Яблучне літо

Автор: magnolya

Перекладач: ochi.koloru.neba

Дозвіл на переклад: отримано
Пейрінг: Сіріус Блек / Німфадора Тонкс
Рейтинг: PG-13
Жанр: Angst / Drama
Розмір: міні
Статус: завершений
Попередження: інцест
Саммарі: Волдеморт воскрес, усі при справі, а ти сидиш у будинку, повному важких спогадів, п'єш медовуху з малолітнім дівчиськом і повільно божеволієш.
Від автора: написано на Фест рідкісних пейрінгів «I Believe» за заявкою № 85: «Німфадора Тонкс / Сіріус Блек, А +. Літо перед п'ятим курсом Гаррі, спільні годування гіпогрифа і неминуче розставання. Так, щоб добре вписалося в канон»

Оригінал тут

- За-а-абирайся! Вали звідси!
- Доро...
- Ні-і-ніяка я-я тобі не-е Дора. Ви-имітайся. Геть. Чуєш?
І тільки двері, що не гримнули лише через ранній ранок. І Сіріус, що знову залишився один.
Та все він чудово розуміє. От тільки далі що?
* * *
Орден зібрали буквально за годину. Зліпили, можна сказати, з того, що було. Злочинець-втікач, колишній Смертежер, перевертень, дивакуватий стариган, батьки сімох дітей, злодюга, сквиб, декан Грифіндору, аврор з параноєю, інші пошарпані минулою війною орденці. І пляшка відмінної медовухи.
Зібрали, як мародерську карту з начерків. Як мітлу з гілочок верби чи личко на таці з крихт від яблучного пирога.
- Нам потрібні прихильники... Аласторе?
- Будуть.
Відсутні ходи і двері, держак, шматочки яблук для усмішки.
- Потрібен штаб... Ідеї?
- У мене будинок пустий.
Чари стеження, чорнильні лінії, кріплення, спеціальні заклинання і цукрова пудра.
Все. Готово. Зустрічайте - Орден.
* * *
Перебралися на Гриммо вельми умовно - в кількості дві з половиною штуки. Сіріус. Бакбик. Пляшка медовухи. Дихали пилом, лякали Крічера, їли цвіль із черствого хліба. Чекали.
Дочекалися.
Бакбика відправляв нагору, сам же зустрічав гостей, складав перші плани, затикав портрет матінки. Пропонував Люпину залишитися на ніч.
І ось вже їх тимчасово більше - на половинку. Бакбик. Сіріус. Муні. Медовухи не залишалося.
Недовго так жили. Вибивали ковдри, подушки. І дурощі з Крічера. Говорили. Знову про минуле, тихо в ночі. Співали. Про майбутнє, геройське, світле. Чекали нових зборів.
Взагалі - чекали. Новин, орденців, Гаррі.
Дочекалися.
Бакбика - ближче до неба, сам йшов зустрічати - Дамблдора зі своїм Фіделіусом, Нюніуса з кривою посмішкою, Дикозора з якимось дівчиськом і пляшкою медовухи до країв.
Впізнавав у дівчиську риси любої кузини. Сміявся. Пропонував залишитися і розділити медовуху. З сумом проводжав Люпина на зустріч з місяцем.
Вони не спали вночі. Бакбик. Сіріус. Тонкс. Розпивали залишки медовухи. Дзвеніли удари фамільних кубків один об одного. Тихим шепотом злітали з губ невигадливі історії з однаково недовгих життів. Їхня різниця у віці тонула у завиванні дементорів. Вогонь горів. Тіснилися тіні в кутку. І можна було усміхнутися, чекаючи. Новин, Муні, Гаррі.
* * *
Від одного тільки вигляду будинку нудило. Накочували дитячі спогади у вигляді кошмарів під ранок. Голови старих ельфів неначе стежили за ним. Мати все верещала, перекрикуючи їхні пісні під ранок.
А Люпин не залишалася ночувати - втікав. Напевно, його теж нудило. Може навіть сильніше. З незвички. Муні - негідник. Хоч би раз покликав з собою.
