Фендом: "Гаррі Поттер" (6-a книжка)
Персонажі/Пейрінг: Д. Малфой-centric
Рейтинг: G
Жанр: angst
Розмір: mini
Саммарі: Драко боїться, його обступають жах і безнадія, його майбутнє темне, а теперішнє - невизначене. Драко повинен убити.
Попередження: POV
Від автора: Імпресіоністичний етюд.
Статус: закінчено.
Я йшов, сам не знаючи куди. У голові вирували жахливі, неспокійні думки, одна гірша за іншу.
«Я – невдаха! ІДІОТ! Нікчема! Чому Він обрав мене? Я не можу полагодити шафу. Він сказав, що вб’є мене, якщо... якщо...»
Мабуть, моє обличчя було тоді перекошене страхом і почуттям безвиході. Дехто з учнів відступав убік, дехто намагався запитати, що зі мною сталося. Але я не хотів нікого бачити і чути. Вони все одно мені не допоможуть.
Я зайшов до хлопчачого туалету на сьомому поверсі. Там нікого не було.
«Я не насмілюся вбити. Принаймні, дивлячись тому дідугану в очі. Але по-іншому не виходить. Йому дуже щастить. Але хтось із нас мусить померти...
Ні! Ні! Я не хочу вмирати! Моя мати збожеволіє з горя. Але вбити, дивлячись в очі... У мене не стане сил...
І Він мене вб’є! Уб’є! Уб’є...»
Тепер я відчув, як моє лице спотворила гримаса невимовного болю і страху. Дихання стало глибоким і уривчастим.
«Він уб’є мене...»
У горлі ніби з’явився клубок. Щось перед очима заважало мені нормально бачити. Все здавалось нечітким, розмитим. Я знав, що це таке, але боявся сам собі зізнатися.
«Ти ж хлопець!»
Я глянув у дзеркало на стіні біля раковини. Моє обличчя було скривлене до невпізнанності. Очі червоні.
Мені раптом стало так жаль себе!
«Він скоро вб’є тебе, хлопче, -майнуло в голові. – твій вираз і вигляд буде набагато гіршим. Дивись на себе, нездаро! Дивись, поки дивишся. Гнів Його страшний... Скоро ти вже не будеш дивитись ні на кого. Твої повіки закриються назавжди...»
З грудей вирвався тихий-тихий стогін, більше навіть схожий на видих. Я ще раз глянув на своє відображення. По щоках текли сльози. Я не міг більше стримувати себе. Підійшов до раковини. Сльози крапали мені на одяг. Я обперся на раковину, вчепившись у неї обома руками.
- Він сказав, що вб’є мене!
Я почув власне ридання.
Раптом тихий, співчутливий дівочий голос мовив:
- Не треба. Скажи, що сталося... Я допоможу...
- Ніхто мені не допоможе...
Я ще щось бурмотів і ридав. Я трусився, наче в лихоманці. Я плакав і захлинався у власних сльозах, кашляв і знову ридав. Я глянув у дзеркало.
«ВІН! Він все бачив?! Він все розповість тому біднякові і бруднокровці. Усі сміятимуться з мене...»
Плин цих думок ще не припинився в моїй голові, а я вже повернувся лицем до дверей і націлив на того нахабу свою паличку.
«Імпедімента», - подумав я, але не влучив. Закляття розбило лампу. Той задавака махнув своєю паличкою.
«Протеґо! - пролунало у мене в голові закляття «Щит».
«Закляктус!» – зринула в мізках нова думка, але я знову промахнувся.
- Не треба! Перестаньте! Стійте! СТІЙТЕ!» - пролунало згори.
Той хробак хотів накласти закляття, але влучив не в мене, а в туалетний бачок. Пролунав дикий дівочий вереск.
Я відчув, як у мене всередині все сильніше і сильніше закипає лють.
Вода з бачка залила туалет. Мій суперник підсковзнувся, впав.
«Який же я злий на тебе, Поттере! Ти завжди пхаєш свого носа туди, куди не треба. Скільки я перетерпів через тебе принижень і страждань! Через тебе мій батько гниє в Азкабані! Через тебе Він обрав мене, наказав зробити... зробити майже неможливе. Через тебе Він мене вб’є!»
Я просто вибухав від гніву і ненависті. І мої чуття, всі мої негативні емоції почали виливатися в одне слово:
- Круці...
Але інше закляття прозвучало швидше.
- Сектумсемпра!
Криваво-червоний промінь ударив мене в груди. Мені здалося, ніби тисячі маленьких кігтиків роздирають моє лице і тулуб. Шкіра розірвалася, скоріше навіть потріскалася, наче крига на річці у весняну пору. Я відчував нестерпний біль. З ран рікою полилась кров. Я хотів скрикнути, але крик застряг десь глибоко всередині.
Моє тіло ослабло. У голові гуділо так, ніби туди залетів рій бджіл. Усе страшенно боліло. Запаморочилося в голові. У очах потемніло. Я бачив тільки якісь світляні смуги, схожі на обриси Поттера (який, здається, вже встав) і десь попід стелею - сяючий силует дівчини. Інколи у цій майже суцільній темряві спалахували маленькі вибухи.
Хоч пройшло лише кілька секунд, мені здалось, що біль триває цілу вічність. Ноги підкосилися. Я впав на мокру підлогу туалету.
Біль не вщухав. Усе тіло пекло. Мені здалося, ніби хтось посипав на мої рани сухий мелений перець чилі. Я безтямно пробував дістати його з ран, роздираючи блідими пальцями груди. Але з кожним доторком біль ставав ще більш нестерпним. Мені здалося, ніби я корчуся у пекельному полум’ї.
Чиїсь сяючі обриси наблизилися до мене. Це, здається, Поттер. Він щось бурмотів, але я нічого не розумів.
- Убивство! Убивство в туалеті! – кричав той самий дівочий голос.
До мене наближалася ще одна пляма світла.
«Може, Мірта? Ні, вона десь там голосить...» - подумав я.
Біль у смертельних лещатах скував моє тіло і думки. Здалося, я кудись провалююсь.
«Мабуть, і справді в пекло... Краще б... мене вбив Він. Це було б не... так довго і не так принизливо...»
Зненацька, я почув голос. Ніби хтось співає.
«У пеклі не співають», - подумав я.
По тілу болісно розливалось якесь тепло, так, ніби заходиш з тріскучого морозу в тепле приміщення. Але, як і тоді, після морозу, через деякий час біль почав поволі відступати.
«Знову залунала пісня. Це чоловічий голос. Я ніби десь його чув...»
Темрява розсіювалася. У голові вже не гуділо. Біль майже минув. Тіло лише трохи нило, але це ніщо у порівнянні з попередніми муками. Я був страшенно виснажений.
Владні руки поставили мене на ноги. Це був професор Снейп.
- Тобі треба в лікарню...
Він промовляв спочатку до мене. Потім холодно віддав наказ Поттеру.
Я глянув на Поттера. Він був блідий і наляканий, весь тремтів і був заляпаний кров’ю.
Я ще більше зненавидів цього самовпевненого хлопця, але на гнів уже не вистачало сил. Я ледь не падав від знесилення.
Ми зі Снейпом попрямували до шкільної лікарні...
Немає коментарів:
Дописати коментар