Посилання на оригінал: http://www.fanfics.me/index.php?section=3&id=43610
Перекладач: ochi.koloru.neba
Дозвіл на переклад: отримано
Пейрінг: Гаррі Поттер/Драко Мелфой
Джинні Візлі/Джеймс Сіріус Поттер
Герміона Грейнджер/Рон Візлі
Рейтинг: R
Жанр: AU/Romance/Adventure
Розмір: Максі
Саммарі: Завжди роби те, що вважаєш за потрібне, а не те, чого від тебе чекають чи вимагають. Тому що ніяких часоворотів не вистачить, щоб виправити.
Попередження: MPreg, мат, флафф.
Розділи 1 - 4
Розділи 5 - 8
Розділи 9 - 12
13
М’юзік: Maksim Mrvica — Still Water.
Ну а як інакше! Першою з самого ранку в цей будинок вривається маґла.
- З поверненням! - з порогу верещить вона.
Роздивляється кілька секунд кругленького Драко і питає:
- І це — через проблеми з гормонами?
За час, проведений у Мунґа, Драко відвик користуватися маскувальними чарами — і в перший же день так спалився.
- Це — через Гаррі Джеймса Поттера! І блудливість його нестримну! - рявкає Драко у відповідь.
- А. Зрозуміло. А я думала, що є на світі такі збоченці, які і в звичайному житті форель з какао здатні жерти... Ти сирні тости будеш?
- Тебе взагалі чимось можна присоромити?
- Ага. Одного разу в дитинстві я пішла з мамою в супермаркет і побачила, як погано одягнена старенька ховає в кишеню пакет з шоколадними цукерками, я закричала, що красти — не можна. Стареньку, звісно, одразу ж викинули з супермаркету... а я потім йшла додому і всю дорогу думала, що, можливо, вона завтра помре, так і не спробувавши цих дорогих цукерок, тому що немає за що купити. Було соромно... Тобі коли народжувати?
- У січні. А те, що ніхто з нас ні разу не дівка — це не дивує?
- Ви ж чарівники. Хрін знає, може, у вас так прийнято.
Усе стає на свої місця і йде, як і раніше. Тільки на будь-яку видимість маскування можна тепер махнути рукою остаточно — балакати по каміну з ким і про що завгодно, не намагатися згребти подалі купи своїх довідок і не прибирати з холодильника список вітамінів (тому що пам’яті чомусь катастрофічно не вистачає). Та це й на краще: Драко не вистачає не просто спілкування, йому не вистачає спілкування з кимось, у кого схожі проблеми, а Інтернет тут — не вихід. Одна справа — звалити на рекомендований Грейнджер маґлівський “ящик” майже всі математичні підрахунки, побудову графіків для реакцій і звітність, замовити хімічний посуд для проведення дослідів або натягати з невидимої мережі усілякого кіно, яке потім можна буде дивитися ввечері, коли прийде Поттер... І зовсім інша — листуватися з незнайомими людьми, розповідаючи їм про такі речі, про які й своїм сказати соромно.
Драко з усіх сил намагається не думати про весілля. Видає кілька цінних вказівок Поттеру:
- Щоб усе тихенько. Ніяких п’ятисот гостей, кольорових кульок, стада журналістів, букетів, багатоярусного торта... хоча ні, торт залиш... так, і зганяй зараз за еклерами, га? І щоб ніяких білих мантій, це тобі не комедія з нареченою в тяжі й іншими радощами. Від усіх інших питань я усуваюсь.
Сказати, що усуваєшся, виявилось набагато простіше, ніж дійсно усунутись.
- Можна, Луна прийде не зовсім одна?
- Торт — три звичайних яруси чи два великих?
- Запрошення — зелені, червоні, чи нейтральні — бежеві?
- Треба кудись сховати велосипеди з передпокою! І диски з фільмами для дорослих!
- Які фігурки на торт? Є варіант — люди, звірі, птахи... змійки...
Оце все, а найбільше — неминучість прийдешнього — вселяли малодушне бажання втекти.
- Це можна! - згоджується Дервал. - Пробіжимось до Лондона й назад, розвіємось...
“Розвіятись” виходить дуже навіть непогано. Можна було би каміном дістатися до “Дірявого казана”, але Драко не хоче зіткнутися з кимось зі знайомих, і тому — дістаються електричкою. Це доволі дивно — вибиратися у маґлівський світ без Поттера, але окрім своєї величезності той світ виглядає на диво безпечним — у всякому разі, небезпека зустріти тут знайомих мінімальна. І до вечора вони вештаються містом, обідають в кафе — ніхто не звертає уваги на високого блондина і його супутницю. Забрідають в торговий центр, де, дуркуючи, накупають купу різних дурниць в магазині дитячих товарів:
- Ну, що, можна привітати — початок горам дитячого мотлоху по всій квартирі покладений!
Загалом, втеча виходить прекрасною. Аж до того моменту, коли виявляється, що на виході з центру їх чекає промоклий під дощем, з прилиплим до чола сирим волоссям, дуже злий Поттер.
- А ми тут... гуляємо!
- Записку лишити... я ж не прошу Патронуса чи ще щось... хоча б просто лишити записку! “Я пішов, повернусь ввечері, все добре”. Нарциса весь аврорат готова була на вуха поставити, і якби не...
- А як ти мене знайшов?
- Знайшов.
- На обручці Чари Сліду? Ну ти й сволота...
- По обручці. Тільки нема там ніяких чар. Його — я просив — у моїй крові гартували...
- Псих! Ти головою думав, коли це робив?
- Хлопчики, я піду?
