When the Levee Breaks

Автор: ochi.koloru.neba 
Пейрінг: Джинні Візлі / Сіріус Блек 
Німфадора Тонкс / Ремус Люпин 
Лілі Поттер / Джеймс Поттер
Рейтинг: General
Жанр: Adventure / AU / Romance
Розмір: Міді
Статус: У процесі
Саммарі: Трапляється, що доля дає нам шанс. І кожного дня ми стоїмо перед вибором: змінити світ чи зробити вигляд, що нічого не трапилося. Джинні вчили свій шанс використовувати.
Від автора: When the Levee Breaks (англ. Якщо гребля прорветься) - блюзова пісня Канзас Джо Маккоя і Мемфіс Мінні, присвячена Великій повені на Міссісіпі 1927 року. Найбільшу популярність пісня отримала в інтерпретації британського рок-гурту Led Zeppelin. Ось їм і спасибі за те, що вони є.
Подяка: kata_kai - за те, що слухала мій опівнічний потік свідомості до другої години ночі і дала цьому тексту шанс на життя.vidma - з Днем народження тебе, світла! Знаєш, є зустрічі, які зіштовхують світи, змінюють долі й бачення світу. Для мене така зустріч - це твій лист півторарічної давнини. Я дякую долі й Богові за те, що Він таки зіштовхнув нас із тобою тієї весни. Ти чудова! І це - лиш маленький подарунок тобі й того світлому диву, що живе в тобі. Будь щасливою, Марічко!Dannelyan - за терпіння і допомогу в скрутну хвилину :)


1. Сіріус

Старий будинок дрімав, закутавшись у пил і павутину. Сіріус нерішуче зупинився на порозі. Він не був тут багато років, здавалося, цілу вічність, і це місце аж ніяк не викликало у нього теплих спогадів. Покинувши цей будинок ще підлітком, після цього він жодного разу не відчиняв дверей сюди - навіть подумки. Але все ж - це був дім, його дім, місце, безпечніше якого, напевно, немає. Сіріус зітхнув і зробив крок за поріг. Двері за спиною зачинилися нечутно, і напівтемрява вітальні огорнула його.

Старий будинок впустив його, розкашлявся пилом, немов старезний дід, примружив спросоння очі-вікна, видихнув полегшено: «Господар, нарешті ...» Сіріус неспішно пройшов вперед кілька кроків, борючись з бажанням втекти звідси куди подалі. Будинок приймав його, ось тільки дати натомість Сіріусу було нічого. Він змахнув чарівною паличкою - і запалилися старі свічки в потьмянілих канделябрах, кидаючи тьмяне мерехтливе світло на кам'яні стіни. Видно було, що тут вже давно ніхто не живе - при кожному кроці з підлоги піднімалися клуби пилу і звивалися біля ніг, мов ледь помітний дим. Сіріус заглянув у їдальню, помітивши гору запліснявілого немитого посуду в умивальнику, скривився. Пройшов до сходів, піднявся нагору, мигцем оглянувши вітальні та спальні. Біля масивних дубових дверей, на яких чомусь досі висіла табличка з його ім'ям, зупинився. У свою спальню заходити не хотілося. Зате в бібліотеку заглянув майже з радістю - саме ця кімната завжди здавалася Сіріусу найбільш затишною в цій великій холодній будівлі.

- Ну, здрастуй, милий дім, - посміхнувся гірко. І ніби у відповідь за спиною пролунав неприємний голос, схожий на скрип:

- Господарю Сіріусе, ви повернулися ... Крічер чекав вашого повернення, Крічер доглядав за будинком ...

Сіріус роздратовано закотив очі й обернувся. Старий ельф-домовик тепер виглядав зовсім древнім, він стояв, скорчившись, одягнений у брудну заслинену наволочку, й дивився на свого господаря спідлоба. І не було в цьому погляді навіть сліду радості довгоочікуваної зустрічі.

- Якщо ти доглядав за будинком, чому ж він схожий на трухлявий сарай? - запитав стомлено Сіріус, а ельф лиш притиснув довгі вуха до голови й нахилився ще нижче. - Іди, відчистити хоча б їдальню для початку. У нас будуть гості.

- Гідні люди із шановних сімей? - запитав недовірливо Крічер, і Сіріус тільки посміхнувся у відповідь:

- О, не турбуйся, тобі сподобається!

Ельф зник з неголосним ляском, а Сіріус опустився в старе крісло. Коли він був маленьким, то вірив, що будинок - живий, що він відчуває, думає і навіть діє. І чим старшим він ставав, тим міцніше утверджувався в цій думці. У його уяві будинок Блеків був старезним дідом. Навіть у часи безтурботного дитинства Сіріус не почувався тут затишно, адже «старий» був буркотливим, похмурим і замкнутим. За неповні сімнадцять років, що Сіріус прожив тут, тільки одного разу він бачив будинок іншим - акуратним радісним дідусем, з пустотливими іскорками в очах і лукавою посмішкою на зморшкуватому обличчі. Та й то - Сиріус не був упевнений, що це спогад, а не сон чи опівнічне марення, таким неясним і розмитим він був. Тепер же покинутий старий, ставши самотнім і нікому не потрібним, перестав стежити за собою і з кожним днем ​​обростав брудом, цвіллю і павутиною. До нього не ходили в гості, не питали про самопочуття, і все, що йому залишалося - зітхати важко й продовжувати на щось сподіватися. Когось чекати.

