Arisona Dream

Автор: Yulita_Ran
Перекладач: ochi.koloru.neba 
Дозвіл автора: отримано
Пейрінг: Драко Мелфой / Герміона Грейнджер
Драко Мелфой / Гаррі Поттер
Рейтинг: PG-13
Жанр: AU/Drama
Розмір: міні
Cтатус: Завершено
Саммарі: Аризона - місце, де здійснюються мрії.
Від автора: AU, фік написаний на WTF-2013
Оригінал тут

...таким чином, ми змушені зі скорботою повідомити британській магічній громадськості, що наш національний герой, рятівник вітчизни і переможець того, кого вже можна називати, залишив Британію і зник у невідомому напрямку. Є підстави припускати, що він перетнув океан, але Гаррі Джеймс Поттер не залишив жодних листів чи записок із зазначенням причин свого зникнення!

Його друзі по-різному реагують на подію. «Останнім часом він був дуже дивний, - повідомила нам секретну інформацію міс Джиневра Візлі, наречена нашого героя. - Він був дуже дивним, і якщо він пішов, значить, так тому і бути. Що ми можемо з цим вдіяти?”. “Ніхто не заслужив безстрокову відпустку більше, ніж Гаррі, - рішуче заявила міс Герміона Грейнджер, близька подруга містера Поттера, - але це не означає, що я буду сидіти склавши руки й чекати на його повернення”. “Якщо Гаррі пішов і не вважав за потрібне нікому повідомити, куди і наскільки він іде, чому ми повинні шукати його? Він - повнолітній чарівник, я поважаю його право забити на всіх і звалити світ за очі”, - висловився у своїй звичайній, трохи експресивній манері, містер Рональд Візлі, найкращий друг Гаррі Поттера.

Але найбільш сенсаційну заяву зробив той, кого навряд чи можна зарахувати до числа близьких друзів Обраного. Містер Драко Мелфой, чарівник, зобов'язаний своїм вільним життям героїзму та великодушності Гаррі Поттера; людина, про справжні стосунки якої з містером Поттером ходять суперечливі чутки, які розбурхують уяву наших читачів, на запитання, що він думає про зникнення нашого національного героя, відповів: «Я нічого про це не думаю. Я збираюся його шукати. І не повернуся до Англії, поки не знайду...»

«Щоденний пророк», номер від 5 серпня 1999 року

США. Штат Аризона. Рік потому

Якби Мелфой був художником, він неодмінно малював би аризонські пейзажі охрою, сепією і карміном. Якби він був кінорежисером, зняв би в тутешніх антуражах екшн з погонями, стріляниною і кількома смертями крупним планом. А якби він був орлом, розчинився б у сліпучій синяві аризонського неба, розпластався над рудими пісками, шоколадними скелями і вічним маревом, що тремтіло над сизими петлями шосе. Але Мелфой був усього лише тим, ким був, ні більше, ні менше, і сюди його занесло не для того, щоб милуватися суворою красою пустелі або підшукувати годящу натуру для зйомок. Зачарований маятник, що хаотично хитався над картою Штатів, застиг, як укопаний, посеред рваного чотирикутника Аризони, і вже місяць він не змінює свого положення, скільки б не стріпувала Грейнджер з надією і відчаєм кристал прозорого кварцу на закрученій шнурівці.

Місяць в Аризоні був проведений у дорозі, як і весь попередній рік. Перед очима Мелфоя і Грейнджер за цей час пролетіли двадцять чотири штати, сто сорок вісім великих міст, чотириста вісімдесят дев'ять дрібних, узбережжя двох океанів, чотири кліматичних пояси і кількість національних заповідників, що не піддається ніякому обчисленню. Вони колесили по автобанах і путівцях на взятих напрокат пікапах і джипах, купували квитки на надшвидкісні потяги, на рахунок "три" хапалися удвох за один портключ, давилися пластмасовою їжею на чартерних рейсах маленьких авіакомпаній, піднімалися до канадського кордону й спостерігали схід сонця на вершині Мак Кінлі. Вони розштовхували ліктями туристів на Манхеттені, глухли від реву Ніагарського водоспаду, сплавлялися по гірських річках, являлися на віддалені ранчо, керуючись лише зображеннями в рекламних буклетах, потопали по щиколотку в м'яких пісках каліфорнійських пляжів і куталися у вовняні шарфи під густими пітсбургськими снігопадами.