- Та куди ти... зажди, зараз “Нічного лицаря” викличу, за годину всі вдома будемо...
В автобусі Гаррі й Драко стараються не привертати уваги — обидва заходять туди з насунутими на очі капюшонами курток і сваритися продовжують виключно пошепки — можливо, їх таки стримує присутність Дервал. Так поступово все затихає. А коли автобус зупиняється біля будинку, всі троє вже дрімають.
У вітальні горить одинока лампа і увімкнений телевізор, але ні про який затишок не може бути й мови, тому що посеред диванного гнізда сидить добряче заплакана Нарциса.
- Драко! Як ти міг! - хлипає вона. - Я так старалась хоч раз на тиждень вирватися до тебе, щоб власними очима пересвідчитися, що ти здоровий... Про весілля також поговорити — так хотілося, щоб...
Незважаючи на те, що в самого Драко в той момент починає щипати в очах, з приводу останнього пункту він ледь чутно зітхає:
- Цього я й боявся...
- Дивно... коли йшов — ніби трималась бадьоро... Я ж сказав про обручку, і що погане би відчув... сказав, щоб не сумувала, кіно он подивилась...
- Це так жахливо! Так вчинити з бідолашною дівчинкою! - з новою силою ридає Нарциса, абсолютно неблагородним жестом розмазуючи обличчям термоядерну суміш сліз і косметики.
- Поттер, що вона дивилась, поки нас не було? Ти що, підсунув їй ту похабщину про німецьких сантехніків, яку в нас Візлі від своєї благовірної ховав?
- Та ні, щось старовинне... А хто тут лишив — не пам’ятаю, хоч заавадь. Во! “Віднесені вітром”!
М’юзік: К. Егоров — сумеречные луга.
Джеймі пам’ятає більшість з того, що читав колись про мандрівки в часі. І нічого, що більшість книг називались “фантастика” і знаходились у відкритому доступі в бібліотеці маґлівської молодшої школи, куди вони з Нілом ходили. Він пам’ятає, що таке “часовий парадокс”, і тому — старанно намагається не показуватися на очі батьками, окрім як звіддаля і радіє, що тепер не потребує окулярів — тому що всі, хто пам’ятав батька в молоді роки, в один голос стверджували, що “Ну копія тата!” І від хресного, і особливо — від хресної, тому що хто-хто, а вона метикує надто вже добре... Від Джиневри він також намагається триматись подалі, про всяк випадок. І зовсім не тому, що після кількох днів після п’яного вечора Джинні, хресний рішуче заступає йому дорогу:
- Хаггеті! Справа є.
- Щось трапилось? - ввічливо питає Джеймі.
- От що, ти тут новенький, але май на увазі — відбивати чужих подруг тут не прийнято!
- Але я й не претендую на твою подругу, Рональде.
Дядько Рон уже зараз вищий немаленького Джеймса і набагато ширший в плечах — під важку руку хресного трапляти не хочеться в жодному разі.
- А я і не про неї... хоча туди також рот не роззявляй. Але якщо будеш крутитися біля моєї молодшої сестри — май на увазі, зрозумів?
- Викладено сумбурно, але загальний сенс я вловив... Якщо чесно, я не збирався і не збираюсь заводити тут стосунки з будь-ким тут...
“Тому що я не геронтофіл, я, до дементорової матері, додому повернутися хочу!”
- Гарно говориш, - недобре шкіриться хресний. - Що ж на Гафелпафі-то забув?
- Рональде!
У голосі хресної стільки металу, що вистачить на добрий десяток залізних леді. Спиною у Джеймі біжать мурашки, а дядько Рон і зовсім знічується. Вона дуже красива, хресна — у потертих джинсах і смішному светрі замість офіційних костюмів, не надто зачесана і поки ще худа-худа.
- Ми просто розмовляли, чесно!
- Не звертай уваги, Ніле! Рон просто переживає за свою молодшу сестру.
- Я вже зрозумів. Я би, певно, також переживав за... - Джеймі переводить так недоречно зникле дихання. - Переживав би. Я піду, добре?
- Я не знала, - белькоче хресна десь за спиною. - Боже, Роне, я не могла й подумати... тобто, знала, що він один вцілів з усієї родини...
І от — про вовка промовка! - Джинні наздоганяє його біля теплиць:
- Ніле, привіт!
Вони крокують поруч.
- Рон хороший. Просто деколи він думає, що я ще маленька...
Джинні зітхає, така собі маленька доросла жінка:
- А я деколи такою старою себе відчуваю, ніби вже життів шість прожила...
- Ну, це вже швидше для кішки.
І неочікувано для себе Джеймі додає:
- У мене молодша сестра також руда була. Тільки світліша набагато, а літо на сонці взагалі майже до білявки вигорала... так кого-завгодно могла відваляти тільки так, навіть просто на словах. Дідусь з татом вічно через це гиркались, від кого мала поганому вчиться. Ще з того разу, як вона навчилась “р” вимовляти і мріяла швидше цим похвалитися — в результаті, підійшла до тата й каже: “Дай горрррщик, старрррий, я сррррати хочу!” У нас якраз в гостях тоді дідусь з бабусею були...Ох, щось я не те хотів сказати!
Джинні з реготом сповзає по стіні теплиці. Довго сміється, плескає по землі руками, і Джеймі сміється разом з нею. Потім — піднімається, швидко прощається і втікає.
- Після хорошої пиятики завжди є, кого в друзі додати, - шепоче Джеймі приказку, яку виловив десь в нетрях Всесвітньої павутини.
