Колискова

Автор: Агния

Перекладач: ochi.koloru.neba
Пейрінг: Драко Мелфой / Луна Лавґуд
Рейтинг: R
Жанр: Angst / Drama
Розмір: міні

Статус: Завершений
Попередження: Ангст. СТРАЖДАННЯ. Авторський Фанон. Обоснуй пішов у запій. Незрозуміло, хто більший псих: Луна, Мелфой чи автор. Святковий фік зовсім несвятковий. Але що зробиш, бажання іменинниці - закон.
Саммарі: Луна зовсім не винна, що ходить уві сні. Драко зовсім не винен, що йому більше ні з ким поговорити. Та й взагалі ніхто не винен, що за секрети треба платити.

Оригінал тут




 
 Ранок добрим не буває, особливо якщо ти прокидаєшся не в своєму ліжку, а в темному коридорі Гоґвортсі, куди, здається, давно вже не ступала нічия нога. Луна роззирається навколо, але ніяк не може збагнути, в якій частині замку вона знаходиться. Голі ступні майже безшумно ступають по холодному мармуру, рука міцно тримає паличку.

- Люмос!

Луна бачить попереду знайомі двері кабінету і йде до них. За вікном світлішає, але ще занадто рано, щоб учні Гоґвортсу вийшли зі своїх віталень. Чесно кажучи, вони не вийшли б, якби зараз була й більш пізня година. Патрулі Смертежерів, що вільно розгулюють по Гоґвортсу, цьому явно не сприяють.

На її щастя, вороги люблять поспати довше, і вона без особливих пригод дістається до спалень. Прогулянки ночами жахливо виснажують, і Луна не почувається бадьорою. Уже котру ніч поспіль вона повертається у вітальню тільки під ранок, і косі погляди однокурсників говорять про те, що її сновидство вже давно вважають красиво складеною легендою.

5

Драко, напевно, повинен ходити по Гоґвортсу з гордо піднятою головою. Те, чого він так чекав на минулих курсах, стало моторошною дійсністю. Тепер він і його друзі - господарі величезного замку. За будь-яку непокору - Круціо. За порушення правил - Круціо. Якщо нудно, і хочеться розважити себе гучними криками учнів - Круціо. Здається, про інші заклинання тут і не згадують зовсім.

Драко мусив би радіти, але його зсередини зжирає темрява, вигризаючи все живе, що колись у ньому було. Зустрінь він зараз дементорів, вони б не витягли з нього жодного спогаду. Нічого щасливого або радісного у ньому немає, і не було. Лиш холод і темрява, лиш порожнеча і байдужість.

Драко йде по коридору Гоґвортсу й гасить усі запалені смолоскипи. Після нього - темрява. Вогонь скількох людей він так само погасив назавжди? Надто багато жертв для сімнадцятирічного хлопця. І це тільки початок - Смертежери давно напали на слід Поттера, його час добігає кінця. Ти тільки подумай, скоро настане те, чого ми так чекали, каже батько. Драко знає, що скоро тьма буде не тільки всередині нього, але і у всьому магічному світі. Але він вже нічого не чекає, він просто хоче, щоб це скоріше закінчилося. Щоб жахіття, через які він не може заснути вночі, нарешті припинилися.

Драко проводить пальцем по холодним цеглинам стіни, він іде із заплющеними очима, намагається відчути кожну тріщину, кожну шорсткість. Він розплющує очі, коли його рука торкається гладкої поверхні дверей - кабінет Віщування. Колишній кабінет. Віщувань давно немає, та й кому вони взагалі потрібні? Дурні передбачення, через які всі просто збожеволіли, намагаючись дістати Поттера мертвим чи живим. Але краще живим - Темний Лорд жадає помсти.

Драко заходить до кабінету й на секунду завмирає - на парті хтось сидить, повернувшись до нього спиною. Він спрямовує на невідомого паличку, але не хоче нападати зі спини.

Що за раптовий напад благородства, Драко? Він майже чує насмішливий голос батька.

- Гей, - голосно каже він і підходить до парти, - я до тебе звертаюсь.

Паличка все ще напоготові, здається, вона вже чекає, коли ж прийде час випустити Круціо. Напевно, інші заклинання їй вже не під силу.

На парті навпроти вікна сидить Лунатичка Лавґуд, у неї заплющені очі. Драко навіть думає спочатку, що вона мертва, але ні - дихає, повільно здіймається її груди.

- Якого біса, Лавґуд? Забирайся звідси.

Жодної реакції.

Драко не може зрозуміти, чому вона не тікає від нього, як інші учні, чому не вихоплює свою паличку, намагаючись захиститися, чому просто сидить із заплющеними очима й мовчить.

- Я ж можу тебе вбити.

