Автор: Джилл МориганПосилання на оригінал: http://www.fanfics.me/index.php?section=3&id=43610
Перекладач: ochi.koloru.neba
Бета: lostProphet
Дозвіл на переклад: отримано
Пейрінг: Гаррі Поттер/Драко Мелфой
Джинні Візлі/Джеймс Сіріус Поттер
Герміона Грейнджер/Рон Візлі
Рейтинг: R
Жанр: AU/Romance/Adventure
Розмір: Максі
Саммарі: Завжди роби те, що вважаєш за потрібне, а не те, чого від тебе чекають чи вимагають. Тому що ніяких часоворотів не вистачить, щоб виправити.
Попередження: MPreg, мат, флафф.
Розділи 1 - 4
5
М’юзік: Счастье (из мюзикла "Ромео и Джульетта").
Дивовижно, але квартиру вони знаходять майже одразу і недорогу навіть за маґлівськими мірками — напевно, тому що розташована вона навіть не в передмісті, а зовсім уже в чорта на рогах. Господиня довго розпинається про прекрасне місце, парк через дорогу й ідеальний стан ванної і кухні (тактично не згадуючи про трухляві віконні рами, шпалери довоєнних часів, приклеєні, схоже, ще до Першої світової) та інші переваги житла. Драко цікавить тільки відсутність сусідів — це будинок на дві сім’ї, і обидві половини поки пустують — і наявність каміна. Гаррі ж ввічливо киває на щебетання старенької про недавній ремонт і що після того, як здавала квартиру племіннику (ага, тому тут і нема сусідів. І свіжий ремонт у кутках, що найбільш постраждали!) тут навіть — звісно, за окрему плату, молоді люди! - є інтернет-лінія... Гаррі також уже не слухає, він бачить, що Драко прилип до вікна:
- Як це у них виходить?
- Що?
- Їхати на цих палицях з колесами!
Гаррі сміється: виявляється, Драко розгледів на парковій алеї двох велосипедистів.
- Нічого особливого. Навчитися легко, а потім не забудеться.
- Ти... навчиш?
- Ага. Гей, ми, певно, знімаємо вашу квартиру!
Хазяйка сяє, ніби новенький галеон, та попереджує майже строго:
- І ще — ви дорослі люди, але сусіди тут — люди всі дуже пристойні і не терпітимуть зайвого шуму. Так що вечірки з алкоголем і дівицями залиште для спеціально відведених для цього місць!
Гаррі сміється і обіцяє:
- Добре, домовились! Ніяких дівиць!
Мати приходить у гості, коли вони перебрались сюди вже остаточно, але розібрати речі ще не встигли, точніше навіть не спробували. Частина книг у “кабінеті” лежить просто на підлозі, у спальні розворушене ліжко, у вітальні — звалище дисків з фільмами, мантії на спинці дивана, на люстрі висить майка, просто у передпокої припарковані велосипеди, а на кухню краще взагалі не зазирати. Драко шипить, що Грейнджер все-таки здала їх з тельбухами, а Гаррі радіє, що Нарциса не прийшла каміном, інакше неминуче пережила б культурний шок. Тому що вони якраз заліковували наслідки велосипедної прогулянки і трохи захопилися.
Але Нарциса ввічлива й мовчазна. Як би не боявся Гаррі розмови про те, що рід Мелфоїв все-таки не заслужив того, щоб лишитися без спадкоємця, а цей будинок більше схожий на загін для гіпогрифів.. Вона розпитує про навчання, справи, усміхається і киває, і все намагається погладити Драко по волоссю, як маленького. А на останнє питання помітно зважується дуже довго:
- Тобі щось привезти з дому?
- Книги. Я напишу, які саме.
- А...
- А речей — не треба. Не хочу згадувати.
Нарциса морщиться, але сперечатись не намагається.
Пізніше — скоріш за все, прислані з ельфами-домовиками, з’являються обіцяні фоліанти. Мати намагається якось влаштувати їхній побут. Драко відмовляється брати гроші, тоді вона присилає то коц, то чайний набір... У ці дні навколо них з’являється багато нових предметів: і велосипеди, і посуд, і смішні маґлівські меблі, і дивний, недоладний, але такий зручний для спільних поїздок і прогулянок парком або вечірнього сидіння перед телевізором, одяг. Нові звички — тому що з’явилась робота, і з вересня повинні початися заняття: у Драко — в університеті, у Гаррі — в школі при Аврораті; тому що треба спілкуватися з людьми, що їх оточують. Тому що в гості приходять колишні однокурсники — приходять, звісно, до Гаррі, але ніхто не дивиться на Драко вовком, а це означає — треба підтримати розмову й скласти компанію. Без попередження з’являється Луна, божевільна і незмінно доброзичлива, - притягує букетики сухих квітів у саморобних вазочках, сидить на підлозі з чашкою чаю (материн сервіз чомусь швидко перестає існувати, посуд тут взагалі довго не живе: то летить у стіни під час сварок, то скидається зі столу під час примирень) і говорить, що вони двоє, Гаррі й Драко — надзвичайно красива пара. Приходять без запрошення Грейнджер з Візлі. Грейнджер, звісно, не вміє вести світські бесіди, але розумні балачки з нею виходять непогано. Врешті-решт, саме вона підбиває Драко на те, щоб вдома з’явився комп’ютер. А Візлі можна просто весело задирати, а якщо що — дати копняка під столом і запустити пляшкою з-під пива. Це — їхній дім, а про пристойності й правила можна потурбуватись в інший час і в іншому місці.
М’юзік: Айрэ и Саруман — Мирквуд.