Йому неспокійно: здається, раптово не по-синівськи і не по-братськи надто близько до серця сприйняв він вологий блиск карих очей і прядки, що вибилися з “кінського хвоста”, руді, ніби лисяче хутро на сонці.
14
М’юзік: Disciples III Renaissance — Elven Town.
Була приблизно шоста, коли вони обидва синхронно прокинулись, ніби хтось розбудив.
І нехай, що черговий ранок здається абсолютно добрим тільки до того моменту, коли виявляється, що відлежана на чужому плечі шия відмовляється повертатися абсолютно.
От дивовижа: скільки разів, втомившись, Гаррі, Рон і Герміона падали і засинали покотом — усі втрьох, але ніколи не було так добре — відчувати через тканину тепло чужого тіла і прислухатися до чужого рівного дихання, ні з ким з друзів не вийшло би так переплести пальці рук... Поруч, дуже близько, ледь чутно шипів про нерухому руку Драко. Але його шипіння також відчувалось як майже затишне — отрута опухлих від їхніх нічних занять губ нині явно понижена. І, вступаючи з собою ж у протиріччя, Драко то терся щокою, то намагався закинути коліно поверх ніг Гаррі... Очі в нього були зовсім шалені, і рум’янець на обличчі квітнув лихоманливо-яскравий, теж шалений — ні, таких прокидань точно ще не траплялось раніше.
Ніхто не згадав би, хто й коли відключився. То говорили, як на вікні, то починали цілуватися, як ніхто з них раніше в житті не цілувався, а в результаті так і заснули обидва — вдягнені й на зім’ятій ковдрі.
Вечірнє божевілля схлинуло, але не минуло — скоріш, всоталося глибоко-глибоко у підсвідомість. Не забудеться. І було би непогано повторити, шкода, в спальні, де хроплять ще вісім однокурсників і куди вже зазирнуло вранішнє сонце, не надто розгуляєшся. Щодо “розгуляєшся”, на щастя, думка ще поки надто слабка й неоформлена, щоб стати саме думкою. А от наслідки від думки — відчутні:
- Доведеться у душ тепер повзти...
- Відмитися від слідів темної магії? - це звучить майже отруйно, але поміж тим рука Драко смикає ґудзики в Гаррі на сорочці, а рука Гаррі заплуталась у його волоссі. - Чи відважні світлі маги миються тільки з особливих приводів?
- Щоб не наробити дурниць. Під дуже холодний душ.
Тому що дурниць наробити дуже хочеться, як же ще пояснити власну руку, що заповзла під чужу футболку?
Коли Гаррі повертається, тут уже зовсім не так тихо — Мелфой ліниво і упівголоса лається з Герміоною:
- ... пристойній дівчині знаходитися у спальні хлопців... чи дівчатами тут уже й не пахне? Чи...
- Чи чого я тут не бачила? Можна подумати, дізнаюся багато нового й цікавого... О, Гаррі! Добрий ранок! А ми тут... розмовляємо!
- Прикрийся! - кидає Драко, але тільки Гаррі розуміє, що сказано це саме йому. Здається, виходити з ванної в одному рушникові не варто було.
- Взагалі-то, тут все прикрито! - Герміона демонстративно крутиться у футболці Рона — а ця футболка завелика на неї розмірів на шість, і тому виглядає майже сукнею. - Як ніч? Бачу, вдало?
Гаррі закашлявся.
- А що, ми прийшли ввечері — тебе немає, а зараз, зранку, раптом з’явився... і в тебе синець на шиї!
- З мітли впав, - похмуро відповідає він.
- З вампіром побився! - весело озвучив свою теорію Драко. - Грейнджер, якщо в тебе лишилась хоч крапля сорому — відвернись! Мені також до ванної треба!
Герміона печально відповіла, що сором обміняла на першому курсі на “Історію Ґоґвортсу”, а чистокровний зад, напевно, не відрізняється від будь-якого іншого, але прикрила оченята долонькою і дозволила:
- Біжи, поки я добра...
А ось і секрет, чому Драко так апелював до чеснот грифіндорки: у нього вся шия виглядає так, ніби бився з цілою вампірячою сотнею. Тут вже нічого не лишається, тільки зробити винувате обличчя і швидко-швидко, поки Герміона не бачить, спіймати його руку своєю, зчепитися на секунду — і відпустити.
- Ну що, як справи ваші? Та ти не бійся, Рон спить, його зараз і Бомбардою не розбудиш...
- Ну... добре так... ніби...
- Рада, - усміхається Герміона, потягуючись, - все налагоджується, так, Гаррі?
- Налагоджується. Ти тільки Рону поки особливо не говори, добре?
М’юзік: Мельница — Meldis — Отдохни волшебник (кельтская арфа).
До самого Самайну Гаррі наполегливо розгрібається зі справами в Аврораті, а ввечері тридцять першого роз’являється в Годрикову Долину:
- Хочу побачитись з... хочу там побувати.
Драко не заперечує, знаючи, що Гаррі не дуже любить це свято, адже Самайн — це ще й річниця його батьків. Хочеться, звісно, і святково прикрашеного дому, і печива з гарбузом, і різноманітних солодощів — хоч діставай іграшковий казан і йди разом з натовпом місцевих дітлахів випрошувати цукерки... І, подумавши, Драко зважується на вилазку до цілодобового супермаркету — раптово і просто нестерпно хочеться двох речей: вафель з варенням і відчуття свята. Обидві речі він і отримує — у сумці щасливо бовтаються пачки з вафлями, а якесь маґлятко обіцяє зачаклувати, розмахуючи паличкою, обмотаною фольгою. Стає смішно:
- Ну, хто ж так чаклує!