Їх залишалося двоє. Сіріус. Бакбик. Медовуху ніхто не приносив. Орден взагалі з'являвся тільки на збори. Не лишався після - ніхто. Крім Муні й Тонкс. Але Муні - негідник, а Тонкс - малолітнє дівчисько.
Сіріус ставав псом, кидався на стіни. Лякав Крічера. Гавкав. Чекав. Зібрань, медовухи, Гаррі. Був замкнений тут, як чорнильні точки між чорнильних ліній на старій карті. Як яблучна начинка в тесті. Як медовуха в пляшці.
Після чергових зборів всі йшли, залишалися тільки Люпин і Тонкс. Витягали звідкись пляшку і домашній пиріг. Відчиняли вікна, відшкрібали бруд з поверхні столу. Сідали. Чухали чорного пса за вухом. Веліли - сідай з нами.
Згадували молодість. Знову і знову. Слухали байки про професора Нюніуса. Кидалися подушками, ловили Крічера. Ходили до Бакбика в гості і водили його вниз до їдальні.
Утрьох було добре.
* * *
А потім у будинку раптом не залишилося тихого місця. Сіріус похмуро стежив за рудим виводком Моллі Візлі, який заполонив увесь його дім. Як таргани, ну, їй-богу! Шастали, увесь час щось хапали руками, скрізь тицяли носи.
Прибирання вони, розумієте, затіяли.
Сіріус сумував за затишними вечорами з двома найкращими на світі людьми, сумував за пирогом від любої кузини, за медовухою від Розмерти. За тихими піснями і біганиною за старим ельфом. Сумував за нудотною тишею, за урочистою прогулянкою Бакбика в їдальні, за приємними спогадами з вуст Муні.
- Ніяких пиятик, Сіріусе, тут діти!
Втікав до Бакбика, зачинявся там від рудих. Діти! Сіріус був мимовільним свідком встановлення прослуховування двома такими "дітьми" і махінацій молодших, що прикривали братів. Діти вони, звісно.
Люпин все частіше втікав. Справи. Орден. Сіріус усе розумів. Від цього легше не ставало. Знову замикався з Бакбиком, обіцяв тому прогулянку вниз на кухню і в'язку дохлих мишей. Дряпав стіни в образі пса. Скавучав. І знову чекав. Пирога, Тонкс, Гаррі.
Тонкс приходила. Більше не здавалася йому дівчиськом. Передавала привіти від мами, залишалася на вечерю. Вроняла все і скрізь. Все частіше і частіше. Просила не сердитися на Моллі, зрозуміти. Допомогти.
Сіруіс кивав. Завжди - кивав. Так, так, обов'язково, тільки залишся, випий зі мною. Тільки не йди, як Муні. Тільки негідницею не будь, добре?
Не йшла. Залишалася випити. Частіше - чаю. Шкідливо, казала, багато пити. А Сіріус відповідав їй, що вдома сидіти теж шкідливо. Говорив - ходімо, погуляємо. Вона відкривала для нього двері і виходила на верхню сходинку ґанку. Казала - на, дихай. І Сіріус стояв позаду неї, бісового дівчиська, дихав. Літом, пилом і її волоссям.
* * *
Прибирання просувалася. Моллі все частіше ловила його, вручала ганчірку, веліла не ухилятися.
- Зроби хоч щось корисне, Сіріусе Блек.
І Сіріус робив. Зникав на весь день з уваги, ховався від усіх у Бакбика. Якщо знаходив принесену кимось і ще не відкриту пляшку - брав із собою. На зберігання. Шарудів соломою, дивився у стелю. Чекав. Вечора, зборів, Тонкс.
Вечорами приходив Нюніус. Не бачити його не вдавалося. Іноді доводилося навіть сидіти поруч. Обрізав би хтось Дамблдору бороду, щоб не кортіло старих ворогів мирити!
Збори втомлювали. Усі навколо доповідали - про свої дії, чутки, обстановку в Міністерстві і у Лорда. Висували пропозиції, озвучували ідеї. Що міг робити він? Висувати ідеї, які нікому не подобалися, зі Снейпом гиркатися. От і все. Дамблдор велів не ризикувати. Не висовуватися. Сиди тихо, Сіріусе, песику ти наш ручний. Тьху ти!
