Грім і блискавки

Автор: ochi.koloru.neba

Бета: vidma

Пейрінг: Герміона Грейнджер/Драко Мелфой, Джині Візлі, Невіл Лонгботтом, Луна Лавгуд, Лаванда Браун, Мінерва МакГонагалл

Рейтинг: R

Жанр: AU/Drama/Angst

Розмір: Максі

Статус: У процесі

Саммарі: Гаррі й Рон, намагаючись вберегти Герміону, вирушають за горокраксами вдвох. Захищена фальшивим деревом роду, Грейнджер повертається до Гогвортсу. Історія про сильну дівчину і сильного чоловіка, про біль і про війну. Історія пристрасті, приреченості, страху. Історія про трем у пальцях і стукоті серця. Історія людей, у яких вкрали дитинство. Про людей, у яких є тільки тут і зараз. Тільки грім і блискавки.

Попередження: AU 7 книги. ООС.

Секс, кров, смерть, мат.
У 7 книзі був момент, коли Рон сказав: «А якщо чистокровні і напівкровні поклянуться, що чарівник маглівського роду – їхній родич? Вивчиш наше дерево роду і зможеш відповісти на всі їхні запитання». Я розумію, що пройти допит у Комісії з чистоти крові було неможливо. Але мені потрібно, щоб Герміона поїхала до Гогвортсу. У свій захист скажу тільки, що проблеми через дерево роду в неї будуть.

Від автора: Писати Драміон було страшно.

Тому що пейрінг надто вже популярний. Тому що лайна з цим пейрінгом написано вже море. Тому що хорошого майже немає.

Я люблю Драміон. Я дуже хочу написати це добре. От тільки чи вийде?

Мені хочеться, щоб ви відчували цей біль. Щоб стискали кулаки й кусали губи. Щоб тремтіли. Щоб боялись. Мені хочеться, щоб у вас по шкірі бігли мурашки. Мені хочеться, щоб ви побували на тій війні.

Тут немає романтики і красивого кохання. Я взагалі не вірю у доброго-милого-ніжного Драко. Так що ніяких шовкових простирадл, всипаних пелюстками троянд, ніяких томних поглядів і мрій. Це – майже протистояння. Це – майже зіткнення. Це – майже битва.

Це текст-біль. Це – оголений нерв.

Писати Драміон було страшно. Але він мучив мене, вивертав душу навиворіт, роздирав її на шматки. І я сіла його писати.

Якщо я не налякала вас – ласкаво прошу, Читач!

Музична тема фіку задумувалась як «Коли тебе нема» Океану Ельзи, але вийшло щось, що добре лягає на “Unforgiven II” Metallica 

Подяки: Дівчинці з міста Лева, яка підштовхнула, надала впевненості і віри. Просто дякую, Марічко
Розділи 1-5
Розділи 6-8 