З чаруванням як раз проблеми, але Драко не встигає подумати, як би не підняти в повітря весь квартал, а на долоні раптом розквітає вогненна квітка.
- І мені! - вищить поруч ще якесь дитинча.
- І мені! - радіє третє.
Діти, одягнені піратом і якимось невідомим супергероєм, регочуть і зовсім не дивуються чарам. Чи то думають, що це просто черговий маґлівський винахід, чи то ще не розучились вірити в те, що дива трапляються. Дива, так... Немовля делікатно штурхає під ребра, натякаючи, що зовсім не проти скоріше спробувати смачних вафель.
- А тобі що, також квітку? - питає Драко у дівчинки, яка підбігла було з усіма хлопчиками, але зупинилась на півдорозі. Ця — старша за інших, і дитячий костюм ангела сидить на ній незручно, а німб і крильця зовсім не підходять до коротких чорних кісок і важкого погляду з-під лоба.
- Не треба, - майже шепоче вона. - І ніяких інших також не треба. Особливо зеленого черепа.
У Драко по шкірі біжать мурашки, але він намагається усміхатися.
- Коли ми з мамою жили в Керкуоллі, вибухнув і згорів сусідній будинок, і якраз перед тим, як все почало палати, якийсь чоловік на вулиці махнув рукою - і в повітрі з’явився череп. У черепа з рота змія виповзала. А дорослі потім мені не вірили. Не пам’ятали ніхто-ніхто...
- Це був не я, - також майже пошепки відповідає Драко. - Я би ніколи... Ти візьми вафель, хочеш?
Свято раптово перестає радувати, стає холодно і хочеться додому. Так сильно хочеться, що за кілька провулків від нього Драко майже переходить на біг. Скоріше би — щоб сховатися, щоб закопатися у коци й обкластися улюбленими книгами, а ще краще — щоб скоріше прийшов Гаррі.
Але Гаррі не приходить. Ні о дев’ятій, як обіцяв, ні пів на десяту, ні о десятій. з’являється тільки об одинадцятій. Під оком розпливається синець, а щоці — заклеєна лейкопластирем добряча подряпина.
- Молодь місцева у Долині з перепою побуянити вирішила, довелося трохи... заспокоїти. А ти як тут?
- Хріново.
Від вафель у роті лишився неприємний присмак, ніби їх наготували не з варенням, а з кремом для чобіт. Дитині вафлі теж не подобаються, і вона боляче штурхає в печінку.
- Побачився з привидом минулого.
Гаррі стрепенувся:
- Хто?
- Заспокойся, аврор. Ніхто... так, вісточка з давньої давності... Це ж не забудеться, так?
Гаррі сів поруч, обіймаючи й заспокоюючи — як на зло, саме зараз нерви здали абсолютно і потім зі слів і шмарклів вийшов майже неконтрольований. Викидом розбиває кілька чашок на кухні й перекидає з вікна черговий принесений Луною букет з осіннього листя і гілок з засохлими ягодами.
“Тихо-тихо-тихо, все вже закінчилося...”
А наступного дня у відповідь на запрошення на весілля, приходить одразу два листи: ввічлива вдячність від матері й ревун від батька.
- ... і хай Нарциса вчиняє, як їй забажається, я не збираюся ставати свідком сорому всього свого роду! - гаркає голос Люціуса в їхньому будинку, та так, що скло дрижить.
- Ну і хрін з тобою, - відповідає Драко конверту, що тільки вибухнув. Ніби батько може почути. - Як хочеш, а мені ця галіматья вже он де сидить. Вся твоя довбана фамільна гордість. Ей, Поттер, я думаю, якщо твоє чадо — і прізвище йому твоє належить!
15
М’юзик: Хадин — Оберег
Напередодні весілля Гаррі майже не спить.
Напевно, тому що абсолютно відвик за останні п’ять років спати один. Простягає руку, щоб підібратися ближче до теплого боку і білої маківки — а рука наштовхується на пустку. У будинку без Драко незвично. Погано.
Двоє домовиків, яких притягує з собою Нарциса (Драко йде разом з нею, і побачитися тепер вийде тільки завтра), приводять квартиру до ладу, тепер тут такий порядок, що й ступати по ньому моторошно — ніби й не живе тут ніхто. “Зайві” меблі лишають у Дервал, туди ж кочують ящик дисків, взуття й інше незрозуміле, що завалювало всі кутки. Кухня віддраєна до сонячного блиску, і туди велено не потикатися... Усім командує Герміона, вона ж проганяє Гаррі і Рона:
- Парубоцька вечірка ж! От і святкуйте, тільки не тут!
Зібрались майже всією чоловічою половиною їхнього випуску, не було тільки двох, Невіл — напився, святкуючи “свободу”:
- Гаррі, ти одружишся і зрозумієш, що таке щастя! Але буде пізно...
“Святкував” він вже другий день — як раз цього тижня розлучився з Ханною.
Гаррі з’являється вдома у темряві, до спальні ледве добрідає, але у підсумку засинає тільки перед світанком. А трохи по шостій Герміона вламується без попередження і голосить:
- Підйом! У нас реєстрація через півтори години! У ванну відлевітувати чи сам дійдеш?
Ще через годину Гаррі, як то кажуть, приведений до пристойного вигляду. Вимитий-виголений-причесаний-упакований у костюм і святкову мантію. Мантію вибирала Нарциса, мантія зшита з важкої матової тканини, колір якої називається “глибокий смарагдовий”, але як на Гаррі — проста жарка кусюча темно-зелена ганчірка. Герміона також зачесана і причепурена, і схожа на ту давню Герміону з Різдвяного балу на четвертому курсі — красиву й незвичну.
