Грім і блискавки

Автор: ochi.koloru.neba

Бета: vidma

Пейрінг: Герміона Грейнджер/Драко Мелфой, Джині Візлі, Невіл Лонгботтом, Луна Лавгуд, Лаванда Браун, Мінерва МакГонагалл

Рейтинг: R

Жанр: AU/Drama/Angst

Розмір: Максі

Статус: У процесі

Саммарі: Гаррі й Рон, намагаючись вберегти Герміону, вирушають за горокраксами вдвох. Захищена фальшивим деревом роду, Грейнджер повертається до Гогвортсу. Історія про сильну дівчину і сильного чоловіка, про біль і про війну. Історія пристрасті, приреченості, страху. Історія про трем у пальцях і стукоті серця. Історія людей, у яких вкрали дитинство. Про людей, у яких є тільки тут і зараз. Тільки грім і блискавки.

Попередження: AU 7 книги. ООС.

Секс, кров, смерть, мат.
У 7 книзі був момент, коли Рон сказав: «А якщо чистокровні і напівкровні поклянуться, що чарівник маглівського роду – їхній родич? Вивчиш наше дерево роду і зможеш відповісти на всі їхні запитання». Я розумію, що пройти допит у Комісії з чистоти крові було неможливо. Але мені потрібно, щоб Герміона поїхала до Гогвортсу. У свій захист скажу тільки, що проблеми через дерево роду в неї будуть.

Від автора: Писати Драміону було страшно.

Тому що пейрінг надто вже популярний. Тому що лайна з цим пейрінгом написано вже море. Тому що хорошого майже немає.

Я люблю Драміону. Я дуже хочу написати це добре. От тільки чи вийде?

Мені хочеться, щоб ви відчували цей біль. Щоб стискали кулаки й кусали губи. Щоб тремтіли. Щоб боялись. Мені хочеться, щоб у вас по шкірі бігли мурашки. Мені хочеться, щоб ви побували на тій війні.

Тут немає романтики і красивого кохання. Я взагалі не вірю у доброго-милого-ніжного Драко. Так що ніяких шовкових простирадл, всипаних пелюстками троянд, ніяких томних поглядів і мрій. Це – майже протистояння. Це – майже зіткнення. Це – майже битва.

Це текст-біль. Це – оголений нерв.

Писати Драміону було страшно. Але він мучив мене, вивертав душу навиворіт, роздирав її на шматки. І я сіла його писати.

Якщо я не налякала вас – ласкаво прошу, Читач!

Музична тема фіку задумувалась як «Коли тебе нема» Океану Ельзи, але вийшло щось, що добре лягає на “Unforgiven II” Metallica 

Подяки: Дівчинці з міста Лева, яка підштовхнула, надала впевненості і віри. Просто дякую, Марічко
Розділи 1 - 5
Розділи 6 - 8 
Розділи 9 - 10 


