Оригінал: http://www.fanfics.ru/index.php?section=3&id=1083
Перекладач Ochi.koloru.neba
Редактор vidma
Дозвіл на переклад - отримано.
Пейрінг: Новий жіночий персонаж, Скорпіус Мелфой, Розі Візлі, Джеймс Поттер-молодший, Албус Северус Поттер, Х’юго Візлі
Рейтинг: R
Жанр: Romance/Angst/AU
Розмір: Міді
Статус: Завершений
Саммарі: Втомилась від реалових оріджів, вирішила розважитись. Вкрала все, що погано лежало, склеїла рожевими шмарклями. Що виросло, те виросло. Це не АУ. Це не ООС. Це повний ...здець. Що — канон? Де канон? Який канон? Ах, канон... Фтопку канон! Увага — тапки й помідори ловлю на льоту й запускаю назад. Так що краще пробуйте Авадою. Покоління некст. Чорт зна’ що і збоку Мелфой.
Попередження: мат
Від перекладача - Цю річ просто необіхдно читати. Усім. Навіть тим, хто далекий від фандому, книг про Гаррі Поттера чи книг назагал. Я обіцяю - Ви не пошкодуєте.
Її звали Санні.
Точніше, звали її Саманта Вінкль, але про це не завжди згадували навіть викладачі.
Вона вчилась у Гафелпафі.
Точніше, “вчилась” - голосно сказано. Скажемо відверто, була присутня на уроках меблями. Чарувала Санні доволі посередньо, їй ставили "Задовільно" із жалю.
Та й що вона могла викликати, окрім жалю? Обличчя ніби й не страшненьке, але якесь кривувате, недбале, наче чорнетка. Невизначено-сірого кольору волосся, підстрижене “під хлопчика”, навіть не підстрижене — неакуратно обрізане, ніби вона стриглась сама і без дзеркала. Ніби й не худа, але якась нескладна й незграбна, складалось враження, ніби вона колись переламала усі кістки, й вони неправильно зрослися.
Як згадує більшість моїх однокурсників, до п’ятого курсу її майже ніхто не пам’ятав, ніби її й не існувало. А на п’ятому курсі в Ґоґвортсі вибухнула бомба, і звали її — Санні.
***
Я ледве не спізнився на потяг. А все це матінка з її абсолютно непритаманним для чистокровної леді інстинктом квочки: “Милий, не їж багато солодкого в школі!”, “Рідний, ти обов’язково повинен поснідати!”, “Зачекайте, я, здається, забула свою улюблену брошку!”. От якби ми зачекали, я би точно спізнився. І як її тільки батько терпить?..
У двері Ґоґвортс-експресу я влетів, мов на мітлі. Ледве перевівши подих від швидкого бігу й злості, смикнув двері найближчого купе... воно виявилось порожнім. Дивно. Зазвичай, запіздинцям (чи запіздунам?) доводилось прочісувати вагони в пошуках не те, що купе — вільного місця! Яка приємна дивина!
Насолоджувався тишею я недовго. Віддихався, повитріщався у вікно, подумав про вічне, а саме — про не з'їдений вранці сніданок, від якого би зараз не відмовився. І весь час несвідомо чекав, що відчиняться двері, і зграя нахабних грифіндорців (простодушних гафелпафців, зосереджених рейвенкловців — потрібне підкреслити) ввалиться до купе з криком: “Вільні місця! Фас!” Чекав — але цього не відбувалося. Та й взагалі нічого не відбувалося. Такі звичні для пасажирського вагону звуки — кроки в коридорі, звуки скринь, яких перетягуються з одного купе в інше, сміх, розмови — були відсутні, ніби у всьому вагоні я був один.
Я здригнувся. Не те, щоб мені стало страшно, але трохи незатишно й неспокійно я себе почував.
- Дурня! - голосно сказав я собі.
Власний голос моторошно прозвучав у пустому купе. Підкоряючись бажанню розвіяти цю неприродну самотність, я вийшов у коридор і відчинив двері сусіднього купе.
Нікого.
Я сплю?
Наступні двері. Пусто.
Я нервово хіхікнув.
Ще одні двері, і ще...
Та що за дурня?!
У вагоні не було ні душі.
Готовий повірити у що завгодно, від чийогось ідіотського жарту до чергового воскресіння Волдеморта, я кинувся у сусідній вагон...
- We`re happy family!
We`re happy family!
we`re happy family!
Me, mom and daddy! - обвалився на мене злагоджений рев з відчинених дверей міжвагонних дверей. На секунду я втратив слух, а коли побачив, що відбувається у вагоні, у мене зник ще й голос.
Біля одного з купе юрмилися учні від найменших до найстарших, ледь не залазячи одне одному на спини, і цей загальний хор чотирьох факультетів натхненно горланив незнайому мені пісню.
Я збожеволів?
Як мене втягнули у цей захоплений натовп, як у мене в руках опинилась пляшка маслопива, я й сам не надто зрозумів. А коли після нелегкої боротьби все-таки протиснувся вперед, я не повірив своїм очам: епіцентром усього цього безладу була... Санні!
Все така ж неладно скроєна, безглуздо зшита. У маглівському одязі, з гітарою в руках. У мене не лишилось сумнівів — це все якийсь дикий сон. У реальності такого театру абсурду статися не може просто тому, що це не може трапитися ніколи!
А гафелпафське опудало підвело на мене очі й усміхнулось, як довгожданому ліпшому другові.
...Що відбувається? Звідки ця нестримна радість, що пташкою-колібрі б’ється в мене в грудях? Гаряча хвиля шаленого щастя накриває мене з головою, і хочеться танцювати, стрибати до стелі, кружляти, сміятися... Мені здається, зараз я можу навіть літати — без будь-якої мітли, на крилах свого захвату! І на обличчі моєму розпливається усмішка від вуха до вуха, і я підхоплюю разом з усіма:
- We`re happy family!
we`re happy family!
We`re happy family!
Me, mom and daddy!
А потім була кінцева зупинка, Санні зачохлила гітару, і марево розвіялось. Ніби хтось вимкнув світло. Усі ми, хто зібрались у цьому купе, ніби метелики біля лампи, розгублено дивилися одне на одного. Кокетлива слизеринка сповзає з колін семикурсника-грифіндорця, презирливо кривлячи губи. Два серйозних рейвенкловці здивовано дивляться на пляшки з-під маслопива: “Ми що, також пили?”... У мене під ребрами тягуча туга, і мені хочеться вити так само, як всього кілька хвилин тому хотілося сміятися.
***
Навчання звалилось на нас сніговою лавиною з перших же днів вересня, і я не особливо роздумував над випадком у Ґоґвортс-експресі. Подробиці внутрішнього життя інших факультетів абсолютно мене не цікавили. Звична гризня з Грифіндором, форпости якого захищали двоє Поттерів і ціла ватага Візлі, почала втомлювати: сутички набули буденного характеру, нових тем для образ не з’являлось, а “чистота крові”, “хто розумніший”, “хто сильніший” і “хто швидший у квідичі” давно вичерпали себе. Ми сварились швидше за інерцією, для підтримки традиції, так би мовити. Влаштовувати одне одному підлості було зовсім вже лінь.
Скоро я почав помічати, що з Гафелпафом відбувається щось дивне. Вони і раніше не особливо запарювались особистими й світовими проблемами, а тепер же у них зовсім зірвало дах. От взяти хоча б те, що вони постійно усміхались. Всі. Без виключень. Завжди. Певно, навіть уві сні. А вже коли вони збирались разом у Великій Залі, регіт і крик від них стояв такий, що рев трибун на матчі “Гармат з Чадлі” можна вважати шепотом.
Кількість витівок “Made in Hufflpuff” зростала з кожним днем. У такому ж неймовірному темпі танули їхні бали. Викладачі хапались за голови: втримати неконтрольований Гафелпаф було просто неможливо. Складалось враження, що весь факультет знаходився під дією якогось невідомого закляття. Його можна було б назвати, до прикладу, “Пофігісімус”...
- “Всіхзадовбаціус”, - виправила мене Аманда Забіні, коли я озвучив свою версію одного разу під час сніданку.
- “Одурініус” тричі й масове розрідження мозку, - похмуро вимовила її сестра-близнючка Алісія, споглядаючи, як божевільні гафелпафці вибудовують на столі піраміду із кубків з гарбузовим соком.
Сьомий поверх, восьмий... Незграбно видершись на стіл, Санні ставить свій кубок, починаючи дев’ятий ряд піраміди, і... О так!!! Трохи нахилившись, вежа на секунду завмирає, а потім стрімко обвалюється. Регіт, шум, крики, калюжі гарбузового соку, декан Гафелпафу Ханна Лонгботом, що завмерла з роззявленим ротом, і щасливий сміх її підопічних, з голови до ніг заляпаних соком.
- П’ятдесят балів з Гафелпафу, - рівно проговорила Макґонаґел, піднімаючись з-за учительського столу. - Усьому факультету відпрацювання у Великій залі. Без застосування магії. Негайно.
Лонгботом нагородила своїх учнів злим поглядом і ринулась вслід за директором. Точно — буде випрошувати помилування для борсучат...
А Санні, яку, як на мене, за таку підставу потрібно було порізати у дрібний фарш і згодувати Гігантському кальмарові, сидить на столі у калюжі соку, схожа на величезного коника-стрибунця, і щасливо всміхається:
- Народ, тут ще трохи соку лишилось, хтось хоче?
Народ радісно регоче у відповідь і стягає Санні зі столу.
А через півгодини нам пощастило спостерігати винуватців обіднього інциденту, які рівною колоною крокували до Великої зали. Маршируючи, вони трусили в повітрі швабрами, ніби прапорами, і під гуркіт відер дружно співали: “We are warriors, warriors of the world!”
Точно, борсуки збожеволіли повним складом.
***
Поганий настрій — не найкращий товариш для вільного часу. Але в той вечір я вибрав саме його. Мене мучила глуха, безпричинна туга.
Можливо, я тужив за тими часами, про які так яскраво розповідав батько: коли Слизерин був блискучим зібранням благородних магічних родів, еліти чарівницього суспільства... Коли Зміїний факультет знаменував благородство й могутність, осередок чарівної аристократії... Жалюгідна купка вигнанців, нащадків колись поважних, а тепер обмежених у правах і збанкрутілих сімей, діти Смертежерів, в чию сторону й плюнути огидно — ось хто ми тепер. У нас немає нічого, окрім голосних титулів, чистої крові й одержимості повернути минулу велич наших родин.
Слава, влада, гроші, повага — це все дано належить іншим. Юрбі Поттерів, одне прізвище яких викликає благоговіння. Натовпу Візлі, перед якими кланяються і яким лестять, хіба що на колінах не повзають. А ми... а нам лишається тільки презирство.
Я ображено знизав плечима. Думки стрибнули в інше русло.
Герої війни, грифіндорське тріо... Тепер уже дует. Рон Візлі загинув чотири роки тому — з аврорами таке трапляється. Його люба дружина поплакала, повбивалась трошки, змінила прізвище на дівоче і заявилась у Ґоґвортс викладати Трансфігурацію. Поклавши руку на слизеринський герб, викладає добре... Та що там, чудово викладає! І, до речі, світ ще не бачив такого уїдливого декана Грифіндору. Батько каже, що інколи професор Грейнджер так нагадує його покійного хрещеного, що він готовий повірити у переселення душ. Правда, коли я вдавано безтурботним тоном розповів йому шкільну чутку про те, що у професора Грейнджер був роман зі Северусом Снейпом, батько аж надто різко попросив не говорити дурниць.
Ну й Гаррі Поттер... якого-ніяким-ломом-не-проломиш. Здавалось би, після розлучення з дружиною, що було підкріплене тисячею і одним скандалом, і не менш голосного звільнення з посту начальника Аврорату він повинен був потонути в морі загального розчарування і, як наслідок, презирства. Волдеморта з два! Вийшов з двотижневого запою, поголився, начепив чисту мантію — і подався до Ґоґвортсу, зализувати рани під крилом своєї бойової подруги і у вільний час викладати Захист від Темних Мистецтв. В тому то і справа, що у вільний час. Те, що Герой війни, Кавалер Ордену Мерліна першого ступеню, тисячу-разів-заслужений-і-вічноживий аврор — гіркий п’яничка, ні для кого не було таємницею. Скільки разів професор Грейнджер заміняла його на заняттях (до речі, Захист їй також вдавався пречудово), а він з’являвся на вечері з червоними очима і тремтячими руками, блідий, пом’ятий, з винуватим виглядом вислуховував люте шипіння Грейнджер, і ховав погляд від мовчазного осудження професорів і учнів. Обидва його сини не знали, куди подіти очі зі сорому... а наступного дня його знову замінювала декан Грифіндору. Ідеальна, красива, холодно-спокійна Герміона Грейнджер, колишня Візлі. Так і чую її льодяний хрипкий голос: “Ти втрачаєш обличчя, Гаррі...”
- Ти втрачаєш обличчя, Гаррі...
Я потрусив головою. Слухові галюцинації прийшли, ласкаво просимо?
- Ну що мені з тобою робити? Якщо завтра знову не з’явишся на урок — я тебе звільню, клянусь Мерліновими трусами!
Опа... Про вовка промовка, а вовк — і в хату... У роздумах не помітив, як дійшов до Астрономічної вежі, а там Грейнджер вичитує Поттера за п’янку. Картина маслом. Усе життя мріяв. Як би тепер не спалитися. Поттер-то сп'яну може й промахнутися, а ось Грейнджер — ніколи в житті, розмаже по стіні тонким шаром, ніхто потім не віддере.
- Гаррі, я серйозно. Більше я не можу тебе прикривати. Мінерва мене перетворить у мишу й з’їсть заживо, якщо ти не кинеш пити.
- Кину не раніше, ніж ти.
Два рази опа! Грізна професор Грейнджер — алкоголічка?!
- Я, на відміну від деяких, уроки не прогулюю і на дітей перегаром не дихаю! І руки в мене не тремтять.
- Я що, винний, що мене антипохмільне не бере?
- Звісно. У тебе ж вже замість крові вогневіскі. Яке вже тут антипохмільне...
- Добре. Можеш вважати, я зрозумів. Давай... за упокій, чи що...
Зітхання.
- Давай...
Тихий дзенькіт.
Чітко чую шурхіт власного плавно від’їжджаючого даху. Професор Захисту Гаррі Поттер і декан Грифіндору, професор Трансфігурації Герміона Грейнджер напиваються на Астрономічній вежі. Я сплю?
- Невже все це — наш приз за перемогу у війні?
- Гаррі, не починай. І без тебе тяжко...
- Сумуєш за ним?
Це він про Рона Візлі? Ага, звісно, сумує вона. На неї без трему не поглянеш — заморожена, як бурулька.
- Ох, Гаррі...
- А за Роном?
Три рази опа. Ні, я відмовляюсь хоч щось розуміти.
Грейнджер красномовно мовчить.
- Зрозуміло, - зітхає Поттер. - Наливай.
Звалювати. Терміново звалювати. П’яні герої війни... брррр... чому ніхто не придумав заклинання злиття зі стінами? От би знадобилось.
- Що Джині?
- Не згадуй на даремно. Поняття не маю. Перед дітьми не з’являється, і слава Моргані. Від такої мамці чого завгодно можна очікувати...
- Ти також не фея Драже.
- Я, у всякому разі, не залишаю доньку, якій тільки-тільки рочок виповнився, одну на ніч!!!
Здивований видих:
- Гаррі...
- Що — Гаррі?! Повертаюсь з операції, вже давно за північ, Лілі одна вдома в істериці б’ється... Я ледве зі страху не помер — а раптом щось сталося? А Джині, бачите, до подруги пішла в гості! Засосів на шиї їй тоді, схоже на те, також подруга наставила...
Мерлін...
- Мерлін...
- Мовчи й наливай.
- Мовчу. Наливаю.
Кашель. Здавлене сопіння:
- Погано пішла...
Підібравши поли мантії, аби не спіткнутися ненароком, я дрібними кроками рушив геть, молячись, щоб викладачі не засікли мене на відкритому повороті сходів. Хоча, не помітили ж, коли я йшов сюди, значить, шанси є. Але все-таки не стримався і поглянув нагору, на майданчик Астрономічної вежі.
Вони сидять на холодній підлозі. Забились у куток, притулились одне до одного, як затравлені звірі у лігвищі. Через широкі мантії вони здаються однією великою безформною купою, над якою біліють два обличчя. Тьмяне світло палички, втиснутої у щілину між древніми каменями підлоги. Напівпорожня пляшка вогневіскі блимає ялинковою прикрасою. Дві фігури, що вже майже зрослись, одна тінь на стіні. Зламані, втомлені, знесилені, чіпляються один за одного, намагаючись зберегти жалюгідні крихти тепла, і глушать алкоголем біль скалічених душ... Герої війни. Живі легенди.
На душі тяжко. Обережно спускаючись вниз, чую за спиною:
- До речі, передай Ханні, щоб втихомирила свою ненормальну Вінкль.
- А що таке?
- Борсуки зовсім здуріли. Буває, що в людини не всі вдома, а тут наступна стадія — всі пішли. Ти хіба не чула? Вони вчора на практичному занятті виявили, що Ступефаями можна рухати предмети, і весь урок грали в квача. Стільцями. Половина рейвенкловців у лікарняному крилі, а цим землерийкам хоч би що.
- А ти-то на уроці для чого?
- А як ти думаєш, можна піднятися з підлоги, коли на головою тридцять придурків Ступефаями кидаються? Про летючі стільці я взагалі мовчу.
До слизеринської вітальні я вже біг, ніби хтось мене в зад підганяв. У спальні, віддихавшись, зрозумів одне: я більше ніколи не зможу назвати Поттера “синьою пикою”, а Грейнджер - “бруднокровною вискочкою”.
А це значить, треба думати, чим тепер діставати Розі Візлі й Джеймса Поттера.
***
Одного сонячного недільного грудневого ранку стало зрозуміло: гафелпафська зараза перекинулась на Грифіндор. Ті нечисленні кішки, що спустилися на сніданок, виглядали дуже пошарпано й патологічно радісно. “Санні”, “От так гульнули!”, “Фантастика!”, і знову “Санні” - долітало до нашого столу. Борсуки, яких на сніданок прийшло ще менше, відповідали тріумфально: “Ми ж казали!” й “А ви не вірили!”
Зіткнувшись з нерозлучною четвіркою — двоє Візлі і двоє Поттерів, нічний кошмар Северуса Снейпа! - я зверхньо пробурчав щось про загальне отупіння і зникнення залишків бруднокровного мозку. Геройські нащадки перезирнулись, перемигнулись — і розреготались, мов табун коней.
- Ох, я ж забув, вас же не запросили до Санні, лорде Мелфою! - реготав Джеймс.
- Бідненький, у них же там нудьга в тих підземеллях! - фиркнула Розі.
- Але ж самі подумайте, що йому робити в Санні? - Х’ю Візлі з усіх сил намагався зберігати традиційну глибокодумну фізіономію. - Круті слизеринські хлопці не танцюють... їм навіть ходити важко!
- О так! - аж зігнувся Ал. - Від такої пики пиво — і те скисне!
Я не встиг відкрити рота, аби відпустити достойну відповідь, коли з-за повороту з’явилась Санні на чолі натовпу борсуків. Сяючи, мов новенький галеон, вона заверещала:
- Народ, ну де ви там? Давайте скоріш, Форвік усе вже придумав!
Форвік? Староста Рейвенкло?
Розі Візлі переможно всміхається і спішить за своїми божевільними родичами до борсучого натовпу. Зі секундного ступору мене виводить голос Санні:
- Скорпі, ти з нами?
Презирливо піднімаю брову. Якщо у мене виходить хоч вполовину так, як у батька, вони всі повинні убитися об стіну. Судячи з того, що реготливе стадо ніяк не реагує, виходить не дуже. Ну, можливо, хоч піти так само ефектно, як батько, мені вдалося.
***
За обідом вислухав зневажливу розповідь про те, як Гафелпаф, Грифіндор і Рейвенкло влаштували на засніженому шкільному подвір’ї битву сніговиків. Борсуки (точніше, одна божевільна борсучиха, не будемо показувати пальцем, але це Санні) згенерувала ідею, кішки наліпили сніжних монстрів, а рейвекловці всю ніч з суботи на неділю винаходили закляття, за допомогою якого можна було би цими монстрами керувати.
Пропав Рейвенкло. Хто казав, що вони найрозумніші й найрозважливіші?
Найрозумніші — це ми, тобто, Слизерин. У всякому разі, серед наших проявів шаленого гафелпафського вірусу поки не помітив.
***
Огидний запах сигаретного диму я відчув здалеку. Цікаво, який дурень додумався курити в шкільному коридорі? У світлі останніх подій я був готовий побачити з сигаретою навіть взірцевого рейвенкловського старосту. Тому, впізнавши Санні, навіть не здивувався.
На язику вже вертілось щось уїдливо-знущальне, коли вона повернулась до мене й усміхнулась — точнісінько як тоді в поїзді. У порівнянні з цією сяючою і радісною усмішкою на мить потьмяніло полум’я факелів, що освітлюють коридор.
- Привіт, Скорпі!
Я навіть розізлитися не встиг на таку фамільярність. Санні вимовила моє скорочене ім’я так природно, ніби ми були друзями дитинства.
- Не боїшся, що застукають? - замість привітання спитав я.
- Ні, - безтурботно кинула Санні й глибоко затягнулась, по-піжонськи випускаючи дим через ніздрі.
- Спіймають — відрахують.
- Ну й що?
Я отетерів.
- Як це “ну й що”?!
- Та ось так, - Санні спустила ноги з підвіконня й всілася до мене обличчям. - Що такого станеться, якщо мене відрахують? Сонце загасне? Небо впаде на землю? Воскресне Темний Лорд?
- Та кому ти треба без освіти?
Мерліне, що я несу? Моя фраза прозвучала, як настанова взірцевого батька неслухняній дитині.
- Салазар з тобою, Скорпі! - розсміялась Санні. - Невже ти віриш у цю дурню? Освіта... Життя... Не став між ними знак рівності. Освіта буде в тебе в дипломі, а життя — воно ось тут...
