неділю, 6 грудня 2015 р.

Джеймі і пісок часовороту

Автор: Джилл Мориган
Посилання на оригінал: http://www.fanfics.me/index.php?section=3&id=43610
Перекладач: ochi.koloru.neba
Дозвіл на переклад: отримано
Пейрінг: Гаррі Поттер/Драко Мелфой
Джинні Візлі/Джеймс Сіріус Поттер
Герміона Грейнджер/Рон Візлі
Рейтинг: R
Жанр: AU/Romance/Adventure
Розмір: Максі
Саммарі: Завжди роби те, що вважаєш за потрібне, а не те, чого від тебе чекають чи вимагають. Тому що ніяких часоворотів не вистачить, щоб виправити.
Попередження: MPreg, мат, флафф. 

Розділи 1 - 4  
Розділи 5 - 8
Розділи 9 - 12
Розділи 13 - 16


17
Куррент м’юзік: Clann Lir — Black is the colour.
Повертаючись додому, Гаррі ніколи не рветься до головного каміну аврорату, а спочатку виходить на вулицю і звідти роз’являється за кілька провулків від дому — подихати-пройтися і тому що по дорозі зазвичай доводиться забігти до супермаркету на розі... Гаррі за звичкою рухається на вихід, він виснажений і не одразу помічає, що пальці на лівій руці відчутно поколює, списуючи це все чи то на сліди отриманих проклять, чи то ще на щось — але вже в холі (тут екранні чари аврорату працюють ледь у півсили), безіменний палець, а слідом за ним й інші, буквально обпікає. Ніби золотий лев з обручки впивається в його руку своїми зубами. Здається, про таке кажуть “серце впало”. Серце дійсно падає кудись у шлунок і там тріпається спійманою рибкою, поки Гаррі повертається і рветься до головного каміну, когось відштовхуючи на своєму шляху — і все, щоб побачити в зеленому полум’ї обличчя Дервал:
- Гаррі, покличте Гаррі!
А перше, що чекає його вдома, — страшний, надто знайомий ще з війни, залізний і солодкуватий запах крові. Він перебиває усі інші, набагато більш гострі й сильні — настійок і озону від очищувальних заклять.
- Де Драко?!
- Руку відпусти, зламаєш, придурку. Драко відвезли. У цю... вашу... цю... Мунґа...
- Що тут...
- Сказали, що кровотеча. Що сильна. І про тиск щось, не пам’ятаю. Пам’ять ще стерти хотіли, виродки в жовтому, - послала нахрін. Я ж їх і викликала — виявляється, каміном не тільки маги можуть розмовляти... машину свою підігнали, говорили, що каміном не можна, тільки Драко би і не дійшов до каміну нікуди... Ми думали, що просто раніше все почалось, але ж не буває, щоб кров — і стільки! Я спочатку у ваш госпіталь сунулась, а потім тут не до тебе трохи було, вибач...
- Дитина...
- Нічого не сказали, Гаррі.
Дервал дивиться у підлогу.
А в Мунґа ніхто їх не пускає далі коридору. По-іншому й не вийшло би, дякую, що пустили хоча б до дверей з табличкою “Вхід заборонено” - просто щоб бути хоч трошки, але ближче — сидіти біля цих дверей на нефарбованих стільцях, відполірованих численними попередніми візитерами ледь не до дзеркальної гладкості, і тонути у в’язкому безчассі. Існує, звісно, Темпус, але...
Вони колись довго сміялись, дивлячись на календар з обведеним червоним маркером тринадцятим січня:
- Трошки поспішити — і можна навіть не задумуватися щодо імені! - веселився Драко. - Хресний був чудовою людиною...
- Головне — не вішати йому над ліжечком карусельку з колбочками.
- А що, вийде непогано! Карусель з колбами і ретортами, чорні пелюшки й костюмчики...
- Нііііі!
- Та ти лишень уяви! Вариш ти йому вранці кашку на кухні, а він сидить на своєму високому стільці й каже: “Десять балів з Грифіндору, містере Поттер, манну крупу слід було додати ще тридцять секунд тому!”
Так бувало в хвилини веселощів.
А ще — були туга і паніка, що накривали Драко. Коли жахала чергова випадково почута по телевізору чи прочитана в Мережі новина (раптово всі хроніки з нещасними випадками перестали бути просто статистикою, зробились майже відчутними...), чи коли снились страшні сни про минуле — а давно ж ніби лишись позаду, аж раптом повернулись! Драко ненавидів себе і весь світ у такі моменти, але нічого не міг з цим зробити: тільки дочекатися, коли його, згорнутого в клубок із скиглення й шмарклів, підбере Гаррі, він обов’язково прийде — і все стане добре, а вранці — нічим не нагадає про хвилинне панікерство, ніби й не було його. Гаррі зігріє, Гаррі заспокоїть, запестить, і пообіцяє в черговий раз: “Я триматиму тебе за руку!”
- Я триматиму тебе за руку, - шепоче Гаррі своєму коханцю, і в горлі щоразу давить незрозумілий клубок. Це, мабуть, називається ніжністю, і їй не місце в їхньому домі, в товаристві двох дорослих хлопців, аврора й бакалавра-зіллєвара, це лишіть для сопливих школярів — і поцілунки, і тримання за руки... А от і ні, притерлась і прижилась — та ще й так, що серцю стає боляче...
Вагітний живіт Драко для Гаррі стає справжнім фетишем.
- Ей, я скоро ревнувати почну! Досить мене слинявити! - а Гаррі сміється і знову й знову цілує шрами розтяжок і темну смугу, що починається нижче пупка, прикладається вухом, заявляє:
- Калатає, як у зайця! - почувши маленьке серденько. Чи просто пестить, чи тримає на животі долоню, коли засинає. Це приємно, а Драко шипить:
- Ну от, він знову мене штурхає у печінку, та ще й з розмаху... Аврором буде, не інакше! Весь в татуся, дітисько Салазарове, ти даси мені сьогодні поспати?..