Тиша.

- Так, можу! - дратується Драко. - Можу засадити тобі в скроню Аваду хоч зараз, і ти думаєш, що мені за це щось буде? Думаєш, що тебе врятує твій друзяка Поттер? Та він вже однією ногою в могилі. Не сьогодні, то завтра його зловлять, його вже зловили, він вже давно мертвий. Він помер тоді, коли народився, коли отримав цей довбаний шрам. Усі ми давно трупи.

Драко сідає на сусідню парту й дивиться у вікно. На темному, майже чорному небі мерехтять зірки, гілки дерев плавно гойдаються від поривів нічного вітру, нічого не нагадує про наближення кінця, все занадто спокійно.

- Затишшя перед бурею, - говорить Драко вголос.

- Коли мені було п'ять, я вперше побачила веселку.

Драко здригається від несподіванки і повертається убік Лавґуд.

- Це було після бурі, після того, як ураган майже зніс дах нашого будинку, - продовжує вона, - але веселка була прекрасна, все навколо відразу стало таким яскравим і свіжим. Вона то зникала, то з'являлася знову, а я мріяла до неї доторкнутися.

- Що ти верзеш? - Драко знову спрямовує на неї паличку, але Лавґуд мовчить.

Вона сидить із заплющеними очима, в одній нічній сорочці, з паличкою за вухом. Здається, зовсім його не боїться, ніби живе у своєму довбаному прекрасному світі. Це справжній талант - бачити світло в пітьмі.

- Якщо ти хоч комусь проговоришся про нашу розмову, я вб'ю тебе не паличкою - власними руками, - тихо каже він і швидко виходить з класу.

Драко засинає дуже довго, але сьогодні йому не сняться кошмари.

4

- Гей, Паркінсон, ходи сюди!

Драко відривається від споглядання полум'я в каміні й повертається на крик. У вітальню входить задоволений Нотт, він мало не танцює від щастя.

- Дивися, що в мене є, - хвалиться він і задирає рукав.

Потворна мітка красується на його передпліччяі. Свіжа - кров ще тече по зап'ястку, рука напевно дуже болить, але Нотт ніби цього не відчуває. Мабуть, щастя від мітки заглушає біль.

- Мерліне, справжня? - Паркінсон затуляє рота долонькою.

- Ні, блядь, чорнилом намалював, - сміється Нотт і повертається до Драко. - Мелфою, твій батько звелів передати, що завтра ви йдете на відповідальне завдання.

Драко киває. Завтра вони йдуть убивати, це і справді дуже і дуже відповідально.

Вночі він знову не спить, зрідка провалюючись у сон бачить кошмари, бачить фонтани крові, сяйво зелених променів, крики вмираючих людей.

- Мелфою!

Драко розплющує очі й бачить сонного і злого Блейза, що схилився над ним.

- Ти охрінів чи що, чого кричиш?

Тільки криків ночами йому не вистачає.

Драко швендяє по темних і порожніх коридорах Гоґвортсу, недовго сидить на Астрономічній вежі, і знову йде в той кабінет, де вчора у нього сталася така дивна розмова. Ще в коридорі він чує тихий голос - хтось співає пісню, і по спині у Драко мурашки.

У кабінеті сидить Лавґуд, цього разу на підвіконні. Вона ніби дивиться у вікно, хоча очі в неї, як і вчора, заплющені, вона тихо співає пісню, мелодія якої до жаху знайома Драко. Він безшумно заходить всередину, сідає неподалік. Це колискова, яку йому співала мама в самому ранньому дитинстві, ще до того, як він вирішив, що занадто дорослий для таких дурниць, до того, як вирішив, що йому обов'язково потрібно щось довести цьому світу. Коли ще здавалося, що чари можуть принести тільки добро і щастя.

Кілька хвилин вони сидять у тиші. Лавґуд більше не співає, тільки водить пальцями по запітнілому склу, вимальовуючи дивовижні візерунки. Драко дивиться перед собою, роздивляючись тріщини в підлозі.

Один. Завтра ніхто не побачить його ні за сніданком, ні на уроках. Йому не потрібно практикувати Нерпощені закляття на однокурсниках.

Два. Як тільки світанок розфарбує холодне неживе небо, він безшумно збереться і піде в кабінет директора Гоґвортсу. До кабінету Снейпа, де зі стіни на нього будуть докірливо дивитися портрети, і доведеться стримуватись від бажання кинути в них усіх кілька заклять.

Три. Через камін він потрапить у свій рідний маєток, який скоріше можна назвати маєтком Смертежерів. Він загубиться у натовпі фігур у чорних плащах, він буде слухати вказівки Темного Лорда, він готуватиметься до нових вбивств.