І справді, інколи майже виходить забути про два останні роки. Зранку — у загальній метушні, намагаючись не залишити підручники, пера, сувої з завданнями, у Великій залі — де всі сидять за столами своїх факультетів — ніби раніше. На уроках — плювати, що учні — давно вже дорослі, яких не налякаєш знятими балами з факультету, а вже призначити покарання — зовсім нонсенс... Тим більше, самі учні поводяться так спокійно й зосереджено, як не поводились в інші роки — і тут знову приходить думка, що подорослішали дітки. Або у вихідні йдуть до Хогсміту, або на квідичному полі віражі виписують, або дуркують на траві біля озера... А ще — розбороняють молодших, які надумали згадати старе, а після уроків весь восьмий курс іде допомагати відновлювати замок, тому що як не старались підготувати до нового навчального року, та все одно щербаті стіни-сходи-двері нікому не подобаються. Не тому, що відпрацювання або хтось попросив, а тому, що самі так вирішили. Ввечері втомлені балакають у вітальні, забігані, присипані кам’яною крупою, відтирають плями настійок з рукавів або намагаються читати підручники, і говорять усі разом, а потім гучно регочуть...
А вночі впритул до узголів’я підступають, не до темряви будуть згадані, “тіні минулого”. Ніч — це інший світ зі своїм правилами й думками: думки ці важкі, неповороткі й неоформлені, ніби осінні хмари, тиснуть і не дають заснути. Рон, що з’являється у спальні через раз, і Герміона, що незмінно приходить разом з ним за компанію, довго шепочуться за опущеною завісою... хтось уві сні бурмоче або навіть кричить — кошмари нині не привілей одного Гаррі - тут є, що згадати кожному. А Гаррі не спить, просто не спить. Тому що треба зав’язувати з таблетками. Тому що, в принципі, він уже й засинає без таблеток, просто набагато краще, що час, що лишився до сну, не треба? вертітися наодинці зі своїми думками. Тому що потім, коли все затихне, наступає його час.
З примарним вогником нічної лампи, худою білоголовою фігурою на підвіконні, колючим коцом і своїми розмовами.
Вночі можна говорити про все, окрім того, що про говорити не можна. Вночі можна сидіти, ніби друзі, поруч на вікні, можна навіть прикрикнути, щоб сховав ноги у ковдру — мов крижина ж увесь! І навіть подуркувати, намагаючись закутати. А ще — у ночі є свої дивності — чомусь не виходить відпустити слизеринське чудовисько одразу, тільки через секунду-другу. І обпертися один на одного, щиро регочучи над якимось відвертим анекдотом... А Невіл зі свого місця звідкись з темряви тільки бурмоче на все це:
- Зовсім охрініли, що вам вдень не балакається?
Невіл розумний, але ж не розуміє, що “вдень” - це зовсім не те. Вдень — це майже чужі, Мелфой — як тінь на задньому плані, не більше: минуле лишилось в минулому. Вдень ніхто не буде реготати скаженим фестралом чи плюватися отрутою, ніби мантикора, але так, що на перше лишається тільки сміятися у відповідь, а на друге — не ображатися. А ще — усілякі дрібниці типу скаженої кульбаби на слизеринській голові — коли він знову, вже не вперше, засинає на вікні. І як сопе у своєму гнізді з ковдри.
У п’ятницю Джинні підходить і питає:
- Може, сходимо до Хогсміту на вихідних?
Гаррі дивується:
- Ну, так ми ж ніби всі йдемо... - але вчасно схаменувся: - Так, я хотів сказати — звісно, підемо! Посидимо в кафе...
Зовсім удвох іти все ж не виходить, тому що Рон і Герміона також налаштовані на романтичну прогулянку — а місць для таких заходів нині не так багато! - але прогулянка виходить хороша. Джинні мило всміхається, Джинні гаряче червоніє, Джинні тримається за руку Гаррі своєю тоненькою долонькою, а ввечері, коли вони вже повертаються до замку, то ласкаво цілує Гаррі біля входу до вітальні:
- До завтра, так?
Уся така сонячна й світла.
А за нічною розмовою якось за межею реальності Гаррі, майже звично й мимохідь кутаючи в коц свого опонента, раптом думає, що руки в Мелфоя вічно прохолодні, ніби у русалки. І слідом, певно, за логічним ланцюжком думка про те, що цікаво, а як цілується тхорик?
6
М’юзік: Канцлер Ги — Слетают на плечи...
- Джинні? - перепитує Джеймс, і тітка, озирнувшись, перемикається на нього:
- Джеймсе Сіріусе, якщо ти ще раз назвеш мене на ім’я, а не “мама”...
- Джин, ну ти що...
- Джеймсе, іди снідай! А з тобою я ще не договорила! Що за мерзота тут вчора робилась?
З кухнею якась бісівщина — стіни перефарбовані, меблі майже всі чужі, Джеймі хочеться прокинутись. А чужа Джин влітає на кухню слідом, плюхає на стіл миску з молоком і пластівцями:
- Ти чого не вмився?
- Я потім...
- Вмиєшся — тоді прийдеш!
Дядька Рона у вітальні вже немає, коли Джеймі бреде через неї до ванної, - певно, втік, не інакше. Камін раптом пирхає зеленими іскрами, і Джеймс радісно кидається назустріч новоприбулому:
- Батьку! Що? Що сталося?
Батько виглядає не те, щоб паршиво, але не надто — це так.
- Потім, Джеймі, Лілі й Албус зараз повертаються. І з ними Скорпіус. Я знаю, ви не дуже-то ладнаєте, але сьогодні, будь ласка, притримай свої емоції...