Санні приклала руку до лівої сторони грудей, і по її радісному обличчю пробігла легка тінь. Чи мені здалось?
Дівчисько загасило недопалок і сховало його в кишеню.
- У каміні спалю, - пояснила вона, зістрибуючи з підвіконня, і знову всміхнулась: - Життя надто коротке, аби витрачати його на те, що треба, мусиш і прийнято. Таке коротке, що ми можемо дозволити собі прожити його так, як нам хочеться, а не так, як вимагають інші.
Слухати такі слова від ровесниці було дико. Але я чомусь не сумнівався — Санні знає, про що говорить. Хто може похвалитись тим, що за п’ятнадцять хвилин двічі увігнав у ступор Скорпіуса Мелфоя? Знайомтесь: божевільна бруднокровка Санні з Гафелпафу.
- Добре, щось загрузила я тебе, - Санні панібратськи штурхонула мене в плече.
Від несподіванки я відхилився вбік, а Санні поглянула на мене з цікавістю:
- Приходь до нас в суботу. Буде весело.
- Куди - “до нас”?
Санні стенула гострим плечиком:
- У нашу вітальню. Пароль - “Don`t worry, be happy”.
І пішла геть, сховавши руки в кишені мішкуватих джинсів. А я дивився на її сутулу спину й з усіх сил намагався згадати ту дурну пісеньку, яку ми співали в поїзді. Але в голові крутилось єхидне: “Його навіть до Санні не запросили!”
Як же я чекав на ту суботу! Тиждень пролетів у тумані хвилюючої цікавості. Що ж такого відбувається по суботах в борсучій норі, що потім половина студентів ходять, ніби накачані Звеселяючим зіллям? А може, вони насправді чимось таким накачуються?.. Терпіння, повторював я собі, скоро про все дізнаєшся!
Мабуть, ніколи я ще не був таким неуважним. На Настійках ледве не підірвав казан і вперше в житті отримав “Ж”. Навіть ричання тверезого (!) і, як наслідок, злющого на весь світ Поттера, навіть уїдливі зауваження професора Грейнджер (“Містере Мелфою, я й не підозрювала у вас такої збоченої фантазії!”), коли я замість курчати трансфігурував їй з курячої пір’їнки незрозуміле зубате лисе дещо, не вразили мене анітрохи.
У Великій залі я несвідомо шукав очима розтріпану маківку й кривувату сяйливу усмішку, відмахуючись від нав’язливих зауважень однокурсників: “Скорп, ти не захворів?”, “Погано виглядаєш, Скорп!”, “Може, тобі до Помфрі сходити, щось ти сам не свій!”
Від душі реготав, коли почув про те, що на відпрацюванні у Залі нагород вічно незграбна Санні розбила якийсь кубок, а при спробі полагодити його простеньким Репаро у неї чомусь вийшла пляшка вогневіскі. Пляшку Філч вилучив, і, думаю, знайшов їй достойне застосування.
І ось — субота. Щоб втекти від набридливих розпитувань і періодичних пропозицій сходити до Лікарняного крила, я одягнувся тепліше і весь час від обіду до вечері бродив околицями замку. За вечерею ковтав шматки, майже не пережовуючи, і навіть не особливо розбираючи, що я їм. І постійно питав себе — з чого це я так хвилююся? Не на побачення ж іду, врешті-решт...
Довго не міг вирішити, коли іти. Часу Санні не назвала, а я, дурна моя голова, не спитав. Почекав годину після вечері, посидів з книгою біля каміна, а обравши момент, коли у вітальні стало менше народу, підхопив мантію і з якомога незалежнішим виглядом пішов до виходу. Ку отовим зором помітив кілька уважних поглядів, що за мною стежили, і вкотре зрадів з того, що маю репутацію пихатого одинака.
До вітальні Гафелпафу йшов дуже повільно, намагаючись зберігати вираз обличчя “та я тут поруч гуляв”. На щастя, знайомих на шляху мені не трапилось.
Товстий монах зустрів мене сварливо:
- Ще один приперся! Ох уже ця Санні, тягне додому усіляку наволоч, троль її побери! Мало мені було грифіндорських недоумків, так тепер ще й Салазарова шпана шастає! Ходять і ходять, ходять і ходять, не відпочинеш ніяк!
- Ходили і ходити будемо! - відрізав я і назвав пароль.
Не припиняючи буркотіти, портрет від’їхав у бік, я ступив крок за поріг... на обличчя понесло спекотним камінним теплом, у ніс вдарив запах пива, кави і ще чогось копченого.
— Oh mother tell your children
Not to do what I have done, — сидячи на підлозі біля каміна, Санні співала незнайому мені пісню, перебираючи пальцями гітарні струни.
Spend your lives in sin and misery
In the House of the Rising Sun! — меланхолійно підтягували кілька голосів.
Народу було багато. Гафелпаф зібрався, певно, у повному складі. Солідна компанія рейвекловців облюбувала довгий диван біля стіни — сидячи ледь не на головах одне одного, вони неспішно потягували пиво й перемовлялись з дуже глибокодумними фізіономіями. У кріслі біля протилежної стіни сиділа, немов королева, старша Візлі, і тримала пляшку пива, наче царський скіпетр, а її брат й обидва Поттери доберманами розвалились на підлозі біля її ніг. Усі круглі жовті пуфики були зайняті, й більшість народу, в основному хлопці, сиділи на підлозі — якомога ближче до Санні і ящика з пивом.
- And it’s been the ruin of many a poor boy
And God I know I'm one. — Санні завершила пісню і помітила мене: - Скорпі! Ну нарешті! Я вже думала, ти не прийдеш... Проходь, чого стоїш, мов засватаний?
О так, сюди варто було прийти хоча би заради того, щоб побачити розгублені фізіономії Розі й компанії.
- Санні, ти... - від обурення на Х’юго навіть гикавка напала. - Ти... запросила його?!
- Так, а що? - стенула плечима Санні, роблячи ковток з пляшки.
- Здуріла! - зашипіла Розі. - Це Мелфой!
Санні безтурботно розсміялась у відповідь:
- Заспокойся, Розі! Місця для всіх вистачить! Скорпі, ну не стій стовпом, у ногах правди нема, вона в іншому місці, вище! Лови!
Я ледве встиг спіймати пляшку пива, що летіла прямо в мене. Ось так, грифіндорське опудало, ходив і ходитиму!
Санні знову взяла гітару до рук і вдарила по струнам:
- One, Two, Three O’clock, Four O’clock rock,
Five, Six, Seven O’clock, Eight O’clock rock.
Nine, Ten, Eleven O’clock, Twelve O’clock rock…
- We’re gonna rock around the clock tonight! — підхопили всі інші...
А я знову відчув себе в купе Ґоґвортс-експресу...
* * *
Ми розійшлись під ранок. Першими “відвалились” Рейвенкло, заснули на своєму дивані. Борсуки відповзали до своїх спалень поступово — їм добре, вони в себе вдома. Довше за інших протримались грифіндорці, але коли годинник бив четверту ранку, Розі вже мирно сопла, скрутившись калачиком у кріслі, мов велика руда кішка. Молодший Поттер також уже клював носом. Біля каміна з Санні лишились добряче накачаний пивом Джеймс, меланхолійний Х’ю, котрий всю ніч пив лише каву, троє гафелпафських старшокурсників і я. Коли світанок був уже десь геть близько, у вітальні стало холодно, і мені довелось виповзти з свого кутка, який я зайняв ще на початку вечірки, ближче до каміна.
Сидячи тісним колом біля вогню, ми тихо, щоб не розбудити сплячих, розмовляли про якісь дурниці. Про музику, погоду, про те, які породи сов швидше літають, про мітли і квідич, про способи приготування кави, про щось ще... Санні мовчки усміхалась, слухаючи нас, і майже беззвучно перебирала струни.
Мені було тепло й радісно. Тепло від каміна і від присутності Санні. Сонячне, шалено веселе створіння, вона випромінювала невидиме для ока, але відчутне для серця світло. Її світло проганяло ненависть, презирство і біль, очищаючи душу ласкавими доторками чистого щастя. А радісно було від того, що у той вечір у Борсучій вітальні не потрібно було тримати обличчя і марку чистокровної мерзоти . Мабуть, я ще ніколи так не відпочивав від себе.
У якийсь момент ми всі замовкли, дивлячись на вогонь і думаючи кожен про своє. У ту ж мить у потріскування дров уплівся голос Санні:
— In the cold and dark December
As I'm walking through the rain
Sit beside the room all night long,
In the grey December morning
I decided to leave my home…
Took a train to nowhere — far away — far away…
Останній акорд розчинився у нашому диханні.
Санні відклала гітару, залпом допила пиво, що лишалось у пляшці, і, не кажучи і слова, пішла до спальні.
* * *
У неділю я прокинувся з усмішкою. І на резонне запитання: “Ти де був?” відповів цілком безтурботно: “Де я був, там мене вже нема!”
Я усміхався у ванній, вмиваючись, я усміхався, коли спускався на обід, усміхався, коли зловив кілька привітів від присутніх на вчорашній вечірці рейвекловців. Я підхопив гафелпафський вірус. І було чудово! Тому що я взяв у борсучій вітальні свій шматочок камінного тепла і безтурботної свободи. Тому що у мене з’явилось особисте сонце на ім’я Санні.
О ні, я не закохався. Хіба можна закохатися у щастя?
* * *
Я чекав наступної суботи, як не чекав ще нічого і ніколи в житті. Гафелпаф, схоже на те, постановив, що людина, яку Санні запросила на суботні посиденьки, хоч і слизеринський гад, але не кусається, і став дружно зі мною вітатися. Я повертав їм усмішки з усією доступною для мене щирістю. З Рейвенклов установився стабільний нейтралітет. Рідний — три рази ха-ха! - Слизерин шугався від мене, і за моєю спиною побратими і посестри крутили пальцем біля скроні, думаючи, що я не бачу. І плювати я хотів на це з Астрономічної вежі!
А от з кішками стало зовсім вже зле. Після вечора, що ми провели у Санні, вони ніби з ланцюга зірвались. Насмішки й образи “фантастичної четвірки” демонстрували відчайдушну злобу і ненависть, що межує з одержимістю.
Я губився у здогадках — адже всього тиждень тому ми могли абсолютно спокійно пройти повз один одного, не вимовивши і слова. Ігнорував їхні знущання, хоча, бачить Салазар, як мені хотілось деколи порубати Сектумсемпрою усіх чотирьох на дрібне олів’є! Але після суботньої вечірки з Санні у мені щось перемкнулось, щось замкнуло, померло — або, навпаки, з’явилось? Там, біля каміну Жовтої вітальні Гафелпафу, я вперше відчув злагоду зі собою, я вперше відчув себе, без ярмаркового марнотратства аристократичної родини, належності до Зміїного факультету, без маски високородного сноба, що вже зрослась з обличчям, без набридливої необхідності “тримати обличчя”... Мені було добре бути собою вільним, собою спокійним і радісним. Бруднити цей знайдений у самому собі світ брудом обов’язковою і невід’ємною, як і моє прізвище, ненавистю до нащадків грифіндорського Золотого тріо я був не готовий. Невже чари усмішки Санні подіяли на них таким чином? Можливо, вони просто вирішили, що мені не місце під промінням цього Сонця?
Сонце світить для всіх.
* * *
У середу ми були подавлені звісткою з борсучої вітальні: професор Грейнджер зловила Санні за курінням у школі. “Накаркав!” - ледве не плачучи, гнобив я себе. За правилами, Санні повинні виключити, без варіантів. Я одиноко метався шкільними коридорами, що вмить стали холодними і цинічно-байдужими, не в змозі уявити своє життя без її радісного безтурботного світла... Впершись чолом об стіну якогось невідомого мені раніше провулка, я зрозумів: буду валятися у ногах у директора, у Грейнджер, у чорта лисого, аби тільки Санні лишилась у школі. Я, Мелфой, на колінах буду випрошувати для неї прощення, навіть якщо мені до самого Випускного балу доведеться чистити мешти Поттерам і Візлі!
Чистити мешти не довелось. Як з’ясувалось, у той вечір у директора Макґонаґел були делегації ледве не з усієї школи (за виключенням, звісно, моїх дорогих однокурсників) з одним-єдиним проханням... Рейвенклов, користуючись залізною логікою, доводив, що така сувора міра покарання не відповідає важкості проступку Санні. Гафелпаф мовчки витріщався десятками благальних очей. Грифіндор верещав, що так не можна просто тому, що не можна! Моя поява тільки довершила картину. Пробившись до Макґонаґел крізь щільний натовп студентів, я...
Я опустився на коліна.
Тиша.
Збите з пантелику обличчя директора.
- Містере Мелфой, встаньте негайно!
Глухий стук дверей директорського кабінету.
Дурень.
Думав, що моє приниження чогось вартує. Та хто я такий?! Сміття, син прибічника Волдеморта, чистокровне лайно! Чому мене повинні брати до уваги?! Навіть якщо привілейовані Візлі не змогли...
Ідіот.
Піднімаюсь, стримуючи злі сльози.
Горгулья від’їжджає вбік, з-за неї з’являється Санні. Ні, не так — спочатку з-за горгульї випливає сонячна усмішка, а вслід за нею — Санні.
- Народ... - шепоче вона, відповідаючи на непоставлене питання. - Народ, я піду...
- Санні? - здається, цей голос, повний тривоги, належить Розі Візлі.
- Речі розпакую! - регоче Санні.
Регоче Гафелпаф. Регоче Рейвенкло. Заходить ошалілим сміхом Грифіндор. Санні потрапляє у тісне кільце обіймів і привітань. Я стою біля стіни й з усіх сил намагаюсь справитись з колючим клубком у горлі.
- Скорпі!
Виплутавшись з набридливих рук, Санні йде прямо до мене, студенти розступаються перед нею, як перед олімпійською богинею, що зійшла на землю.
- Скорпі... - сяючі очі, моя рука обплетена тонкими прохолодними пальчиками. - Є приниження, яке підносить.
***
Усною виховною лекцією Санні, звісно, не відбулась. У якості покарання вона отримала місяць відпрацювань у Філча й заборону іти на Різдвяний бал. Правда, її такий розклад, схоже, зовсім не засмутив. “Не до жиру, буть би живу” - сміялась вона, коли я надумав їй поспівчувати. Думаєте, вона стала обережнішою? Аби ж то! Продовжувала нахабно диміти на своєму улюбленому підвіконні у Східній вежі. Сварити її за це не було жодного сенсу, нагадувати про інстинкт самозбереження — теж.
Філч, до речі, відмовився від її відпрацювань на четвертий день. Причина лишилась таємницею, але, знаючи природну незграбність Санні і її несерйозне ставлення до будь-яких обов’язків, я міг припустити, що вона влаштувала у Філчевому хазяйстві справжній погром. Завгосп обходив її, мов прокажену, і тільки злісно зиркав з-під лоба.
Що ж до мене... Я тепер був у школі як щось на кшталт невідомої величини в арифмантичному рівнянні. Після вибрику в кабінеті директора ставлення оточення до мене вкотре змінилося. Мої нещасні соратники по слизеринському фронту не витримали моєї ганьби і тепер демонстративно сторонились мене, обдаючи льодяним презирством. Мені, за великим рахунком, було начхати. У тісні стосунки з будь-ким з них я й так не збирався вступати, а про температуру презирства і сам можу давати майстер-класи. Деякі навички Мелфої отримують з народження.
Зате грифіндорська ненависть стихла. Правду кажуть - якщо в одному місці зникло, то в іншому стільки ж з’явиться. У цілому, їх теперішній настрій можна було назвати настороженим: так дивляться на мавпу з какобомбою — ніколи не знаєш, куди вона її кине. Зокрема, в очах обох Візлів блимала ще й цікавість. Такий собі інтерес дослідника, що раптом виявив, що мавпа вміє не тільки ловити блощиць, але й метати какобомби.
Борсуки ж возвели мене в ранг національного героя. Звісно, це лестило. Але найвідчутніший плюс їх ставлення полягав у тому, що тепер я міг у будь-який час дня і ночі приходити до їхньої вітальні й проводити там стільки часу, скільки мені захочеться. Привілей я оцінив гідно. Вітальня Слизерина завдяки зрозумілим всім причинам стала для мене не тим місцем, де можна було би спокійно відпочити або позайматися. Правда, домашні завдання я готував зазвичай у бібліотеці, а от за відпочинком завжди йшов до борсуків і чекав на Санні. Якось я навіть заночував у них на традиційно рейвенкловському дивані, коли ми з Санні заговорились до півночі. Повертатись у непривітну й холодно-похмуру слизеринську вітальню у той же вечір ну дуже вже не хотілося, та й перспектива нарватися на Філча зовсім не тішила...
А Різдвяний бал невідворотно наближався. Як і перспектива іти на нього гордим одинаком. Ні, я знайшов би собі пару навіть серед слизеринок, не зважаючи на мій остракізм. Все-таки я Мелфой. Пішли би, як миленькі пішли, не зі мною, так з моїм прізвищем. Але придивляючись до різних дівчат, я оцінював їх тільки за одним критерієм: кого з них Санні запросила би до себе в суботу. А виходило, що нікого. І бовтатись би мені на балу, як лайну в ополонці, якби не мій талант опинятися не в той час не в тому місці й випадкова можливість підслуховувати чужі розмови.
Я шукав Санні. У гафелпафській вітальні сказали, що вона пішла гуляти замком, а це могло означати тільки одне: знову курить у Східній вежі. Піднімаючись крутими сходами, я почув голоси — і рефлекторно завмер. Ех, шпигун мимоволі...
- І хоч би одна сволота запросила на бал! - це Розі. - Санні, я що, потвора?!
- Та ну тебе, Розі! Просто ти донька своєї матері. Усі хочуть тебе запросити, але бояться професора Грейнджер і твоїх братів. І Поттер за тебе будь-кому голову відірве, якщо щось піде не так.
Відчуваю запах сигаретного диму. Курить, зараза...
- Якби ти знала, як мені це все набридло! Мало того, що я повинна вчитися краще за інших, бо ж я донька Герміони Грейнджер, так ще й жоден нормальний хлопець до мене не підійде, не озираючись на мою героїчну мамцю...
Санні робить “пуфф-пуфф-пуфф”, це значить, вона пускає дим кільцями.
- Розі, подивись на це з іншого боку. Якщо вони бояться — то нащо вони тобі такі потрібні? Ось знайдеш того, хто не злякається, тоді й розмовлятимемо.
- Та нема таких!
- Та є! - власний голос здається мені чужим і надто вже нахабним. Хоча, я повинен бути нахабним — я ж Мелфой.
Дівчата здригаються від несподіванки і повертаються до мене. Санні — з усмішкою, а Розі — вирячивши очі і роззявивши рот, як рибка гупі.
- Міс Візлі, я прошу Вас зробити мені ласку й супроводжувати мене на Різдвяному балу! - я нахиляюсь у церемонному поклоні, намагаючись не розсміятися, надто вже смішно виглядає здивована Розі.
Втім, вона швидко прийшла до тями — донька Грейнджер, як-не-як.
- Дійсно — честь, - криво всміхається Розі. - А що? “Ляпас суспільній думці”, так ти казала?
Санні киває, і Розі зістрибує з підвіконня.
- Добре, Мелфою. Я піду з тобою на бал.
Я спіймав її руку і легесенько торкнувся губами тонких тремтячих пальців. Етикет ще ніхто не відміняв.
Розі іронічно підвела брови, прошепотіла: “Докотилась!” і пішла геть з вежі. Я обернувся до Санні:
- “Ляпас суспільній думці” - це вона про що?
Санні зробила останній “пуфф” і загасила недопалок об стіну.
- Був такий російський поет, Маяковський. Назвав свої вірші “ляпасом смаку громадській думці”.
Іншим разом я обов’язково розпитав би про російського поета, але зараз мій мозок був зайнятий іншим.
- Ну, і як ти думаєш, я за такий ляпас по шиї не отримаю?
- А це залежить від того, чи лишиться Розі задоволеною.
Безперечно, сміх Санні - це ліки від усіх сумнівів. Розі буде задоволена або я не Мелфой!
* * *
Ляпас вдався.
Наш з Розі тріумфальний прохід через Велику залу був достойний згадки в “Історії Ґоґвортсу”. Перед нами мовчки розступались, за нашими спинами спантеличено перешіптувались.
- Хлопці, щелепи підберіть! - неголосно скомандувала Розі, коли ми проходили повз її братів.
- Розі, ти збожеволіла? - прошепотів у відповідь Ал.
Якщо хто й збожеволів, то це я. Скорпіус Мелфой веде на Різдвяний бал Розі Візлі. Хоча, ні. Скорпіус Гіперіон лорд Мелфой і Роуз Візлі, донька героїв Війни. Так набагато краще!
Заради справедливості варто сказати, що виглядала Розі надзвичайно. Вона й у повсякденному житті було дуже навіть нічого, а тут перетворилась на справжню королеву. Точно, її матінка постаралась. Я мало що розумію у жіночій моді, але декан Грифіндору вважається серед ґоґвортських дівчат еталоном смаку. Пам’ятаю, коли я згадав про це при батькові, він довго реготав: Герміона Грейнджер у його розповідях завжди була грифіндорським опудалом, забацьканим чорнилом і зі шваброю на голові. Вірилось у це важко. Ось вона стоїть разом з Поттером, холодна, горда, елегантна. Поглянула на появу доньки під руку з головним слизеринським мерзотником — і бровою не повела. Витримка у неї що треба, є чому повчитися. А от у Поттера, здається, навіть окуляри спітніли. Він кілька секунд витріщався на нас, ніби побачив привид Волдеморта, а потім нахилився до Грейнджер і щось прошепотів їй на вухо. Усмішка героїні війни, яку він отримав у відповідь, виявилась сумною...
Далі я нікого не розглядав — оголосили перший тур вальсу. Ми з Розі відкружляли протокольний танець, після чого стримано розкланялись у різні боки. Візлі танцювала терпимо, і я би навіть отримав задоволення, якби посеред вальсу у моєму мозку не спалахнуло: “Санні!”. Ми тут веселимось і об’їдаємось, а вона, певно, курить у Східній вежі, обіймаючи гітару, і добре, якщо не плаче!