9.
Вона пішла, й дрова в каміні майже одразу догоріли. Кімната занурилась у темряву.
Мелфой сидів у кріслі, заплющивши очі. Він думав про щастя. Він шукав щасливий спогад.
А зовсім недавно у сусідньому кріслі сиділа, підібравши під себе ноги, Грейнджер. Вона дивилась пильно на вогонь і — він міг поклястися! - також думала про щасливі спогади. Її Патронус був слабким, він сяяв ледь помітно й майже одразу розчинився у повітрі, але він у неї був.
Про що вона думала? Що згадувала?
Драко піднявся з крісла, забрав з дивану мантію і вийшов з Кімнати на вимогу. Двері за його спиною моментально злилися з стіною — ніби й не було їх.
Він йшов пустими коридорами Ґоґвортсу, такого холодного і такого чужого, і не міг зрозуміти — що він зробив не так? Він вибирав найрадісніші моменти свого минулого життя, він воскрешав у пам’яті те, що було для нього по-справжньому дорогим, те, чим він ні з ким не ділився. Чому в нього не виходило нічого, окрім легкої сріблясто-білої хмарки?
Хлопець різко зупинився посеред коридору, що вів до підземель. Чорт, це ж було елементарно! Причина невдач була під носом!
Ти був хлопчиськом, Мелфою. Звичайним, щасливим хлопчиськом. Ти вмів сміятися і радіти, любив своїх батьків і проживав поруч з ними найпрекрасніші моменти свого життя. Ти бачив світ яскравим і насиченим. Поруч була дівчинка з каро-зеленими очима, яка йшла б за тобою на край світу і навіть далі. І Мелфой-Менор був світлим, повним гостей, і там гриміла музика, і чувся дзвін келихів. Це все було. Колись. У минулому житті.
От тільки останні півтора роки ти прожив у власному пеклі. Ти бачив кров і злість, бачив ненависть і ненавидів сам. Ти вбивав. Ти катував. Ти змушував людей корчитися від болю. Ти вибрав самотність, тому що боявся ножа в спину. Ти вже не та людина, яка відчувала щастя. Тепер ти злий, сильний, сповнений ненависті. Боїшся, але не показуєш цього. Намагаєшся вижити, але майже фізично відчуваєш своє безсилля. Дикий. Злий. Небезпечний. Поруч з тобою вже немає чорнявої дівчини, що тримала тебе за руку, - ти сам кинув її рік тому, зрозумівши, що в твоїй душі немає місця для любові. Ти не вмієш любити, Драко Мелфою. Ти не підпускаєш до себе єдину людину, яка могла би стати тобі другом. Твої батьки вже давно не такі, якими їх бачив тринадцятирічний хлопчак у бальній залі. У батька тремтять руки і зацькований погляд, а мати з усіх сил намагається не зламатися і зовсім не спить ночами. Ти вбивця, Мелфою, у тебе на руці — Чорна Мітка, а твій рідний дім став прихистком для божевільних виродків у темних мантіях. Це — твоє життя. І в ньому немає місця для щасливих спогадів.
Ось у чому причина! Усі його спогади, які могли би стати джерелом для Патронуса, лишились в іншому житті, яке вже здається просто напівзабутим дитячим сном. Злість, ненависть і біль блокують їх, не дають відчути наповну. Тому з палички виривається тільки ледь помітна срібляста хмара.
Безсилля піднімалось у грудях гіркою хвилею. Але з цим можна щось зробити? Якось це змінити?
І він згадав втомлену дівчину, що сиділа в кріслі, підібравши під себе ноги. Втомлена, але не зломлена. Сильна. У неї також було своє пекло, про яке він не знав нічого. У її житті також було багато болю, багато ненависті й злості. Але ж у неї якось виходило від цього абстрагуватися!
Драко розвернувся й пішов до сов’ярні.
Чомусь йому задавалось, що її Патронус повинен бути якимось іншим. Він знав її іншою — сильною, впевненою, гордою, з ненавистю у карих очах. Вона вміла злитися. Вона готова битися. Вона вперта. Безстрашна. Гучна. Небезпечна. Видра зовсім не підходила тій Грейнджер, яку він знав.
Цікаво, чи змінюються Патронуси залежно від змін у характері людини?
У сов’ярні було холодно й темно, більшість сов уже відправилась на нічне полювання, але його пугач був тут, і Мелфой підкликав його до себе. Велика чорна птаха сіла до нього на плече й підставила лапку для листа. Хлопець дістав з сумки клапоть пергаменту й перо і нашкрябав кілька слів, підсвічуючи собі паличкою.
- Віднеси це Грейнджер, - промовив він хрипко, закріплюючи послання на лапці. Пугач ухнув, змахнув крилами й розчинився у нічному небі.
А тепер можна відправитися до себе й спробувати заснути. День і так був надто довгим.
***
Ці три дні тягнулись надто повільно. Він не знаходив собі місця, все перебирав і перебирав у голові моменти свого життя, намагаючись знайти хоча б слабкий промінчик світла. Але навколо — тільки глухі стіни, тільки холод, тільки темрява. Нічого, що могло би йому допомогти. Нічого.
Мати присилала листи, він вчитувався у брехливі слова, і хотілося вити від болю. Він заплющував очі і уявляв, як вона сідає за письмовий стіл, дістає чорнильницю і пергамент, як виводить перші слова й зупиняється, намагаючись вгамувати трем у пальцях. Він уявляв, як вона закушує до крові губу, коли пише про те, що “у нас все добре, вдома завжди багато гостей, тож сумувати не доводиться”. Він відчував її біль і її страх, відчував, як вона намагається не зірватися, як тануть її сили. “Ти знаєш, у нас тепер багато нових знайомих, впевнена, тобі буде цікаво з ними познайомитися, ми обов’язково представимо їх тобі, коли приїдеш додому”. Він стискав кулаки й рвав листи, він спалював їх у каміні й намагався забути. Забути все, про що писала мати між рядків, забути про той кошмар, про той панічний жах, що панує зараз у її душі. Забути все, окрім останніх рядків. “Тримайся, рідний. Я вірю в тебе”.