І шалена любов, яка знову й знову накриває з головою. І до Драко, який вимагає то суші, то шипить, що якщо хтось ще раз залишить тарілку у ванній і кружку з чаєм на системнику, то заавадить особисто, то серед ночі прокидається з криком і потім тепло шепоче кудись у плече: “Мені знову снився Менор, і я знову боявся, що тебе вб’ють”. І до цього створіннячка, яке ще навіть не зрозуміло поки, хто і на кого схоже, але вже володіє усіма думками своїх батьків.
Повз курсують коридором цілителі й інший персонал, і нікому немає діла до вагітної жінки у домашній сукні, шльопанцях і одній шкарпетці й пом’ятого, неголеного й у брудній мантії аврора, що сидять біля дверей.
- Дійду до буфету, - вибачаючись, шепоче Дервал Гаррі, що трошки задрімав: власна дитина наполегливо вимагає хоч якоїсь їжі. А коли повертається з верхнього поверху, то ще біля ліфту чує дивний звук — ніби виє покалічений машиною пес, і це здається дивним — клініка ж ніби для людей. Хоча, хто магів знає, якщо є вовкулаки, то вони можуть тут запросто опинитися... Але все набагато простіше.
Піднятий на ноги Гаррі, поруч — цілитель у яскраво-жовтій мантії і світловолоса жінка — ні, скоріше, саме дама — мати Драко. А на місці Гаррі тепер сидить, хитаючись з боку в бік, високий чоловік з білим волоссям — схожий на Драко просто неймовірно. Саме він і виє пораненим звіром.

Куррент м'юзік: Хадин — "Серебряные крылья".
Того ранку сова приносить не тільки черговий лист від матері, але й записку від батька. І уже в той момент Драко починають мучити неприємні передчуття.
Батько лаконічний:
“Сину!
У світлі різних минулих подій відмічати Самайн з розмахом поки не прийнято, але невеликий сімейний прийом ми можемо собі дозволити, з директором я домовлюсь. Хотілось би, щоб ти особисто передав запрошення для молодшої Грінграсс — її батьки також будуть присутні”.
І все. Але більше й не треба. Як каже батько, “у світлі минулих подій”, Драко забув і думати про плани батьків, і тепер його скинуло з небес на землю. Та не просто скинуло, а ще й впечатало в цю саму землю до самі вуха. Озирається на шостий курс Слизерину — Грінграсс усміхається своєю блідою риб’ячою усмішкою (не інакше, як її таточко-мамочка встигли їй повідомити радісну звістку). Логіка батька проста: після війни репутація Мелфоїв підмочена достатньо, а репутація Грінграссів, які й у Другу, й у Третю магічну зуміли зберегти нейтралітет, зараз серед чистокровних сімей теж не найкраща через мезальянс Дафни — а значить, у тандемі може вийти щось, що буде вигідне й одним, і іншим. Грінграсс усміхається знову, усіма своїми тридцятьма двома біленькими зубками, і накручує на палець кучерик волосся біля правої скроні — мабуть, це повинно здаватися чарівним і звабливим, але Драко здається на рідкість несправжнім, ніби аляпуватий натюрморт з воскових фруктів. “Якби старша не вчудила, дементора лисого Грінграсси заявились у Менор святкувати...”
Озирнувся на грифіндорський стіл — старша Грінграсс... ах, так, Фінніган! - сидить зі своїм, матір його гіппогрифом, чоловіком трохи окремо від інших червоно-золотих. А може, це тільки здається, що вони стороняться інших, просто тому, що сіли надто вже близько один до одного.
А потім погляд відшукує розпатлану маківку Гаррі — той сидить, як завжди, у товаристві Вислого і кудлатої зануди — і в душу проникає гіркота. Ніби зараз не початок навчального року, а вже на підході літо з його екзаменами й останньою поїздкою на Ґоґвортс-експресі, а потім буде тільки пустка, тому що життя, в якому в нього був Гаррі, закінчиться, закінчиться — і все, тому що ніхто не живе з такою чорною діркою в грудях.
За слизеринським столом не прийнято теревенити вголос. Не прийнято питати: “Що, погані новини з дому?” - хоча б тому, що чорних... у крайньому разі, не веселково-щасливих звісток зараз тут вистачає, можна на пальцях порахувати тих, у кого і батько, і мати живі-здорові й не в Азкабані... І тому Драко просто відсуває неторкнутий сніданок, витирає обличчя серветкою, витираючи за одно і кров, що вже капотить з носа, мовчки киває Забіні й відправляється на вихід з Великої зали.
І хто б сумнівався, Гаррі квапливо бреше щось своїм і вилітає слідом. Говорити не хочеться, і Драко майже переходить на біг, перш ніж Гаррі все ж його наздоганяє:
- Що трапилось?
- Нічого, просто хочу пройтися перед уроками.
- Це через нічого треба було... В тебе кров з носа!
- Я в курсі.
- Щось батьки написали?
- Написали, що вдома все гаразд. Мені вмитися треба, бачиш? Іди на Чари, га?! Ти що, до туалету мене проводжатимеш?
- Якщо треба буде, - шипить Поттер, і обличчя його, зі стисненним ротом й гострими рисами стає більш жорстким і якимось неймовірно, занадто дорослим, - то й проводжатиму! А ти — перестанеш випендрюватися і почнеш говорити по суті...
- Ти Круціатусом давай, Круціатусом!
- Круціатусом тобі звичніше, куди нам, бруднокровкам!..
- Сука! - Драко вліплює йому ляпаса, і, здається, з цього моменту гальма відмовляють остаточно.
З носа — кров, з очей — злі сльози: повноцінна істерика, що переходить у бійку і продовжується рівно до тих пір, поки він не опиняється притисненим до стіни і до нього врешті доходить, що ніхто не намагається його вдарити. Навпаки, Гаррі ласкаво цілує і несе усіляку нісенітницю, ніби заспокоює буйного сопляка... хоча, ні, звісно, сопляків так не цілують.