Ледве дочекавшись закінчення танцю, я відправив Візлі до її церберів і поспішив до виходу. Краєм ока помітив, як Розі закрутив у танці Поттер-старший... Ось воно, відоме грифіндорське благородство. Розважаються і думати забули про ту, хто створювала їм свято щодня, а зараз цього свята позбавлена сама.
Що ж, серед численних мелфоївських недоліків ніколи не було чорної невдячності. Санні отримає своє свято, або я з’їм родинний герб!
* * *
Спочатку — до себе в спальню. Усі на балу, я спокійно витягнув сховану пляшку вогневіскі і сховав у рукав мантії. Спитаєте, звідки у мене таке добро? Місця треба знати.
Пункт номер два — кухня. Ледве почувши “міс Санні”, ельфи-домовики заметушились, ніби ошпарені, і за лічені секунди зібрали мені гігантський піднос усіляких смаколиків. Тягти його, притискаючи ліктем пляшку, виявилось катастрофічно незручно, до того ж прямо у мене під носом виявився пишний хвіст ананаса, який повністю закривав огляд. Ось так і почнеш поважати роботу домовиків... Добре, що вітальня Гафелпафа недалеко від кухні...
Я йшов повільно, обережно, молячи Мерліна тільки про те, аби ненароком не спіткнутися. І, звісно, за законом підлості, налетів на когось в кухонних дверях. Я ледве встиг міцніше притиснути до боку пляшку, піднос у моїх руках підстрибнув, глечик зі соком розлетівся на друзки по підлозі, ананас описав надзвичайний пірует і прилетів... прямісінько в руки Джеймсу Поттеру.
- Ого! Мелфой! Ти, я дивлюся, до ельфів-домовиків записався!
- Хріновий з тебе домовик, - Ал критично подивився на те, що лишилось від глечика у калюжі соку. - Затисни собі вуха камінними дверцятами!
Спокійно. Якщо зараз з ними зчеплюся, до Санні точно не дійду.
- Дай пройти, - процідив я, плечем намагаючись відтиснути в бік Джеймса. Ананас вирішив не відвойовувати, хрін з ним, з ананасом. Пляшку би не розтрощити.
- Хлопці, ну що ви там застрягли?!
Прямо на мене по коридору з загрозливою для підноса швидкістю летіла хмаринка персикового шифону.
- Візлі, стій! - заверещав я не своїм голосом, подумки прощаючись з пляшкою.
Мені й пляшці пощастило, Розі встигла загальмувати.
- Мелфой?
- Уже п’ятнадцять років як, - огризнувся я. - Поттер, не тулися до мене, я надаю перевагу дівчатам.
Навіщо, ну навіщо я це сказав?! Поттер почав повільно червоніти, а я встиг уявити, як буде виглядати ананас на моїх плечах замість голови.
- Джиме! - Розі незадоволено витріщилась на ананас. - Це все, що ви добули? Санні, звісно, екстремалка, але навіть вона не стане заїдати пиво ананасами!
Он як! Схоже, я поспішив у деяких своїх оцінках...
- Мелфою, будь людиною, поділись смакотою, га? - Візлі підступно усміхнулась. - У пам’ять про те, що між нами було!
Я на мить оторопів: про що це вона? Потім дійшло.
- Ну тільки якщо в пам’ять про те, що між нами було, - я повернув їй єхидну посмішку. - Взагалі-то, я теж до Санні.
Якщо Розі й здивувалась, то нічим себе не зрадила, а тільки по-діловому спитала, кивнувши на кухню:
- А там ще хоч щось лишилось?
Я роздратовано стенув плечем: пляшка вогневіскі повільно, але впевнено виповзала з-під ліктя.
- Мелфою, та що ти крючишся, ніби тиждень не срав?
Відповідати не було часу. Я сунув піднос спантеличеному від такого нахабства Поттеру-молодшому й спіймав пляшку біля самої підлоги.
Поттер-старший присвиснув:
- Ого!
- Ага! - мстиво агакнув я у відповідь. - Ледь не розбив через тебе.
- А я тут до чого? Це твої батьки винні, що в тебе руки криві!
- Мовчааати!
Розі стояла, стиснув кулачки, і буквально тремтіла від злості.
- Знайшли час сваритися, ідіоти! Відбій через п’ятнадцять хвилин! Ми ще навіть подарунки з вітальні не забрали! Ану марш на кухню, і щоб з пустими руками не повертались!
Поттери зникли у закутках кухні, а я стояв, мов прибитий: подарунок! Подарунок для Санні! Я забув!
- Мелфою, ти чого завмер? Ховай контрабанду й ходімо! Не вистачало нам з вогневіскі попастись!
Командувати Візлі явно вчилась у матері...
* * *
- Натюрморт! - схрестивши руки на грудях, Ал Поттер розглядав наспіх накритий нами стіл. - Хоч картину пиши!
Врятована пляшка гордовито вивищувалась посеред гастрономічного розмаїття поруч з багатостраждальним ананасом.
Розі встала між мною і Поттерами, вперши руки в боки.
- Значить так, хлопці. Якщо вже ми тут всі опинились тієї ж причини, віднині й надалі я оголошую цю вітальню територією миру. Не вистачало ще зіпсувати Санні свято нашою гризнею! Якщо почнете задиратись — врахуйте, прокляну так, що й Гаррі не розчаклує! Я ясно висловилась?
Куди вже ясніше...
- Якщо ясно, потисніть руки.
Дружній протестний вигук Поттерів був обірваний лютим поглядом синіх очей.
У мертвій тиші ми обмінялись рукостисканнями, і вираз обличчя Джеймса при цьому був таким, ніби він з’їв цілий лимон, посипаний чилійським перцем.
У цей момент портрет тихенько від’їхав убік, і у вітальні пролунав дзвінкий голос Санні:
- Х’ю, ну який сенс порушувати правила, якщо про це ніхто не дізнається? Це все одно, що влаштовувати концерт і не продавати квитки...
- З Різдвом! - не домовляючись, гаркнули ми в один голос.
Від несподіванки Санні підстрибнула, наступила на ногу молодшому Візлі, що йшов слідом, зачепилась грифом гітари за портьєру... Гуркіт, тріск, ображений бреньк гітарних струн.
- Твою маму! Здається, струна тріснула! - донісся приглушений голос Санні з-під портьєри.
Ми в десять рук кинулися виплутувати її з цупкої тканини. Вишпортавши з портьєри гітару, Санні знову тихенько вилаялась:
- Точно тріснула...
Х’ю перезирнувся з Розі і урочисто промовив:
- Тоді наш подарунок тобі точно знадобиться! Тримай, з Різдвом!
Санні обвела нас розгубленим поглядом:
- Ой... народ... а що ви тут ро... тобто, там же бал, а...
- Та треба нам той бал без тебе! - реготнув Х’ю. - Ну, відкривай!
Санні нерішуче розірвала блискучу обгортку маленького пакетика, і гафелпафська вітальня знову здригнулась від вереску, тепер вже радісним:
- Ой, мамо! D`Addario! Срібні!!!
Санні бережно витягнула з пакета щось, що нагадувало моток дроту, погладила пальцями:
- Здуріти! Народ, це ж... вони ж коштують, як крило від літака! Народ, дякую!
Санні кинулась обіймати спочатку Х’ю, потім Розі. Старший Поттер виплутався з її рук:
- Зажди, мені поки що дякувати немає за що. Наш з Алом подарунок он там.
Призначення великої коробки біля столу мене також цікавило. Коли Поттери, віддихуючись, півгодини тому притягли її у вітальню, у ній щось підозріло подзенькувало. Санні розв’язала подарункову стрічку...
- Ох, ну нічого ж собі!
- Я глянув через її плече. У коробці у три ряди акуратно сиділи у гніздах невеликі пляшки темного скла. Санні витягнула одну, подивилась на світло.
- Та ви збожеволіли!
- А що? - було помітно, як Поттери напружились. - Ти ж казала, що любиш “Гінес”...
- Я не люблю “Гінес”! - Поттери нажахано перезирнулись. - Я обожнюю “Гінес”! Але де ви його?..
- Нема нічого неможливого, коли для цього є все необхідне! - задоволено заявив Ал.
І тут всі, як по команді, повернулись до мене. Мерлін, дай мені провалитися крізь землю!
- Ну, взагалі-то... - і тут мене в голові сяйнула думка, - пташенята в нашій родинній сов’ярні ) тільки що вилупились. Через кілька місяців вони підростуть, поїдемо з тобою до маєтку — і вибереш собі совеня, яке сподобається.
Хтось захоплено зітхнув, здається, Розі. Ще б пак! Сова — королівський подарунок.
А я видихнув. Викрутився!
Санні подивилась на нас засмучено:
- Народ... а мені.. зовсім немає чого вам подарувати...
- Санні, ти сама — один величезний подарунок! - розсміялась Розі. - Давайте святкувати вже! Мелфою, відкорковуй контрабанду!
Санні раптом розсміялась і плеснула в долоні:
- Є у мене для вас подарунок! Тільки струни потрібно переставити!
Поки Санні возилась зі струнами, поки наново настроювала гітару, блаженно мружачись про кожному звукові нових струн, ми встигли не тільки налити, але й випити, й знову налити.
- Лишенько наше! - реготав над Розі старший Поттер, дубасячи її по спині. - Я ж тобі казав, спочатку видихни, потім ковтай, потім закусуй!
Візлі кашляла й змахувала з очей сльози: як виявилось, раніше вона вогневіскі не куштувала. Я мовчки витягнув з її пальців склянку і подав іншу — зі соком, за що був нагороджений вдячним поглядом, на усмішку Розі не розщедрилась. Загалом, не дуже-то й хотілось. Я обійшов її і Поттера, думаючи влаштуватися ближче до Санні, і помітив краєм ока... на оголеній спині Розі (і як їй Грейнджер не навтикала за відкриту майже до самих сідниць спину?!) кілька слідів від послужливого поттерівського кулака. От же ж дурень, прости, Мерліне! Вони з Розі, звісно, росли разом, але вона ж ДІВЧИНА! У них же шкіра ніжна, плюнь — і синець буде...
Голос Санні змусив завмерти й прислухатись:
— Another red letter day,
So the pound has dropped and the children are creating,
The other half run away,
Taking all the cash and leaving you with the lumber,
Got a pain in the chest,
Doctors on strike what you need is a rest.
It's not easy love, but you've got friends you can trust,
Friends will be friends,
When you're in need of love they give you care and attention.
Friends will be friends,
When you're through with life and all hope is lost,
Hold out your hand cos friends will be friends right till the end!
Це й був її подарунок. Усю свою радість, усе щастя, усю вдячність і все тепло вклала Санні в пісню, яку співала для друзів.
Для друзів — а значить, і для мене також. Пісня розтікалась моїми венами, і від неї я хмілів більше, ніж від вогневіскі. Я ще не зрозумів тоді, що відчув: ця смішна незграба з величезним серцем-сонцем зробила мені щедрий подарунок на все життя.
Сані подарувала мені — мене.
Пісня замовкла. Санні піднялась з пуфа, взяла бокал з вогневіскі:
- Народ! Дякую, що ви є! Ви — сенс, ви — життя. За вас, друзі!
“З Різдвом!!!” - прогриміло біля дверей, я ледве не впустив бокал, а бідна Розі знову поперхнулась.
Біля входу у вітальню синьо-чорною хмарою коливався натовп рейвекловців. Староста Воронячого Дому виступив наперед і почав урочистий спіч, за час якого ми всі встигли би напитися й протверезіти, а Поттер — зламати Розі хребет, старанно дубасячи її по спині.
Нарешті Форвік припинив перелічувати всі чесноти Санні й описувати ступінь її неоціненного впливу на оздоровлення атмосфери шкільного життя. У його руках з’явились два великих зошити у чорних обкладинках з жовтим орнаментом.
- ... і прийняти від нашого факультету скромний різдвяний подарунок! Ось цей нотний зошит програє мелодію одразу, як ти її запишеш, а ця — сама записує нотами мелодію, яку ти граєш.
Оніміла й щаслива Санні притиснула зошити до грудей, дивлячись на нас підозріло вологими очима. Не встигла вона прийти до тями від цього презента, коли у вітальню шумною зграєю ввалились гафелпафці, і під їхній дружній вереск: “З Різдвом!!!” зі стелі на Санні посипались сріблисті сніжинки...
А мене знову зійшло прозріння.
- Дозвольте Вас запросити! - я відвісив Санні набагато нижчий уклін, ніж напередодні Розі.
Хто начаклував музику, я не помітив. Санні зовсім не вміла танцювати, і, можливо, через це ми зіткнулись з Розі й Алом, що вальсували поруч, перевернули банкетку і всі дружно повалились на підлогу, засипану сніжинками.
- Мелфою, ти слон! - зовсім необразливо образилась Візлі, кидаючи в мене пригоршню сніжинок.
- Від слонихи чую! - у мою руку сніжинок помістилось набагато більше.
- Усі слони! - залилась сміхом Санні, піднімаючи навколо нас справжній сріблястий вихор.
- Снігопааааад! - заверещали борсуки й почали обсипати всіх підряд несправжнім снігом.
Рейвенкловці зайняли глуху оборону за своїм улюбленим диваном і звідти почали організований обстріл сніжками. Борсуки відчайдушно намагались взяти диван штурмом, але кожна їхня атака захлиналась у лавині сріблястої фольги. Санні й обидва Поттера просувались до дивану короткими перебіжками, ховаючись за пуфами, а Х’ю, схоже, уособлював таран: він пер на рейвенкловський диван, пхаючи перед собою засипане “снігом” крісло, і зовсім скоро повинен був неминуче врізатись... Візлі, здається, вирішила мене поховати — повалила на підлогу, всілась верхи мені на спину і з вереском засипала грудами сніжинок. Я безпомічно борсався під нею, відпльовуючись від фольги, поки не зміг, нарешті, перевернутися і в свою чергу перекинути її у “кучугур”. Розі брикалась і верещала щось про “слизеринського гада”, поки я старанно закопував її у фольгу.
- Сволота! - виплюнула Розі разом з сніжинкою, що потрапила в рот, і боляче заїхала коліном мені в копчик .
- Заррраза!!! - заверещав я у відповідь, зловивши її руки, щоб не барабанила по плечах...
Світ обвалився.
Оглушливим гуркотом — важке дихання...
Запаморочливим божевіллям — несамовита синь здивованих очей...
Тягучим розпусним маревом — звабливі груди в оманливо-легкодумній димці персикового шифону...
Теплим таємничим шепотінням мені в долоню — тук-тук... тук-тук... тук-тук...
Ажурна сніжинка переливається на рожевій щічці й не тане... не тане...
- Мелфою, ти здурів?!
Ччччорт!!!
Ривок за шкірку остаточно привів мене до тями.
- Ти що робиш, козел!!! - розлючений Джеймс Поттер, що тримав мене за барки, цілком міг бути грізним прообразом Немезіди, якби не розпатлане волосся, добряче пошарпана мантія і дурні сніжинки на голові й плечах.
Я зміг тільки фиркнути у відповідь, хоч і розумів, що в Поттера є цілком суттєвий привід станцювати лезгінку на моїх ребрах.
- Оголошую урочистий перекур! - проголосила Санні, вибираючись з “кучугура”. - Хто зі мною, той герой!
Розчарований Поттер відпустив мене. Свято під назвою “Замісити Мелфоя” не відбулось.
- Треба буде подарувати тобі книгу “Про шкідливістькуріння”, - криво всміхнувся Х’юго, допомагаючи сестрі піднятися.
Санні розреготалась:
- Ой, не треба! Там багато літер! До речі, про шкоду від куріння...
Вона на чотирьох підповзла до забутої біля каміну гітари.
— Sittin' in the classroom thinkin' it's a drag
Listening to the teacher rap — just ain't my bag
When two bells ring you know it's my cue
Gonna meet the boys on floor number two!
— Smokin' in the boys room!
Smokin' in the boys room! — дружно підхопили борсуки. Видно, цю пісню вони чули не вперше...
А після другого куплета я вже радісно кричав разом з усіма:
— Teacher don't you fill me up with your rules
Everybody knows that smokin' ain't allowed in school!
Хто б знав, що з відтепер ця пісенька старого маглівського рок-гурту стане гімном усіх, хто порушує шкільні правила...
* * *
Вогневіскі закінчилось швидко. Закуска — ще швидше. Захмеліла і, як наслідок, знахабніла Санні курила прямо у вітальні, кидаючи недопалки в камін.
Ми зустріли ранок п’яні, втомлені й щасливі. Сніжним побоїщем наше буйство не закінчилось: були пісні, танці на столі (стриптиз у виконанні обох Поттерів — ще те видовище!), випивання пива на швидкість, і знову пісні, пісні, танці, пісні...
З рейвенкловського дивану чувся розмірене хропіння. Санні тихенько торкалась струн і в півголоса розповідала трагічну історію кохання і смерті Сіда Вішеза й Ненсі Спанджен. Х’ю Візлі сидів за спиною у Санні й подзвякував ложкою, розмішуючи цукор у горнятку кави. Потріскували поліна в каміні, а штучний сніг сріблився і пахнув, як справжній. Ми сиділа на підлозі біля самих камінних ґратів, притиснувшись одне до одного — так тепліше й тілу, й душі. Не мало значення у той момент, що прізвище Джеймса — Поттер, а моє — Мелфой, що перша розумниця й красуня Грифіндору Розі Візлі кутається в мантію першого слизеринського мерзотника, що рейвенкловський староста Форвік — чистокровніший за всіх чистокровних, а центр нашого маленького Всесвіту - Санні — з роду маглів і зовсім слабенька чаклунка.
Слабенька? О ні. Санні володіла іншими чарами, казково-прекрасними і величними у своїй силі. Дивна некрасива дівчинка випромінювала стільки світла й радості, стільки веселого й безтурботного тепла, і ми тягнулись до неї, як втомлені мандрівники тягнуть змерзлі руки до ватри, що переможно горить в заледенілій пустелі. Її щедре серце зігрівало кожного, її кривувата усмішка цілком могла би замінити сонце, якби воно раптом загасло. Це були найкращі, найсильніші в світі чари...
Я би ще довго літав у хмільних хмарах і дзен-буддистських роздумах про природу унікальності Санні, але реальність нагадала про себе захриплим від випивки і співів голосом Джеймса:
- Санні, а які в тебе плани на канікули?
- Ну, є деякі, - Санні з шипінням випрямила ногу, що затекла. - А що?
- Ми просто хотіли запропонувати... - Джеймс критично позирнув у бік Ала, що вже солодко сопів, обійнявши порожню пивну пляшку. - Ну, тобто, уже не зовсім ми... ну, ти не хочеш поїхати на канікули до нас у Годрикову Долину?
- Хочу! - тут же відповіла Санні. - Але не можу. Чесно, я би з радістю, але...
- Батьки не відпустять? Так тато попросить, йому ж не відмовлять! Санні...
- Джиме, я не можу, і батьки тут ні до чого.
Поттер уже зібрався заперечувати, але Санні знову провела пальцями по струнам:
— In the cold and dark December
As I'm walking through the rain
Sit beside the room all night long,
In the grey December morning
I decided to leave my home…
Took a train to nowhere — far away — far away…
Її тихий замріяний голос знову ввів мене в транс. Шалено хотілось спати, я проти волі сповзав у чарівний теплий напівсон.
- Many thousand miles away
Where the moon took to the stars
Dreamed about the days
Days gone by — days gone by…
In the night the seawinds are calling
And the city is far far away
Soon the sea turns to darkness
It is night and the seawinds are calling
Seawinds call — seawinds call…
Мені снилися Сід і Ненсі, що відпливали по зеленому морю до золотого заходу сонця у човні під вітрилами з персикового шифону, а величезна літаюча риба біля корми сумно зітхала:
— Ten thousand miles away
Where the moon took to the stars
Dreamed about the days
Days gone by…
Мені снилося — я чайка. Змерзлий від безкінечного польоту над рівним морським плесом, втомлений від постійної боротьби з крижаним вітром, змоклий від мільярдів солоних бризків, я сів перепочити на рею грот-мачти серед вантів, що гули на вітрі. Вітрило надималось, огортаючи мене персиковим шифоновим теплом...
— I've been told so many stories
And dreams my friends have made
So it's no illusions
Sail away sail away…
* * *
Як я пережив ті канікули? Сам не знаю...
У перший же день, що я провів вдома, я зробив жахливе відкриття. Світ змінився. Мій дім став холодним складом дорогих витребеньок, а я в ньому — чужим. Мої ідеальні чистокровні батьки перетворились на механічних ляльок, що існували за заданим сценарієм: обов’язковий поцілунок в щоку від матері, обов’язковий сухий кивок батька, обов’язковий сімейний обід, обов’язкова кінна прогулянка за обов’язковим маршрутом...
Я спантеличено бродив будинком, відмовляючись приймати усе це. Мої улюблені закутки маєтку не здавались більше затишними. Знайомі з дитинства обличчя, голоси, речі... усе чуже, все несправжнє, ніби на картинці з глянцевого журналу. Усе статично, вивірено й ідеально красиво. Усе неживе. В саду виникло відчуття, що навіть кущі троянд колихаються за розкладом. Я ніби опинився у світі фотографій з циклу “Життя простих чарівників-аристократів”.
Мене ламало. Хотілось до борсучої вітальні, випити пляшку пива, потріщати з Санні, завалитися спати на килимі біля каміну... Хоча ні. На килимі біля каміну краще не треба. Тому що зранку після різдвяної вечірки у Санні я прокинувся на цьому місці й перше, що я побачив — персиковий шифон. А потім тихенько витягував руку з-під голови Розі Візлі, ще обережніше забирав її ногу зі свого стегна, і вже зовсім навшпиньки втікав до себе досипати. Мені було очевидно, що Візлі просто замерзла й уві сні підповзла до найближчого джерела тепла, яким, ніби в насмішку, виявився я. Але в той момент я був впевненим, що її брати не виявляться такими ж проникливими й тямущими.
Два тижні тягнулись, як жуйки Жартівників Візлі. Я всі канікули просидів у бібліотеці, мотивуючи все це тим, що нам задали ну просто нереальні домашні завдання, і виходив тільки на ритуальні прийоми їжі... Як на мене, батьків це влаштовувало.