Чотири. Кількість людей, убитих ним, помітно підросте. Це буде або хтось невинний, або хтось беззахисний. Якщо не пощастить, це навіть буде хтось із знайомих, хоча батько, швидше, розцінить це як удачу.

П'ять.

- Поттеру вдалося втекти, але це ненадовго, - говорить Драко, не піднімаючи голови. - Він, звичайно ж, захоче врятувати невинних людей, героїзм - його головний ворог, а зовсім не Смертежери, і не ... - він замовкає, не бажаючи говорити про Темного Лорда.

Божевільна Лавґуд мовчить. Може, вона навіть і не слухає, витає як завжди у своїх світах, де всі щасливі, де всі живі.

- Це може здаватися дивним, але вбивати людей мені зовсім не подобається, - продовжує Драко. - Я пам'ятаю кожного вбитого, я б і радий забути, але вони мені не дають спокою. Приходять уві сні й кричать, як бісові баньші. Запитаєш, навіщо я тобі це розповідаю?

Драко не чекає відповіді, він знає, що її не буде. Та й не потрібна вона йому, головне висловити те, що пекельним болем свербить у грудях.

- Забіні і Нотт не зрозуміють. Для них вбивства - честь, надана Лордом.

Драко і сам так думав, поки не вбив двох жінок, які не хотіли видавати своїх. На його обличчі не здригнувся жоден мускул, він не відчував жалю. Тільки порожнечу і чорну діру всередині.

- Спи, засни, моя дитино, спи, моє маля, - тихо співає Лавґуд, притулившись лобом до вікна, - ніч іде в долини, трави нахиля. Хай тобі ця ніч насниться, що в вогнях сія, будеш завтра в світ дивиться, зіронько моя.

Голос у Лунатички Лавґуд зовсім не такий приємний, як у матері, тоненький і тремтячий, але Драко все одно стає спокійно. Спокій - це найкраще почуття, яке він може зараз відчути.

3

Навіть під двома ковдрами зігрітися не виходить. Драко встає з ліжка і наступає на мантію, що лежить на підлозі. Вона забруднена кров'ю, і торкатися до неї гидко. Одна справа - позбавити людину життя, інше - вбити її підручними засобами. Перед очима досі стоїть та сцена: Драко лежить на землі, паличка занадто далеко, щоб до неї можна було дотягнутися, на нього наступає маг, але його обличчя він не бачить. Смерті Драко не боїться, боляче бути не повинно. Але незнайомець голосно кричить, і падає прямо на нього. Драко бачить Беллу, яка сміється і злизує кров з леза ножа. Холодна зброя - це завжди так весело, регоче вона. Драко намагається скинути з себе тіло, але воно занадто важке, а сил залишилося занадто мало. Він дивиться у розплющені очі, повні жаху, і йому здається, що він дивиться в очі самої смерті.

Коли він розповідає про це Лавґуд у кабінеті, йому, здається, навіть стає легше. Дивно, але вдень вона робить вигляд, що нічого не відбувається: не дивиться на нього, не намагається нікого відправити на допомогу Гаррі. Вона просто сидить і дивиться перед собою, і чарівна паличка незмінно прибрана за вухо. Безтурботність - найкраще слово, яким можна її охарактеризувати.

Драко йде по темних коридорах і постійно чує кроки позаду. Коли він обертається, то бачить всіх тих, кого колись убив. Вони ходять за ним безтілесними тінями, вони чекають, коли він ослабне настільки, що їм вдасться його прикінчити. Драко і сам чекає цього, він зупиняється, кидає паличку на підлогу, і розводить руки в сторони.

- Ну ж бо, - шепоче він, - ну ж бо, давайте!

Але нічого не відбувається.

Іноді йому здається, що це в нього встромили ніж, він навіть проводить руками по грудях, сподіваючись намацати рану, що кровоточить, але її там немає.

Це занадто просто - померти ось так. Йому ніхто не дозволить.

2

Лавґуд негарна. У неї заплутане волосся, синці під очима, випирають ключиці, і нічна сорочка бовтається, як на вішалці. У неї бліде обличчя, світлі вії, вона безбарвна, тільки жовтуватий синяк під оком і подряпина на щоці додають їй кольору, не даючи остаточно перетворитися на білясту тінь.

Лавґуд сидить із заплющеними очима і щось беззвучно шепоче. Вона зовсім близько, Драко здається, що він навіть чує, як стукотить її серце. Але це всього лиш стукіт крапель за вікном, це всього лиш гроза і блискавки, які виблискують всередині нього. Він - громовідвід, і кожен удар припадає точно в ціль.