- Батько хоче, щоб я був вдома на Самайн. Вони запрошують Грінграссів...
- І це — все? Ти псих.
- А ти — ідіот. Хоча кому я це говорю... запрошують Грінграссів — це значить, запрошують старших Грінграссів плюс Асторію. Можна вважати, що це наказ зробити їй пропозицію не пізніше Бельтайна.
- Але це ж... - грифіндорський герой заходиться словами, явно не знаходячи потрібних. - Але це ж несправедливо, це ж підло!
- Ти про що? Яке тут “справедливо”, ти ще про “це нечесно!” заяви. Обов’язок перед родиною...
- І ти підеш, як бичок на мотузочці. Куди повели, туди помичав-помичав — і пішов.
- Придурок.
Я буває після нервових зривів, на Драко накочує втома, та ще й така, що він разом з Поттером з’їжджає по стіні на підлогу:
- Придурок ти. І за що...
- Що — “за що”?
- Саме за це. Тобі старий інтриган стільки років глаголив-глаголив про велику силу, що здатна все перемогти, та тільки в макітрі ти ніц не втримав.
Драко піднімається, злегка похитуючись, бреде до кранів, де, недовго думаючи, підставляє голову під холодну воду. Це нагадує, як два роки тому ледь не повбивали один одного в туалеті у Плаксивої Міртл, тільки прокляттями ніхто не кидається. Навпаки, здається, саме цей момент допомагає прозріти грифіндорському дурневі:
- Ти що, ти... Ти ще тоді?
На Чари Гаррі безнадійно запізнюється. Професор коситься несхвально, але не говорить нічого, тільки махає рукою — сідайте, не заважайте! - і продовжує лекцію.
- Ви що, - шипить Герміона, не забуваючи записувати все, про що розповідає Флитвік, - знову побилися з Мелфоєм? Дорослі ж ніби люди, а гірше маленьких...
- Просто пройшовся. А Мелфой до лікарняного крила навіщось пішов, ми й не пересікались.
Брехати у Гаррі виходить не надто добре, і Герміона йому явно не вірить, але зітхає і повертається до своїх пергаментів. Хоча як їй пояснити про те, що у Мелфоя знову в кров обкусані губи й тремтить жилка на шиї, і як реготав ошалілим гіппогрифом: “... та не з тебе я! Сам поглянь! Здається, професор був правий, що в мене не як у людей — здається, нікому ще не зізнавались у коханні на фоні зливних бачків...” І шли до лазарету пустими під час уроку коридорами — і тому, переплівшись пальцями, за руку, по-справжньому...

18
Куррент м’юзік: Лара Степанова и Ко — Осень.

Від усіх депресій і безглуздих думок у Джеймі є один перевірений стародавній засіб — загрузити себе по саму маківку. Уроками, роботою (як зараз), а крім цього — ще й футболом чи ще чимось. У цьому, старому Ґоґвортсі в футбол не грають навіть маґлородці, а коліно, схоже, і не думає проходити зовсім, але Джеймс впертий, як стверджував та, у батька пішов, і тому одного з ранків задовго до початку занять виходить на квідичне поле. Холодно (а чого ви хотіли від Шотландії на початку листопада), повітря сире й під ногами доволі бридотно, адже ніхто не думав, що на цьому полі хтось ще буде по землі кола намотувати. Але вздовж трибун є чудова смуга протоптаного ногами вболівальників ґрунту, а по ній-то і можна побігати. Джеймі тільки чортихається, роздумуючи, як сильно втратив форму і скільки втратив часу. Ноги трудяться, легені й обличчя — горять, а в голові починає потрохи світлішати. Точніше, місця для дивних думок майже не лишається. Пробігти коло виявляється цілком достатньо, а потім ще й віджатися з десяток разів...
А краєм ока вже можна помітити рудоволосу фігурку в теплій мантії: Джинні знову щось забула поруч з ним.
- Ти що робиш?
- Граю на скрипці. Сама не бачиш?
- Бачу... це у маґлів так прийнято? Ну, бігати під дощиком замість сніданку?
- Не замість. До. Треба, бо зовсім розвалюватися скоро почну. Тобі-то що не снідається з усіма?
- Поговорити хочу.
- А що не говориться?
- З ким? - гірко скрикує Джинні. - З дурепами нашими чи що...
- А з друзями — не пробувала? Теж, знаєш, непогано... Що я тобі?
- По-перше, тобі пофіг, по-друге, ти не будеш базікати на кожному розі про те, що почуєш. Тебе і за розмовою бачать рідко... Ніле, - руда гірко витріщає свої “безнадійні карі вишні”, - у Гаррі хтось є!
Від такого неочікуваного переходу до суті справи і від постановки самого питання Джеймі навіть вдаряється об трибуну...
- А чому ти так вирішила?
- Мені... - Джинні червоніє. - Рон вчора знову почав своє ниття. Сам, кніззл березневий, з Герміониного ліжка не вибирається, а мені мозок полоще: “Тобі варто би себе поберегти до весілля!”
- Це й не дивно, він же турбується... Я би на його місці сказав би точно так само.
- Та з якого переляку він турбується?! - гаркає Джинні, вдаривши кулаком по дерев’яній лаві. - Я бачусь з Гаррі тільки при них, вчотирьох маслопиво в кафе п’ємо чи гуляємо... він навіть проводжає мене тільки якщо з кимось, ніби боїться, що лишимось наодинці... А Рон — ох, Мерліне, добре, що не чув ніхто! - Рон говорив, що Гаррі скоро зовсім у дівчачу спальню переселиться, і що ніби і не його діло, але він не допустить, щоб ім’я його сестри тріпали... Ну і тому подібна маячня. А до мене він... Гаррі... ніколи, от!
Джеймі навіть плюнув:
- Ти що, дурепа?
