрити голову руками, щоб шматки жесті не поранили її. Але дівчина одразу ж схоплюється на ноги, якраз, щоб встигнути відбити прокляття, що летіло в неї. Не час стояти на місці. Потрібно постійно пересуватися — у рухливу мішень важче втрапити.

І Герміона знову біжить. Серце вже готове пробити ребра й вирватися з грудей, у легенях пече і кожне вдих-видих дається важко. Але потрібно рухатися, не можна зупинятися, адже життя твоє зараз висить на волосині, що будь-якої миті може обірватися. Раптом дівчина помічає, як кілька людей втікають з головної площі, якраз до західного повороту, куди вічність тому сказав іти Невілові Дикозор Муді. Може, Лонгботтом і досі там? Може, йому потрібна допомога?

І дівчина кидається вслід за втікачами. З такої відстані не зрозуміти — свої це чи чужі, та це й неважливо, головне зараз — знайти друга. Герміона повертає у провулок, звуки битви трохи віддаляються і зараз стук власного серця і відзвуки швидких кроків набагато голосніші, від них майже закладає вуха. Герміона важко дихає — сили вже майже скінчилися, але зараз не час розслаблятися, аж ніяк не час! Вона наздоганяє їх через кілька метрів — двоє чоловіків б’ються трохи в стороні, троє інших зійшлися біля невисокого покошеного будиночка — два Смертежери й один орденець. Дівчина тяжко зітхає і кидається у бій, кидає одразу ж в одного ворога Ступефаєм, але промахується. Спалахи заклять блимають скаженим калейдоскопом, і тільки би встигнути ухилитися, поставити щит, обеззброїти... Вони б’ються оскаженіло і люто, дощ б’є по щоках, холодний вітер рве важкий мокрий одяг, але ніхто вже не відчуває холоду, адже у венах зараз не кров тече — справжній вогонь, і все тіло горить, не остудити його нічим.

- Авада Кедавра! - викрикує Смертежер, і темряву розсікає яскравий зелений промінь, і падає поруч орденець, і здивовані очі його завмирають назавжди, відбиваючи темне грозове небо. Гострий спалах болю пронизує Герміону, і вона кричить, не тямлячи себе:

- Бомбарда!!! - і нестійкий дах будинку обвалюється, завалюються стіни, ховаючи під собою вбивцю, який навіть не встиг насолодитися власною маленькою перемогою. Герміону лихоманить, вона не звертає уваги на легке поколювання у всьому тілі, вона не відриває погляду від іншого Смертежера. Сильним поривом вітру з нього зірвало капюшон, і вона змогла його впізнати. Вузьке загострене обличчя, темні провалля очей, довгий ніс і зла посмішка, що оголила гнилі нерівні зуби. З цим чоловіком їй уже доводилось зустрічатися, з цим чоловіком їй уже доводилося битися, давно, в іншому житті. Дівчина примружила очі й з ненавистю видихнула:

- Долохов...

Знову вдарив грім.

***

Серед Смертежерів завівся шпигун. Це стало зрозуміло одразу ж, як тільки вони явилися на головну площу Верхнього Флеглі. Їх зустріли — організованим супротивом, на яке вже точно не були здатні прості жителі селища. Хтось злив інформацію про операцію, але з цим будуть розбиратися пізніше — напевно, Темний Лорд займеться цим питанням особисто. Зараз немає часу думати над цим.

Назагал, Драко був навіть радий, що обставини склалися саме так. Відкритий бій — річ ризикова, небезпечна, хто знає, може, пощастить — і зачепить десь у розпалі бою зеленим променем, і час зупиниться назавжди. Бажання померти — слабодухе, жалюгідне, нице, як найпростіше вирішення всіх проблем, сиділо у Драко в грудях і зараз відчайдушно рвалося на волю. Давай же, хлопче! Вперед! До бою!

Членів Ордену було доволі багато. Краєм ока Драко побачив Дикозора Муді, що надивовижу швидко пересікав площу, встигаючи кидати прокляттями у їхній бік.