- Чому все так?
- У Скорпіуса неприємності, тому він поки побуде тут.
- Ні, ти не зрозумів!
Батько морщиться, тре руками скроні — стає помітно, що скроні у нього густо-густо посивілі, хоча ще вчора стільки білого кольору там не було:
- Джеймсе, потім. Ми вже тисячу разів говорили на цю тему: поки не розберешся зі своїми Тролями — ніякого квідичу, про все літо під замком мені можеш не розповідати. Вибач, піду попереджу маму.
Він, батько, виглядає потьмянілим, ніби припорошеним сірим пилом, а ще — він згорбився. Йде до кухні, акуратно зсередини зачиняє двері й щось починає говорити цій Джин... Мамі? Та не смішіть мого гіпогрифа! Джин у відповідь видає не розібрати що, але голосно й верескливо.
“Це все сон, - думає Джеймі, - поганий сон, не треба було знеболювальну настійку колою запивати, так. І я зараз прокинуся!”
Камін знову плюється зеленим і випускає трьох підлітків: двох хлопців і дівчину.
- Скорп, що за хєрня? У що ти там вляпався?
Скорпі, скуйовджений, блідий, з тужливими вологими очима, замість відповіді сахається від Джеймса, ніби не старшого брата побачив, а небезпечну дику тварюку.
- Малий, ти чого?
“Малими” молодших було називати важко: близнюки були майже одного зросту з Джеймі, а Лілі, якій у травні тільки-тільки пішов чотирнадцятий рік, уже майже доганяла близнюків - “малими” можна називати інколи, щоб не зазнавались і пам’ятали, хто тут головний. Але вже ніяк не можна було очікувати, що у відповідь на слова Джеймі Скорп почне мовчки плакати.
- Ходімо... - Ал акуратно бере під лікоть Скорпіуса й веде геть, обходячи старшого брата широкою дугою.
- Знаєш, - каже Лілі, точніше, шипить, як зла кобра, - я раніше думала, що ти — просто дурень, бладжером останній мозок вибило, або з мітли так наїбнувся, грьобаний, мля, новий Мародер, мало ти їх в школі травив, мало ти до Ала докопувався вдома, що він майже всі канікули в Менорі живе, а не тут! Але знаєш, у дурнів теж совість є. А ти — не дурень, ти — сволота!
І кістлявою долонею відвішує Джеймсу дзвінкого ляпаса.
У кухні верескливо свариться Джин.
- Що з вами всіма, збожеволіли?
Джеймі перехоплює Лілі й легко струшує:
- Ти хоч скажи по-людськи, що там сталося?!
Лілі намагається знову вдарити чи копнути, але швидко заспокоюється.
- Джей, а ти людиною теж будь інколи, га? Не до твоїх закидонів зараз, правда. Мати в Скорпіуса сьогодні вночі вчинила самогубство.
- Мати Скорпіуса? Ти що!
- Нічого. Вона взагалі-то тиха була, хороша така, завжди віталась, усміхалась, дитинкою називала, правда, не запам’ятовувала ніхріна... Вона ж ніби й лікувалась якось... а сьогодні її знайшли — вона вже охолонути встигла. Крові ціле море, кажуть. Будь людиною, не чіпай Скорпа, хоча б зараз.
І Лілі йде слідом за братами.
Братами.
Братами?!
Джеймі довго стоїть посеред кімнати, глухий й осліплий від розуміння, що навалилось так раптово, що весь цей незатишний кошмар — зовсім не сон. Джин і Гаррі верещать одне на одного на кухні крізь жовті скляні двері й хріново встановлене Глушилято. З кімнати Ала тягне м’ятою і валеріаною. Хочеться втекти. І Джеймс робить крок до каміну з пригорщею порошку Флу:
- Мелфой-Менор!
Як Джеймс не полетів замість Менора кудись до мерлінової матері зовсім не зрозуміло — руки тремтять і навіть язик заплітається.
У Менорі дивовижно порожньо, все ніби вимерло... “Невдале порівняння!” - розуміє Джеймі, поки мчить до кабінету Люціуса: якщо не дід, то хто ж ще розбереться у цій ситуації? Але у кабінеті двері навстіж і здалеку чути рівний голос та:
- ...торія була не при собі вже кілька років, можете самі поговорити з нашим сімейним цілителем. Тим паче, якийсь час стояло питання про визнання її недієздатною. Але моя заява була проігнорована, оскільки її визнали неагресивною і тому цілком безпечною!
- Мені шкода, - сухо відповів чужий голос.
У кабінеті були ще троє чоловіків, і очах починало щипати від нестерпної яскравості їхніх аврорських мантій.
- Мені шкода, але в передсмертній записці місіс Мелфой доволі чітко виклала причини свого вчинку. Вона звинувачує вас, і вам варто зараз пройти з нами — поки що тільки для подачі свідчень, звісно...
Джеймі ледве встигає пірнути у перші-ліпші двері, коли в коридорі лунають кроки татка й аврорів. Вони йдуть до камінної зали.
- Діду, ну де ж ти... - у відчаї хочеться битися головою об стіну.
- Обережніше, юначе! Це французькі шпалери, і я зовсім не хочу, щоб їх хтось бруднив.
І от тоді Джеймі не хочеться нічого, хіба що сісти на підлогу й заплакати. Тому що дідусь Люціус дивиться на нього з живого портрета.
- Діду...
- Ми знайомі, юначе?
- Коли ти помер?
- А вам не здається, що це неввічливе питання? Як ви сюди потрапили?
- Каміном, малі прийшли — він був ще не закритий...