На зборах дивився у стелю. Постійно. Не відриваючись. На стелі висіла люстра, в кришталі якої відбивався рожевий колір. Яскравий, теплий. Колір цього літа.
Сіріус думав, що божеволіє.
* * *
Він торкався її плеча, казав - ходімо, покажу твою маму. З переглянутого від початку до кінця альбому витягав фотографію. Єдину, мабуть, в усьому будинку. Тицяв брудним пальцем в чарівну дівчинку років семи - ось, дивися. Тонкс посміхалася.
У сусідній кімнаті бив копитом об стіну Бакбик. Нудьгував. Скаженів. Замкнений був, бідний. Сіріус так і не дотримав обіцянки: Моллі люто грозила кулаком, шипіла:
- Ніяких гіпогрифів у їдальні, Сіріусе!
Вручав Тонкс фотографію, казав - залиш собі. Кликав до Бакбика в гості. І Тонкс охоче йшла за ним. Підходила до вже знайомого гіпогрифа, пестила, шепотіла щось. І Бакбик слухняно затихав, витягувався на соломі і мовчки дивився у вікно.
А Сіріус, тільки почувши від Тонкс "забудь", переставав навіть думати про набридливу ​​Моллі. Та хай говорить, що хоче, аби жити не заважала.
Жити, насолоджуючись тими небагатьма годинами від падіння підставки для парасольок внизу до тихесенько зачинених о третій годині ночі дверей.
* * *
Літо відчайдушно вислизало з рук, перевалювало за половину, виляло чорним хвостом в дзеркалі. А Сіріус усе так само кидався на стіни. Скавучав під дверима. Згорав. Повільно, боляче. Прокидався вночі від яскравого зеленого спалаху в бою, де майоріло рожеве волосся. Говорив собі - заспокойся, всього лише сон. А наступного дня місця собі не знаходив, тинявся привидом. Зривався на ельфа, старого, хворого. Штурхав Крічера, аби лише когось штурхнути. Лише б хтось відчув, як боляче йому, Сіріусу. Годинник бив сьому, восьму, дев'яту. Збори закінчувалися - Тонкс не було. Де? Що з нею?
Приходила о другій ночі, виснажена, розпатлана. Падала в крісло, шепотіла - наливай. Розповідала про успішно проведену операцію і безповоротно загублену під час неї мантію. Про Дикозора, його параною і проблеми з матір'ю.
- Вона проти моєї професії, - майже плакала.
Сіріус губився. Розводив руками, відвертався до каміна.
- Якщо тебе це втішить, мої батьки завжди були проти того, що я робив.
Хитала головою, топила себе в приємній наливці, принесеній позавчора кимось і забутій у вітальні:
- Ти був грифіндорцем і ганьбив родину. А я лише займаюся улюбленою справою.
Махала рукою - гаразд, забудь. Це всього лише пережити треба. Сіріус точно знав - переживе. Андромеда колись втекла з дому через любов - зрозуміє.
Нагорі бив копитом Бакбик. Вимагав мишей, прогулянки вниз, волі. Прибігала Моллі, в прочинені двері кидала:
- Артур прийшов з чергування, не спав вже добу. Заткни свого цього... друга, Сіріусе.
Тонкс йшла нагору за компанію, годувала Бакбика. Сіріус сідав біля стіни, ним же і роздряпаної. Стежив, як Тонкс підносить до гострого дзьоба гіпогрифа тушки дохлих мишей, як пестить його по жорсткому пір'ю:
- Тихіше, ну, що ти? Тихіше, тихіше.
Штовхав ближче до них миску з водою, звикав до напівтемряви. Бакбик мало не муркотів, Тонкс сідала поруч.
- Політати б йому.
Дивився їй в очі, погоджувався. Та тільки як непомітно для цілого Лондона влаштувати самотужки польоти серед зірок? Неможливо. Терпи, Бакбику, терпи. Політаємо ще.
Не міг відвести від Тонкс погляду. Майже нічого не бачив - тільки темно-рожевий колір волосся, чорні зіниці і ледь помітні обриси носа, губ...
Цього літа він остаточно збожеволів.