Розійтися. А далі — орієнтуватися на обставини. Вв’язуватися у дуелі, бити непомітно, захищатися, викрикувати “Протего!” й “Тормента!”, кружляти площею, відбиваючись і нападаючи. І немає вже в голові жодної думки, жодного бажання, він увесь зараз — одні інстинкти, з яких найсильніший — інстинкт самозбереження. І чуття — майже звіряче — допомагає вчасно пригнутися, коли прокляття якоїсь короткостриженої відьми пролітає за два дюйми від правого вуха. “Та ти бісів щасливчик, Мелфою!” - всміхається Драко про себе і знову кидається у битву.

Дощ ллє, як із відра, гуркіт грому оглушує, а блискавки змушують мружитися, ховати очі від надто яскравого світла. І навколо — спалахи, крики, шалений вир розлючених людей. Навколо руйнуються будинки, падають камені й люди, і головне не спіткнутися об чийсь труп, головне — запустити Авадою в противника до того, як він запустить нею в тебе. У вовчому світі — і закони вовчі.

Драко бігає прощею, відбиває прокляття, нападає сам. Він чує зовсім поруч шалений регіт Белатриси — їй вдалося зачепити закляттям Грюма, і зараз він лежав у грязюці, відстрілюючись навіть з такого положення. Що ж, впертості старому не позичати, адже зрозуміло — твоя битва вже завершилась, авроре. Белатриса свого не упустить.

Хтось падає зовсім поруч, ще когось відкидає до стіни. Короткострижена відьма, що вже встигла запам’ятатися, кидається за сміттєві баки. “Ну ні, любонько, там ти не сховаєшся, виходь, пограємось!” - і синій промінь Бомбарди летить у той бік, і жалюгідні захисні барикади розлітаються в різні боки. Але руку одразу ж пронизує раптовий спалах болю — видно, зачепило ріжучим закляттям. Драко шипить прокляття крізь зуби і руку вище ліктя обмацує — поріз доволі глибокий, але кров не періщить фонтаном — і на тому дякую. Драко підіймає голову і помічає двох Смертежерів, які щодуху мчать до одного з провулків. І тваринна лють охоплює раптом його всього: “Втікати надумали, щури боягузливі?!” І Мелфой щодуху кидається у погоню — зупинити, за шкірку притягнути на площу, щоб не сміли ховатися, не сміли втікати! Він наздоганяє їх майже одразу, гарчить, задихаючись:

- Куди зібрались, тварюки?! - і майже одразу розуміє, що за ними погоня. Хлопець обертається — і бачить двох чоловіків, що біжать за ними з чарівними паличками напоготові. Один одразу ж кидає в Мелфоя якимось прокляттям, але той встигає поставити щит.

Драко відбивається з усіх сил, хлопець, що нападав на нього, також уже виснажений, але реакція у нього хороша — майже всі закляття, кинуті в нього, він встигає відбити. Мелфой забуває про все, тільки периферичним зором помічає, що до орденців на підмогу примчалась все та ж дівиця, баки якої він нещодавно розгромив. Вони б’ються довго, б’ють з паличок заклинання, рикошетять об стіни, відбиваються, потрапляють у будинки. Різнокольорові промені миготять у повітрі шаленим феєрверком, і Драко хрипко сміється над безумом цієї метафори. А дощ навіть і не думає припинятися, а блискавки все так само б’ють, і чомусь згадується той вечір на Астрономічній башті, і палаюче дерево в Забороненому лісі, і...

Справа лунає потужний вибух, противник на секунду повернувся на звук, що дало Мелфою можливість вдарити його Ступефаєм. Хлопець впав, але одразу ж знову скочив на ноги, і відійшов трохи вліво, накульгуючи. І все почалось спочатку.

Дуель захоплює і п’янить, адреналіну в крові, напевне, вже більше, ніж самої крові, і Драко б’ється ошаліло, палить закляттями й відбиває напади. А десь поруч також миготять промені, там також іде дуель, нема лиш часу подивитися, хто лишився в живих...