- А, тепер, здається, розумію — Джеймс Поттер-молодший. Грифіндорський герой, який власного брата за вступ на Слизерин так зацькував, що бідний хлопчик боїться бувати вдома? Вам що тут знадобилося?
- Діду, чому все так? Що трапилось?
- Юначе, у мене є всі підстави вважати, що ваш єдиний дід — це Артур Візлі. Тому що мій син навряд чи гляне колись на вашу матінку. Навіть під Імперіо. І тому — геть!
- Я не розумію, що сталося, але вчора все було зовсім інакше, правда! Все було не так, батьки вчора ввечері посварились через п’яного дядька Рона і тому що тату не дали добро на новий проект про пісок часовороту в лабораторії, і він прийшов додому злий і з хворою головою, а потім у самій лабораторії щось сталося, його викликали... а вранці все було не так! Чужа Джинні, яка вимагала, щоб я звав її мамою, і батько теж думав, що так воно і є, і вони кричали одне на одного і мені говорили, що ніякого квідичу, поки не виправлю Тролі, а я Тролів жодного разу ще не отримував, тільки коли на першому курсі Фінніган дохлого пацюка в казан підкинув і все зілля на професора Лонгботтом... я в квідич не граю! Я ж літаю гірше мертвої ворони, не можна ж було... я в футбол тільки... від мене брати шарахаються, а Лілі каже, що я, виродок, всю дорогу їх діставав. Я сюди — а тут тата звинувачують, що він до самогубства свою дружину...
- Ах, Асті. Бідна дівчинка, - якби можна було б щось прочитати з виразу обличчя намальованого пещеного обличчя, то діду цю Асті було шкода не більше, ніж торішнього снігу в травні місяці. - Чиста кров, але мозок виявився надто рідким, що ж, моя вина, не зміг роздивитися, що за підгнилий фрукт мені підсунув Еймос... А ваша матінка, у такому випадку, хто?
- У нас немає матері. У мене, Скорпі, Ала й Лілі — два батька.
Дід морщиться й гарчить:
- Що за дурниці! Що за маячню ти тут мелеш!
- Я кажу правду. Діду, я... я знаю, що лежить у блакитній скриньці у сейфі з ба... з Нарцисиним приданим.
Дід знову морщиться і явно починає злитися:
- Могли проговоритися. Нарциса чи Драко — Скорпіусу, а він — своєму альтер-его, ти ж міг просто підслухати, маленький благородний грифіндорець...
- Я вчусь на Рейвеклові! Діду, коли тобі було шість років, ти вперше в житті явився і потрапив до маґлівського парку. Ти зустрів двох хлопчиків, які запускали кораблик...
- Досить. Я не знаю, звідки ти можеш це знати.
- Я, - видихає Джеймі, - Джеймс Сіріус Поттер, ти сам розповідав мені про парк, і про бабусин сейф ще до школи. Сьогодні вранці прокинувся — і раптом виявилось, що мої батьки не живуть разом, один з братів — нерідний, що помер... помер...
- Любий і дорогий дідусь?
- Вибач, я не навмисне! Що я сам — чи то просто відморожений на всю голову дурень, чи то ще й сволота до того всього... Що тата звинувачують у якійсь маячні, а його тоді навіть вдома не було, його ж викликали до лабораторії!
- Яку, до дементорової матері... що ти там про лабораторію казав?
- Тата викликали на роботу, у Візард Інтернум — щось там у них сталося в третьому відділі.
- Знаєте, Джеймсе, Драко ніколи не працював. Ніде: родинні справи й банківські проценти — це все дає цілком пристойний дохід, не такий, звісно, як до війни, але... Але сьогодні вночі я відчув сплеск магічного фону, якраз десь біля лабораторії Менору, а нині зранку вже інші портрети мені донесли, що Асті порізала собі вени — вона десь знайшла скальпель. Тепер, здається, я навіть знаю, де саме. Вона вже кілька разів намагалась щось з собою зробити, на всьому склі в будинку чари нерозбитості, столове срібло подавалось виключно тупе, та й ельфи-домовики за нею стежили майже цілодобово... вона все одно знайшла вихід, дівчинка...
- Діду, ти геній!
Джеймі підскочив з підлоги.
- Діду, ти... - він притиснувся чолом до краю рами. - Я не знаю, що сталося сьогодні і що можна виправити, але я дуже постараюсь... Я — в лабораторію!
- У будинку повно аврорів, ідіоте!
- Я під тіньовими чарами, я можу... Вони ж потопчуть і переплутають всі сліди, все перевернуть!
- Ти хоч знаєш, куди іти, внук?
- Я жив тут кожні канікули!
- Ну.... йди.
І вже вслід:
- Успіху, Джеймсе Сіріусе.
Правду кажучи, Джеймі сподівався саме на успіх — що вдасться виявити хоч щось, що проллє світло на природу змін, що сталися. Або хоча б вдасться зібрати якомога більше слідів, щоб повернутися у будинок батька і там, у тиші, вже подумати, розсортувати дані й почати намагатися щось робити, щоб повернути все на свої місця.
А от в лабораторії успіх раптово від Джеймі відвертається:
- Так-так, хто тут у нас?
Аврор майже бережно притримує Джеймі за барки.
- Ну і нащо містер Мелфой тебе прислав, малюк?
- Ніхто мене не присилав! Я сам!
- Сам? Похвально. А навіщо?
- Мені...
“Все одно пояснювати правду немає сенсу, - думає Джеймі, - але повинно ж хоч щось...”
- Я — Джеймс Сіріус Поттер, і я не вірю у причетність та... містера Мелфоя до того, що сталося.