І він тримався.
Гарячково вишукував щасливі спогади, вперто вправлявся у блокології, яка завдяки Снейпу і так була на найвищому рівні. Він з усіх сил шукав вихід.
Він ходив на заняття і пропалював поглядом пряму спину Грейнджер, і майже всі його думки займав Патронус. Він не міг дочекатися суботи. У нього зібралось надто багато питань.
Середина жовтня, і над замком нависли важкі свинцеві хмари, а з самого ранку все навколо огорнув бридкий туман — не видно нічого й за два кроки. Погода була огидною і холодною, знаходитися на вулиці було просто неможливо. Постійно мерзли руки.
У Кімнату на вимогу він захопив з собою пляшку легкого червоного вина, адже знав — доведеться чекати. Вона точно запізниться, знову буде переминатися з ноги на ногу під дверима. Ну й нехай. Вино допоможе хоч трохи очистити голову від зайвих думок і згаяти час.
Драко ледве встиг зробити перший ковток, коли почув, як гримнули двері за його спиною.
- Грейнджер, невже ти набралась хоробрості й вирішила прийти вчасно? - вишкірився він, повертаючись до неї. Герміона стояла, стискаючи в руці якісь папери, і дивилась йому в очі. Її неслухняне волосся було заплетене в тугу косу, мантія недбало розстебнута, дівчина тяжко дихала — видно, до Кімнати на вимогу вона бігла. Але він навіть не звернув на це уваги. Єдине, що він бачив — це її очі. Дикі, злі, повні образи й ненависті, очі, що обіцяли йому смерть в тяжких муках. У них палав вогонь, і вона ледь стримувала себе, щоб не вдарити його якимось закляттям. До прикладу, тим же Круціатусом, якому він її навчив. У її очах була безодня презирства, гніву й люті. Драко насмішкувато підняв брови — вечір обіцяв бути цікавим.
- Ти зустріла дорогою старого-доброго Лорда? - спитав він, роблячи ще ковток вина. Її пересмикнуло, як від удару, вона різко скинула руку й запустила паперами, до цього міцно стисненими у кулаку, прямо йому в обличчя. Такого він не очікував.
- Якого біса?! - рикнув він, ступаючи два кроки їй назустріч. Вона не відступила.
- Чортів виродок, - процідила крізь зуби, обпікаючи поглядом. - Бездушна тварюка.
- Закрий рота, бо пошкодуєш, - прошипів він, відчуваючи, як від злості починають тремтіти пальці.
- І не подумаю! Мерзотник! Як ти посмів просити мене про допомогу після того, як віддав Олівандера Волдеморту?! Скільки вас було? Десять, двадцять? Який загін відправив твій Лорд для нападу на самотнього старого дідуся?!
- Нас було тринадцять, якщо тебе цікавлять подробиці операції, - в його голосі дзвенить неприхована лють, але вона навіть не звертає на це уваги, так захопили її власні почуття. - Ми роз’явилися у “Дірявому казані”, потім вирішили пройтися до майстерні пішки, погода, знаєш, була пречудова. Уся операція тривала не довше десяти хвилин, ми взяли Олівандера, він майже не проявляв спротиву. А потім я спалив майстерню. З Олівандером Лорд хотів поговорити особисто, тому пробач, якщо тобі знадобиться нова чарівна паличка, доведеться звернутися до інших майстрів.
Вона дивилась на нього широко розплющеними очима, повними жаху й ненависті. Чого ти чекала, Грейнджер? Невже ти думала, що він буде виправдовуватись? Виправдовуватись перед тобою, бруднокровкою з фальшивим деревом роду? Невже до останнього вірила, що в цьому холодному, підлому, ницому Смертежері є хоч щось світле?
- Виродок! Ненавиджу тебе! І родину твою ненавиджу! І всіх цих гидких тварюк, підлих псів, які служать зміємордому! Ненавиджу! Ти чуєш? Ненавиджу!
- А чого ти хотіла, Грейнджер? Тільки не кажи, що хотіла мене перевиховати, - він розсміявся, і вона здригнулась від його злого хрипкого сміху. Опанувавши себе, Герміона ступила крок вперед, продовжуючи випльовувати лайки в його спотворене люттю обличчя.
- Мерзотник. Сволота. Сучий син. Чудовисько. Виродок. Як же я тебе ненавиджу!
Він різко викинув келих з вином, і він розбився об стіну - по вухах вдарив звук розтрощеного скла.
- Так чого ж ти про мене не знала? Я тебе питаю! - він перейшов на крик, і весь спокій ніби стерло з обличчя. Його очі небезпечно блищали, а рот скривився у презирливій посмішці. Драко різко задер рукав сорочки, оголюючи ліве передпліччя. - Дивись! У мене є Мітка, я — Смертежер! Я вбивав і катував людей, мої руки по лікоть у крові, я відчуваю її запах кожного дня! У моєму маєтку живуть Смертежери, туди приводять полонених! Я ненавиджу бруднокровок! Що з цього тобі було невідомо, коли ти згодилась мені допомогти? Ти знала все це, але все одно прийшла до Кімнати на вимогу, як тільки я покликав! Ти ж знаєш, що ми по різні боки барикад, Грейнджер! Ти з ангелами, а я ближче до пекла, ніж будь-хто!
Герміона підлетіла до нього так швидко, що він не встиг й оком змигнути, замахнулась і вдарила з усієї сили, вдарила зовсім не по-дівчачому, кулаком, кісточками пальців - аби ця підла тварюка відчула хоча б частинку того болю, який випалював її душу зсередини.
Але він перехопив її кулак вправним рухом, холодні пальці зловили зап’ястя, вивернули руку за спину. Плече почало надсадно нити.
- Відпусти руку, Мелфою. Відпусти, інакше я за себе не ручаюсь, - прошипіла вона, але Драко лиш оглянув її крижаним поглядом і сильніше стиснув зап’ясток. Герміона скривилась від болю й одразу спробувала вдарити його лівою рукою. Він перехопив її новий удар з такою ж легкістю, як і попередній.