І, нарешті, Драко вдається пробити захист орденця, кульгавий, той не встиг ухилитися від “Редукто”, і його віднесло до стіни, як ляльку. Мелфой підходить, не поспішаючи, до противника, щоб добити, вдарити ще раз Ступефаєм, обплутати мотузками — хтось колись його тут знайде — свої чи чужі, як пощастить, але він достойний противник, і вбивати його чомусь не хочеться... Драко підходить зовсім близько, і вже піднімає чарівну паличку, щоб промовити закляття, але раптом завмирає, не вірячи своїм очам. Обличчя хлопця, що лежав біля стіни напівзруйнованого будинку, почало стрімко змінюватися, і через кілька миттєвостей Мелфой впізнає Невіла Лонгботтома.

Серце завмирає. Що тут робить Лонгботтом?! Що тут робить цей бісів грифіндорець?! Адже якщо тут бився він, то цілком можливо, що... що...

І, ніби на підтвердження його здогадів, за спиною лунає до болю, до жаху, до божевілля знайомий голос:

- Та що ж ти ніяк не здохнеш?! - він обертається різко, і в очах темніє. Грейнджер, мокра, зла, бліда, билась на дуелі з Антоніном Долоховим. Нападала люто, виверталась й захищалась, лаялась, сміялась нервово й злісно своїм сміхом грудним і низьким. І це як найстрашніший кошмар, що став явою — побачити її тут, серед розгрому й хаосу, побачити її на полі битви, по ту сторону барикад. Чому? Адже тут вбивають... Драко завмер, дивлячись повними жаху очима на дівчину, яка вчила його Патронусу, дівчину, яку він цілував у Кімнаті на вимогу, дівчину, яка палила зараз у Долохова Круціатусами, яких він її навчив. Дівчину, яка так сильно ненавиділа зараз. Дівчину, у якої ось-ось закінчаться сили.

Зелений промінь спалахує й пролітає зовсім близько від її голови, і Драко не витримує, не в силах більше дивитися на це, він піднімає паличку й викрикує:

- Долор Вомікал! - з палички вириваються язики багряного полум’я, вони обплутують Долохова з голови до п’ят, всмоктуючись в нього, і він падає на спину й корчиться в муках, від його крику кров застигає в жилах.

З різних боків провулку спішать до них якісь люди.

І Грейнджер — розгублена й втомлена — обертається різко, щоб побачити свого рятівника, але пересіктися поглядами не виходить — щось сильне б’є у правий бік, і Драко падає на землю в метрі від того місця, де стояв. Він намагається піднятися, але Ступефай, яким його вдарили, був надто сильним. До Грейнджер підбігає Браун, хапає її за руки, змушує відвернутися від Мелфоя, кричить божевільним голосом:

- Герміоно, де Невіл?! Потрібно забиратися звідси, Багатозільна настійка припинила дію!!!

Грейнджер тільки вказує тремтячою рукою на Невіла, що вже шкандибає до дівчат, і поки Браун стирає Долохову пам’ять, все намагається розгледіти того, хто кілька хвилин тому вдарив її супротивника темним прокляттям. І байдуже, що до нього доволі далеко, що обличчя його надійно ховає капюшон, але вона знає, точно ж знає...

А коли троє грифіндорців зникають з брудного провулка, а чиїсь важкі кроки лунають зовсім поруч, Драко не відчуває вже нічого, крім неймовірної хвилі полегшення, що накриває його всього, в якій він тоне, навіть не намагаючись врятуватися.

Вона жива!

14.

Драко брів по темному шкільному коридору, не розбираючи дороги. Мокрий з голови до п’ят, у брудній порваній мантії, змучений, виснажений, він швидко йшов вперед, не зупиняючись. Голова розколювалась, нашвидкуруч залікована рука все ще боліла, але хлопець не звертав на це уваги. Сьогодні все пішло шкереберть. Сьогодні він зробив чергову помилку. Помилку, яка може вартувати йому життя.

Він не знав, скільки часу минуло з тих пір, коли в брудному провулку смердючого села Великий Флеглі до нього підбіг розлючений Снейп. Напевно, Драко ніколи не бачив його таким оскаженілим. Чорні очі спалахували блискавками не гірше грозового неба, рухи були різкими, навіть занадто. Помах палички в бік Долохова — закляття заміни пам’яті. І до Драко — злісно, нервово, їдко:

- Вдарити Долохова його ж закляттям? Який цинізм, містере Мелфою!

І не лишалось нічого іншого, як тільки підняти гордо голову, кинути на хрещеного злий палаючий погляд:

- Він заслужив.