- О як. А зара’ і перевіримо!
“І я сюди не повернусь у будь-якому разі”, - розуміє юнак. Мало хто міг очікувати, що Джеймі втече від професійного захвату з такою легкістю — дякую, батьку, навчив. А от з лівої ноги бити не треба було, вона ж, зараза, тільки заживати почала...
- Виблядок! Я тобі... - доброзичливість злітає з аврора майже миттєво, і наступної секунди Джеймі летить на підлогу, змітаючи на своєму шляху склянки й казани. Руки — ніби ошпарює, у голові вибухає феєрверк, а за секунду стеля починає темніти й швидко хилитися.
М’юзік: Алькор — "Столетняя" цыганочка.
Він лежить на траві десь на узбіччі. Дивиться у небо й думає, що, здається, спадковість не проп’єш і не програєш: перше явлення, та ще й з захищеного чарами місця — правда, захищеного чарами фамільними, які усіляко оберігають членів родини... Ще Джеймі думає, що на дивовижу бездарно провалив своє намагання розслідування. А коли знову розплющує очі, то бачить над собою бліду фарбовану стелю з лампочкою, що блимає, і непривабливу стареньку в білому халаті:
- Що, очухався? Хто тебе так?
- Не питав — не знаю. Побили й на скло впав...
- Та вже ж бачу...
Джеймі дізнається, що містечко називається Белсбрі, що його знайшла якась з місцевих жительок, підібрати погидувала, але “швидку” викликала.
- Тільки-тільки ніби літо спокійне видалось, - зітхає медсестра. Їй помітно нудно: - Зима — не зрозуміло що, то собаки бродячі когось порвуть, то будинок чийсь у повітря злетить — та брешуть, певно, що проблеми з опаленням були, це ж як епідемія йшла, певно, терористи постарались, і весна як проклята, і невже знову... ти хвойне дерево з п’яти літер не знаєш?
У неї журнал з кросвордами. І Джеймі тільки охає, коли як слід розглядає обкладинку. А точніше — дату на обкладинці. А точніше — рік.
- А число сьогодні яке?
- П’ятнадцяте. Довго ж ти у відключці був. Побили ніби, тільки руки шити довелось, а коліно ще до бійки у тебе десь прикокали... ну, може, по голові просто попало так сильно...
Два дні потому його виписують. У Джеймі чарівна паличка, не зовсім чиста куртка, джинси й черевики, подаровані тією ж старенькою медсестрою, грошей — чотири галеони і пара фунтів, руки в бинтах і майже ніяких думок про те, що робити далі.
Певно, існує єдине рішення для всієї ситуації, і Джеймі ним користується.
Виявляється, являтися — не так-то вже й важко, як здавалось. Головне — як слід уявити собі мету. Набагато важче — дійти від Хогсміту до Ґоґвортсу — коліно протестує відчайдушно. І зовсім вже нестерпно — стукати в двері школи.
Директор Макґонаґел виглядає значно молодшою, ніж Джеймі її пам’ятає, але й набагато втомленішою.
- Що вас привело?
Джеймі говорить правду. Тільки без подробиць:
- У мене нікого не лишилось, мені ніде жити і нікуди йти. Але я — чарівник і хочу отримати освіту — правда, за навчання мені платити нічим, але у вільний час працювати можу...
Директор Макґонаґел дивиться на незграбного, погано вдягненого кульгавого юнака з перев’язаними руками і тільки зітхає:
- Звати хоч як?
Юнак шмигає носом і відповідає:
- Ніл Хаггеті.
7
М’юзік: Тема Шира (кф "Властелин Колец")
Не найкращий час для змін.
Магістратура і диплом випили у Драко крові стільки, що ні одному вампіру й не присниться в найстрашнішому сні. Драко мало спить, їсть на ходу і те, що підвернеться під руку — а підвертається або якась несвіжа, або просто умовно їстівна гидота, що поривається вилетіти назад, він уже кілька разів сварився з Поттером, щоб той не влаштовував у холодильнику срач. Через поганий сон і загальний нервовий стан починає капризувати магія — так, що в університет і на роботу Драко навіть не ризикує являтися і мотається каміном... Хоча це з самого початку було ясно — що диплом у Драко буде червоніше нікуди, а одразу по закінченню університету йому пропонували заміщати одного з завідуючих лабораторіями у “Візард Інтернум”, де Драко тепер працював — після війни в країні лишилось не так-то вже й багато зіллєварів високого рівня: когось вбили, хтось, кого не зачепили під час правління Лорда, вирішив поїхати в більш безпечні краї. Так що про не найкрасивіше “темне минуле” вирішили забути і відкрити обійми талановитому студенту. Та й платили в Інтернумі — не порівняти з аптекою.
Драко навіть думає, що було би непогано зняти і другу частину будинку, а то й викупити його весь — зробити нормальну бібліотеку — особливо після того, як довбаний Поттер випадково проливає каву на “Консервуючі й стабілізуючі чари для субстратів”. Скандал вийшов грандіозний: по-перше, Драко навчений поважати книги, а про яку повагу може йтися, якщо на чужий довідник з розмаху проливають півлітра гарячої коричневої рідини (так і Чари чистоти до книг не можна застосовувати!), а по-друге, Драко настільки виснажився за останні дні, що готовий заавадити будь-кого, хто тільки до нього сунеться.