- Хочеш, я скажу тобі, чого ти бісишся? Чого влаштувала мені розбір польотів і палаєш праведним гнівом? Хочеш, скажу, чому ти кричиш зраза на мене, зриваючи голос? Хочеш? - Драко нахиляється, щоб їх очі були на одному рівні.
- Відпусти мене! - прохрипіла вона, намагаючись вирватися з кільця сильних рук, але сили явно нерівні. Лишалось тільки спопеляти його поглядом, передавати йому всю свою лють і злість, всю свою образу й відчай. Лишалось лиш дивитися в його сірі очі й згадувати, як в них застигали блискавки на Астрономічній вежі. - Відпусти, сучий сину!
- Та ти мене просто хочеш, Грейнджер. Ти запала на мене, як остання дурепа. Саме тому тебе так зачепило те, що я брав участь у захопленні Олівандера. Саме тому ти накинулась на мене з кулаками. Щоб хоч якось виправдатись перед самою собою.
Герміона спантеличено завмерла, дивлячись на його презирливу посмішку і не вірячи своїм вухам.
- Мелфою, тебе в дитинстві не вронили випадково?
Драко всміхнувся ще ширше, не відпускаючи рук. Вона знову почала вириватися.
- Забери від мене свої брудні руки! - спостерігати її супротив було доволі весело, але він почав дратуватися. Він дивився на неї — бліду й розлючену, дивився, як вона кривиться, намагаючись звільнити руки, і ніяк не міг придумати, що з нею далі робити. Відпустити руки — програти. Не відпускати — а чи є сенс?
- Грейнджер, якщо не перестанеш брикатися, я тебе поцілую, - вона була надто близько. Вона подивилась йому в очі й кинула в нього слова насмішкувато:
- Ти ніколи мене не поцілуєш, Мелфою. Ти ж забруднитися боїшся об бруднокровку.
Вона виривалась, осипаючи його прокляттями, здмухнула з обличчя неслухняний кучерик волосся, розлючена дика кішка, розслабишся — подряпає.
І він не витримав. Його залізні “обійми” стали вже зовсім нестерпнимм, він різко нахилився і поцілував її. Він несподіванки вона привідкрила рот, впускаючи його язик, а через мить уже заплющила очі і відповіла на поцілунок з усім шаленством, з усім божевіллям, на які тільки була спроможна. У нього на губах смак сухого вина, і вони сплелися язиками, і це було майже боляче і так гаряче, що ноги не тримали. Вони кусали губи, зовсім забувши про обережність, і вона відчула в себе в роті присмак крові, - своєї? Його? - вона не знала, не думала, вона просто не могла думати, тому що раціональність і логіка взяли відпустку.
Вона йому мстилась, цей поцілунок — його удар, який вона витримала.
У ньому біль, гіркота й образа, у ньому сказ і ще щось таке, що важко назвати будь-яким словом. Вона навіть не встигла зрозуміти, коли він відпустив її руки, просто схопила його волосся на потилиці, притягуючи до себе ще ближче. Його руки з силою стискали її в обіймах, але вона зовсім не відчувала болю. Їй було плювати. Вони цілувались жорстко, жадібно й глибоко, вони куштували один одного на смак, вони задихались і горіли, але навіть і не думали зупинятися. Чорт, так гаряче, так сильно, так пристрасно...
Важко дихаючи, вони розірвали поцілунок і подивились один на одного, і в очах — спантеличене заціпеніння. Герміона різко викинула руку, і цього разу він не встиг зреагувати: її кулак врізався в його обличчя. Драко скривився від болю, у мозку блимнула думка про те, що, швидше за все, лишиться синець, але майже одразу всі думки зникли, їх поглинула тваринна лють. Дівчина відскочила від нього і дістала паличку, її губи припухли, а щоки залив рум’янець, у неї тремтіли пальці, і думки в голові сплутались.
- Ненавиджу, - видихнула вона ледь чутно, націливши на нього паличку. Він одразу ж вихопив свою. - Ненавиджу!
- Та годі, Грейнджер, тобі ж сподобалось, - він тихо розсміявся. Герміона здригнулась і запустила в нього Ступефаєм. Він легко поставив щит. - Вирішила затіяти дуель? Облиш, у тебе немає шансів.
Гнів у ній досяг апогею, і вона почала палити закляттями. З її палички виривались один за одним прокляття, а він все так само невимушено їх відбивав. Вона була схожа на розлючену мантикору, вона тяжко дихала, знову і знову нападаючи на нього. І його хрипкий сміх — ніби каталізатор для її злості. І нарешті їй вдалось пробити його захист, він не встиг поставити блок, її закляття відкинуло його до стіни, й паличка випала з довгих пальців.
Він не припинив посміхатися.
- І що тепер, Грейнджер? Ти досі не б’єш неозброєних?
- Ненавиджу! - викрикнула вона і вибігла з кімнати, голосно гримнувши дверима.
Вона бігла темними коридорами, і повітря в легенях не вистачало, і серце її скажено стукотіло в грудях. Але Герміона не зупинилась, вона просто не могла дозволити собі зупинитися, інакше її одразу ж накрила б холодна хвиля таких свіжих ще спогадів. Вона бігла щодуху до вежі Грифіндору, туди, де все було звично і знайомо, де не було бісового слизеринця, не було смаку вина й крові на губах, не було збитого дихання — одного на двох. Вона бігла вгору сходами, перестрибувала через сходинки, туди, до вітальні, вона спішила швидше сховатися за портретом від всього світу. Викрикнувши пароль, Герміона залетіла до грифіндорської вітальні, навіть не звернувши уваги на здивований погляд Повної Дами. Вона безсило впала на підлогу біля каміна і закрила обличчя руками.
Кілька хвилин тому її цілував Драко Мелфой. І це було надзвичайно.