11.
Він давно так не злився на себе.
Та що там, він, певно, ніколи так не злився на себе.
Драко йшов пустими темними коридорами, прокручуючи в голові події останніх днів. Темрява навколо була густою, вона обволікала його, здавалося, вона капає на нього в’язкою смолою, і йому до здурніння хотілось очиститись від цих липких крапель. Звуки його кроків відбивались від кам’яних стін, полум’я факелів злякано тріпотіло, а думки в голові ніяк не хотіли впрорядковуватись. Де твоя твоя розхвалена раціональність, Мелфою?
Темрява краплями падала йому на плечі.
Бісова Грейнджер відступила. Вона уникала його, ніяк не реагувала на єхидні зауваження й насмішкуваті погляди, вона не стискала кулаки й не хапалась за паличку, не відповідала ударом на удар. І це було неправильно. Він вже звик до її ненависті, її злості, йому відверто не подобалось її холодне мовчання. Вона поводилась так, ніби його не існувало.
Але ж зізнайся, цього й варто було очікувати. Це ж Грейнджер — передбачувана і правильна, ти ж знав, що вона вчинить саме так! Тоді чому ж тебе це так бісить ось уже кілька днів поспіль?
Драко прискорив крок.
Ти, схоже, загрався, Мелфою. Протяги гуляють замком і вітаються з тобою за руку, твої пальці замерзають від їхніх рукостискань, але ти навіть не думаєш зігріти долоні в кишенях мантії. Твоя голова зайнята зовсім не тими думками. Ти, чорт забирай, повинен думати про те, як витягнути батьків з Менору й відправити їх куди подалі з країни. Зберись!
Але перед очима — байдужий погляд, зосереджене обличчя й рівна спина, що зникає за поворотом. Він чує її хрипкий злий сміх й рване дихання. Він відчуває її язик у себе в роті.
Якого біса ти її поцілував, Мелфою?!
Тепер можеш забути про Патронуса. Вона більше не прийде до Кімнати на вимогу. Через один твій хвилинний порив, необдумане рішення, одну помилку все пішло під три чорти. І зараз треба заспокоїтись, сісти і все обдумати. Зараз треба викинути з голови той вечір.
Він зупинився і заплющив очі. Йому потрібен відпочинок. Хоча б ненадовго, хоча б на трошки, на кілька годин потрібно втекти в інший світ, де немає липкої смоляної темряви й крижаних протягів.
Кімната на вимогу була точно такою ж, якою ставала, коли він просив про зустріч з Грейнджер. Невелике приміщення, темно-зелені стіни й камін. Столик, диван і два крісла. Якого біса їх тут два? Він сьогодні нікого не чекає.
Чи, все-таки, чекає?
Мелфой стягнув мантію і вже звично кинув її на диван. Розстебнув кілька верхніх ґудзиків на сорочці, сів у крісло й потер все ще холодними долонями втомлене обличчя. Листів від матері не було вже тиждень. Давно такого не траплялось. Що відбувається зараз у Мелфой-Менорі? Чи живий Олівандер? Що з батьками? Що планує Лорд?
Питання роїлись в голові, на них не було відповідей. Драко готовий був кидатися на стіни від відчуття власного безсилля. Чого варте його життя, якщо він навіть не в силах захистити свою сім’ю? Як жити, якщо твій світ розлетівся на тисячі скалок, якщо в матері зацькований погляд, а в батька тремтять руки, якщо в тебе самого є тільки Мітка на лівій руці й тягуча темрява ґоґвортських коридорів? Краще вже здохнути.
Мелфой стиснув кулаки, і кісточки на пальцях побіліли від напруги.
- Ненавиджу, - промовив він у порожнечу, сам не знаючи, до кого. Він цілком складався в той момент з чорної ненависті, розпеченої на вогні, небезпечної й палючої. Безвихідь отруйним змієм скрутилась у грудях. У ньому палали злість і лють, він був людиною без щасливих спогадів, людиною з попелом замість душі. Душу йому випалили колись, сказали, що так жити легше. Сказали — і він повірив. А зараз тільки попіл всередині. Попіл і порожнеча.
Він встав з крісла й пройшовся кімнатою, засунувши руки в кишені брюк. До вікна липнув листопад.
Раптом він наступив на щось й почув хруст. Опустив голову вниз і побачив розбитий келих. Келих, який він власноруч кинув у стіну кілька днів тому. Кинув перед тим, як поцілував бруднокровку. Поцілував грубо й жорстко, поцілував жадібно, владно й різко, поцілував, віддаючи їй частину своєї темряви. І вона її прийняла. Вона відповіла.
Драко всміхнувся, підійшов до дивану й знову одягнув мантію. Питання лишались без відповідей, голова гуділа, і зайві спогади були явно ні до чого. Він вийшов з Кімнати на вимогу й зачинив за собою двері.
Вона не прийшла. Цього й варто було очікувати.
***
Як тільки стіна, що відчиняє прохід до вітальні Слизерину, від’їхала в бік, по вухах вдарив гучний голос Дафни Грінграсс. Мелфой впевнено переступив поріг, і стіна миттєво встала на місце.
- Ви кінчені ідіоти! Якого хріна ви це зробили?! - завжди ідеально зачесане темне волосся Дафни зараз було розтріпане, вона стояла, вперши руки в боки й кричала, пропалюючи поглядом Креба й Гойла. Хлопці спокійно стояли, зневажливо оглядаючи невисоку дівчину. За їхніми спинами стояли Нотт, Харпер і Вільямс. Вони завмерли в однакових позах, широко розставивши ноги й схрестивши руки на грудях. - У вас є голова на плечах? Хіба вони вам заважали?!
- Я ненавиджу бруднокровок, Грінграсс. Припини істерику. Вони отримали те, на що заслужили, - голос у Гойла був спокійним, він ледь помітно всміхався, і Драко помітив на манжеті його білосніжної сорочки кілька крапель крові. Це вже цікаво.
- Напруж залишки свого мозку, Грег! Патіл — чистокровні! Вони такі ж, як ми з тобою!