Але буквально наступного дня після того, як приходить думка про бібліотеку, біля сусіднього ґанку з’являються автофургон і вантажники — хтось все-таки позарився на іншу половину будинку. А ще через день на порозі з’являється вона — їх нова сусідка. До речі, теж заавадити би цю молоду маглівську версію мамці Візлі: сусідки місцеві, ті, що молодші, вешталися тут перші півроку, знайомитись хотіли, надто вже старанно хотіли справити хороше враження на молодих і симпатичних хлопців. Так, що навіть довелось на хвіртку й двері накласти Чари Відторгнення. А ще хочеться заавадитись самому — тому що нова сусідка притягла з собою, очевидно, не знайшовши нічого ліпшого, рибний пиріг. Пиріг, свіжий, ще гарячий, лежить у кошику й пахне. Неймовірно. Божественно. Неперевершено. Так, що Драко почувається паршивим кніззлом, останнім котом зі смітника — за таку смакоту він готовий продати душу, і тим більше — відчинити двері, зобразивши найрадіснішу свою усмішку.
- Будемо знайомі, - привітно шкіриться руда магла, - Дервал Хаггеті.
Літо приходить точно по календарю, невимовно спекотне і таке душне, що вперше за останні кілька років знову ломить скроні й усе пливе перед очима. Не хочеться ні на роботу, ні в парк, хочеться лежати десь, де працюють Чари Охолодження, а вдома Поттер знову забув їх поновити, сволота, у Драко ж у відповідь на спробу чарування вийшла глиба льоду розміром з голову коня, що гепнула на стіл...
Одного разу Драко стає погано біля будинку — щоб не впасти, він сідає прямо на землю в саду. Поруч безцеремонно падає руда Дервал, що гуляє тут же, і простягає пластикову пляшку з незрозумілою мутною сумішшю.
- Домашній лимонад. Правда, я вже відпивала, але я не заразна.
“Докотився, - думає Драко, - бачив би батько, як сиджу під кущами з малознайомою маглою і навіть п’ю з нею з однієї пляшки...”
Але навіть якби тут опинився Люціус Мелфой з Авадою напоготові, Драко не зміг би відірватися від напою — простої води з лимоном, м’ятою, цукром і дрібними острівками льоду... Тому що будь ця Хаггеті тричі маглою, але її їжа змушує Драко втрачати розум і волю. Плювати на все — Драко сидить у тіні серед троянд, п’є кислуватий лимонад і щасливий від такої дрібниці.
- Лайно погода, - зітхає Дервал, - думала, мене одну так мотає, але я ж — вагітна, тут все зрозуміло...
- А я зовсім запрацювався з дипломним проектом, - одними губами відповідає Драко. По ногах знову повільно розповзається непритомна легкість. Незважаючи на яку, він піднімається і, не прощаючись, бреде в дім. А хвилину по тому з вікна вилітає сова з листом, в якому всього три слова: “Грейнджер, треба поговорити”.
М’юзік: Канцлер Ги — For M.C.
Того дня, другого травня, коли закінчується Третя війна, Драко вирішує, що норму по усіляким проханням, які в нього є до Мерліна, Всевишнього або як там його ще, він перевиконав на роки вперед. І тому — старається тепер не випробовувати долю. Нічим — ні проханнями, ні своєю з самого початку приреченою невзаємною закоханістю.
Але одна справа — вирішити, що пора з цим зав’язувати, а інша — відмовитись від пропозиції повернутися в школу, “тому що минулого року навчанням тут навіть не пахло”... Ну, Поттер же герой тепер, а героям школи не потрібні — їм скрізь раді й так. А потім — побачити за грифіндорським столом знайому потилицю і подумати, що збулось одне з найнереальніших його прохань: минулого року не було. Усе повернулось на свої місця.
Драко намагається не випробовувати долю даремно, але тоді доля сама починає підкидати подарунок за подарунком. Спільні уроки для Слизерину й Грифіндору траплялися і раніше, але тепер, на восьмому курсі, уроки спільні всі. Спільна вітальня й спільна спальня — та знущаються тут над Драко, чи що?
Драко намагається без необхідності ні з ким не розмовляти, окрім, певно, Забіні — щоб першого ж дня не сталося ніяких неприємностей, вони домовляються, що спатимуть по черзі — представникам переможеної сторони просто необхідно триматися разом, щоб переможна сторона випадково нікого не добила — ні морально, ні фізично. А ще він сподівається, що перманентне недосипання буде глушити всі інші бажання.
Але з першого ж вечора все йде шкереберть: Поттер раптово вибирається зі свого ліжка, щоб забратися на підвіконня і сісти поруч. Поттер не намагається грубіянити чи нарватися, він просто говорить. Як з давнім знайомим.
Драко навіть не завжди вловлює, про що саме говорить Поттер того вечора, більше прислухається до того, як це — сидіти з ним поруч, чи то на відстані витягнутої руки, чи то не зовсім підібраної ноги. Так, щоб прошибало жаром від кожного необережного доторку...
Це тільки на коротку секунду — жар. А потім — рівне тепло, яке розповзається по всьому тілу й плутає думки, роблячи їх повільними й лінивими, - Драко знову втомлений останніми днями: суд над батьком був тиждень тому, і тепер, у Ґоґвортсі, усе починається заново, Драко починає “відпускати”. І неочікувано для себе Драко засинає.
Вдень Драко чудово розуміє неправильність всього, що відбувається, нагадує собі, що не повинен допускати таких речей. Батьку не довелось би відправлятися в Азкабан, штрафів і обмежень у якості покарання він отримав сповна, тепер Драко повинен зробити все, щоб очистити ім’я родини. Але нічні розмови до цього явно не мають жодного стосунку.