Не витримав, зірвався до школи на два дні раніше. Батько на моє бажання поїхати тільки запитально припідняв брови, але заперечувати не став. У Ґоґвортсі було легше. Але і там єдине, що мені лишалось — тинятися з коридору в коридор без цілі й годинами сидіти на підвіконні в Східній вежі...
Санні не приїхала. Ні ввечері напередодні початку занять, ні зранку. І наступного ранку її теж не було на сніданку. Я не знаходив собі місця, вештався школою й околицям у марних намаганнях заспокоїтись. Ну не приїхала і не приїхала, хтозна, які могли бути причини! “От і я про те ж! - єхидно підтакував внутрішній голос. – Хтозна, яка причина!” Я голосно лаявся і намотував кола навколо озера. Вперше пошкодував, що завжди тримався з однокурсниками холодно. Зараз би компанія не завадила би, аби відволіктися.
Спав... майже не спав. Тривога стискала груди, перехоплювала горло. Чомусь мені вперто в голову лізли думки про те, що з Санні відбувається щось нехороше, хоч вона цілком могла затриматись з бажання довше побути з батьками. Я цілі ночі переконував себе, що з нею все добре, і тільки ближче до ранку забувався у неспокійному сні. Благослови, Мерліне, історію магії і професора Бінза! Не спати на його лекціях завжди було ознакою поганого виховання.
Так минуло чотири дні.
У п’ятницю зранку я приплівся на сніданок, засинаючи на ходу. Автоматично штовхнув двері Великої зали... Вистроївшись довжелезним лев’ячо-орлино-борсучим ланцюжком, студенти витанцьовували між столами, співаючи: «We all live in a Yellow Submarine! Yellow Submarine! Yellow Submarine!»
Вона приїхала.
Напруга відпустила мене, ніби з тіла висмикнули всі кості. Я притулився плечем до одвірка, борючись з бажаннями розревітись від полегшення. Вона приїхала. З нею все добре. Вона приїхала. І чого я, дурень, істерив?
- Скорпі!!! - відділившись від танцюючої “змії”, Санні кинулась до мене з усіх ніг, повисла на шиї, обхопила ногами, притиснулась до мене так сильно, що я на мить задихнувся. - Скорпі! Я так скучила!
А я забув усі страхи і сумніви, слухаючи, як тихо й довірливо б’ється її серце.
* * *
Два місяці зими пролетіли у хмільному й шаленому вирі. Ми жили від суботи до суботи, навіть вилазки до Гоґсміту тепер мали для нас одне-єдине призначення — затаритись спиртним. Звісно, спиртне було забороненим у школі, і я раптово відкрив у собі талант контрабандиста. Ех, якби викладачі знали для чого ми використовуємо Чари і Трансфігурацію!
До речі, у цій нелегкій справі ми спрацювались з Х’юго Візлі. Він через напівмаглівське походження чудово орієнтувався у немагічному Лондоні, а виглядав так серйозно і глибокодумно, що в продавців у маглівських магазинах не виникало сумнівів, чи має він право купувати сигарети. Звісно, старший Поттер теж цілком міг роздобути для Санні куриво, але перша ж його спроба проникнути до магазину в мантії-невидимці і стирити кілька пачок ледве не привела до провалу через крайню імпульсивність горе-злодія. Тому обом нащадками Героя війни було заборонено під страхом Авади й близько підходити до тонкого мистецтва постачання заборонених задоволень до Борсучої вітальні. Розі особисто зі всією відповідальністю стежила за дотриманням табу й брала участь в “операціях”, готуючи для нас з Х’юго Багатозільну настійку у туалеті Плакси Міртл. Де вона діставала потрібні інгредієнти, я не мав зеленого поняття, але підозрював, що в цьому замішаний наш шановний професор Захисту...
До Дня святого Валентина ми готувались тиждень. Свято обіцяло ознаменуватись грандіозною пиятикою і не менш грандіозним балаганом, для чого потрібно було докласти чималих зусиль. Загалом, усі наші клопоти обіцяли бути винагородженими.
Поки Розі намагалась приборкати своїх нестерпних кузенів, закінчуючи підготовку до вечірки, я полетів до кабінету Захисту, аби зустріти Санні з відпрацювання і ескортувати до вітальні. Кабінет виявився зачиненим. Лаючись, я кинувся до Східної вежі, Санні там також не було. Я вибіг з вежі, ніби викотився, і ледве встигнув загальмувати, аби не зіткнутись з Розі, що бігла мені на зустріч.
- Мелфою, тебе тільки за Волдемортом посилати! Де Санні?
- Поняття не маю! - огризнувся я. - Ноги по коліна стоптав, поки шукав!
- Думки?
От чого в Розі не забереш, так це конструктивності.
- Астрономічна вежа.
- Бігом.
Видряпатись бігом на Астрономічну вежу — це не в тапки нагадити, скажу я вам. І нічого немає дивного у тому, що до середини сходів ми з Розі суттєво збавили швидкість, а на передостанньому прольоті ) ледве не повзли.
- ... та який доксі тебе вкусив?!
Дежа вю.
Рефлекторно притискаю Розі до стіни, одночасно затискаючи їй рота долонею і одними губами вимовляю: “Тихо!” Розі киває і запитально піднімає брови. Я хитаю головою, не в стані повірити у те, що секунду тому я чув голос свого батька.
- Ніхто мене не кусав.
Тепер Розі витріщає очі й сама затискає собі рота обома руками. І я її розумію!
- Поясни, що відбувається нарешті! - точно, батько. Що він тут забув?!
- Для глухих і дебільних повторюю, - хрипкий грудний голос професора Грейнджер ні з чим не переплутаєш. - Ти мені набрид, Мелфою. Відстань.
- Мерлін тебе дери, Грейнджер...
- Думаю, Мерлін не відмовився б.
- Чорт! Тобто все, що було за ці два місяці... це...
Щоб МІЙ БАТЬКО так мямлив?! У Забороненому лісі точно щось здохло...
- Це просто секс, Мелфою. Нічого особистого.
- Лярва!
- Легше на поворотах, Мелфою. Я тобі нічого не обіцяла.
- Бруднокровна сука!
- О! Лорд Мелфой повертається до своєї системи цінностей? Вчасно. Пусти мне вже, нам не по п’ятнадцять років, щоб по куткам цілуватись
- Гррррейнджерррр!
Ніколи б не подумав, що мій батько вміє так ричати.
- Я незрозуміло висловилась? Відпусти!
Шурхіт, метушня, дзвінкий хлопок. Ляпас?
- Чорт забирай, Грейнджер!
- Досить, Мелфою. Пора вже припинити це божевілля. Погралися і досить.
- Добре, нехай так.
Чого це раптом він став таким покірним?!
- Я здихаю без тебе, Грейнджер...
Знову шурхіт.
- Прошу тебе... Тільки сьогодні...
Тихий стогін.
- Тільки зараз... або я збожеволію... я благаю тебе, Грейнджер... Тут, зараз...
- Вмієш же просити, лорде Мелфою... Коли дуже хочеш...
- Навіть не уявляєш, як сильно...
- Ох... вже уявляю...
Розі здивовано дивиться на мене величезними, майже чорними у напівтемряві сходової клітки очиськами. Ми чуємо вологі стогони, важке дихання і гарячий шепіт: “Ще... ще... давай... ось так...”
Світ обвалився.
Там, на Астрономічній вежі, мій батько трахає її матір, а ми стоїмо в дюжині кроків від них, тісно притиснувшись одне до одного, і Розі тихенько дихає мені в шию, і її пальці стискають мантію на моїх плечах, і мої руки все сильніше обіймають її талію... сильніше, сильніше... пухнасті руді кучері лоскочуть мої губи... сильніше...
Придушений схлип.
Розі досі дивиться на мене, але тепер в її очах паніка.
Твою ж маму через плече!
- Валимо! - ледь чутно шепочу я, відпускаючи руки.
Вилітаємо з вежі швидше за бладжери, Розі тут же відскакує від мене на добрих два метри.
- Розі, я... - роблю крок назад, примирливо піднімаючи руки.
- Блін, ну де вас носить?! Ми вже обшукались!
Санні й Х’юго вискочили з-за повороту, як чортенята з табакерки.
- Нічого не мав на увазі, - приречено закінчив я у спину Розі, що швидко втікала по коридору.
У борсучій вітальні я забився у куток з пляшкою пива й просидів там усю гулянку, періодично вилізаючи за добавкою і серйозно думаючи про Забуттятус. У тому кутку й заснув, не дочекавшись, поки Санні заспіває свою улюблену “Seawinds”
* * *
Півдня страждав від похмілля і сорому: на професорку Грейнджер поглянути не міг просто фізично, і дві пари Трансфігурації просидів, дивлячись у стіл. Схоже, виглядав я ще гірше, ніж почувався, тому що грифіндорська декан, співчутливо покивавши, відправила мене до Лікарняного крила. Знала би вона...
Привів Помфрі у ступор, попросивши Антипохмільну настійку.
Прийшов у ступор, отримавши її.
Похмілля пройшло, сором лишився.
Розі від мене шарахалась, не даючи і найменшого шансу вибачитись за вчорашні пікантний інцидент.
А ввечері вдарив грім.
Відчуваючи потребу в емоційній зарядці, я знову шукав Санні. Вона останнім часом стала ну зовсім невловимою, і знайти її було рівнянням з багатьма невідомими. Я обійшов усі її улюблені місця в замку, задовбав усіх зустрічних гафелпафців питанням: “Де Санні?”, вияснив, що гуляти вона не збиралась. У решті-решт, я зайнявся тупим прочісуванням усіх коридорів і приміщень підряд у надії на удачу.
І удача буквально привалила, тільки от кому...
Я втомився і вибісився, обходячи замок вдруге — чи втретє? Час наближався до відбою, перспектива напоротися на Філча або когось з викладачів і залишити факультет кількох десятків балів настрій не підіймала.
- Ну, бруднокровне опудало, скажеш, чим ти їх усіх напоїла?!
- Не поїла я нікого... Ви що, бузини об’їлись?..
Санні!
Я кинувся за поворот, в коридор, з якого линули голоси.
- Ах ти ж погань!
У напівтемряві короткого коридору стояли близнючки Забіні з паличками напоготові, а біля їхніх ніг зламаною лялькою корчилась Санні.
- Петрифікус Тоталус! - рикнув я, відчуваючи, як перед очима темнішає від люті і жаху. Чим вони її? Невже Круціо?!
- Фініте Інкантатем!
Нічого не відбулось. Бліда, немов примара, Санні все так само затискала долонькою ліву сторону грудей і судомно хапала повітря розкритим ротом. На її гостренькому обличчі було відчуття такого шаленого болю, що мені на мить стало зле.
- Санні... - Мерліне, яка вона легка! - Потерпи, рідна... Все буде добре... Терпи, маленька, терпи...
Я мчав до Лікарняного крила, шепочучи обм’яклій в моїх руках Санні якусь заспокійливу дурню.
- Мелфою, що... - Поттери, маму їхню!
- Не знаю!!!
Поттери ринулись за мною.
Мадам Помфрі на мить стиснула губи, побачивши таку велику делегацію і сварливо веліла нам заткнутись, поки водила паличкою над Санні, що лежала на койці.
- Містере Мелфой, що з нею трапилось?
- Не знаю! - задихаючись, простогнав я. - Я її знайшов... там...
- Всі геть звідси. Негайно. І покличте професора Грейнджер.
- Але...
- Містере Мелфой, ви оглухли? Бігом!
Я вже був готовий взяти низький старт, але Ал притримав мене за лікоть:
- Зажди. Це можна зробити швидше.
Джеймс з сумнівом поглянув на брата, але промовчав. А через кілька хвилин у лазарет Медузою Горгоною влетіла Грейнджер.
- Джеймс? Албус?
Поттери одночасно мовчки вказали на двері палати, де мадам Помфрі літала над Санні. Грейнджер кинулась туди, залишивши двері відчиненими. Ми завмерли, прислухаючись.
- Це не прокляття, Герміоно. Я перевірила. Дала Знеболювальне, але воно, схоже, не допомагає...
Мовчання, що порушується тільки здавленими хрипами Санні.
- Є у мене підозра, Поппі. Дівчинко моя, тобі вживляли кардіопровідник
Аби розчути відповідь Санні, довелось навіть перестати дихати.
- У минулому році... відторгнення... штучний клапан... також...
- Зрозуміло. Поппі, потрібні ноші - Грейнджер визирнула в коридор, і ми шарахнулись від дверей. - Джеймс, виклич батька. Містере Мелфою, зайдіть.
На Санні навіть дивитися було боляче.
- Що з нею, професоре?
- Краще Ви, містере Мелфою, розкажіть, за яких обставин її знайшли. Якомога детальніше.
Розповідь зайняла хвилину, поки Помфрі перекладала Санні на ноші й запаковувала в теплі ковдри.
- Герміоно, що за пожежа?!
- Гаррі, мовчи і слухай. Залишаєшся сьогодні за головного по факультету, я роз’являюся з міс Вінкль до Мунґо. Проведи нас до кордону зони явлення.
Помфрі аж підстрибнула:
- Явлення може бути небезпечним!
- Зволікання небезпечніше! - відрізала Грейнджер.
Від цих слів я почав тремтіти.
- Герміоно, може, краще я?..
- Гаррі, хто з нас вчився на цілителя, ти чи я? Не сперечайся...
Поки Грейнджер давала цінні вказівки Поттеру, я тихенько підійшов до Санні. Смертельно бліда, очі напівзаплющені, покусані губи скривлені в болючій гримасі, тоненькі рученята судомно стиснені біля грудей... вона здавалась зовсім крихітною у цьому кублі з пухових ковдр. Загубленою. Беззахисною.
Ледве тямлячи себе, я зняв з шиї медальйон — срібну монету з зображенням скорпіона, подарунок батьків на вступ у Ґоґвортс — і обережно одягнув на шию Санні. Накрив долонею її стиснутий кулачок, прошепотів: “Я з тобою!”
- Містере Мелфою, відійдіть! - Грейнджер махнула паличкою, піднімаючи носилки у повітря.
Пальчики Санні раптом розслабились, і мені в долоню лягло щось тепле, тверде й гладеньке.
- Ну ось і побратались... - прошелестіла вона, не розплющуючи очей.
Провівши поглядом носилки й викладачів, я розкрив долоню.
У моїй руці тьмяно блищав брелок у формі серця з червоного скла. Шкіряний шнурок, груба робота. Дешева вульгарна витребенька.
Навіть не намагаючись проковтнути клубок у горлі, я притиснув до губ її серце.
* * *
Чутка про хворобу Санні розлетілась по замку моментально.
У вітальні Гафелпафу зібрались щонайменше половина студентів школи. Мовчали. Зітхали. Обмінювались поглядами.
- Мелфою, сядь вже, не маяч! - роздратовано буркнув Х’юго.
Не відреагувавши, я продовжував ходити туди-сюди вітальнею.
Лонгботом полетіла проводити розбір польотів з Слизорогом, Поттер відправився “розморожувати” Забінь, про яких я зовсім забув. Розі з ногами забралась у своє улюблене крісло і звідти зиркала з-під лоба то на мене, то на брата, то на кузенів.
Раптом Х’юго “відмер” і кинувся до виходу зі словами:
- Мама повернулась! Мелфою, ти з нами?
Міг би і не питати...
У кабінеті професора Грейнджер панувала тепла напівтемрява. Ми ввалились у двері й завмерли на порозі, очікувально витріщившись на декана Грифіндору.
- Мам, ну не муч... - нарешті видавив Х’юго.
Грейнджер уважно оглянула нашу збірну команду і втомлено опустилась у крісло.
- Вона хвора. Важко хвора. Схоже, невиліковно.
У мене потемніло в очах. Санні... й хвороба... неможливо... не буває!
- Не буду напихати вас термінами. У неї рідкісний різновид вродженої стенокардії. Це маглівська хвороба, але, видно, через магію, що є у Санні, вона дивним чином мутувала. Це не піддається лікуванню. Ви ж знали, що міс Вінкль кожні канікули проводить у лікарнях? Зимою — у Мунґо, літом — в одній маглівській клініці.
Ми подавлено мовчали.
- Сестри Забіні дійсно не зачаровували її. Вони просто дуже сильно налякали Санні. Ви з’явились вчасно, містере Мелфою. Годиною пізніше ми могли би її не врятувати.
Я глибоко вдихнув, відчуваючи, як пальці Розі вчепились у моє зап’ястя.
- Ми її відкачали, але все ще у дуже важкому стані. Якщо не станеться повторного приступу, можна сподіватися, що до весни міс Вінкль повернеться до школи.
Ми дружно видихнули.
- Ви ж дружите з нею? Так от, майте на увазі: будь-який стрес або переляк можуть вбити її на місці. Я бачила знімки її серця. Воно все у дрібних рубцях від мікроінфарктів. Наступного приступу міс Вінкль може просто не витримати. І якщо ви такі дружні, - Грейнджер багатозначно поглянула на мене, - бережіть її. Не залишайте одну, щоб запобігти повторних інцидентів. Інакше Санні може не дожити до літа.
Грейнджер заглибилась у вивчення пергаменту, що лежав перед нею на столі, даючи зрозуміти, що розмова завершена.
* * *
Ми сиділи рядочком на першій сходинці у Східній вежі. Джеймс, Албус, я, Розі й Х’юго. Слів не було.
Уже тиждень ми, не домовляючись, приходили сюди після вечері, сідаючи саме в такому порядку й мовчали. Очікування — найважча у світі річ, я це тоді зрозумів. Очікування, помножене на п’ять, вбиває. Але ми чомусь не могли не приходити.
Кожного вечора, коли я добирався до вежі, Поттери вже були там. Я мовчки сідав поруч з Алом, стискаючи в кулаку скляний брелок. Потім приходила Розі, у якої були факультативи після вечері. Опускалась біля мене і вкладала свою теплу вузьку долоньку в мою руку. І це було правильно. Останнім був Х’юго. До самого відбою ми непорушно сиділи, втупившись у темряву, потім всі так само мовчки розповзались по вітальням.
Звісно, школа була в курсі того, що сталося з Санні. Звісно, переживали за неї не тільки ми п’ятеро. У Великій залі, в коридорах, і навіть у класах висіла тягуча тиша. Без Санні у всьому замку стало нудно й пусто. Навіть викладачі виглядали дещо пригніченими, хоч ще зовсім недавно за безкінечні витівки й агресивний пофігізм готові були спустити з Санні шкуру.
На десятий вечір наших посиденьок Поттери притягли пиво.
На шістнадцятий вечір Розі, звично переплівши пальці з моїми, з втомленим зітханням схилила голову мені на плече. І це було правильно.
Наступного вечора Х’юго приніс з собою планшет, олівець і взявся малювати.
Відбій двадцятого дня я зустрів, лежачи на колінах у Розі. Вона ледве відчутними доторками перебирала моє волосся, і це було правильно.
На двадцять перший день нас з Джеймсом виключили з наших квідичних команд за систематичні прогули тренувань. Поттер і вухом не моргнув. А я якось відсторонено подумав про те, чи мій батько захоплений Грейнджер настільки, щоб цього не помітити.
На двадцять другий день вияснив, що не настільки. Таких оглушливих ревунів з такими “вишуканими” словами я ще ніколи не отримував.
На двадцять п’ятий день хтось, судячи з зеленого шарфу, що промайнув у проході, з мого факультету, зазирнув до нас у вежу. Ал зустрів його, кинувши пляшкою з-під пива. Гість втік з матюками, тримаючись за лоб.
На двадцять дев’ятий день мені здалося, що час зупинився, і мета нашого життя — безкінечне гірке очікування.
За весь цей час ми так і не сказали один одному ні слова. У вітальні Гафелпафа ні один з нас у ті дні не з’являвся.
На тридцятий день ми, порушивши традицію, прийшли до вежі всі разом. Це була субота.
Ледве наблизившись до нашої сходинки, я відчув... запах сигаретного диму! На мить мені здалося, що збожеволів і тепер ловлю глюки. Схопивши Розі за руку й не розбираючи дороги, я ринув угору по сходам. Задихаючись від швидкого бігу, вискочив на площадку
Санні повернулась до мене, і її усмішка в той момент могла би освітити весь Ґоґвортс.
- Що, не чекали? А я приперлась!
- Ну привіт, сестричко... - прошепотів я у відповідь.
Здається, Розі плакала.
* * *
Того вечора ми з Санні вперше залишились біля каміну вдвох. Інша публіка на радощах так перепилась, що вже до третьої ночі валялась у відключці. Розі заснула ще до півночі, трансфігурувавши мою мантію у теплий коц.
- Все-таки, ти зовсім безголова, - резюмую я, спостерігаючи політ недопалка в камін. - Не думала, що варто поберегти здоров’я? У тебе його й так не амбари
- А сенс? - Санні ласкаво потерлась щокою об моє плече. - Скорпі, я можу... в будь-яку секунду, розумієш? Ніхто не знає своєї години, а я тим більше, але... Не хочу я витрачати секунди, що мені лишились на всілякі дурниці. Відмовляти собі в задоволеннях, у радості, в друзях... Знаєш, одного разу я майже померла. Клінічна смерть, усього кілька миттєвостей, але їх вистачило, щоб озирнутися і зрозуміти: все попереднє життя було... тухлим якимось. Життя навшпиньки, навколо одні “не можна” - абсолютно беззмістовні, тому що нічого не змінять. Життя в ошийнику: ні ковтка кави вище норми, таблетки випити ні хвилиною раніше, по сходах не підніматися, не бігати, не стрибати, не сміятись... Я ні разу в житті навіть у м’яч не грала — фізичні навантаження категорично заборонені. Коли я отямилась, то вирішила, що більше так не буде. Життя — це великий дар і щастя. Ми не маємо права витрачати його на всілякі дурниці типу дієт, сумнівних обов’язків, нікому не потрібної помсти... Подивися, Скорпі, на що люди витрачають своє життя. На ненависть, кар’єру, гроші, славу, дурне самоствердження... Все це не враховується там...