- Вони зрадники роду! Вони не підтримують Лорда! - гаркнув Креб. Дафна ступила кілька кроків вперед.
- Так може ти й мене проклянеш, га, Вінсе? Бачиш, у мене немає Мітки!
Щелепи Креба стислись так сильно, що Драко почувся скрегіт.
- Якщо треба буде — прокляну, Грінграсс. Можеш не сумніватися.
- Ви божевільні виродки! - викрикнула дівчина. - Ненормальні!
- Грінграсс, заткнись, - вперед виступив Нотт, блискаючи очима. - Тобі вже давно варто вибрати, на чиєму ти боці.
- Що тут відбувається? - голосно спитав Мелфой, і всі погляди обернулись до нього. Він пройшов через вітальню і всівся у крісло. - Чого розкричались?
Очі Дафни небезпечно блиснули, і вона повернулась до Мелфоя.
- Твої дружки десь з годину тому, напали в коридорі на близнючок Патіл. Вони знерухомили одну з них і наклали на неї Сіленціо, а іншу катували Круціатусом, Жалячим закляттям і Діфіндо! Ти чуєш, Мелфою?! Вони випробовували Діфіндо на живій людині! Вони різали шкіру! - Мелфой кинув швидкий погляд на Креба й Гойла, але вони були абсолютно спокійними. - Більше того, вони лишили їх в коридорі й пішли, навіть не подумавши накласти Облівіейт. А потім прийшли до вітальні й почали хизуватися своїми подвигами!
- Вона жива? - по-діловому спитав Драко, вдивляючись у впевнені обличчя.
- Коли ми йшли, була жива, - гмикнув Креб. - Зараз, можливо, вже й здохла.
- Якщо вона помре, я тебе по стіні розмажу, - шипить Дафна, знову звертаючись до Вінсента.
- Прикуси язика, Грінграсс, - відповідає Харпер, підходячи ближче до дівчини. - Чого ти так психуєш?
- Ці два придурки навіть не завдали собі клопоту стерти їм пам’ять! До завтрашнього ранку весь Ґоґвортс буде знати, хто це зробив!
- Та ти просто боїшся, - розсміявся Теодор. - Ти просто боягузка, Грінграсс. Боїшся помсти Грифіндору й Рейвенклову?
- Боюся, чорт забирай! Мені моя шкура дорожча за будь-які ваші війни! Мені плювати на Лорда й Орден, я жити хочу! А за Патіл будуть мститися! І мститися жорстоко, не розбираючи, хто винен, а хто ні! Я не хочу брати в цьому участь!
Мелфой мовчки спостерігав за сценою. Креб і Гойл вкотре довели, що не здатні думати. Стерти пам’ять — це ж елементарно, це ж так очевидно! І Дафна мала рацію — помста не за горами.
- Ти говори, але не заговорюйся, Грінграсс, - рикнув Креб, підходячи до дівчини впритул. Та не відступила і на крок, але Драко помітив краєм ока, як вона витягнула чарівну паличку. - Усім цим бруднокровкам і зрадникам роду вже давно варто вказати на їхнє місце! І мені плювати на їхню помсту! Сила на нашому боці!
- А мені не плювати, чуєш?!
Креб схопив Дафну за руку, і вона приглушено охнула.
- Відпусти її, Вінсе, - пролунав у вітальні спокійний голос, і всі повернулись до Блейза Забіні, що спускався сходами зі спалень хлопців.
- Якого біса, Забіні? - очі Вінсента примружились, але Блейз не звернув на це уваги.
- Вона дівчина, а ти їй зараз руку відірвеш. Відпусти її.
- Та хто ти такий, щоб мені вказувати?! - вибухнув Креб. Він миттєво відпустив Дафну і рушив назустріч Забіні. Мелфой вирішив, що настав час втрутитись.
- Заспокойтесь, ідіоти, - рішуче промовив він, і його низький голос прозвучав впевнено й владно. - Блейзе, забери звідси Грінграсс. Кребе, чого ти бісишся? Не розтрачайся на дрібниці. У нас є важливіші справи. Лорд не хоче, щоб проливалось багато чаклунської крові, пам’ятай про це.
Креб якось різко осунувся, кудись зникла його бравада. Він мовчки стежив за тим, як Блейз відводить з вітальні злу Дафну.
- Ти маєш рацію, - сказав раптом Нотт. - Лорд не хоче, щоб проливалась чаклунська кров. Але в Ґоґвортсі ще лишилась кров маґлівська. Брудна...
На обличчі хлопця з’явилась задоволена посмішка. Смертежери перезирнулись.
- Ти маєш на увазі Грейнджер? - спитав Харпер.
- Не тільки її, але її в першу чергу. Як їй вдалося обманути Комісію з чистоти крові? Усім же відомо, що вона бруднокровка...
- І вона подруга Поттера.
Мелфой слухав своїх однокурсників і не втручався. Сезон полювання можна вважати відкритим.
І тільки десь в голові стукотіла нав’язливо думка, яку так хотілося відігнати якнайдалі, стерти з пам’яті, зіжмакати, спалити, викинути до біса.
“Чорт, Грейнджер, виберись з цього лайна. Просто виберись”.
***
Стеля Великої зали відбивала похмуре сіре небо. Драко снідав, позираючи на однокурсників. Дафна і Блейз сіли окремо, на іншому кінці столу, більше ж нічого не нагадувало про вчорашню сварку. Мелфой всміхнувся — звісно, ніхто не стане виносити на люди брудну білизну.
Погляд на стіл Грифіндору — майже звичка. Короткий. Уривчастий. Колючий.
На стіл біля нього впав сувій пергаменту, і серце застукотіло - “Мати. Нарешті”. Драко швидко розгорнув листа й пробігся очима по рядкам, виведеним таким знайомим дрібним почерком.
Протяги схопили своїми крижаними долонями його руки, забралися під мантію, пробралися до серця й стиснули його холодними пальцями.
“Цієї суботи ми влаштовуємо прийом у маєтку, тобі просто необхідно відволіктися трохи від навчання, приїжджай. Ми запросили деяких твоїх друзів. Професор Снейп уже про все знає, він не проти, тим більше, що він також є у списку запрошених. До зустрічі в суботу. Цілую, мама”.
Драко відірвав погляд від пергаменту й зустрівся поглядом з Ноттом. Той ледь помітно кивнув йому. Біля нього на столі лежав розгорнутий сувій пергаменту.
Важка в’язка темрява знову падала краплями Драко на плечі.