Нахилявся трохи, торкався її губ, не сміючи чинити опір бажанню. А Тонкс відповідала. І був поцілунок. Незграбний. Невмілий. Як перша спроба зварити зілля або підняти перо над партою. Неправильний. Як ніч у повню втрьох у спальні. Поцілунок, що подарував йому кілька секунд неймовірного щастя.
Сіріус торкався тремтячою рукою її шиї, а потім раптом зупинявся, відштовхував її. Тонкс ховала щоки в долонях, хитала головою. Так не повинно було бути. Сіріус розумів. І було боляче. Як від опіку на долоні від єдиної викуреної в шістнадцять років сигарети. І було нічим дихати, як після удару бладжера в груди. І жити не хотілося, як після зустрічі з дементором в кутку камери, яка стала уже рідною за стільки років.
- Що ми...
- Так не можна...
- Мерліне...
* * *
Дні розтягувалися. Не приходила Тонкс, не приносила йому пирога. Медовуха гірчила, дратував Муні. Сіріус шукав спокою в гостях у Бакбика, але знаходив там лише прим'яту солому і витертий їхніми спинами шматок стіни. Заховану під підвіконням пляшку викидав у розчинене вікно.
В образі пса вдавалося забутися. Ненадовго. Лапи ломило від постійних стрибків на стіни. Моллі все частіше кричала на них з Бакбиком. Самотніх, нещасних, замкнених у чотирьох стінах.
Літо за вікном приносило тільки болісну тугу за небом, потоками повітря в обличчя і спекотними країнами. За рожевим кольором в кришталевих краплях, тихими вечорами і бісовим дівчиськом, що було поруч увесь цей час.
Сіріус не знаходив у собі сил огризнутися на Снейпа, забував погодувати Бакбика. Не чекав нікого і нічого. Знав - марно.
Збори - чергові, тягучі, довгі - витримував через силу. Не дивився на люстру - боявся. Рожевих іскорок в кришталі, вогненних, страшних.
Він зникав після їхнього закінчення одразу ж. Розчинявся серед орденців. Швидко проскакував повз відрубані ельфійські голови, замикався з Бакбиком. І сидів, довго-довго сидів на самоті. Вивчав тріщинки на стіні, бездумно дивився в покриту соломою підлогу. Згадував ту недовгу мить справжнього щастя, зупиняв себе.
Надто близькі родичі. Не можна так. Не-мож-на. Андромеда, якщо дізнається, - вб'є. І його, і Тонкс.
А потім вона залишалася після зборів. У крісло сідала - як раніше. Наливала кубок до країв, мовчки, по ковтку, відпивала. Тіні ховалися в кутках, вогонь горів. Все було так само, але - інакше.
- Ти ж розумієш, що так не можна, - не дивилася на нього. Супилася.
- Розумію.
- Занадто...
- Так, розумію.
Мовчали. Сіріус наливав ще - і собі, і їй. Вечір плавно перетікав у ніч, але Тонкс нікуди не поспішала. Брехати, говорила, не вміє. А вдома мама, розпитування і... Залишайся, пропонував Сіріус. А Тонкс погоджувалася.
Він вів її в одну з кімнат на поверсі Бакбика. Пропускав вперед. У напівтемряву. Таку ж, як була тоді, коли вони...
Він усе розумів. Близькі родичі, не можна, не дозволено. Але в темряві, забувши про палички і свічки, хапаючись руками за неї, щоб не впасти, можна було про все забути. І він забував.
* * *
А потім надходив ранок. І розлючена Тонкс виштовхувала його геть, кидала йому в обличчя його ж сорочку. Плакала, лаялась. Пити, казала, шкідливо. І брехати - теж.
- Ти ж сказав, що все розумієш!
- Доро!
- Ти ж сказав!
- Я...
- З-а-а-абирайся! - била його по плечу. - Вали звідси!
- Доро...
- Ні-і-ія-а-ка я-я тобі-і не-е Дора.
Ляпас.
- Ви-имітайся. геть. Чуєш?
І тільки двері, що не гримнули лише через ранній ранок.
І Сіріус, який розгублено дивиться на викинуті йому вслід черевики. Її черевики.
~ fin ~