- Ви збожеволіли! Ви ж так хотіли вижити, нащо тоді підписувати собі смертний вирок?! - Снейп випльовував слова, не підвищуючи голосу, але від одних його інтонацій хотілось провалитися крізь землю. Драко мовчав, не відводячи погляду. Що він міг відповісти? “Розумієте, Долохов ледь не втрапив смертельним закляттям в сучку Грейнджер, яку я, в принципі, повинен ненавидіти, і мені абсолютно знесло дах”? Смішно. Снейп примружив очі й додав раптом уже зовсім тихо: - Я бачив її, Драко.

І серце знову на мить завмерло, пропустивши кілька ударів. Чорт забирай, ти по вуха в лайні, Мелфою. І в ньому потонеш — супротив марний, досить борсатися. Снейп бачив, як ти вдарив Смертежера прокляттям. Снейп бачив, чому ти це зробив. Тобі не вибратися.

- Що там робили студенти, професоре?! Якого біса я повинен кидати Непрощеними в людей, з якими сиджу в одній аудиторії на заняттях?! - його прорвало. Заперечувати й відпиратися не було сенсу, гра все одно була програна, тож відступати нікуди — ти щойно спалив за собою всі мости, Мелфою. Хотілось рвати й метати, хотілось знову туди, на площу, звідки ще чулися відгомони затихаючого бою, хотілось палити прокляттями без розбору, не думати і не відчувати. Відчувати виявилось надто боляче.

- Щось я не помітив, щоб ви церемонились з Лонгботтомом, містере Мелфою! Як на мене, ви не можете підняти паличку лиш на одну свою однокурсницю! - сказав професор уїдливо, все ще мружачи очі.

- Все це не стосується!

- Ще й як стосується! - Снейп втомлено заплющив очі й продовжив, вже набагато тихше: - Драко, я прошу вас, викиньте міс Грейнджер з голови, поки вона все ще є у вас на плечах.

Мелфой мовчав. Дощ і не думав зупинятись.

- Що їм буде за участь у битві? - тихо спитав по хвилні. Снейп важко зітхнув.

- Керроу участі в битві не брали. Їх не було тут, значить, вони не могли бачити студентів у бою. Долохову я змінив пам’ять, він не згадає ні обличчя дівчини, з якою бився на дуелі, ні того, хто кинув у нього Долор Вомікал. Але ви повинні розуміти, містере Мелфою, що якщо їх бачили ми з вами, цілком імовірно, що їх бачив ще хтось. І якщо це так, то я нічим не зможу допомогти. А тепер — забирайся звідси. Це наказ.

І не сказавши більше ні слова, Снейп розвернувся й зник у темряві провулків. Не лишалось нічого іншого, окрім як заплющити очі й обернутися навколо своєї осі, дати задушливому коловороту затягнути себе, щоб вже через кілька миттєвостей розплющити очі й побачити пусту й темну вуличку Хогсміту.

Гроза все не заспокоювалась. Блискавки спалахували, осліпляючи, від скажених ударів грому закладало вуха. Але Драко вже не помічав цього. Він брів по брудній дорозі до школи, не дивлячись під ноги. Якось раптом на нього навалилась смертельна втома, і просто пересувати ноги стало раптом нестерпно важко. Надто багато всього палало зараз у нього в грудях. Щось там тріснуло, похитнулось, щось, що раніше здавалось беззаперечною істиною, тепер перетворилось на пил. Мокрий брудний одяг липнув до тіла, сковував рухи. Великі краплі били по обличчю, але він вже цього не відчував. Він вже не відчував нічого фізичного, не відчував свого тіла, болю в пораненій руці, холоду, трему. Єдине, що він відчував — це нестерпний вогонь у грудях, який посилювався з кожним подихом.

Ти врятував бруднокровку, Мелфою. Ти поставив під загрозу не тільки власну безпеку, але й безпеку своєї сім’ї. Адже якщо хтось бачив тебе, про це одразу дізнається Темний Лорд. І пощади не буде. Тебе змусять дивитися, як катують матір і батька, змусять спостерігати, як кілька божевільних фанатиків кидають в них темними закляттям, чи просто по-маґлівськи б’ють, збиваючи кісточки на кулаках, змусять слухати їх крики й благання милосердя, змусять вдихати запах їх крові. А потім, коли їх очі застигнуть назавжди, Смертежери в’ють і тебе. І молись, Мелфою, щоб у тебе одразу кинули Авадою, хоча на таку щедрість навряд чи можна розраховувати.