- Сам дурень! Я тут тобі усією душею розхристаною трясу, думаєш, легко жінці визнавати, що її кинули — хоч комусь, хоч собі самій?
Джеймі сміється довго, майже до сліз, потім ловить за руку Джинні, що вже зібралась втекти:
- Здуріти, ну ти і скажеш! Ні, я не про те... дивно просто чути від тебе такі слова, що, мовляв, кинута жінка... Не тягнеш.
- Я в курсі. Дякую, мля.
- Ну, це ж повинна бути така вся у сукні до п’ят, кучері зачесані, сигарета в мундштуці, щоб видихала дим в обличчя і хрипко так... Жінка-вамп така. А взагалі — Рон правий. Не про весілля, а про те, щоб берегтися. Тому що деякі речі треба робити тільки якщо закохана. А не тому що, певно, з’явився хтось інший, ви ж не наввипередки тут граєте... і не по п’янці точно.
- Не нагадуй. Мені соромно, що поводилась так, ще й тебе ледь не підставила. І що ж мені тепер робити?
- Ти спробуй поговорити з самим Гаррі, а? Якщо вже на те пішло, то все повинно бути чесно.
- А що таке “вамп”? Думаєш, мені варто частіше одягати сукні? Мама раніше сварилась часто, що багато у штанях ходжу і таке подібне, а зараз їй трохи байдуже...
- Думаю, носи будь-що, аби самій подобалось, а з Гаррі таки поговори. Навіть якщо він не захоче, скажімо, поранити твої почуття, він все ж достатньо чесний, щоб про щось не промовчати.
Джеймі і Джинні бадьоро крокують у бік Ґоґвортсу.
- Це нічого, що я тобі все розповіла?
- Ну, я чув і більш дивні речі...
“Ага, особливо у серпні. Тепер-то мене вже мало чим здивуєш...”
Джеймі багато думає, що та і батько мало схожі на самих себе. Післявоєнна худощавість і дрібниці типу обгризених нігтів не рахуються. Набагато важче бачити батька не аврором, який говорить — як печаткою грюкає. Чи потай кульгає до ванної, де ховає у пралку порізану закляттям мантію і прикладається до фіалу зі знеболювальним у шафці. І та не такий іронічно-спокійний і розумний-розумний, а знервований підліток-переросток, постійно, як на Джеймі, балансує на грані істерики...
- А що у тебе на ланцюжку за знак?
Джинні торкається пальцем до крихітного медальйончика, який Джеймі носить, скільки себе пам’ятає. Треба би, по совісті кажучи, сховати куди подалі від чужих очей, але розлучатися з ним — все одно, що розлучатися з пам’яттю про сім’ю, і Джеймс просто ховає його під сорочку. Палець зісковзує і впирається йому в груди, і здається, що дрібні дощинки, що трапляють на шкіру, починаються з тихим шипінням стрімко випаровуватися. Цього достатньо, щоб відсахнутися один від одного, ховаючи очі:
- Я не хотіла, вибач!
Джеймі квапливо застібує мантію і пояснює:
- Нічого страшного, просто холодно... Це — Скорпіон. Знак, під яким я народився...

Куррент м’юзік: Тэм и Йовин — "Спор оруженосцев".
Сама того не знаючи, Герміона й подала Гаррі ідею — як зробити, щоб на Самайн Мелфой не поїхав до Менору, а лишився у школі. Ідея була проста, як три кнати.
Яскрава помаранчева обгортка: “Хочете відмазатись від контрольної? Чи розвести на жалість і опіку свою дівчину? Похизуватися перед друзями ратними подвигами? Чи нема бажання їхати в гості до набридливих родичів, але батьки рішуче налаштовані на цю поїздку? Чи бажаєте наябедничати на старшого брата, але — на жаль! - зовсім немає на що? Тоді, спеціально для вас - “Синцевий бальзам розумників Візлі”! Абсолютно не шкідливий при використанні, викликає моторошні синці й рани на обличчі й фігурі клієнта, які проходять після використання антидоту “Антиприкол” чи самі безслідно зникають після трьох днів. Не забувайте стогнати якомога натуральніше — всі пошкодження абсолютно безболісні!”
- Ніколи не думав, що скажу це, але краще отрута від Візлі, ніж спілкування з Грінграссами.
- Ніколи не думав, що скажу це, але мені страшно тебе бити, навіть не по-справжньому.
- Постараюсь розізлити тебе якомога сильніше.
- Тоді я спокійний — це тобі вдасться, навіть не сумнівайся...
- Ходімо вже...
- Не більше трьох ковтків, інакше ще до Мунґа відправлять — з такими пошкодженнями не живуть, мовляв... а вони й зникнуть!
- Доведеться додати ще раз — уже по-справжньому.
- Я тебе краще ще дещо по-справжньому...
За обідом Драко неймовірний: на обличчі маскою застиг вираз “мене зараз знудить від вашого товариства”, а гидливості в голосі й погляді вистачить ще на десяток Мелфоїв. Він обмінюється промовистими фразами з Блейзом, цілує руку Асторії, називаючи її “моя люба”
навіть занадто манірно.
- Мелфой сьогодні як Феліціса перебрав, - помічає цю пречудову гру навіть Рон.
- Зовсім охрінів, гад повзучий! - радісно підтакує Гаррі. Піднімається зі свого місця одночасно з Драко, й обидва вони направляються з різних кутків Великої зали до виходу. Ніби дуелянти по команді “Зійдись!”. Крок — два — три — чотири...
- Чого радієш, плазун?
- Та так, свято намічається... А ти що, не в курсі? Ой, Потті, забув! Жалоба за татусем й мамцею...
- Своїх дорахуйся завтра, виродок!