Санні посміхнулась, підчепила пальцем струну. Її дзвін вплівся у тріск полін, що їх з’їдав вогонь у каміні.
- Знаєш, як це круто — прокинутися зранку? Усього-на-всього прокинутися... значить, ще один день є, ще одна пісня, ще можна радіти. Уяви — цілий день щастя! Не можна гаяти час на марно, тому що одного разу можна заснути назавжди. І в тебе не буде зі собою нічого, щоб освітити дорогу — ні любові, ні радості, ні щастя... одні розчарування і злість на втрачене життя. Доля — це не чорновик, наново не перепишеш. Те, що зроблене — зроблене назавжди.
Мені нічого було сказати. Я не помирав. І я щоранку не дякував Мерлінові за те, що прокинувся.
Санні витягнула сигарету, підкурила від палички. Затягнулась глибоко, з насолодою.
- Засновники Ґоґвортсу вирішили розділити школу на факультети. Влаштували збори, на які чомусь не з’явилась Хельга Гаффлпафф. Грифіндор зняв Сортувальний капелюх з голови і каже: “Я буду приймати найхоробріших, тих, хто вірить у справедливість, хто готовий віддати життя за правду і за кохання!”
Слизерин: “Я буду приймати чистокровних, для яких ім’я чарівника найголовніше. До того ж вони повинні бути хитрими і виходити сухими з води. І загальну вітальню зі спальнями хочу влаштувати у підземеллі!”. Рейвенкло: “Я буду приймати тільки найрозумніших, які вже до першого курсу знатимуть напам’ять 15 іноземних мов і всі 25 томів магічної Енциклопедії”. Капелюх: “Власне, зрозуміло. Дурні — до Годрика, дохляки — до Салазара, ботаніки — до Ровени. А Хельзі я потім передам, що всі нормальні люди до неї”.
Я розреготався. Ці анекдоти — про Засновників, про Волдеморта, про наших професорів, про Міністерство і про все на світі Санні пачками вигадувала на льоту. Видавала їх не завжди доречно, але завжди дуже смішно.
- Може, поясниш, що від тебе хотіли ці мимри?
Сказав — і тут же прокляв свій дурний язик. Напевне, це не та тема, яку Сані з задоволенням обговорила би.
- Забіні-то? Та я сама не зрозуміла. Спочатку вони верещали, що я тебе амортенцією напоїла... - Санні захихотіла. - Може, хотіли рецептик стрельнути?
- Блін, Санні, ну не можна ж так довіряти усім підряд... Пішла кудись з Забіні, нікому нічого не сказала...
- А кому довіряти, Скорпі?
- Мені. - Мдааааа. Якщо людина — ідіот, то це надовго...
Санні знову всміхнулась, погладила мене по руці.
- Тобі.
Перебір струн позбавив мене від необхідності продовжувати розмову.
— In the cold and dark December
As I'm walking through the rain
Sit beside the room all night long…
* * *
Наступного дня в Хогсміді я купив для Санні м’ячик.
Широкомасштабні п’ятнашки по всій території замку школа не забуде ще дуже довго.
А рум’яна і захоплена Санні, що вистрибує з-за рогу і кидає в мене м’яч з криком: “Морда-модра, я цеглина, іду на зближення!” стане одним із найдорожчих моїх спогадів.
* * *
- Приходьте до нас в суботу.
Близнючки Забіні дивляться на мене з сумішшю недовіри й огиди.
- Моя би воля, я би вас до Борсучої вітальні на п’ять миль не підпустив! Але Санні вас запрошує.
Розвертаюсь і йду на вечерю, залишивши Забінь осмислювати почути і мріючи, щоб вони сприйняли це запрошення як дурний жарт.
Але в суботу, підходячи до вітальні Гаффлпаффу, бачу обох, що знічено переминаються біля портрета. Цікаво, а чого це вони так розмазюкались? Невже думають, що Санні тут влаштовує аристократичний раут з фуршетом і танцями? Ні, фуршет, звісно, є; меню називається “Що знайдеш — те твоє”. І танці. На столі. На спір. З роздяганням. Ги.
Топчуться, не заходять. Бояться? Ох, я ж їм пароль не сказав...
Підходжу.
— Shit happens!
Монах загинає в сім поверхів, але відкриває вхід. Пропустити дам вперед? Ага, вже!
Шум, гам, сигаретний дим, пляшки з пивом, що літають у повітрі, - рейвенкловці постарались, хапай будь-яку. Розі посилає мені повітряний поцілунок з кутка, де без відриву від виробництва (а саме — від бокалу з вогневіскі) передбачливо варить у гігантському казані антипохмільне зілля. Вона взагалі від настійок шаленіє, а вже Антипохмелін завдяки щосуботнім гулянкам тепер варить за три хвилини сорок сім секунд з заплющеними очима. Ловлю собі пиво, салютую обом Поттерам, махаю рукою Форвіку, що головує на дивані. Санні налаштовує гітару, сидячи на своєму улюбленому місці біля каміну, поруч вічно меленхолійний Х’ю накачується кавою.
Забіні завмерли на порозі, ошаліло витріщаючись на пиво, що похитується у них перед носом. Не можу стримати смішок: далі буде! Хоча, коли я пробираюсь через вітальню до Розі й отримую від неї вже не повітряний, а справжнісінький поцілунок, Забіні перестають мене цікавити.
— Now that I've lost everything to you
You say you want to start something new
And it's breaking my heart you're leaving
Baby I'm grieving…
Шум стих, ніби на всіх одразу наклали Сіленціо.
— And if you wanna leave take good care
Hope you have a lot of nice things to wear
A lot of nice things turn bad out there!
А потів грянули хором, ніби закляття тиші різко спало:
— Oh baby, baby, it's a wild world!
It's hard to get by just upon a smile.
Оh baby, it's a wild world!
I'll always remember you like a child girl!..
Я думав, що головні слизеринські зміюки-інтригантки будуть шоковані. Але я навіть уявити собі не міг, що Аманда Забіні вже до середини ночі буде цілуватись з Джеймсом за рейвенкловським диваном, а Алісія обіллється горючими сльозами, коли Санні востаннє за вечір візьме гітару й тихенько замурчить:
— In the cold and dark December
As I'm walking through the rain
Sit beside the room all night long…
Знаю, для Санні це було набагато краще за будь-які вибачення...
Адже той, хто приходить до нас в суботу, завжди залишається.
* * *
Опіку над Санні ми все-таки встановили. Розі підійшла до справи з характерним для неї прагматизмом, розписавши наші “чергування” по дням тижня в залежності від занять. Санні обурювалась: “Ви скоро за мною в туалет ходити будете!” На що я резонно відповідав, що будемо, якщо буде треба, і займатися цим буде Розі. Як би там не було, я щоранку проводжав Санні на сніданок, вдень на заняттях з неї ока не спускав староста Гаффлпаффу МакМіліан, на вечерю її конвоїрував один з Поттерів, а вечір цілком належав Х’юго. О, щоб не помітити з яким ніжним трепетом Х’ю дивиться на Санні, треба бути сліпим ідіотом...
Наша увага була не даремною. Кілька разів я заставав зранку Санні перед самим приступом. Чомусь це завжди ставалось зранку... Так я дізнався призначення невеликого шкіряного несесера, що стояв на її тумбочці. Санні берегла там цілу аптеку: зілля, маглівські таблетки, шприци, ампули з ліками... Завдяки їм кожного разу приступ вдавалось зняти. Від візитів до Лікарняного крила Санні навідріз відмовилась. Тому подароване мною совеня — Санні назвала його Міком в честь Міка Джагера — раз на місяць доставляв їй невеликий важкенький згорток з черговим набором препаратів.
Слизерин здавав позиції повільно, але впевнено. Я посміювався, дивлячись, як, почувши заповітне “Приходь до нас у суботу!”, черговий з моїх однофакультетників у зазначений день тижня ніби між іншим вислизає в коридор і, крадучись, пробирається до Борсучої вітальні. А в неділю за нашим столом ставало більше на одну щасливу усмішку.
Аманда закрутила роман з Джеймсом. Поттер-старший, який змінював подруг, як шкарпетки, цього разу, схоже, конкретно вляпався. Ці стосунки існували тільки в межах Борсучої вітальні, і Аманда з Джеймсом проводжали одне одного хворими голодними поглядами, коли думали, що їх ніхто не бачить. А в суботу з усіх ніг бігли до портрету Товстого Монаха, щоб почати захоплено цілуватись, ледве переступивши поріг. Я їх розумів. Ми з Розі поводилися б точно так само, якби в нас не було тих тридцяти вечорів рука об руку на першій сходинці у Східній вежі. Я не знаю, що це. Можливо, взаєморозуміння? Або тільки його початок? У будь-якому разі, місце на килимі біля улюбленого крісла Розі тепер цілком і повністю належало мені. І це жодним чином не применшувало мого авторитету серед однокурсників. Навпаки, він тепер стрімко зростав прямопропорційно збільшенню кількості слизеринців на суботніх посиденьках.
...Травневий вечір був теплим. Х’ю примудрився заробити відпрацювання у професора Лонгботома якраз напередодні Свята Перемоги, і тепер впрівав у теплицях, тому я підміняв його на “чергуванні” при Санні. Ми ніжились на сонечку біля озера, Санні награвала якусь незв’язну мелодію, розчаровано кривлячись.
- Щось не так?
- Не настроюється, зараза... Трансфігуруй мені стамеску з чогось.
- Щоб я знав, що це таке.
- Село без газу...
Санні малює на землі щось, пояснюючи: “Ось цей кінець повинен бути скошеним і гострим...” Я, зітхаючи, роблю рух паличкою.
- Скорпі, це що?
- Те, що ти просила.
- Я стамеску просила, а не загострений фалоімітатор.
- Ну, пробач, художник з тебе слабенький...
Санні захихотіла, а потім ослабила струни і взялась люто шкребти стамескоімітатором гітарний гриф.
- Ей, чи що це робиш?
- Лади розточую. Добре було б до майстра занести, гриф вправити, але де ж ти тут майстра знайдеш... Зовсім у дрова перетворилась бабуня Філя.
Філею Санні називала “Phill Pro”, свою гітару.
- А чому ти собі магічну гітару не купиш? З нею точно не буде таких проблем.
Санні витріщилась на мене здивовано:
- Скорпі, ти чого? У них же звук пластмасовий! І взагалі, магічні музичні інструменти — це збочення. Гітара, як і будь-який музичний інструмент — магія сама по собі, в чистому вигляді! Ніколи не задумувався, чому в безталанних руках будь-який музичний інструмент — незрозуміла бандура? Музика — це величне диво, створене людською душею, а інструмент — провідник, як чарівна паличка — провідник магії для нас. Якщо в людині немає магії, йому ніяка паличка не допоможе, а якщо є — вона потребує індивідуального провідника. Так само й з музичним інструментом. Талант музики й сутність його інструмента створюють геніальну музику. А зачаровані інструменти не залежать від таланту, тому їх музика мертва, і самі вони якісь бездушні...
Санні схвильовано дивилась в озерну далечину, щоки її зарум’янились, очі блищали, як тоді, коли вона співала...
- Подумай, чи зможеш ти назвати хоч одного великого композитора-чарівника? Не напружуйся, їх немає. Всі великі, від Баха до Кобейна, були маглами. Закономірно, правда ж? Чарівники настільки замкнулись у своєму винятковому дарі, настільки просякнули магією усе, навіть найзвичніші речі, що їх оточують, що втратили не зв’язаний з магією талант. Музику, живопис, скульптуру... Для чого страждати, оголюючи нерви, душі, якщо зачаровані інструменти за порухом палички забацають будь-яку мелодію? Живі портрети — це, звісно, класно, але ні один чарівник не зможе відтворити людську душу на статичному полотні. “Мона Ліза”, “Сикстинська Мадонна”, “Портрет Струйської” - ось шедеври, а чарівні картини — усього лиш технологія...
Санні зітхнула й знову зайнялась гітарою.
Я спантеличено мовчав. Слова Санні стали для мене одкровенням, і чим більше я роздумував на цю тему, тим чіткіше усвідомлював, що вона має рацію.
Скільки ми просиділи в мовчанні, я не знаю. Але коли небо над озером почало наливатися вечірньою густою синню, я торкнувся пальцем струни, що сиротливо повисла на одному поріжку й сказав:
- Навчи мене...
Усмішка Санні змішлась з променями західного сонця:
- Легко. Слух у тебе ніби є...
* * *
Гра на гітарі — це, скажу я вам, не фунт родзинок. Скоріше, фунт мозолів і тридцять миль матюків. Таких мук я не терпів з тих пір, як мої батьки намагались змусити мене навчитися грати на роялі. Ключове слово - “змусити”. Незважаючи на м’якість і тактичність найнятого викладача, я люто зненавидів музику назагал і нотну грамоту зокрема. Про гігантську чорно-білу труну з музикою я взагалі мовчу. Ні, дещо бринчати мене навчили, але я й уявити не міг, що колись добровільно наближусь до будь-якого музичного інструмента ближче, ніж на милю.
І от, насолоджуйтесь: Скорпіус Гіперіон Мелфой власною персоною сидить на підвіконні у Східній вежі й мучить стару маглівську гітару, висолопивши від старань язик. Є від чого збожеволіти! Гітара опирається невмілим рукам, струни ображено бдзямкають, вдаряючись об лади, дека так і хоче сповзти з коліна, намозолені пальці болять немилосердно, а Санні забороняє користуватися лікувальними чарами: “Пальці повинні звикнути!” У неї самої подушечки пальців на лівій руці жорсткі і трошки шершаві, Санні зі сміхом розповідала, як у лікарні в неї брали кров з пальця (брррр, мерзота ж яка!) і не змогли проколоти шкіру...
- Блін, та що ж ти її затискаєш! Ніжніше, Скорпі, гітара — як жінка, грубощів не терпить...
- Жінка, кажеш? Ну тоді ти — лесбіянка.
- Можливо, я не перевіряла, - Санні зовсім не ображається, хоч і могла би. - Але якщо ти так обіймаєш Розі, то в неї ребра всі повинні бути переламані...
Замість акорду Ем гітара видала здавлений писк, а я видав чергову лайку.
- Та розслаб зап’ястя, чого скований такий?
Санні відриває мою руку від грифу і трохи потрясла.
- От таааак. Запам’ятав відчуття? Давай заново...
Пальці тут же звело.
- Санні! - на вежу піднявся захеканий Х’ю. - Ти йдеш?
Я тихцем стискав і розтискав пальці. Санні знічено всміхнулась:
- Ну, я піду?
- Топай-топай...
Я всміхався, дивлячись, як Санні зістрибує з підвіконня і подає руку Х’юго. Класна вони пара, як не крути. Спіймав себе на думці, що якби хтось інший задумав тягатися за Санні, порвав би його на тоненькі шкурки. Але Х’ю не розіб’є їй серце.
Я легенько погладив скляний брелок, причеплений до кишені сорочки зсередини. Її серце.
* * *
Літо.
Мерліне, ніколи мене так не засмучувало настання літа. Заняття завершені, табелі отримані, і попереду — три місяці в маєтку з батьками. Без Санні, без Розі. Без шалених суботніх гульбищ. Без гітари. А в мене тільки-тільки почало щось виходити...
У поїзді Санні навіщось затягнула “Seawinds”. Стало тільки гірше. Хоч я знаю, чому: моя названа сестричка могла не повернутись з канікул. Розуміння цього душило безвихіддю, тугою і страхом. Якщо раптом... Як я без неї? Як ми всі без неї?!
Поттери відчайдушно жартували, намагаючись розвіяти тугу. Але їх жарти тільки загострювали відчуття приреченості, і брати нарешті заткнулись. Джеймсу теж було фігово: навряд чи в нього з’явиться можливість зустрічатись з Амандою на канікулах. Сестрички Забіні відчалили додому на “Нічному лицареві”, і Джеймс був позбавлений навіть сумнівного задоволення затягти свою дівчину кудись у тамбур. Х’юго знову малював, швидко черкаючи олівцем і крадькома позираючи на Санні. А Розі тихо пестила мої пальці, і в її доторках відчувалась тривога...
Прощання вийшло змазаним. Ми розійшлись від вагону в різні боки, не підводячи очей. І тільки Санні обійняла кожного перед тим, як втекти до краю платформи. Хто там її чекав, я не помітив. Але коли я вже сідав у присланий за мною екіпаж, Санні вискочила звідкись і сунула мені в руки невеликий згорток, кинувши незрозумілу фразу:
- Тут п’ять гігів...
Цьомкнула в щоку й розчинилась у натовпі.
В екіпажі, розгорнувши згорток, я закашлявся. Це був її плеєр.
Уявлення не маю, нащо Санні притягла до Ґоґвортсу цю маглівську штуковину — в школі нечарівні прилади не працюють. А вона носилась з ним майже так само, як я — з червоним скляним брелком... І тепер — віддає свій маленький фетиш мені?!
Як користуватися з плеєром, я уявляв собі дуже приблизно. Методом тику я розбирався з ним два дні, весь час згадуючи анекдот про чарівника в маглівському готелі, що колись розповідала Санні: “Телефон, я їсти хочу...”
Пам’ятаю, як натиснув “Play”. Музика впала на мене, вибила дух, відрізала від реальності:
I want to live in fire
With all the taste I desire
It’s all good if you let me dive
With some sharks on the ground…
You lose your routine…
Cause I found my path!
Якщо мені колись доведеться писати мемуари, я назву їх “Як я збожеволів”. І починатися вони будуть з того моменту, коли я вперше увімкнув плеєр Санні.
Я і правда здурів. Відпустив свій дах у далеку подорож. Я засинав з плеєром, прокидався з ним же, ледве витримував години обов’язкового спілкування з батьками, я навіть перестав їсти в столовій і просив ельфів подавати мені їжу в мою кімнату або в бібліотеку. Я розчинився у цій музиці, я занурювався у неї з головою, я дихав нею, пив її... Нею б і харчувався, але, на жаль, організмові духовної їжі було явно мало.
А одного разу я почув “Місячну сонату” і зрозумів, що остаточно пропав. Ноги самі понесли мене в Музичну вітальню Мелфой-менору, де стояв такий ненависний мною рояль.
З легким стуком відкинулась кришка. Клавіші відгукнулись на невпевнені доторки ніжними, медовими голосами, повними тихого суму і потаємної надії. Як я раніше цього не чув?!
Пальці відвикли, погано слухались. “Старовинна французька пісенька” - єдине, що я згадав з уроків месьє Дюбуа, - вийшла якось косолапо. Але я вже закинув вудочку...
Я перевернув усю бібліотеку в пошуках нот. Мати проводжала мене зацікавленим поглядом, коли я курсував між бібліотекою і Музичною вітальнею, завантажений паками нотних збірок. Думка про те, щоб попросити про це ельфів, чомусь не прийшла мені до голови.
Батьків не насторожив мій раптовий музичний порив. Тільки батько стримано поцікавився, який доксі мене вкусив (десь я це вже чув!). Я у відповідь промимрив щось про розуміння необхідності всестороннього розвитку і родинну честь (Мелфої повинні бути кращими у всьому!), здається, батька це влаштувало. Влаштувало настільки, що навіть моя вимога купити мені гітару — звісно, магічну, спробуй знайди тут звичайну! - не викликала у нього підозри. Цілком можливо, варто подякувати професорові Грейнджер.
Літо неслось, як екіпаж, запряжений скаженими скакунами, неслось з гуркотом, підстрибуючи на вибоїнах і камінні, підіймаючи клуби пилюки, розбризкуючи зустрічні калюжі... Зранку гамми, ввечері аплікатури. Вдень болять плечі й солодко ниють лопатки від сидіння за клавішами, вночі від струн плачуть подушечки пальців. Музика. Стільки музики, що можна втонути. І я тонув з насолодою, захватом, покірно, радісно.
Мабуть, тоді я зрозумів слова Санні про магію. П’ять лінійок, на них повисли чорненькі хвостаті крапки. Вісімдесят вісім чорних і білих клавіш. Шість металевих струн. Такі прості, беззмістовні предмети. Але варто тільки подивитися на дивні закарлючки, варто доторкнутися прохолодної гладкості клавіш, потривожити спокій струни — і прості беззмістовні предмети забирають владу над твоєю душею, змушуючи її плакати чи сміятися на власний розсуд. Чиста, вища магія, що управляє людськими серцями.
А ще були листи. Триста вісімдесят вісім листів до Санні. І стільки ж — до Розі. Саме Розі передавала Санні в маглівську лікарню мої листи, сову ж туди я не можу послати. Я відправляв “моїм любим дівчаткам” солодощі, екзотичні квіти, якісь милі дрібнички і якісь ну геть непотрібні дрібниці типу чарографій метеликів, - ну і нахрін їм здалися метеликові чарографії?! - а у відповідь отримував лавини анекдотів від Санні, цінні вказівки по завоюванні гітари від неї ж і взаємну фігню від Розі. Один пугач припер в маєток букет кульбаб, які так обожнювала Санні. Хмаринка маленьких сонечок жила в моїй кімнаті кілька тижнів — видно, Розі зачарувала їх, щоб не в’янули.
Я все-таки подружився з роялем, і він навіть видавав тепер саме ті звуки, які я хотів, від ледве чутного мурчання на piano до майже дзвону fortissimo. З гітарою було важче, але навчальний рік невмолимо наближався, а отже — і уроки Санні поновляться. Я мріяв про це так само сильно, як і про від’їзд з дому. Тому що мої музичні успіхи мали й побічний ефект — тепер я двічі на тиждень повинен був демонструвати свою майстерність, що з’явилась так раптово, перед подругами матері на їх регулярних “шабашах”. Батько був надто зайнятий своїм особистим життям, аби звертати увагу на життя сімейне, і від нього допомоги чекати не доводилось.
Літо промчало, пролетіло, прогуркотіло, і справді як диліжанс далекого сполучення: ніби їдеш-їдеш, і кінця-краю нема цій однотипній нудній дорозі, але варто тільки задрімати — і доброго дня, приїхали. Ось вам Кінгс-Кросс, ось вам 9 і три чверті, ось вам ваші валізи, прощальна сцена і шоколадна жабка в дорогу.