Чому ти зробив це? І чому зараз, коли ти йдеш по розмитій дорозі до Ґоґвортсу, ти думаєш зовсім не про матір з батьком, і точно вже не про свою шкуру? Якого біса ти думаєш про бруднокровку Грейнджер, яка сьогодні опинилась не в тому місці? Чому єдине, чого тобі зараз хочеться, це піднятися на восьмий поверх, відчинити двері Кімнати на вимогу й побачити її — адже ти впевнений, що вона зараз там! - втомлену, нервову, злу, змучену, але живу й неушкоджену? Ти хворий, Мелфою. Ти збожеволів.

І він увійшов у школу, обплутану тягучою мертвою тишею, і в’язка тиша прийняла його у свої обійми. Він ішов, і дихати ставало все важче, в легені ніби вливали розжарене залізо, і вогонь у грудях ставав майже нестерпним. Наплювавши на втому й біль, він вперто робив крок за кроком, рухався швидко й різко, піднімався сходами, кляв про себе все на світі — листопад, дощ, Темного Лорда, Ґоґвортс, власну Мітку, себе самого й бруднокровку Грейнджер, яку він сьогодні врятував. Він ішов темними коридорами, і полум’я факелів тремтіло від страху, і відблиски вогню грали на стінах, і тіні здавались надто вже живими, надто страхітливими. Він піднявся на восьмий поверх і різко зупинився, ковтаючи величезний колючий клубок, що застряг у горлі. Він дивився на різні двері з круглою металевою ручкою, і в нього не вистачило сил на те, щоб зупинитися, адже ноги вже самі понесли його туди, всередину.

Він відчинив двері різким рухом й увірвався до кімнати.

Вона сиділа в кріслі, до нього спиною, але як тільки відчинилися двері, одразу скочила на ноги й завмерла в бойовій стійці, затиснувши в руках чарівну паличку. Драко одразу ж вихопив свою.

І вони завмерли. Напружені, озлоблені, розгублені, вони стояли і дивились один одному в очі. Камін не горів, і не відчувалося в цій кімнаті звичного тепла, яке колись зігрівало їх обох. Вони мовчали, і це мовчання було наповнене болем — справжнім, неможливим болем, який пронизував кожен нерв їх змучених тіл. За вікном спалахнула блискавка й освітлила на мить їхні обличчя.

- Ти... - видихнула вона ледь чутно й опустила паличку. - Це був ти.

Вона не питала, їй вже були не потрібні докази, вона знала точно, чиє обличчя ховав капюшон там, у Верхньому Флеглі. Мелфой уважно подивився на дівчину. Вона все ще була в мокрій і брудній мантії, її мокре волосся прилипло до обличчя, а вона навіть не думала зібрати його, щоб не заважало. Вона зла й напружена, але в її погляді вже не горіла ненависть, яку він так звик там бачити. Тепер там горіло щось інше — дике, пекуче приречене. Вона ніби звір — загнаний і поранений, звір, який відчув, як зуби гончих псів впиваються в його тіло. Мелфой мовчав і не відривав погляду від її обличчя.

- Що ти там робив, Мелфою?! - закричала раптом вона. Її хрипкий голос звірвався. І це — ніби ляпас, ніби відро холодної води, який миттєво привів його до тями. Її крик з силою вдарив по вухах, і захотілось заверещати у відповідь, притиснути її до стіни, струсонути з усієї сили, заліпити ляпаса, щоб не сміла кричати на нього, не сміла задавати таких дурних запитань! Його охопила лють.

- Це ти що там робила, Грейнджер?! Ви що, вирішили погратися у війну? Тобі на той світ захотілося?! - він зробив кілька різких кроків до неї, але зупинився, стримуючись.

Вона крикнула щось у відповідь, але її слова потонули в ударові грому.