Сіріус різко підвівся на ноги. Ти дочекався, старий. Ось він я, твій законний господар. Не те, щоб я був дуже радий тебе бачити, але вибору у нас обох все одно немає, чи не так? Скоро тут буде багато людей, тож навряд чи ти відчуєш себе самотнім найближчим часом ...

Крічер гримів посудом в їдальні. Сіріус піднявся на горище, озирнувся - для Бакбика місця повинно вистачити. Та й для Муні, коли той буде мучитися під час повного місяця - теж. Ось тільки треба сюди натягнути свіжої соломи, відчинити горищне вікно, впустити хоча б трохи повітря в цей затхлий склеп. І витерти пил. Відмити підлогу. Прибрати павутину. Вичистити брудні гобелени і важкі завіси від чорт зна’, яких паразитів. Потрібно хоча б спробувати вдихнути життя в старий будинок. Господар Сіріус тут чи ні, чорт забирай?

Муні прийшов першим. Усміхався тепло і розуміюче, дивлячись на те, як Сіріус, засукавши рукави і скинувши мантію, намагався відчистити канделябри і ганяв Крічера. Брався допомагати і звично жартував упівголоса.

З Муні було добре. Вони надто давно не бачилися і надто давно не спілкувалися, у них було що обговорити і про що помовчати. Ось тільки розмови раз у раз звертали до минулого, до Гоґвортсу, і серце стискалося від гіркоти - Джеймс! Лілі! Мерзенний зрадник Петтігрю! Згадувати про це і говорити вголос було важко і тоскно, згадувати і мовчати - якось надто гнітюче. Та ще й у світлі останніх подій ... Сіріус гнав від себе недобрі передчуття і ще старанніше тер канделябри.

Потім завалилася Тонкс. Худа і синьоволоса, вона сміялася над «улюбленим дядечком» і його потугами, і хотілося сміятися разом з нею. Впускала все тут і там, сотні разів вибачалася за свою незграбність, була якоюсь нескладною і безглуздою - ну, зовсім ще дівчисько, зовсім ще дитина! Ганялася жартома за Крічером, допомагати не бралася, - говорила, що у неї зовсім немає до цього таланту. Утрьох було ще краще.

Рівно до того моменту, коли черговий перекинутий срібний кубок розбудив портрет недоумкуватої матінки. Вальбурга підняла крик і виття, точно такий, як і в останній ранок перебування Сіріуса в цьому будинку. Вона проклинала всіх і вся, сипала лайками та образами, верещала що було духу... Портьєри спільними зусиллями вдалося закрити, а портрет приспати, але всю радість як вітром здуло. Ще й Крічер підливав масла у вогонь своїм бурчанням про те, що «якби тільки хазяєчка знала, хто приходить в благородний будинок Блеків...». І Сиріусу хотілося нагримати на нього, зірватися, накричати що є сили. І він кричав. Виливав на старого злого ельфа всю свою образу і злість, весь свій біль і ненависть, кричав доти, поки не відчув на плечі теплу важку долоню. Муні мовчав і дивився з докором, Тонкс злякано зиркала величезними фіолетовими очима, і Сіріуса раптом з головою накрила пекуча хвиля сорому. Старий будинок розчаровано зітхнув - зовсім не так він уявляв себе повернення блудного господаря.

Через деякий час прийшли Дикозор Муді і Кінгслі, відразу ж почали нишпорити по хаті, заглядаючи в усі шафи і комірчини, вишукуючи ховчиків та іншу нечисть. І тут виявилося, що в портьєрах греблю гати корнуельських піксі, та й ховчиків тут живе штук сім. «Добре, хоч привидів немає», - про себе подумав Сиріус, уявивши, як гаряче любима матінка літає, завиваючи, по коридорах. Навіть в уяві картина виявилася настільки яскравою і правдоподібною, що Сіріус здригнувся. Наяву такого він би не пережив. Аврори метушилися нагорі, десь там голосно цокала об підлогу штучна нога Дикозора. Старий будинок насупився, не в силах стерпіти такого нахабства, заскрипів ображено мостинами. Так безцеремонно в його таємниці ще ніхто не пхав носа.

А коли небо за вікном вже почало темніти і над Лондоном засяяли перші зорі, в будинок увірвалися Візлі. Від блимання рудих голів у Сіріуса раптом заболіла голова. Їх було багато, занадто багато, так багато, що хотілося заплющити очі і втекти до себе нагору. Візлі були гучними й метушливими. Моллі, тільки переступивши поріг, стулила невдоволено губи:

- Мерліне, Сіріусе, як же тут брудно! Ну нічого, ми це виправимо! Спочатку потрібно буде відмити, прибрати і продезінфікувати перший поверх, я вже бачу, що їдальня відмінно підійде для зібрань Ордену... - вона говорила й говорила, і Сіріус все ж заплющив очі, придушуючи в собі бажання попросити її замовкнути. Моллі Візлі хотіла бути господинею, але в цього будинку господар вже є. Який-не-який, але є.

Рон подорослішав і витягнувся - довготелесий незграбний підліток у звичайній сорочці в клітинку, він тягнув одразу дві валізи - свій і подруги, а та неспішно йшла за ним. Хлопці посміхнулися, Герміона привітно помахала рукою, Рон тільки знизав плечима, вибачаючись:

- Пробач, Сіріусе, я б потиснув тобі руку, але тоді валіза Герміони гримнеться прямо на мою ногу, а вона знову вирішила притягти з собою на літні канікули всю особисту бібліотеку. Нам куди?