- Ну що, - біля каміна вона раптом коротко обіймає його, на хвилю притулившись щокою до плеча, - удачі вам, так? Метнусь додому, пну Рона, щоб піднімався, і знову сюди...
- Удачі нам, - Гаррі жбурляє у камін жменю порошку Флу й промовляє адресу: - Міністерство магії!
Гаррі приходить трошки зарано, Драко — хвилина в хвилину. Темно-синя мантію з сірим підбиттям надійно ховає всі секрети — Драко виглядає у ній таким худим, яким, напевне, не був зі школи.
- Ну що, пішли?
Можливо, це й на краще, що відстрілятися з усім вирішили в один день: на декілька заходів запросто може не вистачити духу, а сил на сьогодні повинно вистачити — Драко обіцяв. А формальна частина врешті-решт проходить навдивовижу швидко й нудно. Невизначеного віку відьма з фальшивими кучерями оживляється на секунду: “Сам Гаррі Поттер, яка честь!”, але потім починає явно визубрену роками промову й збивається на марудну скоромовку. Кілька підписів тут, кілька підписів на іншому листі пергаменту, печатка тут, тут і тут. “З умовами контракту обидві сторони ознайомлені й взаємних заперечень не мають”. Тут — також печатка. От вам і задокументоване свідоцтво вашого шлюбу, копія буде зберігатися в архіві. “Можете поцілувати еее... чоловіка”.
- Повертаємось?
- Повертаємось. Мерліне, допоможи пережити й усе інше...
Вони повільно ідуть назад до каміну, тримаючись за руки. Це страшно, ніби півгодини тому йшли сюди як дві різні людини, а тепер — і прізвище спільне, і ніби як — сім’я за всіма правилами. А біля каміну все ж таки цілуються, довго цілуються, перед тим, як зробити крок у зелене полум’я.
Сад зачарований — цього разу не силами Гаррі, а за рахунок півдесятка магів: трьох відьом, які запрошені допомогти з оформленням, і двох співробітників Гаррі з Аврорату. Жодному сторонньому тепер сюди ні зазирнути, ні потрапити. За окрему плату на сьогодні над садом зробили теплий, непроникний для дощу купол — тепер тут ніби й не листопад, а серпень-вересень. Столики й лавки, перевите стрічками й квітами шатро, вузька килимова доріжка (на магічній тканині розпускаються знову й знову живі квіти) — красиво.
Драко кудись зникає, знову підхоплений матір’ю. Гаррі ж виловлює Герміона.
- Голова обертом! - жаліється вона. І одразу ж по-діловому: - Обручки на місці?
Обручки на місці, у нагрудній кишені, але Гаррі перевіряє — про всяк випадок. Дракон з білого золота і лев з червоного — обидва на місці. Більше того, лев ласкаво трусить лапою драконячий гребінь, а дракон у відповідь на це тільки задоволено мружить топазове око. Драко вимагав, щоб лева також загартовували на крові — на його крові, але Гаррі заявив, що згодиться на не раніше, ніж народиться дитина. Тут доводиться згодитись з ним.
- Слова пам’ятаєш? А, біс із ними, що не пам’ятаєш — сам вигадаєш, ти ж вмієш... Чекаєш на Драко тут...
Запрошений народ тихенько збирається під затінком шатра.
“Треба заспокоїтись! Ми ж одружені вже, офіційно, ми ж разом не пам’ятаю навіть скільки...” І все одно Гаррі трусить.
- Перестань труситися! Все добре! - одними губами шипить Грейнджер, сама ж нервово обриває пелюстки на квітах у вазі. Не треба бути легілементом, щоб зрозуміти: їй шалено хочеться курити.
А потім на іншому краю доріжки з’являється Драко — він крокує під руку з Нарцисою — і серцю Гаррі стає боляче від погляду на нього.
Раніше Гаррі про це не задумувався, весь Драко був для нього ніби окремі фрагменти великого паззлу: то промайне місячне сяйво розкуйовдженого волосся, то синя жилка на кисті, то характерна посмішка, то швидкий погляд з-під чорнущих вій... А зараз, раптом і зненацька, прийшла думка, що Драко — невимовно красивий. Ніби єдиноріг, тому що з такою ж срібною гривою і тонкокістними, але сильними зап’ястями. Ніби троянда — тому що біла шкіра дуже легко спалахує червоним рум’янцем, а губи — манять шовковистістю пуп’янків. Ніби ювелірний камінь — тому що сірі очі на худому обличчі здаються величезними й сліпучо дорогоцінними. Ніби ласка чи куниця — тому що рухається, навіть тепер, з текучою грацією хижого звіра. Чари спадають, як тільки вони повертаються додому, і тепер вагітність у цій парадній мантії здається майже підкресленою - і це також дуже прикрашає, тому що Драко ніби весь сяє зсередини: їх союз благословенний.
А врешті-решт Гаррі від хвилювання все ж таки плутає слова клятви й несе щось своє.
Але ніхто, здається, цього не помічає. А коли одягає на палець обручку — і раптом торкається губами його долоні, і так завмирає на кілька миттєвостей, то жіноча половина присутніх дружно промокає очі носовичками, і Луна шепоче у повислій тиші своєму дивакуватому супутнику: “Ральфе, здається, я згідна, якщо ти не передумав...”