- Ти хоч розумієш, що могла померти?! Там — вбивають! Там — моє місце! Це я з демонами, забула?! - там, за її спиною, на маленькому столику він помітив пляшку червоного сухого вина, яку власноруч приніс сюди чорт зна коли, в іншому житті, в житті, в якому не було сьогоднішньої битви, що перевернула все з ніг на голову. Драко обійшов Грейнджер, схопив пляшку й зробив великий ковток прямо з горла.

- А ти не думав, що демонам і ангелам колись все ж доведеться зіткнутися?! - вона розвернулася до нього й вихопила пляшку у нього з рук. Він озлоблено зиркнув на неї, і вона відповіла не менш злим поглядом. - Навіщо ти врятував мене, Мелфою?!

Він мовчав, і його кулаки стиснулись. Вона дивилась на нього палаючими очима, вона бачила, як тече по його обличчю крапля води. Її груди тяжко здіймалися, у неї поріз на щоці, і Мелфой відчував запах її крові — запах, що так разюче відрізняється від того, що в’ївся у стіни Мелфой-менору. Їхні погляди знову пересіклися, здавалось, від цього скоро посиплються іскри. Грейнджер без сил опустилась у крісло й відпила вина з пляшки.

- Навіщо ти врятував мене, Мелфою? - спитала вона уже тихіше, ховаючи обличчя у долонях. - Навіщо? Усе ж було так просто, так чітко — тут вороги, а тут — свої. Цим я можу довіряти, а цих і близько до себе не підпущу. Якого біса ти кинув сьогодні у Долохова якимось темним закляттям, захищаючи мене?

- Не було все просто, Грейнджер, - Драко сів у інше крісло й забрав собі пляшку. - Усе вже дуже давно непросто. Чорт, я, здається, серйозно захворів, Грейнджер.

Вона зиркнула на нього. Він стиснув скроні, намагаючись заспокоїти пульсуючий біль.

- Я заплуталась. Мені важко, - видихнула вона, а він лиш презирливо всміхнувся. Це ти заплуталась, дівчинко? Це тобі важко?

Він піднявся на ноги, відійшов до вікна й задивився туди, в дощ. Шалений вітер бив у скло, і знову спалахнула блискавка, застигаючи в його очах. У нього всередині — пожарище, попелище, там зникала в язиках полум’я остання надія на порятунок. Адже він знав — тепер дороги назад уже не було. Ти на краю прірви, Мелфою. І тобі навіть не потрібно робити крок туди - щоб зірватися, вистачить і сильного пориву вітру.

- Нас хтось бачив? - спитала вона, вдивляючись у його профіль. І її голос знову громом впав на нього, і лишилось тільки повернути голову, зустрітися з нею поглядом і вимовити:

- Не знаю.

- А якщо... а якщо хтось бачив, як ти вдарив прокляттям Долохова... що тобі буде?

- Мене вб’ють, - його обличчя скривилося у майже байдужій усмішці. Йому і правда було байдуже тепер — жити чи ні.

Дівчина здригнулась. Його спокій бив по натягнутих нервах, і руки почали дрібно тремтіти. Грім і блискавки нерозривні, від цього нікуди не сховаєшся. Герміона дивилась на його губи. Він схожий на блискавку, він схожий на полум’я, до якого так хочеться доторкнутися, але боїшся обпалитися. А що, якщо обманути полум’я? Що, якщо погладити вогонь, а опіків на руці не лишиться?

Вона піднялась на ноги і повільно підійшла до нього. Він дивився здивовано й насторожено, слідкував за кожним її рухом. Вона опинилась зовсім близько, і він уже чув, як швидко й важко вона дихає. Герміона підняла руку і торкнулась кінчиками пальців до його щоки.

- Відійди від мене, - прохрипів він, заплющуючи втомлено очі. У неї пальці гарячі, як вогонь, і він навіть не здивувався би, якби помітив потім сліди на щоці від цього доторку.

- Навіть і не подумаю, - відповіла вона твердо, і Драко розплющив очі, щоб зустрітися з нею поглядом.

- Не смій мене жаліти! І рятувати мене не смій! - гаркнув він злісно, а вона лиш окреслювала пальцями його обличчя.