Сіріус усміхнувся втомлено і махнув невизначено рукою - де хочете, там і влаштовуйтеся. Він радий був бачити друзів Гаррі, просто... напевно, дуже втомився, щоб бурхливо радіти. До нього підходили інші, знайомилися, тиснули руки. Артур, вже лисіючий і в круглих окулярах. Білл, високий і ставний, з довгим волоссям, зібраним у хвіст і сережкою у вусі у вигляді ікла. Чарлі, невисокий, але міцно збитий, з міцним рукостисканням й опіками на передпліччях і долонях... Здавалося, що цьому не буде кінця.

І раптом у шалені шум і гам, що заповнили старий будинок, вплівся червоною стрічкою сміх. Дзвінкий дівочий сміх м'ячиком застрибав, рикошетом відбиваючись від древніх стін, і будинок раптом стрепенувся. Закліпав здивовано: невже?.. Сіріус завмер.

Худа, веснянкувата, оглушливо-руда, вона сміялася над чимось разом з братами-близнюками. Чотирнадцятирічне дівча в обшарпаних джинсових шортах і білій майці. Вона сміялася заливисто й заразливо, карі очі волого блищали, і Сіріусу раптом здалося, що у нього з легень якось різко вибили повітря. Вуха немов заклало, в голові з божевільною швидкістю пронеслися спогади. Та ні, цього просто не може бути!

Її брати розмовляли, весь час доповнюючи фрази один одного, посміхаючись один одному очима, навіть якщо промовляли щось серйозним або важливим тоном. Дівча ж просто слухало їх, не втручаючись у розмову, тільки час від часу всміхалася чи глузливо вигинала брову.

- Доволі похмура тут місцина, братику Дреде!

- І я про те ж, братику Фордже!

- Зате тут можна влаштовувати польоти на мітлі на швидкість! Закладемось, що малеча Джин легенько пережене Рона!

- Та хто ж згодиться на такий заклад, тут і флобберчерв’яку зрозуміло, що пережене!

- Ну так що, струснемо цей домишко?

- Ти ще питаєш, братику!

Брати, схожі, як дві краплі води, і дівчисько - сліпуче яскрава, неможливо легка, абсолютно нереальна - дружно зареготали.

Помітивши Сіріуса, дівчинка підійшла до нього, простягнула сміливо вузьку маленьку долоньку, почала щось говорити, все ще ховаючи смішинки в карих очах, але Сіріус не чув, не чув, не чув, стояв, приголомшений і розгублений, і руку їй потиснув майже механічно, нервово видихнув, намагаючись проковтнути клубок у горлі.

- Джилл?

- Та ні, - всміхнулася його нетямущості, - я Джин. Джинні. Але в жодному разі не Джиневра!

Остання фраза різонула, як ножем по серцю. Як? Цього не може бути! Приголомшений і наляканий, Сіріус вдивлявся в її обличчя, вдивлявся уважно, намагаючись не пропустити жодної деталі. Напевно, він був схожий на божевільного в цей момент. Його трусило, як у лихоманці, а в голові все валилося, не складалося, плуталося. Не сон, не вигадка, не видіння, вона стояла перед ним і тисла його руку.

- Ти її дочка? - запитав він розгублено.

- Чия? - не зрозуміла вона, здивовано витріщаючись на дивакуватого господаря будинку.

- Джилл!

- Та ні, я молодша сестра Рона. Я Візлі, Джинні Візлі!

І раптом звідкись справа почувся оглушливий гуркіт. Сіріус різко повернув голову. Крічер завмер посеред розкиданих тарілок і кубків, які, мабуть, щойно впустив, стояв і тремтів від неприхованої люті й злоби. Його великі очі дивилися на дівчинку з такою ненавистю, якої Сіріус не бачив ще ніколи.

- Ти!!! - заверещав він пронизливо. Джинні злякано відсахнулася. - Ти! Мерзенна бруднокровка! Це через тебе моя хазяєчка...

- Замовкни! - прогарчав Сіріус, забувши про все на світі. - Не смій і слова більше говорити про цю дівчину! Ніколи! Нізащо! Геть звідси на кухню, чуєш?! Геть!!!

Від гучного крику знову прокинулася Вальбурга і почала верещати на всю міць свого горла. Крічер притиснув вуха до голови і схилився в поклоні, бурмочучи під ніс прокляття, а потім зник за дверима, прихопивши розкиданий по підлозі посуд.

- Веселе тут у вас житло, - присвиснув один з близнюків, розгублено скуйовдивши волосся.

- Та що я йому зробила? - Приголомшений запитала Джіні. - Він мене з кимось переплутав, адже я ніколи тут не була і його не бачила. Та й чистокровна я...

- Не бійся, він просто старий дурень. Зовсім вже збожеволів. Не звертай уваги, - відповів Сіріус. І раптом помітив, що голос у нього зривається, хрипить і зовсім не слухається.

Дівча якось несподівано боязко посміхнулося, запитально заглянула в очі:

- То нам нагору?

- Нагору, - кивнув Сіріус.

І вона понеслася кудись вгору по сходах разом з братами, напевно, кімнати облаштовувати. Її дзвінкий голос лунав на другому поверсі старого маєтку, і Сіріус майже фізично відчув, як кам'яні стіни і запилені гобелени з полегшенням зітхають: «Повернулася...»