А далі в діло ідуть кулаки: перш ніж їх розтягнуть, треба встигнути створити видимість жорстокої бійки. На запекле вовтузіння, хоч і на підлозі посеред натовпу, організм реагує однозначно. Гаррі навіть цілком серйозно відштовхує Рона, що поліз рознімати. А от Рону плюс Невілу доводиться вже уступити, дозволивши віддтягти себе від Мелфоя, що розтягнувся на підлозі у картинно-зламаній позі. Навколо нього вже метушаться Забіні й Грінграсс. Асторія ридає над нареченим, на обличчі якого просто миттєво розквітають моторошні синці, а з носа капає. “Чорт-чорт-чорт, здається, перестарались, усю дорогу ніс слабким був, а я ще й приклав його...” А вголос — то прокляття й обіцянки, що просто так слизький гад не відбудеться, то намагання гаркнути на друзів... Хтось здогадується викликати медсестру, і вона забирає Драко з собою (Драко спирається на своїх вірних змій і цілком натурально кульгає). Біля порогу Помфрі обертається і підманює до себе Герміону, просить:
- Хай Гаррі сьогодні ввечері в лазарет зайде, ти вже простеж, добре?
До вечора Гаррі ледь доживає — Герміона супиться і ледь не зривається, щоб не відчитати Гаррі при всіх і на весь Ґоґвортс, а Рон з-за її спини схвально киває, в результаті Герміона зривається на Рона і вони сваряться сильно між собою на весь день. А в лікарняному крилі виявляється, що найгірше — навіть не сварка найкращих друзів через Гаррі. Набагато більш соромно, коли мадам Помфрі замість того, щоб насварити (а зробила би абсолютно правильно!), ласкаво, ніби першокурсника, починає розпитувати, чи все гаразд з навчанням і як справи з відмовою від таблеток — ось тоді хочеться провалитися крізь землю до самої Таємної кімнати і там згодуватися першому ж василіску. А провалитися не дозволяє Драко — нечутно підходить до дверей палати і, всміхаючись розмальованим синцем у куточку ротом, перебинтованою рукою показує великий палець.

19
Куррент м’юзік: Алевтина Леонтьева — Колыбельная.
Навіть якщо Гаррі спить міцно, сон його дуже насторожений.
Це не Драко, який хоч і жаліється, що і подушка грудочками, і ковдра надто тепла і колеться крізь простирадла, а матрац надто м’який, це ж смерть для спини, чи все таке жорстке, мов на камінні; може довго викаблучуватись, ніби казкова принцеса, відчувши горошину крізь двадцять перин, але врешті-решт закопається якомога тепліше і дементора лисого його піднімеш... Гаррі ж привчений до того, щоб відключатися у будь-якій ситуації, але за першим же шелестом опинятися на ногах. Аврорат — він аврорат і є.
Він спить у лікарняному коридорі, втомившись після викликів, ніби пес, вловлюючи і чужі кроки повз, і шепіт Дервал: “Вибач, я дійду до буфету...” Квапливі кроки в його бік змушують-таки розплющити очі — Нарциса Мелфой буквально летить по коридору, і краї її мантії нагадують напнуті корабельні вітрила. А слідом, хто б міг подумати, ледь не мчиться батько Драко — що він забув тут, ясно, але як наважився все ж з’явитися, стає зрозуміло на підході, бо запах перегару такий густий, що хоч ножем ріж: Люціус Мелфой п’яний, мов чіп.
- Драко... - починає Нарциса.
- Там. Не пускають поки нік... - і тут двері відчиняються. Весь світ перестає існувати, весь світ — окрім непоказного чоловіка в лимонно-жовтій мантії, що стоїть на порозі.
- Ви — Поттер? Можете пройти, третя палата. Хоча...
І всім зарання стає зрозуміло, що значить це “хоча”:
- Ми зробили все, що могли. Але термін маленький, і надто велика крововтрата...
У відповідь Люціус сповзає по стіні й виє на одній ноті, ніби втрапив під шальний Круціатус. Цілитель коситься на нього несхвально:
- І ми стараємось зробити все можливе, щоб зберегти життя і дитини, і батька. Шанси завжди є...
- Можна... мені... - виявляється, Люціус ще спроможний на людську мову.
- Ідіть уже, - у ніс знову вдаряє запах озону від дезинфікуючого закляття, - тільки шуміть, будьте добрі, в коридорі, не там — істерики родичів у жалобі влаштовуйте в іншому місці. Він вас навряд чи почує, але інші пацієнти можуть злякатися.
Драко здається надзвичайно худим, а кольором обличчя майже зливається з простирадлом. Побачивши його, Люціус знову починає захлинатися хвилею виття, і Нарциса, зітхаючи, накладає на нього Сіленціо, так що тепер старший Мелфой просто беззвучно тремтить. А через кілька до половини скляних стін під ковпаком дихальних і зігріваючих чар — Той Самий. Ростом з кошенятко пуголовок з червонуватою шкірою і густим темним пухом на маківці. Він, здається, зміг би цілком вміститися на двох долонях, а власні його стиснені в кулачки рученята — не більше, ніж у ляльки.
Коли черговий цілитель, не надто церемонячись, просить всіх на вихід, худющі пальці Драко раптом ловлять Гаррі за зап’ястя.
- Що, зовсім мені труба?
- Ти... ні...
- І хрін з ним, здохну — значить, точно паршивець прочумається... це у вас, Поттерів, доля така. Ти вже його... бережи...
Щось із датчиків починає наполегливо пищати, і цілителів матеріалізується тут одразу кілька, а Гаррі, здається, навіть надають прискорення закляттям у бік дверей.
Коротко вибачившись, Нарциса відбуває каміном і транспортує ним же свого неадекватного чоловіка. Дервал збирається відбути слідом, а Гаррі просить:
- Закрий там наші двері, добре? А я — пройдусь...
“Пройтися” виходить тільки до найближчого сліпого провулка, щоб роз’явитися до Рона й Герміони, і тільки на місці зрозуміти, що на годиннику вже — пів на дванадцяту ночі. Звичка іти один до одного з усіма своїми переживаннями нікуди не думала зникати. Новину про спадкоємця Поттерів Рон пропонує відзначити негайно, але стихає під гнівним Герміониним:
- До вихідних обійдешся — усім завтра на роботу!