10.
Працювати.
Заритися з головою у фоліанти, просиджувати в бібліотеці до закриття, записувати найважливіші відомості. Тренувати лікувальні чари. Розбиратися у видах ран — рвані, різані, колоті, скальповані, дерті... Запам’ятовувати закляття, які їх заліковують. Повторювати складні рухи паличкою. Приходити до вітальні і варити настійки — Заживляючий бальзам, Обезболювальну настійку, Дезінфекційне зілля... і замовити у мадам Пінс ще один підручник з цілительства.
Працювати.
Сідати на яскраво-жовтий диван, чекати на Макґонаґел і тренувати анімагію. Намагатися зрозуміти психологію хижака, відчути її, намагатися перетворитися. І вкотре відчувати, що кожна нова спроба висушує твої сили. Але братися за це знову й знову.
Намагатися на помічати настороженого погляду Лаванди і занепокоєного — Джині.
Працювати.
Займатися бойовою магією. Кожного дня приходити на збори ДА, вдосконалювати свої вміння, допомагати іншим. Ставити щити, створювати дзеркала, щоб відбити промінь. Обеззброювати, паралізовувати, приголомшувати (і відразу думка в голові — чи варто вчити їх катувати? Ти ж уже вмієш... різко відкидати її, адже якщо починати про це думати, то в голові сама собою з’являється думка про того, хто навчив...). Левітувати, підривати, трансфігурувати. Битися.
Працювати.
Обговорювати план проникнення в кабінет директора, відпрацьовувати його до найменших дрібниць, малювати схеми й підраховувати час — це важливо, це дуже важливо, іншого шансу не буде, потрібно витиснути з наданих можливостей максимум. Вирішувати проблеми. Заповнювати пробіли у знаннях. Сотні разів прокручувати в голові одне й те саме. Відволікальний маневр. Непомітне зникнення. Пароль. Розмова. Мітли.
Намагатися побороти страх. Під пильним наглядом Джині сідати на мітлу, відштовхуватися ногами від землі і летіти. Не дивитися вниз, не хапатися судомно за держак, не заплющувати очі, намагатися розслабитися. Ловити вітер і справлятися з повітряними ямами й потоками повітря. Це важко. Це, певно, важче навіть за приготування протиотрут. Але кожного дня вперто повертатися на стадіон, не зважаючи на розтерті в кров мозолі на долонях і панічний жах, що охоплює душу щоразу, коли мітла піднімає її у повітря. Стискати кулаки й зціплювати зуби — це необхідно.
Працювати.
Все так само відвідувати заняття і готувати всі домашні завдання. Терпіти уроки у Керроу, терпіти приниження й натяки, здригатися внутрішньо щоразу, коли хтось з них заходить до кабінету. Здригатися від палючої ненависті й страху. Намагатися вгамувати ошаліле серце, яке хоче пробити ребра й вирватися на волю, відбиваючи в тобі ритм: “Знають, знають, знають...”. Задавати самій собі питання: чому Снейп досі не дав дозволу на допит Верітасерумом? Що його стримує? І не знаходити відповіді.
Засиджуватися за книгами до пізньої ночі, шукати інформацію про Смертельні реліквії і все більше переконуватися у тому, що вони існують. Мантія. Камінь. Паличка. Де їх шукати? Чи міг Дамблдор залишити їм підказку? А якщо й лишив — чи вистачить їм розуму, щоб її розгадати?
Працювати.
Щоб о третій ночі доповзати до спальні, опускати завісу свого ліжка й провалюватися у неспокійний сон, після якого зранку почуваєшся ще більш розбитою, ніж ввечері.
Не думати про дурниці.
У Великій залі сідати спиною до столу Слизерина, намагатися не помічати насмішкуватого погляду, який переслідує, не дає спокою ні в шкільних коридорах, ні на заняттях. Забути, стерти з пам’яті, не дозволяти собі думати про те, що відбувалось у суботу. Хіба щось сталось? Ні, дрібниці, нічого важливого, тобі все ще примарилось.
І головне — у жодному разі не підніматися на восьмий поверх.
Працювати, працювати, працювати.
Герміона швидким кроком пересікала коридор, вона спішила в грифіндорську вежу, вже за кілька хвилин там повинно початися тренування ДА. Вона сьогодні засиділась в бібліотеці, знайшла дуже корисне закляття, яке допомагало крові швидше згортатися. Певно, всі її вже чекають у вітальні. Герміона не любила запізнюватися.
Але як тільки Повна Дама відкрила їй шлях, як тільки Грейнджер переступила поріг вітальні, одразу стало зрозуміло — її запізнення не має значення. Біля дивану Луни зібрався вже справжній натовп, студенти схвильовано перешіптувались, хтось плакав. Герміона кинулась туди, розштовхуючи дорогою однокурсників. Сталось щось погане, щось страшне, і їй потрібно було знати, що саме.
Падма Патіл лежала на дивані, заплющивши очі, і тихенько стогнала. На ній не було мантії, форменна сорочка вже не була білою, по ній розповзались яскраво-червоні плями. На обох руках були довгі й глибокі порізи, кров капала на оббивку дивана, лишаючи там свої сліди. Але найстрашнішим було не це. Коли погляд ковзнув по її обличчю, Герміона глухо охнула й заплющила очі, намагаючись справитися з нудотою, що вже підступала до горла. Правий бік обличчя Падми більше нагадував криваве місиво, лівий же розпух і набряк, він весь був вкритий опіками. Падма розплющила очі, і вії її тремтіли, вона стогнала ледь чутно, вона все ще була при свідомості, але здавалось, що це не надовго. Над нею вже схилились Невіл і Лаванда, вони шепотіли закляття й водили паличками над ранами. Кров все ще текла з розпоротих вен.