Їхня подорож здавалась хаотичною і недолугою, обличчя та милі зливалися перед очима в сяючі кольорові плями, дорожні зустрічі й випадкові знайомства осідали пилом на одязі. Мелфой не міг пригадати жодного ранку за цей рік, коли, визирнувши з вікна, він побачив би той же пейзаж, що й напередодні. Грейнджер забувала назви кафе і ресторанів, де вони їли, як тільки виходила звідти. Вечорами вони обоє падали на готельне ліжко - кожен у своєму номері - і мовчки ховали обличчя в подушки, що пахнуть трохи кондиціонером для білизни, трохи самотністю.

За рік обидва пережили сотні розчарувань, десятки разів впадали у відчай, через раз дозволяли собі істерики й нервові зриви, сварилися до сплесків стихійної магії, іноді напивалися до безпам'ятства, неодноразово вирішували надалі діяти поодинці - тільки для того, щоб кілька годин потому знову опинитися в дорозі, і знову вдвох.

Америка здавалася їм величезною клаптиковою ковдрою, зшитою кравчинею недбалою і навіть неохайною, але, безумовно, хворою на гігантоманію. Двоє дивних юних людей, з психікою, неврівноваженою після війни, і магією, нестабільною після неї ж, двоє нервових маленьких англійців у величезному і вульгарному американському світі, де чарівники вільно живуть серед маґлів, прикидаючись фріками та міськими божевільними - навіщо взагалі вони опинилися тут? З якою метою? Що нескінченно гнало їх в дорогу, з Небраски до Каліфорнії, з Нового Орлеана в Монтану, з Південної Дакоти в Північну Кароліну, що?

Якби Мелфой був поетом чи філософом, він би обов'язково склав дотепну або зворушливу версію, з переконливою мотивацією і несподіваними поворотами сюжету. Але він просто був тим, ким був, і знав про свою мету тільки одне: у нього немає нічого, крім неї. Те ж думала про це і Грейнджер, хоча вони ніколи не дозволяли собі таких пафосних і безнадійних заяв.

Грейнджер не без іронії, за яку вони обоє хапалися, як за рятувальний круг, називала їх подорож «гонитвою за американською мрією», але Мелфой навчився бачити різницю між тим, що люди говорять, і тим, що думають насправді. Сам він ніяк не іменував ситуацію, і єдине, чого йому хотілося по-справжньому - якнайшвидшого хеппі енду. Надія давала їм сили триматися в перші місяці, манила уривками фраз, свіжими слідами, впевненими свідченнями очевидців. Але насправді все виявлялося брехнею, обманкою, ілюзією, всі сліди вели в нікуди, у глухий кут, в пастку.

Вони вічно спізнювалися на тиждень, на день, на годину - завжди з’являлися в потрібному місці занадто пізно для того, щоб можна було б сказати «вчасно». Маятник хитався, як заведений, але не давав конкретних відповідей, однієї лише назви штату було недостатньо, щоб відшукати людину, яка не прагнула бути знайденою.

Впевненість змінювалася сумнівами, напади оптимізму - періодами глухої туги, іноді ними оволодівало бажання кинути пошуки і повернутися до Англії, іноді вони хотіли трощити все навколо себе від безнадійності, іноді вони готові були визнати свою поразку, але кожного разу знаходили сили стрепенутися і вирушати в дорогу. Їхати. Плисти. Летіти. Йти. Роз'являтися. Все, що завгодно, - аби не зупинятися ні на хвилину.

Їм обом, і Грейнджер, і Мелфою, здавалося, що зволікання подібне до смерті, але дні складалися в тижні, з тижнів вилуплювалися місяці, і рік потому вони, як і раніше, залишалися на тому ж місці, з якого починали свій шлях, хоча і проїхали за цей час майже половину Америки. Вони, як і раніше, залишалися двома іноземцями, зайнятими марними пошуками третього.