... і остаточно никне, коли Гаррі видихає:
- Вмирають. Обоє. Кажуть, що шанс є завжди, але ж так кажусь усім... - і без зайвих передмов: - Можна я у вас переночую? Не хочу до нас, там пусто... не хочу. А то раптом сову пришлють чи каміном викличуть — страшно...
Замість випивки в кружки ллється міцний солодкий чай, і додому, звісно, ніхто не іде, тому що всі троє відрубаються прямо в кімнаті — покотом на дивані біля каміна, коли за вікнами вже трохи починає сіріти.

Куррент м’юзік: Tomohisa Okudo — Itsumo Nando Demo (Always With Me) (From Spirited Away).
Ранок настає сонячний і холодний, майже морозний. Сонце задивилось крізь мереживні фіранки на трьох людей, що сплять на дивані біля каміна.
А камін той, перед яким стоїть диван, раптом оглушливо чхає сажею. І неголосно лається з присвистом:
- Ну і гадюшник же тут — одразу видно грифіндорців! Наше тріо, як завжди, в зборі...
Гаррі відпущеною пружиною злітає з дивана й приземляється уже в бойовій стійці, Герміона — кількома секундами пізніше і не так красиво, скоріше, просто вдало звалюється. Рон же, не розплющуючи очей, бурчить:
- Я не знаю, професоре, але ж ви й не задавали!
Зеленкувате обличчя в каміні вибухає каркаючим реготом:
- П’ятдесят балів з Грифіндору, містере Візлі, і ще мінус стільки ж, якщо негайно не прокинетесь!
- Професоре, ви...
- Живий я, живий! Не боггарт і не привид. Чи ви сподівались на щось іще? І дайте ж пройти, нарешті! Дивовижна легковажність — ні захисних чарів, ні пароля.
У вітальню Рона й Герміони заходить цілком собі справжній і відчутний професор Снейп. Професор — напівсивий і доволі коротко стрижений, одягнений за маґлівською модою (а шия майже повністю закрита якоюсь хусткою), голос — хрипкий, ніби у застудженої ворони, але сам Снейп все такий же уїдливий:
- Ваш камін, містере Поттер, до речі, теж не закритий, і якесь вагітне візлівське непорозуміння, що шастало там (так, а вас ніхто не попередив, що спати одразу з двома — негарно?), легковажно порадило шукати вас або на роботі, або тут, навіть саме запропонувало скористатися порошком Флу... Містере Візлі, місіс... ох, пардон, міс Грейнджер (що ж, падіння моралі очевидне, на жаль!), я би не відмовився від чаю. Зеленого, з суницею. Натяк зрозумілий? А тепер — поговоримо про мого хрещеника, Поттере, - з професора одразу злітає його майже-добросердя, і Гаррі відчуває майже забуту потребу чи то сховатися під парту, чи то нахамити, позбавивши факультет доброї сотні балів. - Будемо розбиратися, що ви натворили і що можна зробити в даній ситуації. Люціус загалом описав усе, що сталось, але хотілось би послухати ще і вашу версію.
- Не зарано, професоре? - намагається сарказмувати у відповідь Гаррі. Виходить погано.
- Чарівник — він тому і чарівник, що завжди з’являється тоді, коли більш за все потрібен. Сказав так, між іншим, маґл. Коротше, Поттере, розмовляємо по суті, якщо за легілеменцією тут ще ніхто не скучив!
І відбувається те, чого раніше в Ґоґвортсі було би просто неможливим — Гаррі спішно киває:
- Вибачте, професоре! Я мало що можу пояснити, але...
... але щось та розказує. І сам, добровільно, висовується на кухню:
- Герміоно, ти професору виписки Драко не скопіюєш?
- Чудово, впізнаю Поттера: “Я не знаю, сер, але ви спитайте Герміону — вона давно руку тягне!”
- Це точно ви, професоре?
- Звісно, ні! Професор Снейп п’ять років тому героїчно загинув під час Третьої магічної війни, а я — мирний громадянин Ісландії. І якби містер Мелфой не смикнув мене з довбаним Боргом Життя, то хрін би хто мене тут ще побачив років десять.
- Але чому? Вас же виправдали і навіть нагородили... посмертно, правда...
- Язик, Поттере! Доведе хоч куди — когось до Києва, а когось — і до Азкабану! Мені в Азкабан не можна, там клімат шкідливий. Ви ж мене на всю країну ославили, дурню, а мені ще пожити хочеться. І без образ, Поттере, але, якщо що, не заперечуєте потім проти Облівіейта?
- Робіть як забажаєте. Якщо Драко воно допоможе хоч трохи.
Два наступних дні проходять для Гаррі як у тумані.
Він таскається на службу в аврорат (там кілька разів буквально на пустому місці кричить на когось, і з питаннями до нього більше не сується навіть начальство), щось жує, бездумно і беззмістовно, як корова — за звичкою, розсіяно киваючи дівчатам, що його підгодовують, а живе все там же, у Рона. Чи в Мунґа — як вийде.
Гаррі тримає Драко за руку, мріючи вловити хоча б слабкий рух, почути хоча б слово, підходить до скла кювезу й дивиться до Пуголовка — він, паршивець, ніяк не хоче дихати самостійно.
І постійно чекає — сову чи патронуса: невідомість виснажує не гірше всього іншого.
А сова прилітає з Мелфой-менору: Снейпу щось від Гаррі треба.

20
Куррент м’юзік: Otto Dix — Стеклянные цветы.