Тим більше не стосується цього й те, що хоч коц на вікно притягається найзручніший і навіть береться подушка — апартаменти восьмого курсу знаходяться у вежі, і жодні чари не рятують від протягів — Драко сидить на вікні обов’язково босим. Це нечесно навіть стосовно себе, адже щоб не було потім гірше, не варто давати собі якусь надію, але тут і зараз інакше не виходить, і Драко щоразу випрошує: хорошу довгу розмову - своїм приходом на віконце, холодним колінцем — ласкавий доторк чужої долоні...
“Це просто ніч так діє!” - пояснює собі він. Вдень — уроки, гул в голові від легкого, але постійного недосипання й очікування вечора, а вночі — голоси на вікні, напіввипрохана турбота й ласка і думка, що, певно, невимовно добре засинати на плечі грифіндорця.
І Драко радісно береже їхню спільну таємницю, про яку намагається думати коротко: “Нічого особливого!” Тільки серце якось надто вже боляче тьохкає, коли бачить поруч з Поттером красиву й дорослу малу Візлі.
І, безсумнівно, саме необхідність обілити ім’я родини й лист від батька, у якому той просить придивитися уважніше до молодшої Грінграсс, змушують Драко усміхатися буквально крізь зуби:
- Асторіє, не хочеш прогулятися до Хогсміту на вихідних?
Асторія Грінграсс з шостого курсу Слизерину стала однією з фанаток Драко ледве чи не з першого року — справно присилає листівки до всіх свят, завжди намагається пригостити солодощами, присланими з дому, мимрити при зустрічі не починає, але червоніє до коренів безколірного волосся, а коли на четвертому курсі Драко йде на Різдвяний бал з Паркінсон, то зроняє кілька сльозинок. У неї, в Асторії, лялькове обличчя, величезні блакитні очі й світле, просто безколірне волосся — вона вся схожа на дорогу фарфорову ляльку, така мініатюрна й бездоганна. А усмішка — так зовсім картинна:
- О, Драко, я з задоволенням! Як ти думаєш: о дев’ятій — це не надто рано?
А Драко думає про зелені очі під пухнастими дівчачими віями, про дрібне ластовиння, що пробивається крізь смагляву похідну засмагу, про жилку на зап’ясті і жорстких, ніби виточених з дерева, гарячих долонях.
- Ну чому ж - чудовий час!
8
М’юзік: Костя Егоров — Посвящение.
До першого вересня Джеймі живе у Ґоґвортсі в гостьовій кімнаті. У нього навіть є посада — помічник викладача, хоч насправді він допомагає виключно з ремонтом школи.
У перший же вечір директор Макґонаґел відправляє його до шпиталю — щоб привести до ладу руки, а заодно, як смутно здогадується Джеймі, щоб переконатися, що під пов’язками чи чарами не ховається чорна мітка з черепом і змією — така, яка, напівстерта й нежива, була на руці діда і силует якої спотворював руку та. Шкільна медсестра змушує порізи й синці зажити зовсім і жаліється, що шрами, все-таки лишаться — вчасно не звернувся за кваліфікованою допомогою, та й більшість порізів були й отруєними... А про ногу — зітхає:
- Кісткоріст перші кілька діб треба пити. Тепер тільки чекати, поки тріщина зростеться повністю.
“Ех, нічого ж собі! Пограв у футбол, блін!”
- Нічого, звикну.
Певно, це ключове слово для того дня і всіх наступних — хоч трохи звикнути. Хоч трохи звикнути до того, що дому й родичів у нього немає, немає нікого — тобто, є, всі вони живі, але подумай Джеймі підійти до них і представитися — подумають, що божевільний. У кращому разі. А ще — звикнути відгукатися на ім’я Ніл. От тільки Сон-Без-Сновидінь тепер оселяється на тумбочці біля ліжка: звикнути до всього, що сталося, виявляється дуже непросто.
Вдень Джеймі або проводить час у шкільних теплицях: змінює побите закляттями скло, прибирає сміття й рослини, що загинули, наводить порядок у гербологічних реєстрах, копає і розрихлює землю — більшість рослин потребує виключно ручної праці! - або зайнятий починкою меблів або дрібним ремонтом в самому замку: щось важче дверей, поручнів або віконних рам йому довіряють рідко, але справ вистачає. Джеймі працює допізна, до темряви, їсть на кухні або в себе в кімнаті, вмивається у крихітній ванні при гостьовій — довго тримає втомлену погану ногу під теплою водою, щоб не нила — і вже майже звично закидається “Сном”.
Перед першим вересня директор Макґонаґел вручає йому заробітну плату за два тижні — це все тому, розуміє Джеймі, що в нього навіть зміни білизни немає — паршивці домовики розтринділи! - не те, що мантії чи книг.
- Після сортування ти муситимеш перебратися в факультетську спальню — такі правила.
- Добре, - киває Джеймі, - час на це все одно непотрібний...
Директор раптом спалахує, згадавши, що речей у юнака немає.
- Ти хороший хлопчина, Ніле, - каже вона зовсім не до ладу. - Будь розумником...
На сортуванні дуже шумно. Тому що дітлахів прийшло набагато більше: маглівського роду або просто ті, хто пропустив рік через війну, діти тих, хто від’їжджав перебути важкі часи закордон. Так що Джеймі майже губиться на загальному тлі.
Певно, незручно йому тільки тоді, коли доводиться самому, шпалі такій, іти до табурету з капелюхом.
- Будь ласка, відправте мене в Гафелпаф! - думає Джеймі якомога чіткіше.
- Мені здається, чи ми вже десь зустрічались з вами, юначе?
- Будь ласка, відправте в Гафелпаф.