Усе проходить краще, ніж очікувалось якщо хтось і був здивований станом Драко, то виду не подали, і слів, що все весілля - “навздогін” і “за обставинами” також не було. З Невілом повним ходом фліртує Міллі, і її відкриті округлі колінця викликають у нього неабиякий приплив ентузіазму. Нарциса жваво спілкується зі своєю сестрою Андромедою, синьоволосий Тедді під шумок тихенько колупає край весільного торта, щедро прикрашеного квітами з цукру — маленькому паршивцю треба би по рукам надавати, але замість цього Драко також краде кілька солодких трояндочок.
Вечір також вдається на славу. Гаррі не знає, чому Драко рішуче відмовляється завершити урочистість фірмовим феєрверком Візлів і будь-яким іншим феєрверком в принципі. Але легко погоджується з цим — виходить весело і так. Він навіть шкодує, що в самого сил на танці зовсім не лишилось, у Драко також: сидить, підклавши під втомлену спину подушку, і спостерігає за святковою метушнею, але виглядає цілком задоволеним.
Десь далеко, в Уілтширі, у своєму кабінеті в Мелфой-Менорі, Люціус Мелфой наливає собі чергову порцію скотчу.
“Перебіситься нехай кілька днів — тоді й поговоримо. Звістка про внука швидко його заспокоїть...”
- Звалимо тихенько?.. Тут і без нас якось розберуться...
Дома їх чекає конфуз: у кухні обіймаються Невіл з Мілісентою (“Кроком руш у сад, якщо ви тут щось влаштуєте мені доведеться змінювати всі меблі!”), а у вітальні сидять перед телевізором Нарциса й Андромеда — правда, вони одразу ж самі заявляють, що... “щось засиділись, ах!”. Словом, тихенько звалити до себе вдається доволі умовно.
А через якихось шість годин патронус-рись увірветься в кімнату й гаркне:
- Аврор Поттер, терміново з’явитися в головний корпус Аврорату, тривога номер два!
У цей момент стає як ніколи шкода, що важкі предмети, які пожбурили в патронус, проходять крізь нього тільки так.
Куррент м’юзік: Secret Garden — Nocturne.
Черговий бокал, випавши з руки, розбився на друзки. Під ногами й без того вже було достатньо скляних скалок, але домовики, знаючи характер хазяїна будинку, не спішили прибирати — врешті-решт, завжди легше привести до ладу залитий алкоголем дорогий паркет, ніж втрапити під важку руку хазяїна.
Мутний холодний ранок дивився у високі вікна. І на душі в Люціуса було так само мутно, і википілим темним зіллям з глибин душі піднімалась злість. Якби тут з’явився хтось з домовиків, можна було би вдарити чи дати копняка. Або накричати на Нарцису, якби вона надумала тут з’явитися з черговим квоктанням: “Ну що ти робиш, у тебе ж серце!”
Як він посмів, сучий син? А він посмів, ще й як посмів, тварюка! Все життя для нього старався... все життя намагався відмитися від наслідків одного свого дурного вчинку, а так відкупитися й не зміг... А якби цей сопливий виродок не виявився ще й таким впертим...
- Це вже ні в які рамки не лізе! Тут що, корчма? Серце ж у тебе, а все туди ж...
- Замовкни!
Помиляєшся, мила, немає в мене серця. Моє серце давно вже окремо від мене бігало, а вчора — ще й зовсім пішло...
Нарцису віднесло до стіни — жбурнуло, ніби ляльку з ганчір’я.
- Все ти... все ти, вічно від тебе йому підтримка була, Блеківська кров... Блеківська, не моя. Не моя кров!
Холодний вітер, що хто зна’ звідки взявся у домі, закружляв зірвані зі стола листки пергаменту. Холодний вітер, що проникає до глибин душі й виморожує до дна. І ось уже слова зречення злітають з губ, важко — ніби чорна смола капає:
- Не моя кров! Не буде мій дім йому домом і не буде йому місця в цьому домі!
Нарциса коло стіни чи то ревла, чи то кашляла, піднімаючись з підлоги. Хотілось жбурнути неї прокляттям чи просто чимось важким, щоб замовкла.
- Не моя кров! Не буде йому місця за моїм столом і хліба для нього!
- Люціусе! Дитина!..
- Не буде тут йому ні ложа, ні даху, як будь-якому сину чужої крові, бо не буде віднині в ньому крові моєї... - Нарциса, виявляється, не тільки примудрилась встати, але й змогла добрести до нього й заткнути рота Люціусу своєю долонею:
- Дитина! Ідіоте, у них буде дитина! Не смій!..
І одразу все буйство припинилося. Вітер і туман пішли назад на вулицю, і все, що тільки було на той момент у повітрі, полетіло вниз.
Драко — вагітний! Так, Блеківська кров зіграла! Ти хоч раз міг спитати мене, як в них справи, я би розповіла тобі, але ти мовчиш, і хлопці мовчати збиралися поки!.. Але вони в середу хотіли приїхати сюди! Драко... Драко! Якщо щось станеться з Драко, я тебе вб’ю.
...
Дервал увірвалась у дім без попередження.
- Розбагатію — заведу домовика. Щоб шукав мені все. У вас моїх дощовика й чобіт не валяється?
Мотлох, який частково повернувся сюди вчора пізно ввечері, здається, встиг розмножитися у геометричній прогресії. Драко тільки обводить всі завали рукою і стенає плечима: шукайте і знайдете. І морщиться — спина в останні дні ниє нещадно, сьогодні ж зовсім розвалюється на шматки...
- Тобі доведеться, як мінімум, знайти собі окремий будинок: хлівів типу наших домові ельфи не люблять. А ще — чоловіка-мага, тому що, вибач, але маґлам вони дементора лисого будуть служити...
- Ой, а у вас і кальян, виявляється, є?.. А Поттер де? Щасливим молодятам же належить...