12.
Тонка, майже непомітна лінія. Межа, за якою — прірва. Межа фізичних і моральних сил. З кожним днем Герміона відчувала, що все ближче й ближче підходить до неї. Вона була на межі, здавалось, що ще трошки — і зірветься, впаде, скотиться на саме дно, здасться. Здавалось — натягнуті нерви от-от порвуться, темрява затопить її душу, страх стисне легені, і не буде сил навіть на те, щоб зробити вдих. Здавалось — уже зовсім скоро вона зламається. Герміона втомилась.
Втомилась боятися, втомилась ховатися, втомилась брехати. І в голові все частіше й частіше блимала думка: “Краще би я здохла”. Але миттєво накочувала інша, пульсуюча тріпотлива, стержнева: “Зберись. Ти повинна триматися. Ти повинна”.
Після того, як стало відомо, що в кабінет директора хтось проникнув, Керроу як з ланцюга зірвались. Вони допитували всіх і кожного, залякували, тиснули, погрожували. Вони хапали студентів за руки своїми пальцями-обрубками й тягли до своїх кабінетів. Вони кричали в два голоси, їх очі палали люттю, а обличчя кривились у гримасах безсильної злоби. Вони палили закляттями і проклинали, вони скреготали зубами й назначали покарання кожному, хто трапляв під гарячу руку. Третього дня після крадіжки Невіл отримав свій перший Круціатус, четвертого — Дін Томас прийшов до вітальні з порізаними руками. Герміона змащувала хлопцю порізи на зап’ястях Заживляючим бальзамом і намагалась проковтнути колючий клубок, який застряг у горлі. Дін шипів з ненавистю: “Навіть палички не використовував, сука, ножем різав, не погидував”, а дівчина знову й знову відчувала, як накочує хвиля нудоти й ненависті. Дихати було важко. Повітря схоже на гарячу в’язку смолу, воно обволікало легені й плавило усе всередині, й кожний вдих-видих — болісне випробування. У Герміони у скронях майже постійно стукотіло нав’язливе “Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу”, емоції накопичувались всередині й не знаходили виходу. Усе надто складно. Усе надто боляче. Усе надто чорно.
Візит у кабінет Снейпа приніс більше питань, ніж відповідей. У невеликому згортку, обгорнутому фіолетовим папером, був снич. Звичайний снич, який випускають у повітря на початку будь-якого матчу з квідичу. Герміона не сумнівалась, що єдиним можливим ключем до нього є тілесна пам’ять. Певно, цей снич Гаррі спіймав колись давно, в одному зі своїх переможних поєдинків. Значить, коли той потрапить йому в руки, то розкриється — і відкриє свою таємницю. Але Гаррі не було поряд, він десь разом з Роном ховався від Смертежерів і шукав горокракси, він навіть не уявляв, що Дамблдор залишив йому підказку. Не лишалось нічого іншого, як тільки сховати снич до кращих часів.
Смертельні реліквії існують. “Шукати потрібно там, де інший шукати не стане. Усе у вас під носом. Достатньо тільки простягнути руку — і бажане буде у вас в руках”, - Грейнджер знову й знову прокручувала в голові слова портрета, але ніяк не могла знайти розгадку. Дамблдор говорив загадками, він сподівався, що вони зможуть знайти відповідь, але нічого не спадало на думку. Вони перерили майже всю бібліотеку у пошуках будь-якої, навіть незначної, інформації про Смертельні реліквії. Вони збирали все по крихтам, виловлювали по рядочку з кожного нового фоліанта, але цього було мало. Луна розповіла, що, за легендою, першими власниками Реліквій були брати Певерелли, і друзі намагались знайти в книгах хоча б щось про цих людей. Не полишало відчуття, що відповідь — ось вона, на поверхні, але до неї не дотягнутися. Дівчина відчувала в роті гіркоту безсилля.
- Герміоно... - вона виринула зі своїх невеселих думок і сфокусувала погляд на хлопцеві, чия рука торкнулась її плеча. Вітальня була пустою, за вікном — тяжка темрява, видно, вже далеко за північ, а вона, як завжди, засиділась над книгами з анімагії. Біля неї стояв Шеймус, і навіть неозброєним оком було видно, що він дуже схвильований і трохи наляканий:
- Що сталося? - Герміона напружилась миттєво, відкидаючи всі непотрібні роздуми.
- Я ледь не зіткнувся в коридорі з Харпером, Вільямсом і Ноттом.
- З тобою все гаразд?