- Герміоно, не стій, як засватана! Нам потрібна твоя допомога! - гаркнув Невіл, і Грейнджер одразу кинулась до друзів, вихоплюючи чарівну паличку. Ох, як же вчасно вона наткнулась на закляття, що згортає кров!
Герміона взялась водити паличкою й шепотіти магічні формули, потік крові трохи зменшився, але не зупинився.
- Що за чорт?! - викрикнула дівчина, повторюючи закляття знову й знову. - Чим її вдарили?
- Не знаю, - відповіла Лаванда, зосереджено розмахуючи паличкою.
- Обезболювальну й Кровозупинну настійки! Терміново!
- За ними побігла Джині, вона зараз буде.
- Кості цілі?
- Не перевіряли.
Троє грифіндорців схилилися над дівчиною, намагаючись зупинити це жахіття. Кров зупинялась. Рани на руках трохи затягнулись.
- Настійки, - до вітальні вбігла Джині. Вона підбігла до друзів, відкоркувала першу склянку й бережно влила рідину в напіввідкритий рот.
- Не можна давати дві одразу! Подіють не в повну силу! - запротестував Невіл, але Лаванда рішуче його перервала:
- Якщо не дати зараз, вона помре від втрати крові! Давай!
Вміст другої склянки тут же влили у Падму. Вона важко дихала.
- Обличчя... що робити з обличчям?
- Акціо мазь! - викрикнув Невіл, і майже одразу в його руках опинилась невеличка баночка зі світло-зеленою маззю. Браун одразу кинулась трансфігурувати бинти з усього, що траплялось під рукою. Джині дістала з кишені ще одну склянку й почала обережно її відкорковувати.
- Ясенець, - коротко пояснила Герміоні, поки та змазувала опіки на обличчі.
Через хвилин десять Падмі стало легше — вона вже не стогнала й дихала рівніше. Майже все її обличчя і руки були перев’язані бинтами. Де-не-де крізь білу тканину все ще пробивались червоні плями. Дівчину віднесли нагору, до спальні.
- Що трапилось? - Герміона привалилась спиною до дивану. Не було сил, щоб встати.
- Її принесла Парваті. До речі... де вона?
У загальному хаосі й паніці всі забули про другу близнючку. Вона сиділа в кутку й беззвучно плакала, дивлячись дикими очима на однокурсників. Джині підійшла до неї і обережно поклала руки їй на плечі.
- Парваті, з тобою все гаразд? - голос у Візлі трохи тремтів. Патіл заперечно похитала головою. - Розкажи нам, що сталось?
Але дівчина тільки беззвучно відкривала й закривала рот, не кажучи і слова.
- Чорт, та на ній Сіленціо! Фініте, - прошепотіла тихенько руда, й одразу ж з горла Парваті вирвався такий крик, що всі здригнулися. Лаванда прожогом кинулась до подруги.
- Тихіше, тихіше... Все вже позаду. Вона видужає. Чуєш? Видужає. З нею все буде добре. Заспокойся...
- Вони... Ми... Я нічого не могла вдіяти... - відповіла Парваті, схиливши голову на плече Лаванди й вчепившись руками їй у плечі. Браун ніжно гладила її по спині. - Ми йшли сюди, на тренування. А потім в одному з коридорів наткнулись на них. Вони почали говорити щось про Гаррі, про те, що він нікчема й боягуз, і що Відомо-хто знайде його. А Падма... Вона розсердилась. Вихопила паличку. А я не встигла... Вони наклали на мене Петрифікус і Сіленціо. Вибили паличку з її рук. І... - дівчину душили нові ридання. Студенти злякано перезирались. - Вони мучили її. У мене на очах. Я нічого не могла вдіяти... А потім вони пішли, залишивши її стікати кров’ю на підлозі. А я... я змогла побороти закляття тільки через кілька хвилин, та й то тільки Петрифікус, далі думала тільки про те, щоб встигнути дотягнути її сюди. Тільки про те, щоб вона вижила...
- Хто. Це. Був? - Джині зблідла й стиснула кулаки. Було зрозуміло — вона зараз на межі. Готова вдарити. Катувати. Вбити.
- Креб і Гойл, - видихнула Патіл.
Серце Герміони знову перетворилось у божевільну птаху, яка намагається вирватися з клітки.
- А Мелфой? - прошепотіла ледь чутно.
- Ні, їх було двоє.
- Так, з цим ми розберемося пізніше. А зараз — усі спати. Про тренування нічого й думати за таких обставин, усі надто накручені... - Невіл піднявся з підлоги й ступив кілька кроків до сходів, але на півдорозі обернувся: - Я що, неясно висловився? Усі по ліжках!
Герміона довго стояла під душем. Гарячі струмені обпікали тіло, завдаючи легкого болю, але надавали чіткості думкам. Вона змивала з себе чужу кров, чужий біль, чуже страждання. З цим неможливо було далі жити й тверезо мислити. Було просто необхідно очистити себе — хоча б водою. Хоча б...
Джині й Невіл мали рацію. Слизерин справді відчув безкарність. Вони дійсно жорстокі. Вони не зупиняться ні перед чим. Їм справді подобається завдавати болю. Креб і Гойл це сьогодні довели. Якими закляттями вони катували Падму? Герміона ніколи ще не бачила, щоб магія лишала такі глибокі сліди. Кров неможливо було зупинити надто довго. Та й не зупинили її остаточно. Усе ще сочилась з порізів...
Хоч би з нею все було добре. На обличчі й руках лишаться шрами, але ж це все дрібниці. Головне — жива.
Потрібно поповнити запас інгредієнтів і зварити ще цілющих настійок.