- Молодятам належить! А аврорам — належить за першим свистом бігти куди скажуть... У Поттера інакше й бути не могло, щоб не смикнули в аврорат саме сьогодні. Меееерліне, що ж спину так хапає...
Дервал обертається — з велосипедним насосом й пластиковим відром у руках — і так завмирає, тільки веснянки стрімко проступають на побілілій фізіономії:
- Драко, ти сядь...
- Що за?..
“Що за” стає зрозуміло через секунду — по світлим домашнім штаням по внутрішній стороні стегон стрімко розповзається червона пляма. Ногам стає сиро й тепло...
- Ді, це ж не кров, ні?
16
Куррент м’юзік: Олег Погудин — Зеленые рукава.
Свою дивну симпатію до Джинні Джеймс пояснював просто: можливо, це було дійсно щось рідне й тепер раптом невідомо з якого переляку воно прокинулось в душі. Можливо, тому що Джинні й насправді була схожою на Лілі — притаманна усім дівчаткам “принцесуватість” проявлялась в ній дуже й дуже рідко. Таких називають “пацанками”: виросла зі старшими братами й вважала їх прикладом для наслідування, безстрашна й бойова.
З Джинні легко — вона не намагається сподобатися і тому — не намагається кокетувати чи здаватися дурнішою, ніж є насправді. (Цим вона також схожа на Лілі. Бабуся Нарциса в свій час намагалась прищепити Лілі елементарні навички на тему “як причарувати чоловіка, а в ідеалі — змусити одружитися”, але все воно йшло не надто добре, тому що розігрувати роль покірної овечки в сестрички виходило погано й кавалерів вона періодично просто й по-маґлівськи годувала стусанами). І Джеймі не треба намагатися їй, Джинні, сподобатися. З нею можна побалакати, розповісти про футбол чи ще про щось, що було давно чи не дуже, хіба що не називаючи імен...
- Пішли на трибуни, подивишся на наших, якщо вже вихідний... Чи ти кудись збираєшся?
А ще в неї чудова усмішка — хочеш не хочеш, а починаєш усміхатися у відповідь. А ще — засмага по краю полинялої жовтої футболки, така буває тільки в людей, що багато часу проводять на свіжому повітрі — мандрівників чи тих самих квіддичистів. І ось це вкрай Джеймі лякає: ніколи раніше йому не доводилось так наполегливо придивлятися до вирізу чужої футболки. Хай і дуже навіть симпатичному, але, можливо, тому, що належить його власній матері.
А ще — стала лякати перспектива повернення додому. Тому що Джеймі незрозуміло, куди йому хочеться менше — до нервової й постарілої Джинні-мами, чи туди, де тато й батько разом, але від веселої і живої Джинні жива лиш оболонка. Та й ту, можливо, вже відключили від життєзабезпечувальних чар і приборів.
“Довбаний “любовний трикутник”, а як, як придурок, смикаюсь посередині й не знаю, куди приткнутися!”
“Пісок Часовороту” - це ж одна лиш назва. Адже, насправді, тато працював з настійками — розробляв нові. Як правило, лікувальні чи косметичні. А “Пісок” - на жаль, тато розповідав мало, а те, що й було озвучено вдома, слухав Джеймі не надто уважно — повинен був змусити молодіти... щось ще про не просто змусити оновлюватися й інше, й про те, що... “змусити йти назад сам процес вікових змін. Це буде прорив у косметології, а що вже говорити про лікування онкологічних захворювань чи психічних розладів”... Зазвичай тут батько починав махати руками й просити, щоб дозволив зберегти залишки поваги до себе й дав його почуттю власної гідності виповзти з-під плінтуса. Тато у відповідь сарказмував, що “аврор” і “поважати” - поняття несумісні, а єдина звивина в аврорській голові — це, як правило, слід від кашкета... “А, Поттер, у тебе ж ще шрам! Вітаю, звивин — дві!” - чи ще щось в цьому ж дусі, й обидва в результаті починали сміятися...
У будь-якому разі, Джеймі не наздогнати тата. І найвищий бал з Настійок тут мало чим допоможе, рівень не той. Але чимось зайняти себе треба, і тому вільний час Джеймс витрачає у бібліотеці: коли робиш хоч щось, легше чекати, що раптом хтось і поверне його додому... Він бере дві додаткові самостійні роботи з Настійок та навіть дементору не потрібну курсову з Чарів, щоб отримати доступ до Забороненої секції бібліотеки й взяти там книги про часовороти. Професор Флитвік, правда, про щось здогадується й зітхає, що, мовляв, минулого не повернеш, містер Хаггеті, але, напевно, шкодує, бо пропуск виписує без заперечень...
А коли Джеймі ледь не починає дрімати над книгами й листками пергаменту зі своїми виписками, з’являється Джинні й штурхає його, витягаючи на квідичне поле.
Осінь радує незвично теплими днями, і Джинні намагається вхопити наостанок свій шматок сонця, в неробочий час бігаючи в шортах і майці.
- Ходімо, подихаєш свіжим повітрям! Заодно й розумні думки в твоїй голові до ладу приведеш... і що ж тебе Капелюх до Гафелпаффу відправив? Йшов би в Рейвенкло...
- Вибач, Джин, навряд.
- Заперечень не приймаю! - Джинні струшує своїм “кінським хвостом”, ніби непокірне лошатко. - Допоможеш мені поганяти наших, бо наступних вихідних зникну...
- З Гаррі кудись ідете? - зітхає Джеймі.