І все ж надія ніколи не покидала їх, ніколи. Доти, доки маятник не завис над Аризоною, а вони не загрузли в її помаранчевих пісках, сірих скелях і тьмяно-зелених, припорошених густим пилом долинах; не заплуталися в сітці аризонських шосейних доріг, що блищали в сліпучому світлі; не загубилися у вічному аризонському мареві, що тремтіло над розпеченою землею; не впали в захоплений ступор перед зламаними лініями каньйонів; не дозволили сонцю розфарбувати їх бліду шкіру бронзою, а спеці - наповнити їх кров передчуттям лиха і ледачою знемогою очікування.

Тут, в Аризоні, нескінченно намотуючи спекотні милі на колеса піжонського, взятого напрокат і вибраного, ясна річ, Мелфоєм, б'юіка-кабріолета 1961 року випуску, пофарбованого в непристойно червоний колір, - вони вперше усвідомили, що у їхньої історії може і не бути хеппі енду. Маятник вперто не зрушувався з місця, вони забиралися то в саму глушину, то опинялися в найбільш людних й жвавих місцях, у всякому разі, в тих з них, що вважалися такими в Аризоні - і нічого не відбувалося.

Ні, звичайно, вони задавали питання, показували чарографії, зламували пам'ять маґлів і шукали особливий підхід до кожного чарівника, якого зустрічали на шляху - але все залишалося незмінним. Ніхто нічого не бачив, не знав, не міг підказати. В інших штатах їм вдавалося хоча б напасти на слід - нехай врешті він й виявлявся хибним, але давав хоча б найменші зачіпки, дарував крихітну надію. В Аризоні все розсипалося на очах, перетворювалося на пил, прах, марево над шосе, все здавалося ілюзією і неправдою, а маятник вперто не бажав зрушуватися ні на дюйм, і від цього ставало ще болючіше, ще безнадійніше.

В Аризоні вони перестали розмовляти один з одним.

За рік у них трапилося безліч найрізноманітніших розмов - незручних, відчайдушних, щирих, гірких, дратівливих і відверто безглуздих. Вони мордували один одного, згадували старі образи, дорікали, ревнували, викривали і звинувачували. Грейнджер намагалася вчити Мелфоя, опікати його, переробляти, виховувати, жаліти й прощати. Мелфой пробував дратувати Грейнджер, протегувати її, зрозуміти її по-справжньому, зацікавити, підпорядкувати і приголомшити. У обох дещо вийшло, а дещо не дуже, але за рік вони навчилися чудово ладнати один з одним - у тих, хто стоїть спина до спини проти цілого світу, зазвичай не буває іншого виходу.

Часом слова лилися з них нескінченним потоком - просто тому, що кожному потрібно час до часу з кимось розмовляти. Часом вони вправлялися в дотепності, годинами винаходячи точні і блискучі репліки, схожі на ті, які можна почути лише в кіно. А іноді будь-яка бесіда, навіть на перший погляд безневинна, могла стати приводом до початку воєнних дій.

Але тільки в Аризоні вони припинили розмовляти словами. Їм обом стало цілком достатньо довгого мовчання, коротких поглядів, швидких дотиків, випадково спійманих по радіо обривків пісень, заголовків у старих газетах, бейджів з іменами офіціанток в придорожніх забігайлівках, раптових піщаних бур і тіні від крил орла, що ширяє в сліпучо синіх небесах. Усе це були знаки, і знаки твердили одне: бути біді. Від цього необхідність в словах відпала сама собою.

Той вечір нічим не відрізнявся від будь-якого з вечорів, проведених Мелфоєм і Грейнджер в курному й примарному штаті Аризона. За день вони зробили не менше трьох сотень миль по шосе, що петляло серед тьмяного чагарнику, гігантських кактусів і безкраїх пласких просторів, пофарбованих у всі відтінки коричневого кольору.

Кілька разів робили зупинки на автозаправках і заходили в придорожні кафе, але ніде не затримувалися надовго - бо ще з вікон далекобійники у картатих сорочках і з квадратними щелепами глузливо роздивлялися їх червоний б’юік, а як тільки Мелфой і Грейнджер переступали поріг, як усі негайно починали витріщатися на надто короткі грейнджерівські шорти і її надто довгі ноги. Поруч з цими ногами вузькі плечі Мелфоя виглядали не те, щоб переконливо, і деколи доводилося користуватися чарівними паличками не тільки для того, щоб розв'язати язики, але і для охолодження надмірно розпалених голів.