- Я не жалію тебе. І рятувати тебе не збираюсь. Я ненавиджу себе, Мелфою. Ненавиджу себе так само сильно, як колись ненавиділа тебе. Я зрадниця, і нічого не можу з цим зробити. Адже я зараз тут, стою поруч із ворогом замість того, щоб відігріватися у вітальні Грифіндору й допомагати друзями лікувати рани. Я вже собі не належу, розумієш? Ти снишся мені ледь не щоночі, і я втомилась втікати, я втомилась жбурляти каміння у ці сни, я просто втомилась... Чорт, Мелфою... Я себе зараз рятую, - і вона притягнула його до себе, поцілувала жагучо холодні губи, поцілувала різко й жадібно. І він відповів. Схопив її, притиснув до стіни, цілував так, що це було майже боляче. Це був єдиний шанс не збожеволіти, не втонути — вхопитися один за одного, тримати міцно, притискати до себе ближче, ще ближче і ще... Щоб дихання стало одним на двох, щоб світ навколо перестав існувати, щоб лишилась тільки Кімната на вимогу й дощ за вікном. І він схопив руками її обличчя, і цілував ще наполегливіше, ще більш жагучо, ще більш сильно. І вона не відчувала уже нічого, окрім його язика, окрім його губ і його пальців, вона пила цей поцілунок, ніби свою останню надію на те, що неможливе можливе, а значить, ще не все втрачено. Вона закинула голову й боляче вдарилась об кам’яну стіну, але плювати, плювати, це все потім. У неї немає більше сил бути сильною й впиратися. Вона віддавалась його губам і язику, вона не розплющувала очей, вона тільки збирала крихти тепла, які він їй дарував. Вони цілувались довго, вони вчились забувати, вчились викреслювати навколишній світ, як невдалі рядки з щоденника. Вони хапались один за одного, щоб відчути, як життя б’ється загнаним звіром у жилах, як горить воно в кожній клітинці шкіри. Адже ця ніч може ніколи не закінчитися, і світанок може вже не наступити, адже вони зависли над прірвою, і збожеволілий вітер штовхає їх у спини. І це розуміння засіло в грудях у кожного з них гострим кинджалом, і не витягнеш його ніяк. У них було тільки тут і зараз. Тільки грім і блискавки.

Він відірвався від неї, подивився уважно на її втомлене бліде обличчя, і вона зрозуміла, що сил стояти вже просто не лишилось. Герміона повільно сповзла по стіні й сіла на підлогу, обпершись спиною об холодне каміння стіни. Мелфой опустився і сів поруч з нею.

Вони сиділи на підлозі, притиснувшись один до одного, і дивились на камін, який сьогодні ніхто не розпалював. Вони важко дихали, її рука тремтіла в його руці, і вперше за довгі місяці Драко розумів, що в душі його вже немає порожнечі. Вперше за довгі місяці він розумів, що в нього таки є душа.

У вікно все ще барабанив дощ.

- Знаєш, коли я була маленькою, я думала, що буду вирощувати квіти, коли породорслішаю. Уявляєш? Я хотіла стати квітникаркою... - її низький голос відбивався від стін, і Драко повернув голову, щоб бачити її обличчя. Вона все ще дивилась на камін. - Я хотіла стати квітникаркою, а тепер я вбиваю людей. Я ж убила сьогодні одного із ваших. Підірвала Бомбардою стіну, а його засипало уламками. І знаєш що? Я нічогісінько з цього приводу не відчуваю. Нічогісінько.

Він мовчав і дивився на те, як рухаються її губи. Вона була хворобливо блідою, і поріз на її щоці виділявся ще більше. Небо знову розірвалось від удару грому.

- Які квіти ти любиш, Мелфою? - нарешті вона повернула до нього голову й зазирнула в очі.

- Білі троянди.

- Можливо, це все мені просто сниться. І я все ще маленька дівчинка. Я виросту і буду вирощувати білі троянди.

Вона дивилась на нього, і вії її тремтіли. Він не знав, що їй відповісти. Він не знав, чи потребує вона його відповіді. Він просто сильніше стиснув її руку, і вона слабко всміхнулась.

- Мені пора, Мелфою. Мене чекають ангели.

Він кивнув, і вона встала, звільняючи долоню з його пальців.