Важко опустившись на брудні сходи, він заплющив очі. Крічер впізнав її, і це означало, що Сіріус все ж не збожеволів в Азкабані. Джилл Малліган існувала, вона дійсно з'явилася колись у цьому будинку - для того, щоб перевернути все життя Сіріуса Блека з ніг на голову. Щоб залити сонячним світлом стародавній маєток, заповнити своїм сміхом тут кожен куточок. Джилл Малліган колись обіцяла повернутися, і вона повернулася, повернулася через дев'ятнадцять років, повернулася таким же чотирнадцятирічним дівчиськом, щоб змусити його задихатися, а серце - вириватися з грудей... І ця Джилл Малліган, схоже, нічогісінько не пам'ятала про свій минулий візит до стародавнього маєтку Блеків. Ця Джилл Малліган поняття не мала, хто він.

Спогади й думки плуталися в голові, уривки фраз і картинок - усе це крутилося, мучило, палило. Неконтрольований потік видінь з минулого хлинув на нього. Довгі роки всі запевняли, що це вигадка, міф, фантазія, п'яне опівнічне марення Сіріуса Блека. Його запевняли в цьому так впевнено і так ґрунтовно, що Сіріус майже повірив, що вигадав Джилл Малліган.

Старий будинок розгублено і схвильовано спостерігав за своїм господарем, прислухаючись до кожного його судомного вдиху і видиху. Старий не хотів знову залишитися один.

Сіріус низько опустив голову, сховавши обличчя в долонях. Помилки бути не могло. Чи, все-таки, могла?

2. Джинні

Джинні не могла заснути. Уже котру ніч поспіль.

Мадам Помфрі тільки дивилася на неї з жалем, хитаючи головою: «Це просто шок, дитя. Після того, що вам довелося пережити, не дивно, що в тебе безсоння. Я могла б знову дати тобі зілля Сну-без-сновидінь, але воно викликає звикання, тож... Ти приходь через тиждень, добре? Якщо не полегшає».

Джинні знала, що не полегшає. Ні через тиждень, ні через два. Причина, через яку вона не може спати, глибша, ніж просто стрес після битви в Міністерстві. Хоча і безпосередньо пов'язана з тим, що сталося.

Останні дні в Гоґвортсі перед літніми канікулами тяглися нудотною цукеркою-ірискою. Учні швендяли по коридорах з переляканими обличчями, з рук в руки переходили останні випуски Пророка з кричущими заголовками: «Відомо-Хто повернувся!». Рон ще відлежувався в лікарняному крилі - його травми були найсерйознішими. Герміона, як заведена, носилася по школі, й на секунду не забуваючи про свої обов'язки старости і намагаючись хоч так сховатися від думок про те, що вони всі ледь не загинули. І тільки Гаррі Поттеру, здавалося, на все і всіх плювати.

Похмурий і байдужий, він сідав щоранку за стіл Грифіндору, жував свій сніданок і недоречно кивав на рідкісні вітання однокурсників. Все частіше Гаррі тікав від усіх, зникаючи десь на цілі години, щоб побути наодинці. Він ... Джинні задихалася, дивлячись на нього.

За роки знайомства вона бачила його різним. Бачила радісним, наляканим, злим. Зосередженим, розгубленим і просто спокійним. Вона знала, як він тре очі, зсунувши окуляри на чоло, коли втомлюється. Пам'ятала кожну рисочку щільно стиснених губ, що сигналізують про впертість і напругу. Знала навіть важкий погляд спідлоба, кричущий про недовіру. Але вона ніколи ще не бачила Гаррі таким байдужим. Він був виснаженим. Здавалося, всередині нього просто не залишилося почуттів, не залишилося віри, не залишилося любові. Останні тижні в погляді Гаррі Поттера хлюпалося тільки мертве, солоне море втрати.

Звичайно, Сіріус Блек був для нього не просто хрещеним. Він став йому другом, наставником, учителем. Він був тим, хто сприймав хрещеника як рівного, завжди готовий вислухати і допомогти порадою чи ділом. Сіріус Блек став для Гаррі тим, кого так не вистачало - він був йому батьком. І втративши його, Гаррі виявився не готовий це прийняти. Він знову був самотнім, по-справжньому, глибоко і гірко самотнім, відгородився від усіх за стіною свого горя, і нікому, навіть Герміоні й Рону, не вдавалося цю стіну пробити.

Джинні хмурилася і кусала губи, Джинні не спала ночами і не могла нормально їсти. Джинні розійшлася з Майклом Корнером, не надто про це шкодуючи. Колись, коли вона була маленькою, мама сказала їй, що ніщо в цьому житті не трапляється просто так. Будь-яка подія, що відбувається з тобою на життєвому шляху, має свої причини. Кожного дня доля дає нам шанс, а ми постаємо перед вибором: змінити світ навколо або ж злякатися, пройти повз, зробивши вигляд, що ніякого шансу не було. Колись, коли Джинні була маленькою, мама сказала їй, що шанс завжди треба використовувати.

І коли Джинні дивилася на Гаррі, який, не помічаючи людей, впивався байдужим поглядом у гірко-синє небо, вона думала, що цей шанс лежить у неї в кишені.