Це дивно, але доглянутий Менор як ніколи краще підходить під слово “розруха”. Гаррі давно підозрював, що старі будинки, особливо ті, де живуть маги, наділені своїми власними свідомістю і душею. Що Ґоґвортс — це маг-лицар, типу такого, як Годрик, гостинний хазяїн і великодушний захисник; будинок Блеків на площі Гримо — неприємний і недобрий темний маг, неохайний буркотливий страриган, що намагається капостити дріб’язково, тому що на щось велике вже не вистачає сил і розуму. Мелфой-Менор же був білосніжним аристократом, випещеним і зверхнім, і навіть спілкування з Лордом не змогло його зламати і змусити вгамувати гонор. Зараз же цей аристократ, здається, почав стрімко занепадати, всихаючи і ніби зменшуючись, він ставав блідо-сірим, ніби запиленим. Можливо, були винні пізня осінь і бридкий холод, що вгніздився по кутках. Винна напівтемрява, яку абсолютно не розганяли навіть у денний час запалені світильники. Винні портрети хазяйських предків, що мертвими душами дивились зі стін. Винні були й самі хазяї — як здалося Гаррі, буквально на очах постарілі. Обоє — з дурною королівською поставою і вимученими очима хворих коней. Професор же був бадьорим, ніби гончак, що взяв слід.
- Ну що, Поттере, по Багатозільному — і в дорогу?
- Нащо мені Багатозільне?
- Не вам, Поттере. Вам — Феліціс, але це вже не підході... Це — мені. Мені не світить тут ні з ким спілкуватися, якщо врахувати, що добра третина персоналу Мунґа — мої колишні студенти бісові. А зла третина — так і прагне зі мною поспілкуватися щодо підсумків останньої війни, незалежно від того, яким боком вона їм вийшла. Твоє здоров’я, Люціусе.
Це дивно в будь-якому разі — і безневинно крокувати поруч з Люціусом Мелфоєм, не намагаючись періщити прокляттями один в одного, і — знати, що під образом Люціуса бадьоро крокує покійний професор. Хоча, щодо Люціуса Гаррі трохи лукавив, все ж у свідомості не надто зв’язувались образи пихатого чистокровного мага, що пожертвував власним сином заради якихось там сімейних переваг, і просто — немолодого чоловіка, пошарпаного життям до краю, який тепер надто добре зрозумів, що у нього в житті найважливіше.
Біля дверей Гаррі випиває Феліціс:
- Ваше здоров’я, професоре.
Молода й пухко-приваблива чергова медсестра радісно киває Гаррі й розпливається в усмішці:
- Ви, напевно, хочете посидіти, щоб ніхто не заважав, так? Я буду на посту, тут, поруч...
- Енні Росс, Гафелпафф, - кривиться їй услід професор. - Тупа й гарненька. Жерла все, що не прибите, одного разу навіть спробувала інгредієнтів наїстися... Певно, вирішила скористатися відпочинком і втекти до буфету за пончиками.
Гаррі чекає, що буде спроба швиденько напоїти Драко черговою сильнодіючою гидотою, і ніяк не чекає, що професор попросить його навести чари непрозорості на вікна, а сам почне темною, схожою на смолу, гидотою малювати на зап’ястях й скронях Драко рунічні лігатури й ще якісь малозрозумілі символи.
- А ви чого чекали, шаманських танців з бубном чи пришестя світлих сил? Так, хвилиночку, руку дайте... - і, несподівано полоснувши долоню Гаррі закляттям, пояснює: - З жертвою воно якось певніше. Заліковувати не смійте, ритуальні мітки самі повинні загоїтись.
А потім професор починає неголосно й незрозуміло говорити — повітря навколо одразу нагрівається, а ще, очевидно, від тепла “смола” починає танути, проникаючи в шкіру чи випаровуючись, залишаючи після себе дивний аромат — чи то апельсин, чи то море й розпечене каміння, чи то просто їдкий піт плюс ще щось.
- Це — амортенція? - розуміє Гаррі. Професор у відповідь злісно зиркає, але речитативу не припиняє. Тільки коли останні краплі зілля висихають без сліду, він замовкає і падає на табурет.
- Можете називати це амортенцією, Поттере. Треба просто трошки нагадати душі, що вона кохає в цьому світі й прив’язати до світу через тіло.
- Що тепер?
- А тепер — тільки чекати.
- А Пуголо... малий?
- Поттере, вас хтось учив не бігти попереду Ґоґвортс-експресу?
Через хвилину професор піднімається й вони обоє ідуть до кювезу. Пуголовок, з надутими губами й опухлими повіками — ніби в плач ображений — спить. Він увесь час спить. Професор дивиться. Довго дивиться, а потім — відходить:
- Ходімо, Поттере. Тут мені робити нічого.
- Чому?
- Надто маленький. На таку масу розрахувати зілля майже неможливо, і просто не можна — надто токсичні для такого слабкого організму. Якби дотягнув він хоч до п’яти фунтів — можна було би хоч щось. І зніміть уже закляття з дверей, там уже наша наглядачка тупотить коридором.
Енні, медсестра, тільки всміхається від вуха до вуха у відповідь на незграбну брехню про “запечатав двері за звичкою” і раптом веде носом:
- Пахне звідкись. Смачно так...
- Пончиками, - не витримує Снейп, з явним задоволенням відзначаючи помідорний рум’янець дівчини.
Дивно, пройшло не більше десяти хвилин, а Гаррі здалося — не менше години, так, що було би недивно зустріти на виході й головного лікаря, і загін аврорів на додачу. Але Феліціс все ще діє — ніхто навіть не зрозумів, що відбувалось.
- Я поки лишуся.
Запах моря й апельсина вивітрився ще не до кінця. Драко спить. Пуголовок спить і ворушить уві сні губами.
-Джеймсе Сіріусе, - Гаррі ніби репетирує. - Джеймсе Сіріусе, ти ж не кинеш нас, га?

Курент м’юзік: Эли Бар-Яалом — "Баюкалка".
Приказка про язик, який у деяких клеєм намазаний, повною мірою себе виправдовує: Джинні вчеплюється в Джеймса намертво й доймає рівно до тих пір, поки він не розколюється. Що день народження в нього — п’ятнадцятого листопада, і що подарунків ніяких не треба, і взагалі — взагалі.