З цією думкою спалахнуло бажання — чітке, палюче, стержневе. Помститися. Застати цих падлюк зненацька й змусити заплатити за кожну краплю крові Падми і кожну сльозинку Парваті. Змусити їх молити про помилування. Помститися. На силу відповідають силою, на біль — болем. І ми до вас доберемося, виблядки. Дуже швидко доберемося...
Герміона прокралась тихенько до спальні дівчат, ступала нечутно, хоч і знала — зараз ніхто не спить. Лягла на ліжко, опустила завісу й заплющила очі.
Й фіолетовою стрічкою через усі думки — їх було двоє. Його там не було. Це зробив не він.
І тіло вкрила легка, майже непомітна, слабенька й нечітка хвиля полегшення.
***
- Професорко Макґонаґел, - Герміона зачекала, поки всі студенти залишать кабінет Трансфігурації, і тільки тоді підійшла до декана Грифіндору. Жінка підвела на неї втомлений погляд. - Професорко Макґонаґел, мені потрібен пароль від кабінету директора.
В очах у декана здивування і переляк, вона пильно подивилась в обличчя своєї найкращої студентки, намагаючись знайти там причину такого дивного прохання.
- Ви ж розумієте, що я не можу вам його сказати, міс Грейнджер, - голос у декана спокійний і впевнений, вона говорила чітко, підкреслюючи кожне слово.
- Це дуже важливо. Мені необхідно потрапити туди.
- Я розумію. Інакше Ви б не стали просити мене про таку послугу. Але я не можу вам назвати пароль. Це надто небезпечно.
- Мені потрібно поговорити з професором Дамблдором. Це стосується Відомо-кого.
- Міс Грейнджер, ви мене чули? Я не скажу вам пароль. Це ризиковано. Якщо вас там піймають...
- Не піймають.
- Ви надто самовпевнені.
- Професорко, можливо, інформація, яку я сподіваюсь дізнатися, допоможе знищити Відомо-кого!
Макґонаґел встала з крісла й відійшла до вікна, ніби обдумуючи можливі варіанти.
- У Вас є план?
- Так.
- Я можу якось допомогти?
- Скажіть пароль. І... сьогодні ми з Джині Візлі напоремося на покарання у Керроу. Якщо це буде у ваших силах, зробіть все можливе, щоб ми відбулися малою кров’ю. Тим більше, що зараз цей вираз можна сприймати буквально...
Професор різко повернулась і пильно подивилась на дівчину.
- Ви розумієте, на що йдете? Ви розумієте, про що мене просите, міс Грейнджер? Це безумство у вашій ситуації! Керроу і так тільки й шукають привід, щоб на Вас накинутись! Невже спеціально нариватись на покарання у них дійсно необхідно?
Герміона кивнула. Макґонаґел втомлено заплющила очі й тяжко зітхнула.
- Сподіваюсь, ви знаєте, що робите. Я постараюсь допомогти. Пароль -  Hypericum.
- Дякую, професорко...
- Не треба подяк. Просто зробіть усе можливе, щоб мені не довелось шкодувати про цю розмову. А тепер ідіть, у вас же зараз Настійки, я не помиляюсь?
Герміона вийшла з кабінету Трансфігурації і помчалась коридорами в підземелля. Серце виривалось з грудей, а в голові була тільки одна думка: “Сьогодні!”
***
- Усе готово, - прошепотіла Джині, зменшуючи свою мітлу і ховаючи її до кишені мантії. Герміона кивнула, повторюючи ту ж процедуру. Невіл, Лаванда й Луна стояли поруч, уважно слухаючи розмову.
- Давай ще раз усе повторимо. Зараз йдемо до Великої зали. Коли закінчиться вечеря, і всі потягнуться до виходу, Невіл кине Порошок миттєвої темряви. За цей час Лаванда й Луна випивають Багатозільну настійку, а ми з Джині накладаємо на один одного Чари Розілюзнення. Тільки, Луно, зніми свою краватку й не одягай мантії — ти сьогодні грифіндорка. Тримайте, цього повинно вистачити на п’ять-шість годин, - Герміона простягнула подругам дві склянки, наповнених мутною рідиною. - Потім ми біжимо до кабінету директора, а ви намагаєтесь зачепити плечем когось зі слизеринців, провокуючи. Вони вихоплять палички, тільки запам’ятайте — коли вони почнуть палити закляттями, не атакуйте, а тільки захищайтесь. Вам і за це влетить, а якщо ви використаєте бойове закляття до когось зі зміїного факультету, Макґонаґел вам не допоможе... поки з вами будуть розбиратися Керроу і Снейп, ми з Джині проникнемо до кабінету директора й поговоримо з портретом. А щоб не зіткнутися зі Снейпом по дорозі назад, вибираємось з кабінету через вікно — на мітлах. За моїми приблизними підрахунками у нас буде на розмову хвилин сім, але коли Снейп вийде з Великої зали після призначення покарання, Невіл повинен відправити нам попередження за допомогою фальшивого галеона. Усім все зрозуміло? Вікно у грифіндорській вітальні відчинили?
- Герміоно, ми повторили цей план уже сотні разів. Не хвилюйтесь, буде у вас алібі, якщо Фінеас Ніґелус чи якийсь інший портрет впізнає ваші голоси. Усе буде добре, - впевнено відповіла Лаванда. - А тепер — вперед. Вечеря от-от розпочнеться.
За вечерею нікому шматок в горло не ліз, вони напружено сиділи, колупаючись виделками в своїх тарілках і поглядаючи на стіл викладачів. Коли більша частина студентів встала зі своїх місць і направилась до виходу з зали, Невіл ледь помітно кивнув — пора.