До речі, про жабок. Завдяки невсипущій маминій “турботі” у мене виявились повні кишені тих жаб, і згадати, яка з них є трансфігурованою пачкою сигарет — справжня проблема.
Вислухавши настанови батька, що сподівався на моє повернення в квідичну команду (читай — прямий наказ) і сльозливі охи-ахи матері (це в неї обов’язкова процедура — поридати на вокзалі, проводжаючи мене до школи), я розпрощався з батьками і вирушив по перону вздовж вагонів Ґоґвортс-експресса. Ну, поважні предки, тримайтесь зубами за повітря, якщо побачите те, що зараз відбудеться.
На жаль (чи на щастя?), коли я підійшов до збірної команди Поттерів і Візлі, батьків на вокзалі вже не було. Зате обличчя Найстаршого Поттера, коли я тиснув руки його нащадкам, добряче нагадувало маску ацтеків. Розі, страшенно соромлячись матері, швидко клюнула мене в щоку, але руку подала впевнено — так само, як тоді, в Східній вежі.
До відправлення поїзда лишилось три хвилини.
- Її немає, Мелфою, - приречено прошепотів Х’юго.
І мені знову стало страшно.
У купе другого вагону я однією рукою стискав пальці Розі, а в іншій — подарунок Санні. Її серце.
* * *
Санні запізнилась майже на місяць.
До тягучої туги за нею домішувалась тривога, але ми забороняли собі навіть думати про найгірше. Не знаю, як там у інших, а в мене виходило погано. Х’юго зовсім змарнів, та і Поттери посмутніли.
Я вбивав вечори у Східній вежі з гітарою і Розі. Доволі часто приходив Х’ю, і тоді ми мовчали втрьох: Розі зубрила найстійки або нумерологію, Х’ю малював, а я розігрував безкінечні монотонні гамми.
Ми знову запірнули в важке очікування, яке, здавалось, накрило весь замок. Але в один з вечорів Х’юго раптом відклав планшет, сунув руку в кишеню мантії і ледве чутно прошепотів:
- Санні приїхала...
Вона направду приїхала. Стояла посеред захопленого гомінкого натовпу, а її усмішка сяяла яскравіше тисячі Люмосів. І це було все, що від неї лишилось.
Я спостерігав за нестримною радістю, що охопила всіх, і не міг зрозуміти: невже ніхто не помічає, як схудла, як змарніла Санні? Якою болючо-незграбною стала її і без того недоладна фігурка? Які тіні залягли на щоках і навколо запалих очей? Як відчайдушно б’ється синя жилка на тоненькій, як у горобчика, шийці, відстукуючи ритм її вмираючого серця?
- Скорпі... - і навіть її обійми здалися мені втомленими і слабкими...
Я перехопив зболений погляд Х’ю і зрозумів — він також це побачив. Значить, мені не здалось.
Але в той вечір у Борсучій вітальні знову було шумно й весело, знову були пісні під гітару й безкінечне пиво, знову Товстий Монах обурювався, що студенти “порушують заворушення”, і я майже впевнив себе: все нормально, просто Санні втомилась в дорозі або не виспалась... Тоді ми з Санні вперше заспівали дуетом під дві гітари, і вона раділа, як мала дитинка радіє першій чарівній паличці.
А коли п’янка-гулянка досягла апогею, - тобто десь біля другої ночі, - Санні раптом підскочила й заверещала:
- Блін, я зовсім забула! Мені такий танець показали! Всією школою танцювати можна! Так, ставайте в ряд, руки на плечі... та не собі, а один одному...
І ми до ранку, загинаючись від реготу, вчилися танцювати хасапіко...
Наступного дня у всіх коридорах Ґоґвортсу можна було спостерігати групки учнів: взявшись за руки, вони зосереджено крокували й підстрибували в ритмі старовинного грецького танцю. Хасапіко став загальношкільним захопленням. Його розучували навіть у слизеринській вітальні.
З приїздом Санні ми як з ланцюга зірвались — взнаки давалося літо, проведене поодинці і місяць тужливого страху за життя головної шкільної шибайголови. Підлили в корм місіс Норріс валеріани. Як це корм потрапив до директриси, можна тільки здогадуватися, але Макґонаґел кілька годин лунатиком швендяла шкільними коридорами й дурнувато хихотіла. Ми всім кагалом тиждень чистили сов’ярню , поки я необережно кинутим недопалком ледве його не спалив.
Місяць пішов на ремонт совиного житла. Звісно, це можна було зробити швидше, але вп’ятьох, та ще й без магії, та ще й без будь-якого досвіду столярно-будівничої справи... Коротше, було весело. Тільки сов шкода. Птахів на час ремонту переселили в хатинку Ґеґріда, і бідний наш лісничий при всій своїй любові до різноманітної живності не знаходив у собі сил не матюкатись у п’ять поверхів на безневинних пернатих, щоденно вигрібаючи купи совиного лайна. А якщо врахувати, що сови — птахи дуже вередливі й дуже влучні ... Ґеґріду заздрити не доводилось.
Традиційні суботники ставали все шаленішими. Першокурсники, яким вже всі вуха продзижчали гафелпафськими суботами, проводжали заздрісними поглядами старших, що направлялись до портрета Товстого Монаха. Без сумніву, кожен з них мріяв про день, коли хтось з відвідувачів Борсучої вітальні підійде й вимовить омріяні слова: “Приходь до нас в суботу!”
У листопаді Розі відкопала десь книгу по чарам заміщення. Вирішивши попрактикуватися, ми всього лиш збиралися замінити глечики з гарбузяним соком на пляшки з вином. І все би в нас вийшло, якби Санні не надумала теж помахати паличкою. У результаті на столах замість смажених курей з’явились живі сови. Багатостраждальні птахи були дуже обурені таким неввічливим ставленням і в знак протесту обісрали всі горизонтальні і не дуже горизонтальні поверхні. Звісно, ні про яку вечерю більше не могло бути й мови, оскільки їжа, всипана пір’ям і приправлена пташиним гівном, ентузіазму ні в кого не викликала.
Ми з Розі знічено перезирнулись через столи, ідея практикуватися в чарах заміщення на продуктах харчування належала нам. По цим перезиранням нас і вистежили. За громовим викриттям був двогодинний скандал у директорському кабінеті, і — Мерлін не дасть збрехати! - я би краще віддраяв зубної щіткою Велику Залу, ніж вислуховував ці нотації ще раз. Правда, відчищати Велику Залу від слідів совиної життєдіяльності нам також довелось. І пригнічений настрій Розі не змогла виправити навіть Санні, що з’явилась з гітарою підтримати наш бойовий дух. Воно й зрозуміло: мені грозив лиш черговий батьківський ревун, а ось Розі чекала розмова з матір’ю. За такої перспективи на місці Розі я би повісився на войовничій вербі... Хоча мені й на моєму місці непогано діставалось.
Словом, життя пливло й било ключем, і було прекрасним й чудесним, якби не одне “але”.
Санні.
Вона веселилась так відчайдушно, так завзято, що від цього віяло приреченістю. Вона ніби намагалась відчути за кілька днів усю радість, що нарахована людині на нормальне життя. Зломивши голову, кидалась у будь-яку авантюру, розучувала десятки нових пісень...
Але чим сильніше вона спішила жити, веселитися, співати, тим ясніше я розумів: Санні помирає.
Вона згасала на очах. Почастішали приступи, і не було й тижня, щоб я або Х’ю не доставляли її до Лікарняного Крила. Санні приймала величезну кількість ліків, від яких її жахливо нудило — через це вона майже перестала їсти. Вона слабшала з кожним днем, і тим страшнішими виглядали її жалюгідні намагання продемонструвати всім, що все чудово. По суботах Санні перестала засиджуватися з нами до ранку, відправлялась спати о другій-третій ночі й лишала мене розважати народ. Як це було на неї не схоже... Напевно, не було таких богів, яким би я не молився за Санні. Все, що мені лишалось — це спостерігати, як вона помирає, і молитися.
... Ми з Санні домовились зустрітися у Східній Вежі після вечері — пограти і поговорити. Піднімаючись по вежі, я зустрів Х’юго. Він мчав донизу, не розбираючи дороги, і на мій оклик тільки нагородив мене злісним поглядом, абсолютно йому не притаманним.
Санні сиділа на підвіконні й зминала в пальцях сигарету.
- Що ти з ним зробила? Вкусила за ніс?
Не повертаючись, Санні похитала головою.
- Гей, сестричко...
Санні опустила голову ще нижче. Відклавши сигарету, вона дістала з кишені мантії упаковку таблеток і почала третячими пальцями діставати звідти ліки.
- Санні, колись. Ви посварились? Він що, тебе образив?
Санні знову похитала головою:
- Ні. Це я його образила. Так треба було.
- Не зрозумів...
Насупившись, Санні проковтнула таблетку й тут же позеленіла від нудоти.
- А тобі не треба нічого розуміти, Скорпі. Давай краще пограємо, у мене настрій.
- Ну ні, спочатку ти мені розкажи, що у вас сталося, а потім пограємо.
- Нічого не сталося... - Санні скривилась й потягнулась до забутої сигарети. - Х’ю сказав, що кохає мене...
- Ну, це не новина...
- Я йому відмовила.
От так номер! Мені здавалось, Санні відповідає на ніжне обожнювання Х’ю повною взаємністю.
- Ти не кохаєш його?
- Це неважливо.
- Добрий вечір, я ваша тьотя! Як це може бути неважливо?!
- Може, Скорпі, може. Я повне лайно, братику. Колись я поклялась собі, що буду проживати кожен день, як останній. І допустила страшну помилку. Я не подумала про те, що кожен дня може бути останнім тільки для мене, і прив’язала до себе надто багато людей. Я помру, Скорпі...
- Санні!
- Не треба, Скорпі. Я знаю, що помру зовсім скоро. Відчуваю... Але інші будуть жити — ти, Розі, Джим, Ал... І Х’ю також. Не думаю, що вам буде дуже приємно мене оплакувати. А я вчинила, як егоїстка, як остання мерзота. Не хочу, щоб кому було погано через мене. Особливо Х’ю!
Останні слова Санні майже викрикнула, з надією дивлячись мені в очі, ніби благаючи: “Зрозумій! Ти ж не можеш не зрозуміти!” Я розумів... і не розумів. Але, на скільки я знав Санні, сльозливі втішання — це зовсім не те, що може привести її до тями.
- Я тебе люблю, сестричко, але ти дурепа.
Санні спантеличено моргнула.
- Не хоче вона зробити боляче, бачте... А зараз йому не боляче? Та якби мені Розі таке заявила, я би вже давно у “Дірявому казані” склянки їв!
Санні проти волі всміхнулась.
- Ти й справді поводишся, як егоїстка! Носишся зі своєю хворобою, як Волдеморт з пророцтвом. Можна подумати, тільки ти тут одна така вся смертна, а ми навколо боги Олімпійські!
Я на мить злякався, що сказав зайвого і надто вже різко, але Санні продовжувала ледь помітно всміхатися, і на її щоках навіть з’явився легкий рум’янець.
- Ніхто не вічний, сестричко. Сама ж мені це говорила. Усі помремо, хтось раніше, хтось пізніше. Може, мені завтра бладжер у голову влетить — Розі, сподіваюсь, також не зрадіє. Так що нам тепер — екстрено розійтись?
- Не влетить...
- Що?
- Бладжер не влетить, кажу — пояснила Санні. - Ти вже майже рік у квідич не граєш.
- Я на гітарі граю! - відрізав я, дістаючи інструмент. - А музика — дама ревнива. Поїхали, а з Х’ю я поговорю завтра, добре?
- Добре! - ось і усмішка в неї стала майже така, як колись.
Санні побринькала, підлаштовуючись...
— There's a flame, flame in my heart
And there's no rain, can put it out
And there's a flame, it's burning in my heart
And there's no rain, ooh can put it out
So just hold me, hold me, hold me!
Санні любила цю пісню, а мене вона трохи лякала — здавалось, пісня написана точно про нас і про скляний брелок її серця, що зберігається в кишені моєї сорочки.
— Take away the pain, inside my soul
And I'm afraid, so all alone
Take away the pain, that's burning in my soul
Cause I'm afraid that I'll be all alone
So just hold me, hold me, hold me!
Сонечко моє, світло моє, радість моя, сестричко, що би я не віддав за те, аби забрали хоч краплю болю з твого гарячого серця! Але все, що я можу — тільки розділити з тобою акорд і підспівати в терцію:
— Hold on to my heart, to my heart, to me
And oh no, don't let me go cause all I am
You hold in your hands, and hold me
And I'll make it through the night
And I'll be alright, hold on, hold on to my heart…
* * *
Той грудень був холодним і темним. Промерзла земля відчайдушно чекала снігу, і задубілі дерева у німому благанні тягнули до неба застиглі руки-гілки: “Снігу! Снігу!”. Але зима нагадувала про себе тільки пронизливим вітрами, що гуляли коридорами замка. Здавалося, навіть низькі сірі хмари заледеніли над озером і не рухались з місця.
Замок посилено обігрівали, але зранку все одно мерзли руки й губи, і на сніданку гарячий чай став набагато популярніше гарбузяного соку. У підземеллях стояв справжній дубак, і навіть у вітальні Гафелпафу було прохолодно. Ми з Санні кутали гітари у теплі светри і нарікали на те, що чари тепла можуть зіпсувати деревину й звук.
Як не дивно, з приходом морозів Санні почала почуватися набагато краще. Можливо, це сталося через те, що вона помирилась з Х’ю (правда, Розі довелося сильно промити братові мозок). Як би там не було, за весь грудень Санні відвідала Лікарняне Крило тільки двічі, і то тільки тому, що забула прийняти Зміцнювальне зілля. На суботниках пиво по зрозумілим причинам замінили на грог, що, загалом, на градус веселощів ніскільки не вплинуло. Більше того, невелика доза грогу зранку допомагала непогано переносити шкільний холод, а деякі видатні особистості (не буду вказувати пальцем, але це Розі Візлі) навіть носили НЗ дорогоцінного напою з собою в термосі для підняття бадьорості духу обмеженої групи студентів (здогадайтесь, хто до неї входив!) впродовж нелегкого навчального процесу. Чомусь поява учасників зазначеної групи на заняттях у стані легкого підшофе мало кого дивувало... Можливо, тому, що більшість викладачів також грілись далеко не чаєм. Мені навіть стало здаватися, що все повернулось на круги своя...
...На одному з передріздвяних уроків Захисту тверезий (!) і, як наслідок, змерзлий і злий професор Поттер вирішив влаштувати опитування по всьому курсу й лютував страшенно — бали летіли, як осіннє листя на вітрі, з Грифіндору й Слизерину без розбору. У нападі відчаю Джеймс навіть перекинув Розі записку, в якій запропонував виділити озвірілому батьку порцію НЗ для обігріву й підняття настрою. Розі не прониклась: по-перше, запаси рому швидко зменшувались, і розтрачувати їх на благодійність абсолютно не хотілось, а по-друге (й головне!), Поттер навряд чи оцінив би всю глибину нашого благородства, якби ми запропонували йому випити горнятко грогу з термосу його племінниці.
Поттер злився ще й тому, що професор Лонгботом терміново відбув на якусь травологійну конференцію, і в якості бонусу до Грифіндору й Слизерину на заняття з Захисту звалився Гафелпаф. Злився наш професор дуже сильно. Ні одному психічно здоровому викладачеві не прийде в голову задавати контрольні запитання Санні Вінкль. Але Поттер психічно здоровим не був, тому тоном “і чого ж ви всі досі не повиздихали?” наказав Санні розповісти про ховчиків.
Санні слухняно піднялась, шмигнула носом і без запинки видала:
- Середина ХХ століття. Студенти-третьокурсники на Захисті вивчають ховчиків. Після уроку до вчителя підходить Том Редл і питає: “Професоре, а чому у всіх вампіри, павуки й змії, а в мене якась кудлата фігня в круглих окулярах?”
На мить у класі ніби всі вимерли. Дивлячись, як у “кудлатої фігні” очі вилізають з-під круглих окулярів на чоло, а по чолі повільно повзуть вгору брови, я задався питанням, чому Санні вирішила покінчити з собою таким екстравагантним способом. Лаври Волдеморта спокою не дають?..
Могильну тишу прорізав звук, що нагадував рохкання. І знову. Звук повторився тричі, поки до мене дійшло: це професор Поттер з усіх сил намагається стримати сміх. Сил явно не вистачило, тому що ще через мить він зігнувся й голосно розреготався. Наступної миті реготали уже всі три факультети, а Санні лиш тихенько всміхалась.
- Десять балів... Гафелпафу... - хвилини через три простогнав Поттер, витираючи сльози. - Ох... сто років так не сміявся...
- Вам личить сміятися, професоре, - буденно вимовила Санні. - Приходьте до нас в суботу.
* * *
- Санні, ти здуріла! - підсумував Джеймс загальні думки одразу після уроку Захисту. - Ти би ще Макґонаґел запросила!
- Це пропозиція? - лукаво всміхнулась Санні.
- Ховчика тобі в шафу!
- От і я думаю, не треба. Добре, народ, у мене Передбачення зараз. До вечора?
- До вечора... - кисло відповіли ми і поплелись на нумерологію.
Півшляху до кабінету пройшло в повному мовчанні, потім Розі видавила:
- Звіздець повний... Джиме, без образ.
- Та які вже тут образи... - зітхнув Поттер. - Звіздець, він звіздець і є. Мелфою?
- Я за нього. Це не звіздець, Поттер, це щось гірше, не при дамах буде сказане. Що робити будемо?
Питання цілком нагальне. Навряд чи викладачі думали, що на наших суботниках ми п’ємо гарбузяний сік і граємо в шахи. До цієї пори я тільки тихо дивувався, чому директор досі не розігнала цей бедлам. Ну от, схоже, й кінець спектаклю, завіса, аплодисменти.
- Що робити, що робити... - пробурмотіла Розі. - Плювати й ловити.
- Конструктивно, - їдко помітив я. - Але проблеми не вирішує.
- Не йти до Санні? - невпевнено запропонував Поттер.
Ми з Розі нагородили його такими поглядами, що василіск би вдавився від заздрощів.
- Джим, а чого ти так переживаєш? Твій батьки ніколи не був особливо суворим...
- Блін, Розі! - так і підскочив Джеймс, але тут же насупився. - Панібратством він також не страждає, знаєш. До того ж, він не тільки мій батько, а й всіхній професор. Де тільки в Санні голова?
А це питання було риторичним, і відповіддю на нього стало наш з Розі дружнє тяжке зітхання. Суботник не обіцяв звичного відриву, ігнорувати їх означало образити Санні, але присутність професора Поттера навряд чи посприяє розрядці атмосфери.
На нумерології ми всілися разом, аби продовжити обговорення наступної суботи. Професор Вектор нагородила нас здивованим поглядом і пробурмотіла: “Поттер, Візлі й Мелфой. Куди тільки світ котиться...” Так, видовище, справді, не для слабких духом. Я посміхнувся, загородившись підручником: це вона ще не бачила, що відбувається у Санні.
- Колір змінити, пузо лишити, - прошипіла Розі з-за свого підручника.
Ми з Джеймсом втупились в неї, не розуміючи.
Розі роздратовано зітхнула:
- Грог відмінити, пиво залишити.
- Задубнемо ж! - незадоволено прошипів у відповідь Джеймс.
Ми промовчали, очікуючи, поки Вектор пройде повз, розповідаючи про правила побудови умовних кривих.
- А що, чари тепла заборонили?
Я енергійно похитав головою:
- Гітари. Не можна.
- Значить, теплі речі у всіх валірійська міль зжерла?
Вектор, що прилетіла на наш шепіт, ніби між іншим зупинилась за моєю спиною.
“Під теплими светрами мені твоїх грудей не видно!” - написав я на полях конспекту й підсунув зошит Розі.
Розі показала мені середній палець.
- Високі стосунки! - захихотів Джеймс, чим залишив свій факультет без трьох балів за розмови на уроці.
Вектор, видно, також не дісталось “зігріваючого”.
* * *
У суботу ввечері вітальня Гафелпафу нагадувала стайню оленярів далекої півночі. Не те, щоб я знав, як виглядають ці самі оленярі далекої півночі. Але ми, замотані в светри, мантії, коци, ковдри і навіть віконні штори, сповзлися тісною купою до каміну й повинні були дуже нагадувати ескімосів у їхніх хутряних одежах. З кожного “кокона” виднілось тільки ніс і рука, що тримала пляшку пива. Питання, пити пиво чи не пити взагалі, було вирішено доволі передбачено. Виключенням з правил був Х’ю — він тримав величезне горня кави, і ми з Санні — з наших ковдр гордо стирчали гітарні грифи.
Над замерзлими носами літала думка про приготування хоча б глінтвейну, якщо вже грог тимчасово під забороною, але вина не було. “Не замовляли!” - гаркнув я, коли змерзле суспільство на чолі з Алом Поттером почало шпиняти нам за відсутність червоного напівсолодкого. Викрасти на кухні стільки вина, щоб вистачило на всіх, видавалось майже неможливим.
Відсутність алкоголю і майбутній візит професора Поттера накривало “високе товариство” печаллю й пригніченістю. Танці не танцювались (а допомогло би зігрітися!), пісні не співались, навіть пиво пилось без ентузіазму. Санні, схоже, полишила всі намагання розворушити народ і тепер тихенько перемовлялась з Х’ю, періодично відбираючи в нього гарячу кружку, аби погріти руки. Розі клювала носом у своєму кріслі — у неї по суботах була сила-силенна факультативів, та й не виспались ми сьогодні обоє...
Врешті-решт мені це набридло. Я вишпортався з коца, розпеленав гітару, кивнув Санні: мовляв, доєднуйся.
— Hold on little girl
Show me what he's done to you
Stand up little girl
A broken heart can't be that bad
When it's through, it's through
Fate will twist the both of you
So come on baby come on over
Let me be the one to show you…
Розі дуже любила цю пісню.
— I'm the one who wants to be with you
Deep inside I hope you feel it too
Waited on a line of greens and blues
Just to be the next to be with you! — підхопила Санні.