І перше, на що він наштовхується зранку — на шоколадний торт явно саморобного походження з кривуватим надписом: “З Днем народження, Ніле!”. Саме наштовхується — випадково влізає в іменинне частування ліктем. Дівчата-однокурсниці, добрі душі, очевидно, взяли над ним негласне шефство, підкладаючи йому то домашнє печиво, то ще якусь приємну дрібницю, але сьогодні перевершили самі себе. Хоча саме цей шоколадно-кривобокий презент виводить Джеймі з рівноваги, що вже була встановилась, тому що змушує згадати про Дні народження з родиною. Усіх, хто був поруч і хто тепер стояв перед очима, ніби живі, усе відчуття свята й присмак шоколаду на губах (бабуся, певно, до весілля сподівалась його напихати солодощами, ніби трирічного) — і стає тоскно. Так, що ледь досиджує уроки, а після уроків — нескладно й невміло бреше директору Макґонаґел про те, що хотів би відгуляти піввихідного сьогодні щоб сходити до села й купити деякі книги для навчання. Здається, Макґонаґел чудово розуміє, що Джеймі бреше, але все одно відпускає, попередивши тільки, що непогано було б повернутися до відбою.
І от, ближче до вечора, Джеймі крокує до Хогсміту, керуючись бажаннями напитися. Він не збирається у “Три мітли” чи в інший заклад, де бувають школярі під час вихідних; бреде до бару, де не питають, який курс, а просто наливають. І вже на окраїні села Джеймса ловить за плече рука Джинні:
- Далеко зібрався, Ніле?
- За підручниками! - гаркає Джеймі.
- Пити чи що?
- Навіть якщо пити, тобі-то що?
- Мені — нічого, просто Кристін приперлась ревіти в нашу кімнату до Мел і жалітися, що ти на неї — нуль уваги і що тортик тобі не сподобався і навіть розізлив.
- І ти вирішила вияснити, чому я так злився, вляпавшись у нього своєю єдиною чистою сорочкою?
- Брешеш ти, Хаггеті, - буркає Джинні, швиденько крокуючи поруч. - Ти напиватися ідеш, у тебе очі хворі.
- Вони в мене з дитинства хворі! - намагається віджартуватися Джеймі, але та тільки махає рукою.
Бар на окраїні, на який вони набрели, був, як то кажуть, середньої паршивості — темнуватий, з обідраними меблями, стінами в плямах і в плямах же стійкою. Правда, у будній день народу тут дійсно майже не було (тільки пара старих за столиком біля вікна й один порівняно молодий маг, який, схоже, вже встиг напитися), а похмура величезна тітка за стійкою, байдужо змірявши їх поглядом, спитала:
- Пиво, вино? Віскі?
- Вино, - пихато промовив Джеймі. - Я з дамою. А ще, будь ласка, дамі — щось з фруктів і печиво до вина, а мені — щось із риби.
Джинні в нього за спиною весело захихотіла:
- Ну ти й мармизу скорчив, чисто Мелфой!
- Драко? - дивно було чути, як запросто Джинні називає його та його старим прізвищем.
- Ну, з восьмого курсу, білявий, худющий. Раніше в Слизерині вчився. Чистокровний такий, що матір моя відьма, а насправді — навіть на змія їхнього не тягне. Так, дрібнота капостлива, тхір.
- Зрозуміло.
- Ти чого так знітився одразу?
- Між іншим, у мене дідусь — чистокровний... Був.
- Вибач. Я ж у будь-якому разі не зі зла, та і тхір той ще подаруночок. Правда, його мати... власне, якби не вона, то Гаррі би загинув. І у Мелфоя вічно була кишка тонка на серйозні якісь прокляття в останній рік, ну, коли тут чорт зна’ що творилось... тобто, деякі чистокровні на повну викаблучувались, а цей — майже ніколи.
- Ваше вино! - похмура тітка ставить на стіл пляшку в запилених розводах і два бокали. - Усе інше зараз Міллі принесе. Та заткайся ти, соплохвоста тобі в зад! Заплати й провалюй! - це вже п’яному магу, що вирішив, що наступив найбільш влучний момент для пісень і танців.
Дівиця, означена як Міллі, з’являється зовсім скоро. Очевидно, робота в закладі накладає певний відбиток на обличчя і фігури всіх служительниць — офіціантка, незважаючи на юний вік, формами наділена ледь не понад міру і бреде, втупивши сумний погляд у підлогу.
- Ну що, новонароджений, зі святом!
- Ага. Типу того. Джинні, Джинні, ну хто ж так поводиться з вином! Не видихати, не перекидати в себе залпом, це ж не віскі! І не закушуй, це ж не чай і не маслопиво. Вдихаємо аромат, милуємося грою світла і п’ємо повільно, насолоджуючись смаком і післясмаком — букет у тутешнього вина на диво непоганий...
- Ну, точно чистокровний!
- Мене дідусь поводитись з вином вчив. Що з чим правильно, і все жахався, що я з будь-яким рибу був готовий... Що треба запропонувати дамі щось і не забувати про компліменти... до речі, Джинні, чудово виглядаєш, як щодо абрикосів? А батьки сміялись, що пара пива — і можна вже починати обійматися, а після двох чи трьох віскі можна починати зажиматись без усіляких там вихвалянь неземної краси і душевної чуйності. А потім прийшла бабуся і довго сварилась, бо “... хлопчику всього дванадцять!”.
- На дідуся чи на батьків?
- На всіх. І навіть мені перепало, що все це слухаю.
Як не дивно, на душі ставало легше. Чи то дідусь був правий, що хороше вино в розумних пропорціях — це ті ж ліки, чи то саме вино починало діяти. Вулична сирість робила тутешнє тепло невимовно привабливим, а слабке освітлення виявилось дуже навіть затишним.
І як же не вписався в цю затишність жіночий вереск десь у дворі.

Немає коментарів:

Дописати коментар