- Так-так, я встиг сховатися у ніші, вони мене не помітили, - поспішно завірив її хлопець, але продовжив: - Вони говорили про тебе.
- Про мене? - від здивування Герміона не одразу прийшла до тями. Липкий страх знову охопив душу холодними руками.
- Герміоно, не ходи більше одна замком. Вони планують напад. Вони хочуть твоєї крові, - голос у Шеймуса трохи тремтів від паніки й розгубленості. - Харпер обмовився, що вони хочуть виловити тебе у четвер, коли повертатимешся з бібліотеки, всі ж знають, що ти кожного дня засиджуєшся там до останнього... Я більше нічого не почув, вони зникли за поворотом.
Герміона сховала обличчя в долонях. От, значить, як. Крові Падми виявилось мало, Слизерин відчув її смак і захотів ще. І в першу чергу вони прагнули розчавити її. Це повинно було колись статися. І коли, якщо не зараз?
- Дякую, Шеймусе, - якось відчужено пробурмотіла Герміона. Фінніган нахмурився і сів у крісло навпроти.
- Не йди до бібліотеки в четвер.
- Добре.
- Ти ж брешеш зараз. Хочеш, щоб я відстав, - Герміона глянула на однокурсника. Він зосереджено вдивлявся у її обличчя.
- Брешу, - згодилась вона, не маючи сил а супротив.
- Якого біса?! - вибухнув Фінніган, зірвавшись на ноги. - Навіщо самій лізти на рожен, якщо навколо й без того стільки небезпек!
- Я втомилась боятися, Шеймусе, - сказала вона тихо, і він завмер. - Я втомилась ховатися. Це все одно повинно статися. Я не піду до бібліотеки у четвер — вони знайдуть мене в п’ятницю. Цього не уникнути.
- Тоді я піду з тобою, - він сів назад у крісло і потер перенісся. - Удвох завжди краще, ніж одній.
Герміона втомлено всміхнулась. Шеймусе, милий, добрий Шеймусе, ну як же ти не розумієш, що нічим не можеш мені допомогти? Такий сміливий — завжди готовий прийти на допомогу. Такий відкритий — навіть і не думаєш ховати свої почуття за маскою байдужості. Шеймусе, рідний, чи ти розумієш, у що вв’язуєшся?
- Не треба зі мною ходити. Сама справлюся. Я знаю, що на мене нападатимуть, я в курсі, а отже, буду напоготові. Я справлюсь.
- Ти самовпевнена дурепа, Герміоно, - зітхає Шеймус і піднімається на ноги. - Добраніч.
- Добраніч, - все ще усміхається Грейнджер, проводжаючи поглядом спину друга. Певно, їй також пора спати. Надто багато всього навалилось на неї останнім часом. Надто...
Усю ніч дівчина вертілась у ліжку, то провалюючись у тривожний сон, то знову прокидаючись. Їй снились блискавки в сірих очах, їй снився хлопець, якого вона ненавиділа, хлопець, якого вона цілувала два тижні тому. Хлопець, чий погляд переслідував, до якого тягнуло, мов магнітом. Злий, дикий, чужий, красивий, сильний. Хлопець, що попросив про допомогу. Хлопець, якому вона спробувала допомогти.
Новий день знову впав важким каменем їй на плечі. Головне — не зірватися. Встати на ноги. Битися. Ти потрібна друзям, Герміоно, пам’ятай про це...
На Трансфігурації Герміона отримала записку. Ховаючись за спини Невіла й Ерні МакМіліана, що сиділи спереду, дівчина розгорнула зіжмаканий клапоть пергаменту й прочитала рядки, накидані нашвидкоруч: “Креб у шкільній лікарні, п’є Кісткоріст і заліковує синці. Звалився зі сходів, коли повертався у підземелля з вечері. Л.Б.” Герміона кинула швидкий погляд на Лаванду, але та продовжувала акуратно записувати конспект лекції Макґонаґел. Вони з Парваті вчора й справді повернулись ввечері у вітальню доволі збудженими й накрученими. Як вони змусили його повірити, що він сам впав зі сходів? Закляття заміни пам’яті? Герміона ледь помітно всміхнулася — правильно, дівчатка, так йому й треба, цьому виродку. На біль відповідають болем, на удар — ударом. У вовчому світі — вовчі закони.
Дні тягнулись повільно, по накатаній схемі. Уроки, бібліотека, анімагія, заняття ДА. Листопад душив холодами, важкі свинцеві хмари висіли низько над замком і тиснули на голову. Герміона відчувала — наближається буря. Вона була вже десь зовсім близько, вона насувалася невпинно, дівчина відчувала тривогу й напругу в повітрі, вона знала — уже зовсім скоро гроза впаде на них, і від цього нікуди не сховаєшся. Грейнджер сиділа в бібліотеці й гортала сторінки товстого тому “Природна аристократія. Дерева роду чарівників”. Очі сльозились від напруги й недосипання, але дівчина вперто ковзала поглядом по рядках, намагаючись знайти потрібне прізвище. І коли нарешті в очі кинулося заповітне “Ігнотус Певерелл”, Герміона ледь стрималась від радісного скрику.