Вечір битви в Міністерстві їй майже не запам'ятався - тільки уривки й відчуття. Усе було надто сумбурно, надто метушливо і надто страшно. Смертежери, багато Смертежерів, спалахи, крики, паніка, що накочувала хвилями. Осколки сипалися на неї з усіх боків, задушливий дим розбитих пророцтв, веселий, майже щасливий блиск очей Белатриси Лестрейнж. Одне з заклять зрекошетило і втрапило в стенд з часоворотами, і знову бите скло, прямо у неї над головою, і власне падіння, спроба закрити обличчя руками від осколків і нестерпний біль у нозі.

Джинні отямилася в лікарняному крилі Гоґвортсу, де над нею, охаючи і голосячи, виписувала в повітрі кінчиком палички дивні фігури мадам Помфрі. Там вона дізналася про перелом лівої ноги і множинні порізи на обличчі й руках, а також про те, що «не хвилюйся, дитя, личко твоє я вже підлатала, на руках порізи глибокі були, тому зараз на них бинти, але не бійся, шрамів не залишиться. На ось, випий це зілля, допоможе кісткам швидше зростатися...» Голова була важкою, випите зілля гірчило в роті й заважало зв'язно думати. Тільки якісь уривки думок, фрагменти фраз крутилися в голові, вперто не складаючись у цілісну картину, і Джинні знову поринула в глибокий сон без сновидінь.

Прокинулася вона вже майже здоровою. Пов'язок на руках не було, болю в нозі - теж. Мадам Помфрі відпустила її під чесне слово, що «дитя» зайде ближче до вечора, щоб перевірити ногу ще раз. І коли Джинні нарешті допленталася до своєї спальні і кинула на ліжко брудну пом'яту шкільну мантію, в якій була того вечора в Міністерстві, з кишені випало щось маленьке й блискуче. Тужливо дзвякнувши, це щось закотилось під ліжко, а коли Джинні, чхаючи від пилу, нарешті витягнула несподівану знахідку, серце злякано і захоплено забилося в грудях - на долоні лежав часоворот.

А наступного ранку вона спустилася у Велику залу на сніданок і побачила Гаррі. Те, що від нього залишилося.

Трапляється, що доля дає нам шанс. І кожного дня ми стоїмо перед вибором: змінити світ чи зробити вигляд, що нічого не трапилося. Джинні вчили свій шанс використовувати.

Коли вона попросила Герміону про серйозну розмову, та погодилася відразу ж. Але слухаючи Джинні, все більше і більше супилася і похмурніла. Коли руда нарешті закінчила свою розповідь, Герміона помовчала хвилинку, а потім промовила, ретельно підбираючи слова:

- Минуло вже майже два тижні. Поки нам вдасться потрапити в маєтку Блеків, пройде вже майже три. Часоворот не зможе закинути тебе так далеко.

- Зможе. І ти прекрасно це знаєш. Те, що цього не рекомендують робити, ще не означає, що це неможливо, - вперто відповіла їй Джинні, схрестивши руки на грудях.

- Джинні, з часом краще не жартувати!

- Я тільки туди і назад!

- Ти забула чи прикидаєшся? Часоворот не зможе повернути тебе в майбутнє, зрозумій нарешті! Ти повинна будеш прожити весь цей час в минулому і жодного разу не потрапити нікому на очі. А що буде, якщо випадково в одному з провулків натрапиш на саму себе?

- Я буду дуже обережна. Усього лише два з половиною тижні. Я впораюся!

- Джин!

- Хіба часовороти винайшли не для того, щоб зробити ймовірне - можливим? Якщо я повернуся в день бою, прийду на Гриммо і не дам Сіріусу вийти з дому, він не з'явиться в Міністерстві, а значить, не помре від Авади. Мені надали шанс, Герміоно! Шанс врятувати від смерті невинну людину. І я ним скористаюся. Я просто не можу дивитися на те, як Гаррі мучить себе думками про те, що це він винен у смерті хрещеного.

Герміона сиділа на ліжку і похмуро дивилася на подругу. Джинні благально подивилася їй в очі, й продовжила вже тихіше:

- Ти сама врятувала Сіріуса за допомогою чачовороту, коли тобі було всього тринадцять. Тепер - моя черга. Я знаю, що повинна зробити це сама. Допоможи мені! Будь ласка! Я дуже тебе прошу. Без тебе я не зможу правильно розрахувати кількість оборотів, і мене в результаті занесе, Мерлін знає, куди. Без тебе я не впораюся.

Герміона Грейнджер завжди вважала себе розважливою дівчиною. У важливих питаннях вона намагалася ніколи не робити необдуманих вчинків і ретельно аналізувати кожен свій крок. Герміона розуміла, до яких жахливих наслідків може призвести будь-який, навіть незначний на перший погляд, вчинок Джинні в минулому. Але... але подруга дивилася на неї одночасно благально й уперто, і Герміона зрозуміла - якщо зараз вона відмовиться допомагати Джинні, та все одно не відступиться, все одно відправиться в минуле рятувати Сіріуса Блека майже навмання, а це може призвести до наслідків ще більш жахливих. Герміона довго мовчала, вдивляючись в зосереджене обличчя Джинні. Може - дійсно доля дає кожному з нас шанс змінити світ?

- Ми зробимо це в перший день канікул. Вирушимо на площу Гриммо відразу після прибуття Гоґвортс-експресу на Кінгс-Крос. Мені все ще не віриться, що я кажу це, але - так. Я допоможу тобі.