- Гммм, треба ж... Знайомий незнайомець. А що ж тебе не на Рейвеклов, хлопче?
- Не треба, я ж прийду туди потім... певно... можливо...
- Ну, хай буде по-твоєму. Будь розумником, як тебе там — Джеймс? Гафелпаф!
Усім весело. Усім і так зрозуміло, що довготелесий і незграбний, але міцний Ніл Хаггеті тільки туди потрапити і міг.
М’юзік: Сурина Ребекка — Vie d`amour.
Певно, одна з головних рис характеру Грейнджер — це горіти ідеями.
Драко майже одразу почав шкодувати, що відправив сову саме їй, але Герміона вчепилась у нього намертво, ніби тер’єр у лисицю, і не заспокоїлась, поки не витрясла всю правду про його підозри, а замість того, щоб посміятися, ледве не на буксирі потягла до Мунґа. Вона ж, здавши Драко цілителям з рук на руки, за той час, поки від хизувався перед лікаркою зі спущеними штанями й відповідав на сороміцькі й дурні питання, встигла метнутися в архів.
Потім вони вдвох сиділи навпроти лікарні у маленькому кафе, де Драко за обидві щоки уплітав салат з тунцем і креветками.
- Ну що, Мелфою, справи твої не те, щоб гівняно, але цілковита градація між “хріново” й “охрініти”. Я тут зробила виписки, статистику деяку підняла... Випадок рідкісний, але не унікальний — навіть якщо враховувати те, що чарами чи настійками ви не користувались: тут в одній монографії були розібрані випадки за останні чотириста років, йдеться про ідеальну магічну сумісність коханців — таку ідеальну, що магія забезпечує продовженням їхній союз. До речі, там серед інших був наведений випадок чоловічої вагітності когось з роду Блеків, так що у тебе з самого початку була генетична схильність... З настійками своїми попрощайся найближчим часом, у всякому випадку, з практикою, являтися не смій, вітаміни їж, а ліки — тільки ті, що лікар пропише, без самодіяльності, чарувати також без крайньої необхідності не пробуй, щоб не підірвати весь будинок. Статистика, до речі, не надто обнадійлива: навіть при правильному догляді вірогідність процентів сорок, що дитина не виживе, і ще процентів двадцять — що в тебе також... гм... почнуться неприємності. І твої проблеми з тиском мені зовсім не подобаються.
- Мені вони також не подобаються, повір. Ти не будеш свої креветки? Тоді давай сюди. Ну, якої ще хуйні мені чекати тепер?
Драко почувається безмежно втомленим, ніби з самого ранку й до обіду встиг прожити ціле життя.
- А взагалі — вітаю. Як себе почуваєш?
- Ніби мене відтрахали добряче, от як.
- Ну, відтрахали тебе кілька місяців тому — це точно.
- Іди ти... По-дурному якось виходить — Поттер приповзає ввечері, а я його зустрічаю зі словами: “Любий, у нас буде маленький!” Не вистачає тільки бігудів і рожевих капів для картини загального триндєца.
- Мені поговорити з Гаррі? - нареготавшись, озвучує Герміона прохання, яке Драко сам ніколи не вимовив би вголос.
- Поговори-поговори...
Це страшніше, ніж здається.
З роботи Драко відпросився ще зранку, і тепер думав, що не дарма, все одно нічого путнього у нього би не вийшло: час до вечора повзе повільно, але абсолютно все валиться з рук і в лабораторії все у кращому разі обійшлось би горою битого скла і викинутими на вітер реактивами... ах, так, у лабораторію ж тепер не можна. Шкода. Стільки зроблено — і все мантикорі під хвіст. Грейнджер також нервує. Витягає сигарети — після війни у них майже у всіх з’явилась звичка до нікотину, і Грейнджер усе ніяк не могла її позбутися, - клацає запальничкою, чортихається і ховає все назад.
- Іди в саду погуляй, - нарешті каже вона.
У саду Драко валяється на траві під деревом — спочатку намагається читати книгу, потім просто дивиться крізь листя на прозоро-чисте небо... а потім засинає.
І прокидається від голосу Гаррі:
- Мелфою, ти геть ошизів?
Аврор Поттер у своїй форменній мантії нависає над Драко, ніби хижак над жертвою.
- Що ти надумав?!
- Уже нічого.
Між ключицями розливається крижаний м’ячик, а руки й ноги стають немічними й м’якими, ніби ватними, без усіляких проклять і заклять. Уже зовсім вечір, сонця не видно, і небо тепер мутно-жовте, а обличчя Поттера майже не розібрати, нічого не розібрати...
- Ммммені говорили, що взагалі є спеціальні настійки або закляття, але на чоловіках їх використовувати не можна — смерть батька...
- Мля, яка смерть? Ти що несеш? Я питаю, ти не ошизів — валятися на холодній землі? Ей, ти чого?! Ти що, думав, що я погоню тебе в абортарій? Тьху, ну ти й дурень! Ідіот ти... Драко, ну досить вже, пішли додому... Герм мені все розповіла. Це ж класно! Ти не уявляєш, я завжди хотів, щоб сім’я, ще коли шмаркачем у родичів-уродичів під сходами жив, думав, щоб був хтось... Тобто, з тобою — це все одно краще за все, і можна пережити, у мене похресник є...
Він ловить Драко за руки, цілує мокре обличчя і тягне його додому.
- Я завжди знав, що мені від тебе можна чекати тільки неприємностей. Але помилявся — виявляється, ще й дітей... Ти смердиш вогневіскі, як похмільний огр, ти в курсі?
Немає коментарів:
Дописати коментар