Усе йде, як по маслу. Темрява огорнула приміщення за лічені секунди. Джині тут же смикнула Герміону за рукав, щоб та випадково не втрапила закляттям у когось іншого. А ще через мить Грейнджер відчула дотик чужої чарівної палички й трохи неприємне відчуття, ніби їй на голову розбили яйце. Їм якраз вистачило часу, щоб накласти закляття, коли темрява розсіялась. Герміона пошукала у натовпі Луну чи Лаванду, але замість цього побачила себе, таку ж, як завжди, лиш трохи блідішу, ніж зазвичай. Накотила хвиля полегшення — вони встигли перетворитися.
Невидима Джині стиснула сильніше долоню Герміони, і дівчата проштовхались до виходу й вилетіли в коридор, і останні слова, які долетіли до них: “Куди прешся, жебрачко?!” Вони мчали пустими коридорами, тримаючись за руки, щоб не загубити одна одну. Кам’яна горгулья зовсім не здивувалась, що пароль прозвучав прямо з повітря, і слухняно відступила, пропускаючи дівчат до спіральних сходів.
У кабінеті було тихо, портрети директорів дрімали, зовсім не звертаючи уваги на двері, що відчинились самі собою.
- Професоре Дамблдор, - голос Герміони трохи тремтів. - Прокиньтеся. Мені потрібно з вами поговорити.
- Хто тут? - насторожено спитав якийсь худий чоловік з крайнього портрета. Дамблдор розплющив очі й усміхнувся.
- Не звертайте уваги, Гільдеусе. Усе в порядку.
- Як це - не звертати уваги? У кабінеті директора хтось сторонній!
- Професоре, я знайшла символ Смертельних реліквій, - Герміона підвищила голос, намагаючись перекричати схвильований гул стривожених портретів.
- Я дуже вами пишаюся. Ви справились з моєю загадкою доволі швидко.
- Албусе! З ким ви розмовляєте?! Хто тут? - заверещала дама похилого віку.
- Вони ж існують насправді? - Герміону вже трясло, паніка накочувала хвилями, у кабінеті було дуже шумно, директори Ґоґвортсу були налякані голосом нізвідки. Щоб краще чути слова Дамблдора, дівчина підійшла до нього майже впритул. Рука Джині висковзнула з її долоні.
- Смертельні реліквії? О так, безумовно, вони існують.
Вона нервово видихнула:
- Плащ Гаррі Поттера — одна з них?
- Албусе, припиніть це негайно! Щось проникнув до кабінету директора школи, а Ви ведете з ним світські балачки!
- Так, це той самий плащ. Я радий, що ви це зрозуміли.
Руку обпекло — нагрівся фальшивий галеон. Снейп вийшов з Великої зали.
Раптом ящики столу почали самі собою відкриватися й закриватися, що викликало ще одну хвилю обурених криків портретів. Герміона різко повернулась до того місця, де тільки що гримнули дверцята ящичка.
- Що ти робиш?!
-Дамблдор щось залишив для Гаррі! Воно зараз у Снейпа! Де, якщо не тут?! - відповів їй голос подруги. Герміона думала було побігти до столу, але потім передумала й тільки крикнула:
- Маленький згорток, загорнутий у фіолетовий папір! - вона повернулась до портрету: - Професоре, ви лишили нам підказки? Ми зможемо знайти дві інші Реліквії? Де нам їх шукати?
- Зможете, я не сумніваюсь у ваших здібностях. А де шукати... Шукати треба там, де інший шукати не став би. Усе у вас під носом. Треба тільки простягнути руку — і бажане буде у ваших руках.
Галеон обпікав долоню. Снейп наближався з кожною секундою все ближче й ближче. Герміона тремтячими руками вийняла з кишені мантії мініатюрну мітлу і помахом палички повернула їй нормальний розмір.
- Йдемо! Він уже поруч!
- Ні! Іншого шансу не буде! Треба знайти!
- Галеон розжарився! Швидше!
- Готуй злітний майданчик!
Усе перемішалось. Герміона відчинила вікно, і до кабінету увірвався холодний листопадовий вітер. Портрети кричали, ящики стола відчинялись і зачинялись, якісь папери злетіли на підлогу. Руки в Герміони тремтіли, паніка блокувала всі думки.
- Швидше! Тікаймо!
- Знайшла! Полетіли!
Герміона відштовхнулась від підлоги й вилетіла у розчинене вікно. Вітер тріпав її волосся, вона розганяла мітлу, неслась з шаленою швидкістю туди, вперед, до відчиненого вікна грифіндорської вітальні. Вона влетіла до  такої рідної кімнати і майже впала з мітли.
- Джині, Джині, ти тут? Ти встигла? - крикнула, як тільки її ноги торкнулись землі.
- Усе в порядку, Герміоно. Ми це зробили. Фініте, - і Грейнджер змогла побачити подругу — злякану, бліду, але зі щасливою усмішкою на обличчі. У її правій руці був міцно затиснений маленький згорток, загорнутий у фіолетовий папір. Герміона не витримала, підбігла до Джині й обняла її так сильно, на скільки тільки вистачало сил. Та розсміялась:
- Повітря обіймати доволі незвично. Фініте.
- Усе гаразд? Ви встигли втекти? Дякувати Мерліну! - у вітальню влетів схвильований Невіл.
- Як дівчата? - не випускаючи Джині з обіймів, спитала Герміона. Вона все ще тремтіла.
- Відбувають покарання у підземеллях під наглядом Філча. І мінус сто балів Грифіндору, - Невіл посміхнувся. - Макґонаґел була прекрасною у своєму праведному гніві. Правда, Керроу і чути не хотіли про таке легке покарання, але її чомусь підтримав Снейп.
- У нас вийшло. Навіть не віриться — у нас вийшло! - прошепотіла Джині, падаючи без сил на диван. - У мене досі у вухах дзвенить крик цих божевільних портретів!
- Заждіть, зараз я зачиню вікно, і ви докладно мені все розповісте.
І Невіл зачинив віконну раму закляттям і вмостився у кріслі у передчутті довгої розмови.