Джіні з радісним вереском зірвалася з ліжка, налетіла на Герміону і обійняла її. Грейнджер лише усміхнулася і прошепотіла дуже тихо:

- Ти тільки пообіцяй, що не будеш вплутуватися ні в що, крім порятунку Сіріуса. Пообіцяй, що крім нього за ці два з половиною тижні, що ти проведеш в минулому, тебе не побачить жодна жива душа. Пообіцяй мені, що жоден чарівник, чарівниця або маґл не зіткнеться з тобою на Алеї Діаґон або в коридорах Міністерства магії. Ти можеш відкритися тільки Сіріусу Блеку, чуєш мене?

- Обіцяю, - відповіла Джинні твердо. - Я повернуся назад живою і здоровою - і притягну з собою Сіріуса Блека. І він буде живіший за всіх живих, чи я не Джинні Візлі!

Нудотна іриска днів тягнулася все більш нестерпно. Вона застрягала в зубах, і від неї в роті залишався неприємний післясмак. Однакові світанки, заходи сонця, однакове небо і стіни навколо, одні й ті ж розмови... Джинні нервувала. Вона переживала так, як ніколи в житті - сон повернувся, але ночі були повні поганих видінь. Схоплюючись посеред ночі, Джинні глибоко дихала, намагаючись впоратися зі страхом і повторюючи собі, що нічого ще не втрачено. Шанс не можна упускати, вона просто не має права зробити це. І якщо вже їй у кишеню впав останній цілий часоворот, значить, це не просто так.

Дорогою до карет обидві дівчини мовчали, а Рон явно не знав, куди себе подіти, поглядаючи то на байдужого Гаррі, що випірнув звідкись майже в останній момент, то на похмуру Герміону й напружену Джинні. Останні були так занурені у свої думки, що, навіть підходячи до поїзда, не відразу помітили високу худу фігуру в яскраво-фіолетовій мантії, розшитій золотими зірками. Професор Дамблдор стояв на пероні й посміхався своєю лукавою і багатозначною посмішкою, киваючи на вітання учнів і всупереч усьому бажаючи їм веселих канікул. Коли подруги наблизилися до нього, директор, здавалося, посміхнувся в бороду і вимовив:

- Міс Грейнджер, можна вас на хвилинку? - Герміона здивовано перезирнулася з Джинні, знизала плечима і підійшла до директора. Візлі подивилася на дивну парочку, але дуже швидко відволіклася. Серце ухнуло, вдарилося об ребра і болісно стислося - по перону в її бік йшли Гаррі й Рон, яких - вона усвідомила тільки зараз - може вже ніколи не побачити, якщо зробить щось не так.

- Ну що, пошукаємо вільне купе? - якось аж надто жваво запитав брат, але в очах у нього хлюпала безнадія. Гаррі лише невизначено знизав плечима.

- Зачекайте Герміону, з нею Дамблдор розмовляє, - попередила Джинні, поглядаючи в той бік. Гаррі підвів голову, і вперше за останні два з половиною тижні в його очах блиснуло щось, схоже на зацікавленість:

- Чого це вони?

- Не знаю. Ми вийшли на перон, і Дамблдор попросив її підійти на кілька слів, - директор посміхнувся Герміоні, і та посміхнулася у відповідь, і вони разом підійшли до друзів, які чекали біля входу в вагон.

- Веселих канікул вам. І приємної подорожі, - директор дивився прямо на неї, і в Джинні залишилося відчуття, що остання фраза була звернена саме до неї. Нервово зіщулившись, вона спробувала заспокоїтися - адже не розповідала про свій план нікому, крім Герміони. Дамблдор не міг знати. Це просто розігралася фантазія і параноя.

- Що він хотів? - запитав неголосно Рон у Герміони, коли директор своєю дивною стрибаючої ходою зник наприкінці перону.

- Дав книгу почитати, сказав, що це моє домашнє завдання на канікули. Дивно, - відповіла Грейнджер, крутячи в руках досить грубий том у шкіряній палітурці. - «Миттєвості неможливого. Теорії і припущення про часові переміщення». Може, ми будемо вчити якийсь предмет на шостому курсі, пов'язаний з часовими парадоксами?

- Тоді чому він дав книгу тільки тобі? Адже ми теж восени шестикурсниками станемо...

- Можна подумати, якби професор Дамблдор дав книгу вам, ви б доторкнулися до неї на канікулах! - Рон досадливо крякнув, і Герміона розсміялася, заштовхуючи том у сумку. - Ну що, пошукаємо купе? Не хочеться знову тіснитися, може, ще знайдемо вільне.

Купе знайшлося доволі швидко. Заштовхавши в нього свої валізи і сумки, вони розсілися зручніше і замовкли. Розмова не клеїлась. При Гаррі й Ронові дівчата не ризикували обговорювати план, та й той стільки разів обговорювався за останні дні, що уточнювати було практично нічого. Герміона розрахувала кількість поворотів, щоб повернути Джинні у полудень 18-го червня 1996 року. Того дня в маєтку Блеків не було нікого, крім Сіріуса, тому ніхто не міг її побачити або помітити. Але йому так чи інакше доведеться відкритися, розповісти все як є, а в разі необхідності скувати Петріфікусом, щоб не втік з маєтку. Адже в те, що Сіріус Блек буде спокійно сидіти і чекати, поки в Міністерстві кипить бій, де, можливо, проливають кров його друзі і хрещеник, не дуже вірилося. Джинні насупилася і міцніше притиснула до себе невелику сумку з найнеобхіднішими речами, яку збиралася взяти з собою. В купе було неймовірно душно, літо обіцяло бути дуже спекотним, і дихати було важко. Це не від хвилювання, ні!