“Ігнотус Певерелл — представник древнього чарівницького роду, який до наших часів давно перервався по чоловічій лінії. Проте живуть ще люди, чиїми предками по материнській лінії були Певерелли. Ігнотус був молодшим з трьох братів Певереллів і єдиним, у кого лишились спадкоємці. Старші брати — Антіох і Кадмус — загинули ще доволі молодими, обидва були нежонатими і не мали дітей. Ігнотус же мав сім’ю — дружину і сина. Їх маєток був розташований у Годриковій Долині, малій батьківщині славного Годрика Грифіндора, одного з засновників школи чарів і магії Ґоґвортс”.
Герміона вражено видихнула. Ігнотус Певерелл, чоловік, який був першим власником мантії-невидимки, прожив усе своє життя у Годриковій Долині! По чоловічій лінії рід перервався, але все ще є люди, які є спадкоємцями по материнській лінії. Певно, сім’я Поттерів була якось зв’язана з цим древнім родом, тому мантія опинилась в руках Джеймса Поттера, а тепер її власником є його єдиний син — Гаррі. Адже його батьки також жили в Годриковій Долині! Усе сходиться! Добре було би навідатись туди, там цілком можна знайти якусь цікаву інформацію... От тільки вибратися з замку поки що неможливо...
- Міс Грейнджер, бібліотека зачиняється. Залиште книги на столі, я сама віднесу їх на місця, - суворий голос мадам Пінс вивів Герміону з задуми, і дівчина почала спішно збирати речі в сумку. Вона хотіла якомога швидше поділитися новою інформацією з друзями, які чекали на неї зараз у вітальні грифіндорської вежі. Адже якщо вони знайдуть спосіб непомітно покинути замок і відвідати Годрикову Долину, це могло би хоч трохи припідняти завісу таємничості над Смертельними Реліквіями. Ця поїздка могла дати хоч якісь відповіді. Але як це все провернути? Усі таємні переходи, які вели з Ґоґвортсу до Хогсміту, були перекриті ще до початку навчального року...
- Куди поспішаєш, Грейнджер? - високий голос змусив її здригнутися, і Герміона різко розвернулась, вихоплюючи чарівну паличку. Їх було четверо — Нотт, Харпер, Гойл і Вільямс,  вони стояли у бойових позах, затиснувши палички в руках, і дивились на неї насмішкувато й злісно. - Ми тут якраз хотіли з тобою побалакати. І, якщо ти не будеш проти, я би хотів, щоб нам ніхто не заважав, - Теодор легко змахнув паличкою, накладаючи на коридор закляття Глушилято. - Так куди ти так поспішаєш?
- Не твоя псяча справа, покидьку - прошипіла дівчина, і в неї у ту ж мить полетів Ступефай, запущений Ноттом. - Протего!
Щит вийшов таким потужним, що хлопців відштовхнуло магічною хвилею до стіни.
- Петрифікус Тоталус! - крикнула Герміона, але її промінь пронісся трохи вище голови Гойла й влучив у стіну.
- Експеліармус!
- Протего!
- Інканцеро!
- Лацеро!
- Тормента!
- Ступефай!
Різнокольорові промені заклять зіштовхувались у повітрі й рикошетили в різні боки. Герміона ледве встигала ухилятися і ставити щити. Серце стукотіло в грудях, відбиваючи шалений ритм, дихання зривалось, але вона знову й знову змахувала паличкою. Синій спалах — і дівчина відчула гострий біль у лівій руці, видно, її зачепило закляттям Лацеро. Червона — і впав на підлогу оглушений Гойл. Жовта — і закляття Харпера пролетіло біля самого вуха Герміони.
- Круціо! - викрикнула Грейнджер, і її закляття потрапило Вільямсу просто в груди, він впав на підлогу і закричав так, що заклало вуха. Решта хлопців на мить втратили здатність говорити, та і сама Герміона застигла на місці.
- Та ти зовсім страх загубила, бруднокровко! - заревів Харпер. - Тормента!
Біль спалахнув надто різко, він обпік тіло, і Герміона скрикнула. Паличка випала з рук, дівчина намагалась прикликати її, але нічого не вийшло. Дихати важко, повітря вливалось у легені палючою лавою, воно випалювало дівчину зсередини. І ніби розпеченим залізом били все нові й нові прокляття з паличок Смертежерів.