- Та ні... - вона прибирає за вухо непокірне пасмо волосся. І на єдину мить стає старшою самої себе років на десять: - Джордж тут у нас знову начудив, а матері й так погано було після Фреда, а тут і зовсім здала... Вдома хоч трохи все до ладу приведу, пожерти допоможу приготувати.
І знову тягне Джеймса за рукав своєю худою рукою — ще з пам’ятного вечора Джеймі знає, що на руках у Джинні — жорсткі мозолі.
“І навряд тільки від мітли. Дівчисько ж дівчиськом лишається, єдина донька у сім’ї — це не тільки гори рожевих бантиків, але й гори братових брудних шкарпеток у кошику для білизни...” І думка, що пробігла сірою кішкою в глибині свідомості - “Я би й поїхав з тобою. Щоб не довелося тобі одній возитися з усім цим брудом...” - теж лякає. Сильно лякає. Джеймі поки не закоханий, але думка про те, щоб взяти на себе частину чиїхось чужих справ - “Здуріти, руки пошкодував!” - вже змушує задуматись.
Куррент м’юзік: Келли — Песня контрабандистов.
Гаррі тепер твердо знає, що чим більше будуєш планів, далекоглядних і важковагових, ніби гранітні тумби, тим з більшою їх кількістю доведеться розпрощатися, і, можливо, найближчим часом. Коли в пам’ятний ранок він бреде на сніданок, то вирішує, що повинен лишити в минулому всі неправильності останніх днів, запросити — сам! - до Хогсміту Джинні, а Мелфоя... А з Мелфоєм пересікається буквально через півгодини, й обидва вони ледь не спізнюються на Трансфігурацію, зажимаючись у ніші за обладунками. Потім ще — ледь не наштовхуються на зграю першокласників біля теплиць, й доводиться пірнати в хащі шипшини біля стіни: руки й обличчя подряпані, ніби зграя диких кішок напала, а потім, зализавши власні рани, Гаррі раптом злизує кров з зап’ястя Драко — і той у відповідь здавлено охає, широко розплющивши свої прозорі очиська. Це до біса приємно, і хочеться повторити, і добряче лоскоче нерви, адже буквально за два кроки з вереском носиться малеча.
Гаррі чесно приходить на квідичне тренування й літає разом з усією командою. Але от ніяк не знаходить в собі бажання знайти привід, щоб затриматися й політати ще трошки тільки з Джинні — втікає у роздягальню разом з усіма. Тим більше, Слизерин уже потрохи згрібається. А потім — чіпкі руки Драко його затягають за трибуну й похапливо воюють з застібками на спортивній мантії: тепер вже черга Гаррі охати й трохи пізніше — дякувати Мерліну за душову поруч і за те, що квідична мантія все ж мантією і лишається і благополучно ховає мокру пляму на штанях.
“Це треба припинити!”
Драко сидить у бібліотеці, бадьоро пише заданий есей з Настійок своїм дрібним — бісерним — почерком. Відкидає з обличчя пасмо волосся, задумавшись, прихоплює губами перо — і вся кров, яка в Гаррі не встигає прилити до обличчя, біжить втікає кудись нижче пояса.
- Що ж це відбувається? - в горлі в Гаррі страшенно пересихає, і навіть коротка фраза вдається важко.
- Що саме, Поттер? - слизеринець підводить на нього свій погляд.
- Усе це... Неправильно все. Що відбувається, це страшне прокляття якесь? Чи просто все ж мені зірвало дах остаточно від таблеток? Але чому тоді ти, адже коли дах зносить, це ж ніби не заразно?.. Чи — довбаний борг життя? Що? Що зі мною?
Голос, що піднявся майже на крик, зривається до шепоту. Схопити за плечі, струсонути... Підняти — струсонути виходить, а от потім — Гаррі цього абсолютно не чекає: Драко притискається до нього.
- Не знаю. Правда, не знаю, - і пестить його по щоці своїми прохолодними пальцями. І буйство, що вже почало закипати, йде без сліду, схлинувши, ніби приплив, й лишивши по собі жаркий рум’янець.
- Ну... - рука ніби мимо волі піднімається й пропускає між пальцями світлі пасма. - А що робити будемо?
- Не знаю. Але особисто я, Поттер — буду довчати Настійки.
Драко всміхається. Напевно, вперше за останні вісім років Гаррі бачить, щоб він саме всміхався — не єхидно кривився в кислій посмішці, а саме всміхався, як всміхались би йому Герміона, Рон, Джинні, Луна, Невіл й інші.
- Ну... як знаєш...
Гаррі розвертається до дверей бібліотеки, але, подумавши, повертається назад:
- Знаєш, у мене щось повний швах з Настійками.
- Я в курсі. Тут, по-моєму, про твої Настійки тільки лінивий не знає...
- Допоможеш розібратися? Мені в аврорат без них дорога закрита...
- Героям у нас — скрізь дорога... Підручники з собою? Чи за початкові курси повторювати сядемо спочатку?
Можна було би обуритися у відповідь на “героя” і сказати, що вже зате не-герої самі куди завгодно пролізуть, але Гаррі тільки сміється й махає рукою:
- Можна і так, в голові й було не надто, а зараз — і зовсім тьма єгипетська.
Дві голови, білява й чорноволоса, схиляються над пергаментами.
- ... а бр... Грейнджер твоїй орден Мерліна треба вручити, якщо вона вас двох з першого курсу так і тягнула. Одразу попереджаю: скатати не дам, а от все інше...
- Даси?
- Поручик — не жартівник, поручик — пошляк...
А ще за книжними стелажами стільки є захованих куточків!
Немає коментарів:
Дописати коментар