- Роне, скажи мамі, що Герміона попросила мене пройтися з нею по магазинах в маґлівському Лондоні, допомогти вибрати літній одяг. Забереш мої речі? - запитала вона якомога більш невимушено, намагаючись не видати нічим свої страх і напругу. Але Рон тільки кивнув безтурботно:

- Гаразд, якщо ти з Герміоною, хвилюватися нічого. Додому повернешся до вечері?

Грейнджер кинула швидкий погляд на подругу і відвернулася. Джинні зітхнула. Якщо вона допустить сьогодні хоч найменшу помилку, то ця поїздка на Гоґвортс-експресі може стати для неї останньою.

Втекти з платформи 9 ¾ виявилося напрочуд просто. Міцно тримаючи Герміону за руку, Джинні спритно продерлася крізь натовп студентів та їхніх батьків, і лише біля самого бар'єру озирнулася через плече - відшукала очима маму і тата, встигла помітити, як вони обіймають Рона, навантаженого своїми і її речами, вітаються з байдужим Гаррі, що стояв, опустивши голову. Щось тривожно защеміло в грудях - а раптом, більше ніколи?.. Але Герміона нетерпляче смикнула її за руку, і думка, не встигнувши оформитися, навіть ще не думка - так, відчуття, - вилетіла з голови, і Джинні рішуче зробила крок вперед, залишаючи позаду переповнену платформу 9¾.

Маґлівський Лондон накрив її хвилею метушні і хаосу. Люди, занадто багато людей, і всі кудись поспішають, біжать, обганяючи один одного на поворотах, зосереджені, цілеспрямовані, такі... однакові. Калейдоскоп облич, футболок, кед і начищених черевиків, нескінченні потоки автомобілів, стогін клаксонів і вереск гальм ... Джинні вже доводилося бувати в немагічному Лондоні, але завжди з батьками, та і тоді вони лише проходили до потрібного місця, і враження залишалися якимись змазаними, нечіткими... Тепер же столичне життя захопило її цілком і повністю, затягло у свій вир, закрутило й понесло. Дорога до площі Гриммо від вокзалу Кінгс-Кросс зайняла трохи більше півгодини, а Джинні зовсім не помітила, як пролетів час. І тільки коли вони зупинилися нерішуче біля дверей маєтку Блеків, що виник з простору, розсовуючи в сторони сусідні будинки, знову повернулися сумніви й страх. Герміона глянула на неї і глибоко вдихнула, набираючи побільше повітря в груди, щоб сказати...

- Ходімо, - обірвала Джинні невимовлену пропозицію все кинути, впевнено кивнула і пішла вперед, збираючи всі свої сили і впевненість. - У нас все вийде.

Важкі двері неголосно і жалібно скрипнули, відчиняючись. Увійшовши всередину, вони намагались ступати якомога тихіше і не розбудити портрет Вальбурги Блек. Обережно пробираючись до сходів, Джинні зловила себе на думці, що старий будинок, який і минулого літа не був затишним, зараз і зовсім виглядав похмуро. Чомусь їй здалося, що маєток переживає втрату господаря майже так само сильно і явно, як Гаррі. Маєток не просто горював, маєток виглядав тьмяним, померклим, повним якоїсь неподоланної туги і самотності. Здавалося, він байдуже дивилося на непрошених гостей, що тихо кралися його коридорами і піднімалися по сходах.

Вони зупинилися перед входом у кімнату Сіріуса. Перезирнувшись з Герміоною, Джинні потягнула важкі двері на себе, і ті несподівано легко відчинилися, немов впускаючи їх, не опираючись. Кімната виглядала запущеною. Немиті вікна в сірих плямах від пилу наглухо зачинені, повітря затхле й сперте, в ньому відчувався той же відчай, що і всюди тут. На вулиці стояла надзвичайна спека, і тут, всередині, було дуже душно. За вицвілим грифіндорським прапором, що висів на стіні, схоже, сплело собі будинок сімейство павуків, і той висів пошарпаний і весь був обплутаний павутиною. На столі були купою звалені якісь пергаменти, поламані пера, м'яті сторінки «Пророка», ще якийсь непотріб... Навіть не вірилося, що Сіріус Блек - живий, усміхнений, веселий Сіріус - міг жити в таких умовах.

- Ну що, готова? - повільно запитала Герміона, відірвавши нарешті погляд від навколишньої сумної обстановки. Джинні впевнено кивнула, ще раз перевіряючи, чи все необхідне взяла з собою. Чарівна паличка в задній кишені коротких джинсових шортів, невелика сумка з одягом і набором найнеобхідніших речей - ось і все, що збиралася вона взяти з собою у минуле. Адже, власне, їй потрібно було прожити там всього лише два з половиною тижні, що ще могло знадобитися?

- Готова, починаймо.

Витягнувши з сумки часоворот, Джинні одягнула тонкий золотий ланцюжок собі на шию. Герміона взяла його в руки, глянула схвильовано на подругу ще раз.

- Ти все пам'ятаєш? Тебе не повинні побачити!