- Ненавиджу вас! - через силу прохрипіла Герміона, але відповіддю їй послужив тільки новий спалах болю від нового прокляття. Ти й справді самовпевнена дурепа, Грейнджер. Якого біса поперлась сьогодні до бібліотеки, знала ж, що тебе будуть чекати. Думала, справишся? Думала, вистачить сил?
- Експеліармус!
- Петрифікус Тоталус!
- Ступефай!
Над головою блискавично пронеслися три промені, і біль припинився. Харпер і Нотт лежали, знерухоплені й оглушені, а Харпер вражено завмер посеред коридору, залишений без палички. Герміона різко обернулася і побачила Невіла, Шеймуса і Діна з паличками напоготові.
- Інканцеро! - викрикнув Лонгботтом, і Смертежерів тут же обплутали мотузки.
- Що, думала, як заборониш мені йти до бібліотеки з тобою, то я тебе послухаю? - сказав Шеймус і простягнув Герміоні руку. Дівчина слабко всміхнулась і піднялась на ноги.
- Дякую... Якби не ви, навіть не знаю, що зі мною було б.
- Та годі тобі, ти також непогано їх пошарпала. Вільямс — досі до тями не може прийти, трусить його, мов у лихоманці. Чим ти його так?
- Неважливо, - Грейнджер відвела очі й подивилась на слизеринців, що відчайдушно намагались звільнитися від пут. Потім вона знайшла очима свою паличку і швидко підняла її.
- Зітремо їм пам’ять?
- Обов’язково. Але спочатку приспимо і знімемо мотузки. Переночують одну ніч у коридорі — нічого з ними не станеться.
- У мене руки чухаються їм морди набити, от тільки чи варто руки бруднити? - протягнув Дін, а Герміона слабко всміхнулась:
- Не варто. Вони отримали по заслугам. Давайте краще швидше з цим покінчимо.
Кілька помахів паличками — і слизеринці вже спокійно хропіли на підлозі. Тільки у Вільямса все ще тремтіли руки.
***
Світло надто різке, надто яскраве, воно різало очі, й хотілось скоріш примружити їх чи прикрити долонями. От тільки руки чомусь не слухались. Герміона опустила погляд і погляд замість довгих пальців велику смугасту лапу. Голова тріщала від нової інформації, яку надсилав їй світ. Вітальня, виявляється, наповнена запахами — різкими, сильними, від них неможливо сховатися, вони скрізь. У вітальні пахнуло якоюсь їжею, потом і деревом. Тут пахнуло чорнилами, пергаментом і несвіжим одягом, пахнуло котячою шерстю і совиним пір’ям. Герміона точно знала, що у Невіла в кишені мантії лежить пиріжок з м’ясом, вона відчувала його запах, він дражнив її і манив, і Грейнджер навіть піддалась його поклику, ступила обережно крок назустріч другу і штовхнула обличчям (та чи обличчям?) його в бік. Лонгботтом завмер і не ворушився. Герміона подумала, що він, певно, трохи наляканий, тому вирішіла, що пиріжок може й зачекати.
Нове тіло слухалося погано, рухатись на чотирьох лапах було доволі важко. А по вухах били звуки. Їх також надто багато, не так багато, звісно, як запахів, та все ж... Герміона чула дихання кожного, хто знаходився зараз у вітальні Грифіндору. Вона чула найменший шурхіт мантії. Дзеленчання браслетів на зап’ясті Луни — ніби удари молота об ковадло. Тихе потріскування й шипіння маленького радіоприймача і зовсім здавалось гуркотом.
Герміона поморщилась і миттєво відчула спалах глухого болю у всьому тілі. А за мить зрозуміла, що перетворилась назад і стоїть тепер на колінах перед жовтим диваном, обпершись долонями в підлогу.
- Як ви почуваєтесь, міс Грейнджер? - від схвильованого голосу Макґонаґел дзвеніло у вухах. Герміона заплющила очі.
- Нормально. Тільки в голові паморочиться. І нудить трохи.
- Це нормально. Ось, випийте — полегшає, - і декан простягнула дівчині склянку з якось мутною рідиною. На смак — м’ята і лимон, і нудота по-трохи відступила.
- Я вас вітаю, міс Грейнджер. Майже три хвилини для першого перевтілення — це дуже добре, - Макґонаґел всміхнулась, і Герміона втомлено відповіла усмішкою. Вона почувалась змученою і втомленою, але шалена радість билась у грудях яскравим метеликом — нарешті вийшло!
- Ну, і як відчуття? - спитала Джині.
- Дуже... дивно, - видушила з себе Грейнджер. - Невіле, у тебе пиріжок у кишені мантії, поділись, га?
- Бляха, я думав, ти мене з’їсти хочеш, з таким видом ти до мене підійшла, - розсміявся Лонгботтом, витягаючи з кишені їжу. - Я уже встиг попрощатися з цим тяжким життям!