Пісня, як то кажуть, “пішла”, і нас з Санні понесло. Ми ніяк не могли зупинитися, раз за разом повторюючи приспів і коду, створюючи різноманітні канони і змінюючи тональності, поки не забрались так високо, що обоє дружно “пустили півня”. Коли і як нешвидка, взагалі-то, пісенька трансформувалась у запальну “Tutti-Frutti”, я й сам не зрозумів. Але справа була зроблена: народ розтанув, кришки пивних пляшок зачпокали веселіше, дехто навіть покидав коци й пішов танцювати...
Про прийдешній прихід Поттера всі забули зовсім. Ми з Санні без упину горлали рок-н-роли пошвидше, аби народ знову не змерз і не впав у анабіоз.
Після п’ятого «Rock Around the Clock» на біс я втомився так, ніби сам танцював п’ять рок-н-ролів поспіль. Захрипле горло терміново потрібно було промочити, я оглянувся у пошуках нічийного пива... Не звертаючи увагу на запалу раптово тишу — треба ж і помовчати колись для різноманітності! - я націлився на пляшку, що велично пропливала повз, але запізнився. Чиясь на в міру нахабна і поверх усілякої міри спритна рука згребла мою пляшку прямо перед моїм носом.
Я вже роззявив рота й видав перший обурений звук типу “Е!”, коли усвідомив, що на мене дивляться зелені очі з-за круглих окулярів.
- Один раз ловець — завжди ловець! - усміхнувся професор, відкорковуючи пиво.
Підкорившись тихому “Акціо!”, пляшка радісно вистрибнула з рук Поттера й помчала до мене.
- А Мелфой — він і в Азкабані Мелфой.
Я з насолодою зробив кілька ковтків. Мозок мій, де ти? Грубити Гаррі Поттеру, Герою війни, професору, хай навіть у Борсучій вітальні, де все дозволено... Он і Розі на мене квадратними очима дивиться, пальцем коло скроні крутить...
Єхидна посмішка професора перетворилась у печальну посмішку:
- Тихіше, містере Мелфою. Не жартуйте з такими речами, на це треба мати право.
- Тут — можна, професоре!
Завжди було цікаво, як у Санні виходить відчувати ніяковість і розправлятися з нею однією зухвалою у своїй невинності фразою або сяйливою усмішкою.
- Так? - Поттер картинно припідняв брови й запустив руку під мантію. - Ну, якщо вже так...
На стіл з залишками бутербродів життєствердно опустилась пляшка Огденського. Не хотів би я зараз побачити себе зі сторони... Поттер викликав у Мелфоя ступор — спішіть побачити, єдиний показ!
А Герой війни обвів поглядом спантеличених учнів й стенув плечима:
- Ну не з пустими ж руками в гості...
- Скорпі, не лови ґав! - театрально прошипіла Санні, простягаючи професору свою склянку. - Нам же з тобою не естакаді до ранку!
Санні мала на увазі нецензурні куплети про Волдеморта, які ми якось здуру почали вигадувати в один з особливо вже нудних вечорів у Східній вежі. Куплети викликали фурор, і тепер кожен відвідувач Борсучої вітальні вважав за свій моральний обов’язок внести посильну лепту до їх створення й додати кілька строф. Опус розрісся до шалених розмірів і нараховував тепер приблизно сотню куплетів найнепристойнішого змісту. Виконання цього шедевру Ґоґвортського фольклору займало десь з годину, і ще стільки ж потрібно було, щоб згадати його повністю...
Горланити куплети з матюками про Волдеморта при Гаррі Поттері? Може, Авада все-таки гуманніше? Так подумав я, випив півсклянки вогневіскі й заголосив слідом за Санні:
- В Ґоґвортсі, в Ґоґвортсі,
В злоїбучім Ґоґвортсі,
Сірник також “Чистомет”,
Тільки ще маленький!
Вогневіскі й мат у кілька поверхів зробили свою підлу справу: куплету після двадцятого “високе товариство” перестало ховати очі від професора, а після тридцять п’ятого навіть почало підспівувати. Та все ж апофігей вечірки настав на куплеті після шістдесятого приспіву.
Ми з Санні перезирнулись, згадуючи, як ми ще не обзивали Того-кого-колись-неможна-було-навіть-називати, коли паузу порушив спокійний голос.
- По ріці сім горокраксів
Преспокійненько пливуть,
От вже буде разпіздєц,
Якщо їх не приїбуть!
З початком вам, професоре Поттер!
Точно, цієї суботи я ніколи не забуду!
Зате тепер можна сміливо співати наші куплети хоч на Святі Перемоги, і нам за це нічого не буде, тому що Гаррі Поттер також це вигадував! Дякуючи Герою війни Сага про Волдеморта доповнилась ще двома куплетами. Точніше, одним з половиною. Колись хтось з Рейвенкло вирішив залишити свій слід у загальношкільній реліквії і видав “Редл вже зовсім охуїв, прокляв Захисту посаду!”, професор без найменшої заминки продовжив:
- Ой, боюсь, боюсь, боюсь!
Обісратись і не жить!
... Маячня, маячня, лихоманкове марення хворого на всю голову Мелфоя! Санні, рідна, вщипни мене, мені погано! У мене плутаються думки: вогневіскі... професор... Гаррі Поттер...
Почати з того, що кілька годин тому ми з Санні й вищезазначеним професором дружно диміли у лаборантській кабінету Захисту — до нього набагато ближче, ніж до Східної вежі. У Поттера там і попільничка є, виявляється. Нормальна така маглівська попільничка...
А на зворотному шляху ми захопили ще пляшку Огденського з професорських запасів. Пійло, до речі, було якісним. Злорадне хихотіння власного даху, що відправився у незаплановану відпустку, я чув дуже чітко.
Що було далі, пам’ятаю погано.
Пам’ятаю, професор Поттер п’яним зовсім не здавався — звісно, у нього стаж більший за мій разів у надцять.
Пам’ятаю, Розі просила мені більше не наливати, а Джеймс відповідав, що більше й нема.
Як сиділи біля каміна й з роззявленими ротами слухали Гаррі Поттера, пам’ятаю. І пам’ятаю, що у його розповідях про Другу війну з Волдемортом і навчання у Ґоґвортсі гриффіндорське тріо вчиняло веселі витівки, ганяло снитч, постійно кудись влипало, деколи вчилось й зовсім вже рідко згадувало про Відомо-Кого. Але чомусь в затуманеному алкоголем мозку відклалось абсолютно чітко: їм було страшно, страшно, страшно й прикро за втрачене дитинство, і знову страшно.
Пам’ятаю обривки фраз професора.
“Герміона в бою страшніша за оскаженілу мантикору, її Ступефай ребра ламає. Але використовувати її як бойового аврора — це все одно, що чарівною паличкою суп помішувати...”
“А я стою, як дурень, і навіть палички підняти не можу...”
“Рон, здається, міг стратегічно підрахувати навіть ранкове приготування кави...”
“І мордою кішки, ви уявляєте собі...”
Здається, я щось молов про те, що часи зараз зовсім не героїчні, ні тобі війни, ні небезпеки, що ми запізнилися народитися...
Єдине, що пам’ятаю дуже добре — насторожений і гіркий погляд професора Поттера і його впевнені слова:
- Не жени мітли. На твій вік вистачить.
Здається, одразу після цього Санні заспівала «Seawinds»…
* * *
Сказати, що суботник, проведений у компанії професора Поттера, шокував відвідувачів Борсучої вітальні, значить, нічого не сказати. Тема “Гаррі Поттера на вечірці у Санні” тимчасово відправила на другий план навіть такий важливий привід для розмов, як Різдвяний бал. Я від душі потішався, спостерігаючи, як горді Джеймс і Ал на розпитування стинають плечима, роблячи вигляд, що їм все одно: “Ну, так, заходив...” Якби ж всі зацікавлені звертались би до мене, я чесно відповів, що ми з професором кричали куплети з матюками, пили вогневіскі й говорили про життя. Мені чомусь не вірили. А я чомусь не дивувався.
Турбот вистачало й без того. От, наприклад, прийдешнє Різдво — чим вам не турбота? Хоча б тому, що кількість людей, яким потрібно було зробити подарунки, раптом різко виросла.
Як виявилось, ця проблема турбувала не тільки мене одного. Невгамовні Поттери, скориставшись відсутністю Розі й Санні (“Як?! У тебе немає вечірньої сукні?! Завтра ж до Хогсміду!” - заверещала Розі, й з самого ранечку потягла Санні до мадам Малкін), скликали екстрений консиліум. Моя присутність, як виявилось, була необхідною для вирішення питання про подарунок для Санні.
Дізнавшись порядок денний, я як наяву уявив собі сцену двотижневої давнини: за сніданком Санні отримала чергову бандероль з ліками, в яку був вкладений новий каталог Ibanez. Завищавши від захвату, вона схопила бутерброд і пересіла до мене за слизеринський стіл; наступні півгодини до початку першого уроку ми на пару пускали слинку на EP-9 Steve Vai.
“Шість звукових моделей... Вбудований хроматичний тюнер... триполосний еквалайзер...” - якби я не знав, що йдеться про характеристиках підсилювача, вирішив би, що Санні стогне у передоргазменному екстазі. Не лишалось сумнівів, що якщо дозволити їй, як вона казала, попестити цю красуню з корпусом з цільного масиву ялинки, Санні кінчить по-справжньому.
Я озвучив думку. Поттери відразу заглибились у конструктивні роздуми: ідея класна, але задача ускладнювалась тим, що потребувала вилазки у маглівський Лондон. Ми небезпідставно думали, що в магічному Лондоні брендові гітари навіть перед Різдвом не продаються на кожному кроці. Тому після півгодинної розмови, що складалась з “А може?...” - “Не може”, “А якщо?...” - “Не варто”, “Тоді треба...” - “Не треба!”, було вирішено залучити до операції “Подарунок для Санні” професора Поттера. Врешті-решт, він усі горокракси знайшов, так невже Герой війни у Лондоні гітари не знайде?
Герой підтвердив свій геройський статус. Гітару він нам знайшов за допомогою Герміони Грейнджер і загадкової маглівської технології під назвою Інтернет.
У музичний магазин ми завалились ошалілою від подорожі по немагічному Лондону гомінкою компанією: троє Поттерів, двоє Візлів і один Мелфой. У мою задачу входило впізнати “об’єкт” і протестувати його на подарункопридатність.
Від розмаїття гітар у мене розбіглись очі і перехопило подих. На мить я завмер, вражений: класичні акустики й епатажні електрухи, благородні Фендери, зухвалі «BC Rich», норовливі Гібсони, розмальовані Джексони висіли, стояли, лежали — тільки руку простягни.
Худий патлатий продавець окинув нашу строкату компанію сонним поглядом, якимось незрозумілим чином виокремив мене як гітариста і чомусь взявся ліниво сватати мені крутобокий Ріккенбакер. Я покликав на допомогу всю родинну зневажливість, але продавцю на неї, схоже, було плювати з Азкабанської вежі. Хайристе незрозуміло що продовжувало монотонно бубніти щось про класичний джазовий звук доти, поки професор Поттер найдоброзичливішим своїм тоном не повідомив, що ми прийшли за замовленням номер тринадцять.
Що тут почалось! Цибатий родич швабри вмить розпрощався зі своєю сонливістю, захоплено закрякав і сховався за дверима з надписом “Службове приміщення”. З сусідніх залів повисовувались зацікавлені фізіономії. Шикарна блондинка-адміністратор в’юном вилась навколо професора, пропонуючи каву, намагаючись говорити про гітари й паралельно демонструвати свої анатомічні достоїнства. Герой війни стоїчно терпів її тріщання, але час до часу таки зазирав у виріз адміністраторської блузки. Дивитись, до речі, було на що...
Двері службового приміщення відчинились, і в залу буквально вплив скуйовджений продавець-соня. Фізіономія його виражала крайній ступінь благоговіння, а в руках він тримав великий прямокутний кофр. Я вдихнув і забув видихнути, коли продавець бережно відпустив чемодан на стіл. Клацнули замки, плавно піднялась кришка.
Мерліне, це була вона. Витончені згини корпуса — ялинка і махагоні, янтарний колір свіжої смоли, ажурне мереживо перламутрової інкрустації на грифі... Стрімка, елегантна, така... спокуслива... Руки самі собою вийняли гітару з червоного оксамитового чемодана. Пальці ніжно обійняли гриф, затискаючи акорд.. Ооооо таааак!!! Звук — глибокий, терпкий, чистий і чесний... Як усмішка Санні.
Як її серце.
* * *
Що не кажи, але Різдвяний бал у Ґоґвортсі — це подія. Заліки здані (або не здані, але кого це хвилює?), контрольні написані (або не написані, але всім плювати), малявки радісно відправляються додому, і шкільні коридори належать святковій метушні. Он, п’ятикурсники бродять неприкаяно: хтось не може набратися сміливості й запросити дівчинку, що подобається, хтось набрався і запросив, але отримав гарбуза, а комусь пощастило, і везунчики бігають, чекають, передчувають... У дівчачих спальнях зранку відбуваються таїнства перевтілення. Що вони з собою роблять, одному тільки Мерліну відомо, але до вечора школа буде нагадувати одночасно показ мод, конкурс краси й парфумерну крамницю. Соромлячись і хвилюючись, вони будуть спускатись довгими сходами в хол, схожі на ялинкові прикраси — такі вони всі будуть щасливі, блискучі, чарівні... А нам лишається тільки лопатись — кому від гордості за свою супутницю, кому від заздрощів, а кому від суму, але цих останніх буде мало. І над усім цим буде набатний дзвін різдвяного годинника, і все це — тільки прелюдія до забороненого смаку вогневіскі й грога, змішаному зі смаком поцілунку коханої дівчини й сварливим скрипом старого крісла перед каміном Борсучої вітальні.
Його, крісло, також можна зрозуміти, коли на нього всідаються двоє замість одного, та ще й гітару прилаштовують... Йому, кріслу, також свята хочеться... Але кого це хвилює? От мене, до речі, на даний момент хвилює зовсім не страждання улюбленого крісла Розі, а сама Розі. До початку п’ять хвилин, і де її носить, скажіть, будь ласка? Вона одразу після сніданку потягнула Санні в свою кімнату старости, і дівчата не з’явились навіть на обіді. Невже за цілий день не можна було зібратись?! Скільки вже можна марафетитись?! Навіть Забіні вже готові. Аманда з Джеймсом продефілювали до Великої Зали півгодини тому... Ал ще раніше повів туди Ані-забіяку з Рейвенкло... А ми з Х’ю, два придурки, мнемося через цих квочок... Ну добре, я мнусь, а Х’ю спокійний, як оселедець. Стоїть собі, стіну споглядає, а я туди-сюди вздовж цієї стінки марширую, вже стежка скоро вийде.
Намотуючи чергове коло, чую здавлене “Оххххх!” від небагатьох учнів, що ще лишились у холі. Підводжу погляд — ну, що там ще сталось?
Світ обвалився.
Хто сказав, що червоний і золотий — кольори Грифіндору? Це королівські кольори, кольори імператриць і безмежної влади, кольори захвату й поклоніння, кольори солодкого вина й дзвінких галеонів, кольори пристрасті й тріумфу...
Пристрасті темно-вишневого шовку, що впевнено обхоплювали кремово-ніжні груди Розі, ніжно обіймали її талію, покірно заплітались навколо її ніг... Тріумфального блиску золотої нитки, що вигадливим плетивом стікала звідкись з плеча й губилась у складках подолу...
Вниз по сходах до мене величаво пливе спокусливо-неприступний скарб. А у мене ноги ватні, і очі намагаються з орбіт вистрибнути, і серце у горлі застрягає — ну що воно там забуло? І, заради Мерліна, хто-небудь, закрийте мені рота!
Так, і Х’ю також допоможіть підібрати щелепу, якщо вам не важко. Тому що царственна поява Розі була порушена громовим тріумфом Санні: я навіть не одразу зрозумів, що густо-синє дещо, що з дрібним перестуком буквально скотилось зі сходів і прилетіло за випадковим щасливим збігом у руки Х’ю, було моєю названою сестричкою.
- Вирішила підробити бладжером! - заявила Санні. - От, тренуюсь!
Весь пафос моменту був безнадійно втрачений, і ми ввалились до Великої зали з абсолютно неадекватним реготом. Але урочисту ходу вздовж шеренги студентів ми тоді точно не осилили б.
Бал! Повітряний, повний музики й емоцій, іскристий від різдвяних прикрас і спалахів пристрастей. І в центрі цього святкового безладу — Санні.
Розі, як виявилось, весь день намагалась сотворити диво, а саме — перетворити Санні з гидкого каченяти у лебедя. Але випадок виявився клінічним, і тут вже ніяка трансфігурація не впоралась би. Старання Розі були очевидними, але вечірня сукня все одно личила Санні, як Ґеґріду — пеньюар. Ні модна стрижка, ні вдалий макіяж не зробили Санні павою. Але, клянусь своїм роялем, якби хтось ризикнув сказати, що Санні некрасива — заавадив би, і Азкабана не злякався.
Санні сяяла. Санні світилась. Розчервоніла й щаслива, вона кружляла танець за танцем, перелітаючи від одного партнера до іншого. Вона організувала на танцполі найбільший хасапіко, який тільки бачив світ. Вона змусила професора Поттера танцювати ламбаду. Вона вилила на себе бокал пуншу, зламала каблук і ледве не розбила голову об підлогу, спіткнувшись посеред танцю. Вона влаштувала гру в фанти, ледве не прилаштувавши під цю справу Сортувального капелюха, і бідній Аманді Забіні довелося танцювати циганочку з виходом, а мені — ходити на руках. Вона сміялась і співала, і сміялась, і співала, і сміялась...
Поки з тихим схлипом не осіла на підлогу, тримаючи в руці черговий фант — шпильку Розі.
* * *
Тиша.
Стільки тиші...
У тиші Х’ю підняв Санні на ноші.
У тиші ноші пливли до Лікарняного крила.
У тиші професор Грейнджер сталевим голосом віддавала вказівки перед тим, як відправитися з Санні до госпіталю.
У тиші Розі виймала з зачіски шпильки, а Х’ю розв’язував краватку-метелика.
У тиші я кусав губи до тих пір, поки кров не закапала на білий воріт сорочки.
* * *
- Інсендіо!!!
Оскаженілий голос батька і жалібний тріск палаючої у чарівному полум’ї гітари прорізали тишу. Я здивовано озирнувся: звідки стільки шуму?
Напевне, якась частина мене все-таки не втратила зв’язку з навколишнім світом і ввічливо сповістила мене про те, що я пропустив. У реальності батько кричав на мене благим матом битих дві години. Привід був знатний: хтось сповістив батьку, що я сплю з Розі Візлі, дружу з Поттерами, бринькаю на гітарі і взагалі веду антисоціальний стиль життя. Результатом батьківського гніву стало ритуальне спалення моєї гітари (не гітара була, а дрова зачаровані) й позбавлення всіх кишенькових грошей (а ось це хріново). Чудовий подарунок на Різдво.
- Він не сповзає, - тихо сказав я, спостерігаючи, як у вогні плавляться струни.
- Що?!
- Ти спитав, чому в мене волосся зав’язане шнурівкою від черевика, а не стрічкою. Відповідаю. Шнурівка не розв’язується і не сповзає.
Батько стогне, шипить, гарчить і видає чергові нотації про те, що я когось там соромлю і чомусь там не відповідаю. А я можу думати тільки про Санні, яка вже тиждень лежить у реанімації Святого Мунґа, і до неї не пускають навіть її батьків. Від думки про те, що це означає, мені хочеться вити.
Батько ніяк не замовкне, його голос грубо розсікає благодатну тишу, що знову оплітає мене. Не треба, не забирайте в мене моєї тиші! Якщо тиша піде, я помру від гуркоту страху за життя Санні і болю за себе.
Дивлюся на батька, майже не задираючи голову. Мабуть, у мене дикі очі. Мовчи, батьку, благаю тебе, мовчи! Тому що я якщо я зараз усвідомлю те, що знаю вже давно... те, що відбувається з її серцем... те, що відбувається всередині мене і навколо... я збожеволію, і ти будеш першим, хто потрапить під гарячу руку. Я наговорю тобі такого, про що найзатятіші сини-поганці навіть не думають думати. Я буду кидатися прокляттями, образами і всім, що трапиться під руку. Я буду верещати голосніше, ніж ти тільки що. Я не хочу так вчиняти, адже я все ще поважаю тебе, батьку. Тому мовчи.
Рука сама собою знаходить у кишені галеон. Фальшивий. Подарунок Поттерів на Різдво. “Це якщо тобі потрібно з кимось з нас зв’язатись терміново, - дивлячись кудись вбік, пояснив тоді Ал. - Просто подумай про того, хто тобі потрібен, і у нього монета нагріється... У нас у всіх такі, і в батька, і в Герміони...” Стало зрозуміло, як Ал викликав Грейнджер у Лікарняне крило, коли я рятував Санні від Забінь, як Х’ю дізнався про повернення Санні з лікарні восени. Такі галеони використовували члени АД, їх Грейнджер вигадала — читав у “Новітній історії магії”.
Я стиснув галеон до болю в напружених пальцях, і в голові крутилось тільки одне: “Хуйово”. Монета відповіла обнадійливим теплом, і я витягнув її з кишені. Адреса каміна чітко проступила на золотистій поверхні.
На ватяних ногах я пройшов повз батька, що задумливо замовк, до каміну.
- Скорпіусе! Я ще не закінчив!
- Вибач, батьку, - вимовляю я чужим голосом. - Потім.
Дрібка порошку Флу — калейдоскопічна круговерть у втомлених очах — вивалююсь на вичовганий килим і втрапляю лобом у вигнуту ніжку крісла.
- Вибапхчичте... прачхифесоре... Папчхиттере... - у мене алергія на порошок Флу. - Я ненапхчимисно...
- Не зважай, - посміхається Герой війни, розкачуюючись у кріслі. - Якраз встиг на вечерю.
Піднімаюсь, струшую з мантії порох, намагаюсь зрозуміти, куди я втрапив — у будинок Поттера чи в будинок Грейнджер. Але вниз по сходам, перелякано нахмурившись, уже летить Розі, і мені стає байдуже, де я.