- Мене не побачить жодна людина, крім Сіріуса Блека. Я тобі обіцяю.

Герміона кивнула, перевела зосереджений погляд на часоворот і зробила перший оберт. Раз, два, три... Оберталися маленькі стрілки, падали піщинки в крихітному піщаному годиннику. Сім, вісім, дев'ять... Стукало серце, збивалося дихання, треміли ледь помітно руки. П'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять .. Оглушувало власне дихання, а повітря обпалювало легені, немов розпечена лава. Немає права на помилку, немає права на неуважність, немає права на промах. Двадцять два, двадцять три, двадцять чотири...

- Мерзенні бруднокровки!!! Як ви посміли осквернити будинок моєї хазяєчки, як ви наважилися і крок ступити за поріг маєтку благородного будинку Блеків?! Забирайтеся геть, негайно забирайтеся, щоб духу вашого тут не було!!! - Крічер, що раптово з'явився посеред кімнати, тремтів від люті і злості, кричав, бризкаючи слиною, і в його великих очах палала ненависть, справжня, нерозбавлена ​​ненависть. Від несподіванки Герміона випустила часоворот з рук, і той повис на ланцюжку у Джинні на шиї, а стрілки продовжували обертатися, а пісок в годинах продовжував сипатися... Світ навколо закрутився божевільним виром, Джинні дивилася на стіни, освітлювані Сонцем і Місяцем, що швидко змінювали один одного, широко розплющеними від страху й потрясіння очима, не в силах навіть поворухнутися. Усе пішло не так, все з першої ж хвилини пішло шкереберть!

І коли світ нарешті зупинився, Джинні вхопилася рукою за стіну, щоб не впасти. Вона тремтіла, а в голові билася єдина думка. «З часом не жартують!», - віддавався луною в спогадах голос Герміони. Джинні нерішуче підвела голову й оглянула кімнату.
Вона була порожня. Це була все та ж кімната Сіріуса Блека, ось тільки набагато чистіша. Не було павутини на грифіндорському прапорі й пилу на полицях. Шпалери не здавалися тьмяними чи вицвілими, ось тільки вікна все так само залишалися щільно зачиненими, а на столі панував все той же хаос з пергаментів, книг, пер, розкритих конвертів... Куди вона потрапила? Який зараз день, місяць? Можливо - який рік? Наскільки далеко її відкинуло в часі?

Трохи заспокоївшись, Джинні придивилася уважніше. За вікном явно літо - високе яскраво-синє небо і зелене листя дерев не залишали сумнівів у цьому. Але літо якого року? Кімната більш-менш прибрана, в ній немає того противного запаху запустіння. Може, її відкинуло на рік тому? Але це означає, що зараз її двійник з усією родиною чистить портьєри у вітальні на другому поверсі... Джинні похолола від жаху.

- Це ще як розуміти? - пролунав здивований голос за спиною, і Джинні різко обернулася, вихопивши чарівну паличку. Обернулася - і застигла. Перед нею стояв Сіріус. Спершись об одвірок, схиливши глузливо голову до правого плеча, дивлячись здивовано і зацікавлено. Перед нею стояв Сіріус - живий. Сіріус, якому ніяк не даси більше сімнадцяти років. - Ти ще хто така?

Джинні різко стягнула з шиї ланцюжок часоворот і поспішно сховала його в кишеню. Вона дивилася на Сіріуса, і в голові творився такий безлад, що виловити хоч одну зв'язну і вартісну думку здавалося неможливим. Що ж тепер робити? Як діяти в такій непередбаченій ситуації? Тому Сіріусу, до якого вона збиралася повернутися, Джинні могла б розповісти все - про подорож у часі, про прийдешню битву в Міністерстві, про Гаррі... Але що вона повинна відповісти Сіріусу, який, схоже, ще навіть Гоґвортс не закінчив? Часоворот переніс її надто далеко, так далеко, що вона вже ніколи не повернеться до колишнього життя, до батьків, до Гаррі...

- Гей, ти глуха, чи що? - Сіріус підійшов до неї і легенько торкнувся її долоні. Джинні відсмикнула руку, немов ошпарена, зиркнула спідлоба, відповіла різко:

- Нічого я не глуха!

- Чого тоді кричиш? - посміхнувся Блек, схрестивши руки на грудях і дивлячись на неї зверху вниз. Джинні здмухнула з обличчя неслухняне пасмо рудого волосся і насупилася ще більше.

- Хочу і кричу.

- Ти, між іншим, у мене вдома. Хороших манер тебе не вчили? І хто ти, чорт забирай, така?

- Я Джин... - почала вона й замовкла на півслові. З часом не жартують, і згаданий Герміоною якийсь страшний «ефект метелика» загрожував мало не руйнуванням світу. Одне було ясно зі слів подруги: одна незначна деталь у минулому може змінити все майбутнє життя. Потрібно бути обережною, дуже обережною, раптом є ще хоч найменша можливість повернутися назад?

І Джинні, несміливо усміхнувшись, знизала плечима трохи зніяковіло, простягнула Сіріусу долоню:

- Я Джилл. Джилл Малліган. З маґлівського роду.

Сіріус з максимально серйозним виглядом потис долоню, а потім усміхнувся сліпуче:

- Будемо знайомі, Джилл Малліган. Ну, як мене звати, ти, мабуть, знаєш, якщо вже опинилась якось в моїй кімнаті?