Драко обережно торкається пальцями її щоки, проводить рукою вниз, чекає, коли вона закричить, відштовхне його і втече. Направду, він чекає цього ще з найпершої їх зустрічі, але божевільна Лавґуд мовчить і не рухається, вона спокійна і безтурботна. Вона - свіжість неба після грози.

Якщо не обертатися, не бачити, що залишаєш позаду себе, то рухатися вперед набагато легше. Драко не обертається, він кориться незрозумілому пориву, цілує Лавґуд у стулені губи, пригортає до себе. Він чекає реакції, він чекає болю, покарання, але відповіді немає. Лавґуд не приймає поцілунок, але й не відштовхує. Вона як безмовна лялька, і тільки усмішка на її обличчі говорить про те, що вона ще жива.

Драко біжить по темних коридорах, він не чує кроків тіней за спиною, він чує тільки власне серце. І йому здається, що цей звук чують всі, що кожна людина в замку знає, що він зробив. Йому не страшно, він сам встромив у себе ніж, він сам провернув його кілька разів. Іноді біль змушує почуватися живим, може, саме цього він так потребує.

Йому сниться батько, йому сниться Белла, яка вкладає закривавлений ніж в його долоню. Ти знаєш, що робити, кажуть вони. Ти знаєш, що може трапитися. Ти ж цього не допустиш, Драко?

- Ні, - шепоче Драко, і ніж в його руці приємно холодить шкіру.

1

Підстерегти Лавґуд в коридорі простіше простого, вона єдина носить такі дзвінкі сережки. Вона квапливо йде по коридору, не обертається, коли чує ззаду кроки, тільки ще більше прискорює крок.

- Ступефай!

Лавґуд падає на підлогу, і її чарівна паличка котиться в темряву коридору. Може, це послужило б уроком носити її в руці, завжди бути напоготові. Не можна довіряти оманливому затишшю перед бурею.

Заборонений ліс живий, він дихає, він розмовляє, скрипить кістлявими гілками високих дерев. Драко почувається, як на кладовищі, і під його ногами хрустить мертве листя.

Тепер, коли він досить далеко від замку, можна зупинитися. Драко дбайливо кладе Лавґуд на сухе листя, прибирає волосся з її обличчя, проводить пальцем по контуру губ. Він чекає, коли вона прийде до тями, і чекати доводиться недовго. Її очі розплющуються, вона підводиться на ліктях, перелякано озирається навколо, дивиться на Драко і вглиб лісу. Тільки зараз він побачив її очі так близько, вони як дзеркало, і він бачить в них страх, тому що боїться сам.

- Мелфою?

Вона відсувається від нього, встає і намагається втекти, але Драко встигає схопити її за ногу. Лавгуд тихенько скрикує і падає обличчям на землю.

- Ти занадто багато знаєш, - він підходить до неї і ніжно торкається ранки, що кровоточить. - Я занадто багато тобі розповів.

Лавґуд намагається встати, але Драко міцно тримає її.

- Ти щось плутаєш, Драко, ми з тобою не говорили жодного в житті, - спокійно відповідає вона.

Як давно його не називали по імені. Здається, він уже став забувати, яке воно на слух.

- Вночі. Я знаю, ти пам'ятаєш, я багато чого розповідав тобі.

Драко дістає пожовклий листочок з її поплутаного волосся і стискає його в долоні, стирає в пил.

- О, мабуть, ти бачив мене, коли я ходила уві сні. Зазвичай, я не пам'ятаю, що відбувається зі мною в цей час, мама казала, що це чарівні феї граються зі мною, - на обличчі Лавґуд з'являється слабка усмішка.

- Ти надто багато знаєш, - Драко хитає головою і дістає з кишень мантії блискуче гостре лезо ножа.

- Драко, не треба, - Лавґуд намагається вирватися, але він, звичайно, сильніший.

Що вона може зробити тепер, без своєї палички і без допомоги друзів?

- Спи міцно, Лавґуд, - тихо каже він і встромляє в неї ніж.

Вона навіть не кричить, тільки жадібно ковтає ротом повітря, немов риба, яку витягли з води. Драко кладе її голову собі на коліна, і гладить волосся закривавленою рукою.

- Ти дуже гарна, - говорить він.

Лавгуд і правда красива: бліда шкіра, широко розкриті очі, кров червоною цівкою стікає по щоці. Безтурботно прекрасна, як убитий метелик, який зберігають в рамці за склом.

Драко цілує Лавгуд, її губи ще теплі й м'які. Вона лежить у нього на колінах, і ніби справді спить.

- Спи, засни, моя дитино, спи, моє маля, - шепоче Драко. - Ніч іде в долини, трави нахиля.

Заборонений ліс заколисує шелестом гілок і шепотом листя. З неба, одна за одною, опускаються на землю холодні краплі осіннього дощу.

0