Усі розреготались, і навіть Макґонаґел скупо всміхнулась. У Герміони вийшло її перше анімагічне перевтілення — і це справжня подія.
- Насправді, це дуже важко — справитися з усіма звуками, кольорами і запахами. Особливо з запахами. Їх так багато, і вони такі сильні... Жах, коротше кажучи.
- Нічого, звикнете. Це приходить з практикою.
- Ох, я ж зовсім забула! - скочила раптом на ноги Джині і підлетіла до радіоприймача. - Зараз же “Поттерварта” вийде в ефір!
Дівчина почала розмахувати чарівною паличкою і прошепотіла ледь чутно пароль - “Едгар Боунс”. Усі, хто знаходився у вітальні, миттєво перетворились в слух — у позивні “Поттерварти” вслухалися всі, адже кожен хотів знати правду. Кожному було кого втрачати. Кожен хотів знати, що з рідними і близькими все гаразд. Підпільна радіостанція, ведучим якої був випускник Грифіндору Лі Джордан, не замовчувала смертей і сповіщала тільки правдиві новини.
- Доброго вечора! Сьогодні ми звертаємося до вас з проханням. Ордену стало відомо, що завтра, у суботу, 18 листопада, Смертежери нападуть на чарівне селище Верхній Флеглі. Шановні жителі селища — сховайте дітей, відвезіть їх до родичів або знайомих. Смертежери не стануть церемонитись, вони не знають милосердя або співчуття. Орден звертається до кожного, хто навчений бойовій магії і має чарівну паличку: нам потрібна допомога. Орден буде проводити бойову операцію з ціллю зупинити напад Смертежерів. Нам потрібні люди. Ми звертаємося до кожного, кому не байдужа доля чарівницького світу. Завтра вони нападають на Верхній Флеглі, післязавтра прийдуть кудись ще. Це війна. Тут не буває чужих бід. Підтримайте Ордер Фенікса!
У вітальні повисла напружена тиша.
- Верхній Флеглі... Це ж зовсім близько від Барлогу... - тихо прошепотіла Джині, ховаючи обличчя в долонях.
- Це всього лиш у шести милях від нашого будинку, - Луна різко скочила на ноги. - Професорко Макґонаґел, ми повинні бути там! Ордену потрібна наша допомога!
Декан Грифіндору повернулась до неї і заперечно похитала головою:
- Навіть і не думайте про це, міс Лавгуд!
- Але чому? Там же будуть наші батьки! Мої рідні будуть битися десь там, а я повинна сидіти під замком?! - закричала Джині і також піднялась на ноги.
- Ви неповнолітні! Я не дозволю вам вв’язуватись у битви!
- Це несправедливо! Ми навчені бойовій магії! Ми билися у Міністерстві! І минулого року, коли Смертежери проникли до Ґоґвортсу! У нас є досвід! - Джині і Луна безсило стискали кулаки й пропалювати професорку лютими поглядами.
- Міс Візлі, не забувайтесь, не треба підвищувати на мене голос, - сухо відрізала Макґонаґел. - Ви неповнолітні і ви лишитесь у замку!
- Професорко, мені вже півроку, як сімнадцять, - сказала раптом Лаванда. - І я хочу брати участь у битві.
- Я також повнолітній,  - миттєво відізвався Невіл.
- І я, - підхопила Герміона.
- Та ви збожеволіли! Ви не знаєте, у що вв’язуєтесь!
- Професорко Макґонаґел, ми знаємо, на що йдемо. Ми бували вже у битвах. Ми навчені бойовій магії. Ми хочемо допомогти.
- Та якщо вас там хтось побачить, якщо хто впізнає, ви ж не доживете до ранку неділі!
- Багатозільна нестійка, - вимовила Герміона. - Ми можемо використати її, і нас ніхто не впізнає.
- А якщо вас поранять...
- Ми вже непогано знаємось на цілительстві, професорко. Будь ласка. Ордену потрібні навчені люди. Ми можемо допомогти.
- Ви ж іще діти... - прошепотіла ледь чутно Макґонаґел, вражено дивлячись на своїх студентів. Герміона сумно зітхнула:
- Наше дитинство вже давно закінчилось, професорко.
Макґонаґел піднялась на ноги й пройшла до портрету. На півдорозі вона обернулась і промовила:
- Я приготую три двосторонні портали і зв’яжусь з Орденом. Міс Візлі і міс Лавгуд, назначаю вам покарання завтра у моєму кабінеті.
- За що? - обурилась Джині.
- Не “за що”, а “нащо”. Щоб я могла особисто переконатися, що ви обидві у замку і не знайшли способу проникнути за територію. Чекаю вас завтра о шостій вечора. Добраніч.
Портрет за Макґонаґел нечутно зачинився. Лаванда, Невіл і Герміона обмінялись зосередженими поглядами.
Наближалась буря.