А потім я довго і з насолодою реву, сховавши обличчя в коліна Розі, нікого не соромлячись і ні від чого не ніяковіючи. Через тканину сорочки в шкіру врізається край скляного брелка Санні.
Її серце.
* * *
Батько більше не кричав. Він взагалі зі мною не розмовляв. Чесно кажучи, не дуже-то й хотілось.
Кілька разів у Менорі з’являлась Грейнджер: погляд Снігової королеви, постава королеви Ізабелли, манери королеви Анни, словом, леді Досконалість. Забачивши її, мати тремтіла від сказу, а Грейнджер йшла з батьком до кабінету, і ельф-домовик без нагадування приносив їй капучіно, захоплено попискуючи. Мати влаштовувала батьку огидні істерики й сцени ревнощів, незважаючи навіть на те, що під час розмов з Грейнджер батько демонстративно лишав двері кабінету відчиненими. Так хіба варто звинувачувати мене в тому, що я випадково почув частину їх розмови?
- Ти як була, так і лишилась бруднокровною честолюбною сукою, Грейнджер.
Хрипкий сміх у відповідь:
- О, це далеко не всі мої чесноти.
Пауза.
- Я БУДУ директором. І ти, як Голова опікунської ради проголосуєш за мене.
- Звідки така впевненість?
- Погадала на чаїнках.
- Я не стану голосувати за тебе, Грейнджер.
- Станеш. З радістю і ентузіазмом.
- Або?...
- Ти в курсі.
Я ледве встиг відсахнутись від дверей і скорчити байдуже обличчя — я, знаєте, просто проходив повз, - коли Грейнджер вийшла з кабінету. Холодно відповівши на моє ввічливе привітання, вона ледве помітно кивнула головою. Значить, від Санні немає новин.
Від усмішки, якою Героїня війни нагородила мою матір перед тим, як піти, хотілось перетворитися на соляний стовп. Дивовижна жінка. Неймовірна жінка. Холодний розум, енциклопедичні знання, строгість, краса й виключна стервозність. У ній, жінці маглівського роду, аристократизму більше, ніж у будь-якій чистокровній панночці. Не дарма батько за нею мліє. Злиться, нудиться — а мліє все одно...
Тиша в мені уступила місце безсилому неспокою. Я бродив маєтком, шипів на матір, батька ігнорував, шпиняв ельфів, і не міг себе змусити навіть доторкнутися до роялю. Тривога їла мене поїдом, я буквально на стіни дерся, і єдиним моїм порятунком був камін. Коли ставало вже зовсім тошно (може бути, може бути нудотно), і від відчуття прийдешньої катастрофи перехоплювало дихання, я стрибав у полум’я, і, прочхавшись, опинявся в обіймах Розі. Переживати компанією цього разу виявилось легше.
До речі, Грейнджер ставилась до наявності мене у безпосередній близькості від її доньки доволі спокійно, навіть з деяким інтересом дослідника: а ну, що з того вийде... Її позиція забезпечила мені певний карт-бланш, завдяки якому я навіть залишився якось у Годриковій Долині на ніч. Повпирався для годиться, але слухати мене особливо ніхто не став: запхнули в гостьову кімнату, видали чисту постіль й рушник і побажали гарних снів.
...У незнайомому місці спалося погано. Я кілька годин крутився у ліжку, поки не перетворив її у розорене гніздо гіпогрифа. Уже не сподіваючись заснути, я поцікавився у себе, чи не випити мені чаю, і вирішив випити.
Босоніж, щоб не тупотіти, вислизнув з кімнати в темний коридор, уже зовсім було налаштувався на екстремальний спуск по неосвітлених сходах, коли почув з вітальні тихі голоси.
- Гаррі, це...
- ...не було помилкою, Герміоно.
Ох ти ж горе гірке! І за що мені це все? Головне, ні, щоб звалити тихенько. Я рефлекторно завмер, втиснувшись у стіну. Схоже, легендарна кішка, яку згубила цікавість, була анімагом і моїм далеким родичем заодно. Інакше звідки в мене такий інтерес до чужого особистого життя? Але, як каже приказка, назвався Дамлдором — жуй лимоні дольки . Я обережно виглянув з-за рогу.
Вітальну окутувала напівтемрява, і тільки вогонь каміну освітлював невеликий простір. Вони сидять на килимі в цій світлій плямі, майже як тоді в Астрономічній вежі. Кутаються вдвох у один коц, і навіть садовому гному зрозуміло, що вони неодягнені. Коц малий для двох, і Грейнджер постійно натягує його на босі ноги. Через це коц сповзає з голих плечей Поттера, відкриваючи помережану старими шрамами спину. Так, колишній начальник Аврорату в кабінеті явно не сидів... Поттер незадоволено бурчить, тягне коц на себе, від чого знову оголюються ноги Грейнджер, вона ж знову тягне коц до себе...
- Гаррі, я...
- Послухай ти мене хоч раз у житті, га? Ми не діти з тобою, та й не дуже щасливі дорослі. Ми з тобою, два принципових дурня, останні три роки вперто “просто дружимо”. Сталося те, що давно вже мало статися.
- Гаррі, ми...
- Та не перебивай ти мене, я сам збиваюсь! Боїшся дружбу втратити? Не бійся, не втратиш, вона у нас з тобою за двадцять років у спинний мозок в’їлась.
- Гаррі, я не хочу...
- І я не хочу. Ні палкого кохання, ні шаленої пристрасті, ні пелюсток троянд замість простирадл. Я тепла хочу й спокою. Хочу, щоб зі мною була поруч нормальна жінка з нормальним мозком і нормальним характером.
- Де ти тут бачиш нормальну жінку?
- Я ніби замерзаю зсередини, Герміоно. Хочу зігрітися.
Я очікував, що Грейнджер у найкращих традиціях своєї саркастичності запропонує Поттеру знайти іншу кандидатуру на роль грілки. Але Героїня війни тільки тяжко зітхнула:
- Я теж, Гаррі, я теж...
- Але?
- Гаррі, я спала з твоїм викладачем, з твоїм найкращим другом і твоїм найзапеклішим ворогом, не враховуючи випадкових зв’язків. Треба тобі такий секонд-хенд?
Поттер безпечно зареготав:
- Тобі моїх коханок перечислити?
- Звільни від такого щастя.
- Правильно. Всіх я і сам не згадаю.
- Давай ще порівняємо, хто більше блядував...
- Ти програєш.
- Добре би...
Сміються тихо й невесело.
- Все одно це якось... дивно...
- Та, облиш, нічого дивного. Нас з тобою з третього курсу в ліжко вкладають. Треба ж нарешті виправдати очікування публіки...
- Сподіваюсь, стара карга Скітер здохне від здивування.
- Не згадуй всує. Я від одного її імені висипами вкриваюсь.
Знову сміються, тепер трохи веселіше.
- До речі, ця дівчинка, Санні, з Гафелпафу...
Напружуюсь.
- Придивися до неї уважніше. Дивовижне створіння. Стільки тепла, стільки світла... А очиськами як втупиться — і ніби наскрізь тебе бачить. Я навіть подумав був, що вона емпат. Ауру просканував — я акуратненько! - нічого подібного. У ній взагалі магії майже немає, вона майже сквиб. Звідки тільки береться...
- Справа не в тому, Гаррі. У неї вроджена стенокардія Принцметала, хвороба тяжка, але лікується вживленням штучного клапана. Проблема в тому, що це маглівська хвороба. Санні — відьма, і її магія вирішила справитися з хворобою самостійно. А хвороба-то маглівська...
- Зрозумів, вся її чарівна сила йде на боротьбу з хворобою. І не справляється?
- Не справляється. Більше того, заважає лікувати її маглівськими методами: її організм відторгнув і штучний клапан, і навіть простий кардіопровідник. Про пересадку серця при таких умовах навіть й говорити не варто...
- Скільки ж повинно на це витрачатись...
- Багато, Гаррі. Якби не хвороба, Санні була би дуже сильною відьмою. Я взагалі здивована, як вона дожила до цьогорічного Різдва. Її ніби щось охороняло і давало сили. Захист типу родової магії, але звідки у відьми маглівського походження родова магія?..
- Треба ж... Вона дивовижне створіння. Уявляєш, запросила мене на свій суботник. Вперше за багато років відпочив душею. Неймовірна дівчинка. І знаєш, завдяки тій суботі я згадав, за що ми воювали... Тобі обов’язково треба там побувати. Так... тепло, так радісно...
- Я знаю, Гаррі, я була там.
Пауза. У напівтемряві не видно, схоже, вони витріщаються один на одного.
- Один раз під Багатозільною настійкою, і під мантією-невидимкою деколи...
- Як ти... що ти там робила?!
- Грілась.
Поки вони довго й смачно цілуються, я навшпиньки крадусь у свою спальню. Впавши на ліжко, стискаю руками голову. Шквал інформації заважає зв’язно думати... Що ж, зрозуміло, чому директор дивилась на наші бедлами крізь пальці. І Санні... Диво роду людського, що стало заручником власної подвійної природи. Магія — те, що я, спадковий чарівник, сприймав як належне, вбивала Санні.
Вбивала її серце.
* * *
Почався новий семестр. Відсутність Санні на вокзалі й в поїзді ми сприйняли, як належне. Адже вона завжди запізнювалась з канікул... І тільки панічні погляди видавали, що насправді не все так безхмарно.
Х’ю малював, швидко й зосереджено, майже не торкаючись олівцем листка.
Розі намагалась читати, але тримала книгу догори ногами.
Поттери ж взагалі сиділи з байдужими обличчями, як фарфорові ляльки.
Я стискав у долоні скляний брелок. Я зрозумів. Грейнджер говорила про магію роду Санні. У неї не могло її бути, але в мене-то вона була! Повісивши на шию Санні свій медальйон, я не просто жартівливо побратався з нею. Я дав їй захист свого роду.
І тепер я грів у руках її серце, змушуючи себе вірити, що все минеться. Змушуючи себе забути про безкінечні нічні кошмари останнього тижня, про передчуття біди, що насувається невблаганно, про тривогу, що мучила мене, що доходила майже до божевілля, до одержимості... Я знав: не обійдеться.
Інші також знали, також змушували себе вірити. Тому й не дивились один на одного. Щоб не побачити відчаю в очах навпроти.
Урочиста вечеря в честь початку нового семестру проходила цілком звично — поки директор Макґонаґел не постукала срібною ложечкою по своєму кришталевому бокалу: оголошення.
Скляний дзвін висмикнув мене з мутного туману нехороших передчуттів. З усіх сил стараючись не сповзти в нього назад, я схопився за голос директриси...
- Сьогодні вранці після тяжкої і довгої хвороби у лікарні Святого Мунґо померла студентка шостого курсу Гафелпафу міс Саманта Ембер Вінкль. Прошу вшанувати її пам’ять хвилиною мовчання.
Шурхіт лавок, що відсуваються, заліпив вуха ватою.
Повільно піднімається Розі, притискаючи долоні до рота...
Джеймс закусує губу...
Ал стискає пальцями край скатертини...
Поруч зі мною різко схлипнула Аманда...
За столом Гафелпафу мовчання і німі сльози...
Х’юго пустими очима дивиться в нікуди.
Тиша.
Я не зміг.
* * *
Санні ховали в суботу.
Край простої соснової труни боляче врізався мені в плече, і я відсторонено здивувався, як він може бути таким тяжким, адже Санні важить менше десятирічної дитини...
Ніби насміхаючись, ледве траурна процесія вийшла за ворота Ґоґвортсу, з неба прямо в очі вдарило зимове сонце. Воно безсоромно красувалось на височенному яскраво-синьому небі, йому не було жодної справи до нашого горя.
Сонце залило золотим сяйвом відкриту труну, коли ми поставили її біля жадібно роззявленої чорної пащі могильної ями. Худеньке, гостреньке, бліде, умиротворене личко Санні засвітилось ангельською красою в цьому благодатному промінні. Її до самого підборіддя вкривали десятки маленьких сонечок — таких любимих нею кульбаб. Цей оберемок літнього сонця серед темної зими й смерті став останній дарунком Х’ю.
Пробач мені, сестричко, я не зміг тебе врятувати.
Я поклав поруч з нею її гітару, її улюблену стареньку «Phill Pro».
Хай буде тобі земля блюзом.
Байдужі служки кладовища взялися, не поспішаючи, забивати кришку труни, й кожний удар змушував мене все сильніше стискати зуби, і кожний цвях вбивався в моє серце гострим, ошалілим болем. Розі уткнулась чолом мені в плече.
Нарешті труна з тілом Санні, підкоряючись “Мобілікорпусу” начальника копачів, припіднялася над мерзлою землею й повільно-повільно поплив до могили. Я зажмурився і знову стиснув зуби, щоб не завити від горя втрати...
— In the cold and dark December
As I'm walking through the rain
Sit beside the room all night long…
Я збентежено розплющив очі.
Ледве чутним, зірваним шепотом, вчепившись у мою руку і не витираючи сліз, що котилися по щоках, не співала — судомно видихала Розі. Я стиснув її змерзлі пальці:
— In the grey December morning
I decided to leave my home…
Took a train to nowhere — far away — far away…
Звідкись з-за спини почувся ще один тихий голос:
— Many thousand miles away
Where the moon took to the stars…
Це Джеймс.
— Dreamed about the days
Days gone by — days gone by…
Це Ал.
— In the night the seawinds are calling
And the city is far far away…
Гаррі Поттер.
— Soon the sea turns to darkness
It is night and the seawinds are calling
Seawinds call — seawinds call…
Аманда й Алісія Забіні, минулорічний випускник Форвік, Едвард МакМіліан... У хор вплітаються все нові й нові голоси, і пісня повисає над кладовищем, обплітаючи нас легкою хмарою світлої печалі, і вперте сонце сушить мокрі від сліз щоки:
— Ten thousand miles away
Where the moon took to the stars
Dreamed about the days
Days gone by…
І от вже світлі соснові дошки сховались в холодній пітьмі могили, і груддя замерзлої землі застукотіли по кришці, назавжди забираючи в нас Санні. А пісня набирає силу й впевнено хапає сонця за хвіст, не дозволяючи йому втекти в хмари:
— I've been told so many stories
And dreams my friends have made
So it's no illusions
Sail away sail away…
Потім падає тиша.
* * *
Сигаретний дим змійками звивається, танцює у морозному повітрі. Холодно у Східній вежі. Не так, як в Астрономічні, але також будь здоровий і не кашляй.
Наступного дня після похорон Санні пішов густий сніг. Білі лапаті сніжинки, величезні, як горобці, плавно спускались на землю суцільною мовчазною стіною. За два тижні околиці школи завалило так, що розчищати доріжки довелося за допомогою магії, літаючи над кучугурами на мітлах...
Розі підійшла тихо-тихо, притислась до спини, обійняла ласкавими теплими руками.
- Знову димиш...
- Угу...
Розі пригнічено зітхає, але мовчить.
У вікном влітає одинока ажурна сніжинка, Розі ловить її на долоньку. Тоненьке сніжне мереживо повільно тане, й Розі шепоче ледь чутно:
- Не можу ніяк звикнути... більше не буде наших субот...
Серце незграбно спотикається і ніби вдаряється об легені — раптово перехоплює дихання, в горлі ніби встає лезо бритви, і очі вже готові до пекучої вологи...
Затягуюсь глибоко, до хрипу. Розі робить вигляд, що не плаче.
Повільно видихаю.
Щиглем відправляю недопалок у вікно:
- Сьогодні субота, Розі.
* * *
Епілог.
Буває так, що сил не буває.
Буває, настрій нижчий за шкільні підземелля, все валиться з рук, всередині пухне безпричинна туга, що загрожує пролитися гарячими слізьми образи на весь світ.
Буває, холодна й безкінечна самотність несамовито ридає навколо, від неї немає куди сховатися, а ти вирішуєш одне-єдине питання: стрибнути тобі з Астрономічної вежі або втопитися у Ґоґвортському озері.
Буває, попадаєш у прірву ненависті і готовий стати новим Темним Лордом, аби тільки зберегти свою розтоптану гордість.
Я знаю, як це все буває.
І нема чого презирливо кривитися й посилати мене далекими, але всім добре відомими адресами. По віртуозності мата тобі до мене, як до Лондона пішки. Припечатаю так, що не відмиєшся. Розумію, приймати від мене поради — явно не те, про що ти все життя мріяв. Та й не збираюсь я тут тобі нотації читати, є справи важливіші...
А ти — ти приходь до нас в суботу.
У нас знайдеться для тебе ковток пива ввечері і горня Антипохмільного зранку. Знайдеться місце біля каміна, і бутерброд на один зуб, і сигарета, якщо ти куриш.
Бережи голову — зіткнешся з літаючим пивом, більше не захочеться, а від іскр з очей прикурювати будемо. Так, і під ноги дивись, у нас тепер не тільки пиво літає, але й бутерброди повзають. Що піймаєш — те твоє.
Приходь.
У вітальні Гафелпафу буде багато народу. Буде Розі Візлі, грифіндорська староста і моя дівчина. Ми разом уже давно, правда, офіційно — тільки півроку. Напевне, ти в курсі того скандалу, в результаті якого я залишився без спадку й титулу, а професор Грейнджер так і лишилась виконуючою обов’язки директора школи — Опікунська рада не схвалила її на посаді директора. Як вони тоді з моїм батьком кричали... чути було на весь Ґоґвортс і околиці...
Будуть брати Поттери, і, можливо, малеча Лілі. Їй всього п’ять і теоретично вона не повинна знаходитись у школі, але професор недавно звільнив няню, і Лілі немає з ким лишити. От і бавимося з нею час до часу... Музичний слух у неї, до речі — дай мені половину, Мерліне!
Приходь.
Можливо, навідається і сам професор Поттер. Принесе пляшку вогневіскі, а для дівчат — коробку дивовижних ласощів з “Солодкого королівства”. Сяде на підлогу, обіпреться об стіну, витягне ноги й прикриє втомлені очі, зсуне окуляри на чоло. Він відпочиває. Деколи професор приносить ще й червоне десертне вино — значить, ближче до півночі зазирне на вогник професор Грейнджер. Вона влаштується поруч з друом-колегою-коханцем, повитягує з зачіски шпильки й полегшено розтріпає волосся. Ти не звертай на викладачів уваги, навіть якщо побачиш, що вони цілуються. Коли про їхні стосунки дізнались журналісти, вони вдосталь наїлись бруду. І хоч Грейнджер і відмахувалась, що бруд не сало — висохла й відстало, їм обом довелось нелегко. Так що дай людям “розслабити обличчя”.
До речі, бачиш біля стіни відритий кофр з золотими монетками всередині? Ах, ти вже об нього спіткнувся... Додай, скільки не шкода. Як навіщо? А звідки у нас, по-твоєму, пиво береться?
Приходь, тільки захопи теплу мантію, ближче до ранку тут стає прохолодно. І повечеряй добре, ніч довга, а бутерброди в нас прудкі.
Ще ти побачиш на пуфі біля вікна байдужого до всього шестикурсника з Рейвенкло. Він високий, худющий і рудий. Ти точно чув і про нього також. Це Х’юго Візлі.
Він сидить спиною до всіх присутніх, перед ним на підвіконні парує гігантське горня з міцною кавою, і безладно розкидані листки паперу й пергаменту. Він не бере участі в загальній гулянці й майже завжди мовчить.
Ходять чутки, що Х’ю — тихий божевільний. Це маячня. Він ніколи не любив базікати, а тепер у нього є важлива й невідкладна справа. Він малює. Якщо ти зазирнеш у листки, якими завалене все підвіконня, ти побач десятки графічних рисунків. І скрізь — одна й та сама дівчина. Вона прекрасна.
У різних позах і ракурсах, у профіль й анфас, одягнута й оголена, з гітарою і без гітари... у Борсучій вітальні, у Східній вежі, на березі озера, на залізничній платформі, у Великій залі, в кабінеті за партою, у спальні... усміхається, задумалась, курить, сміється, танцює... Сотні миттєвостей життя, зупинені чуттєвим олівцем Х’ю.
Тільки не питай у Х’юго, хто вона. Вона померла. Колись він напише її портрет, і дівчина оживе на полотні. Але виготовлення живих портретів — складне й тонке мистецтво, тому Х’ю поки множить чорнетки й ніколи не задоволений своєю роботою...
Буде шум і гам, будуть останні шкільні плітки й серйозні дискусії, найдивовижніші чутки й ще більш дивовижні факти... А близько десятої вечора повернеться з чергування староста школи МакМіліан, гафелпафець за національністю. Він розганяє по спальнях малявок і власноруч встановить Чари Тиші.
І тоді гвалт затихне, я зніму зі стіни гітру - Ibanez EP9 Steve Vai, якої так і торкнулись пальці тієї, кому вона повинна була належати.
— Empty spaces what are we living for
Abandoned places — I guess we know the score
On and on, does anybody know what we are looking for...
Розі підповзе до мене ззаду, обійме за плечі обережно, щоб не заважати, і я почую над вухом її муркотіння:
— Another hero, another mindless crime
Behind the curtain, in the pantomime
Hold the line, does anybody want to take it anymore?
Чуєш, співають всі, хто зараз тут є:
- The show must go on!
Ну, чого ж ти соромишся?
— The show must go on!
Це була перша пісня, яку я заспівав тут без неї.
- Inside my heart is breaking
My make-up may be flaking
But my smile still stays on!
Це завжди перша пісня, яку я співаю з тих пір, коли зупинилось її серце.
Буде рок-н-рол до ранку й танці до упаду, і сто вісімдесят три нецензурні куплети про Волдеморта (не хочеш вигадати сто вісімдесят четвертий?), і пиво з вогневіскі, і вогневіскі з пивом, і вогневіскі з вогневіскі... І гонка за останнім бутербродом... А під ранок, коли небо за вікном посіріє у передчутті світанку, найбільш стійкі зберуться тісним колом біля каміна. Підійде і Х’юго з черговим горням кави. Ми помовчимо, відпочиваючи від нічного балагану. Ось тоді, якщо ти доживеш до цього благословенного моменту й не заснеш десь під столом, я розповім тобі легенду.
Легенду про Санні.
Про її серце.
Немає коментарів:
Дописати коментар