Візити в кафе були короткими й марними, дорога кликала їх далі і далі, але коли руки Грейнджер, що лежали на кермі, стали тремтіти від втоми, Мелфой торкнувся її плеча і докірливо похитав головою. Через двадцять хвилин їхній б’юік уже стояв у дворі зубожілого мотелю, назву якого вони обидва прочитати не спромоглися.

У мотелі був ремонт і вільних кімнат було небагато. Власне, там була тільки одна вільна кімната із загальним ліжком, і таким чином, двоє людей, які проводять разом цілі дні, були змушені провести разом ще й ніч.

- Май на увазі, Грейнджер, у мене немає з собою меча, щоб покласти його між нами, - сказав Мелфой, кинувши дорожню сумку біля ліжка, і це були перші слова, сказані ним за день.

Грейнджер усміхнулася одними губами, показуючи, що оцінила жарт, і відправилася в душ. В очікуванні своєї черги Мелфой курив біля вікна, затягнутого протимоскітною сіткою, а коли Грейнджер повернулася, мовчки пішов до ванної. На вечерю сил не було в обох, вони дуже швидко вляглися в одне ліжко і вкрилися кожен своїм покривалом, і якийсь час лежали в темряві, старанно витріщаючись у стелю і примушуючи себе заснути. Аризонська ніч, повна далеких криків койотів, тривожного стрекотіння цикад і шелесту зірок, що падають з оксамитового неба в холодні піски, опустилася на них з розмаху і шепнула на вухо кожному: сьогодні. А ще: досить. І ще: пора. Або: не бійся. І: час настав.

Вони повернулися обличчям до обличчя одночасно. Майже синхронно зітхнули, не піднімаючи голів з подушок. Мелфой першим простягнув руку і торкнувся губ Грейнджер. Вона відкрила рот, кінчиком язика трохи торкнула пальці Мелфоя, і цього виявилося достатньо для того, щоб уся громада нерозтраченої любові, що накопичилася в них обох, вирвалася назовні і поховала під собою рештки здорового глузду і все інше, що зазвичай гине в таких катастрофах.

Якби Мелфой був убивцею, він убив би Грейнджер одразу після оргазму - він ніколи не бачив більш прекрасного і безтурботного обличчя, ніж у неї в цей момент.

- Тепер я розумію, - сказала Грейнджер через якийсь час. - Розумію, чому Гаррі був з тобою. Ти дуже ніжний.

Мелфой усміхнувся, і ця усмішка була якою завгодно, тільки не ніжною.

- Він міг залишитися. Просто залишитися і бути з тобою. Йому необов'язково було йти, - продовжувала Грейнджер вимовляти вголос те, що сам Мелфой мільйони разів до цього говорив собі подумки. Йому хотілося сказати їй: замовкни. І: не треба починати. Або: ти сама розумієш, що говориш? Але він мовчав. Греблю прорвало, і Грейнджер треба було виговоритися, тому що, врешті-решт, вони занадто мало говорили про Гаррі увесь цей рік. Вони досить рідко взагалі згадували його ім'я, крім тих випадків, коли цікавилися, чи не бачив хто цієї людини.

І зараз Грейнджер все говорила і говорила, надолужуючи згаяне, компенсуючи весь останній місяць, проведений у мовчанні. Вона говорила спочатку пошепки, потім все голосніше, під кінець вже майже кричала, сидячи в ліжку, гола, заплакана і з розпущеним волоссям. Мелфой спочатку слухав її лежачи, потім сидячи, а потім він присунувся до неї близько-близько, так, що вона могла чути удари його серця, і було абсолютно зрозуміло, що такою близькістю він немов говорить їй: не кричи, не треба, давай просто полежимо. Але вона вже не могла зупинитися.

- І чому він жодного разу, жодного разу не дав про себе знати? Ні мені, ні тобі, ні Ронові... Нікому! Але я розумію, правда, я довго думала над цим, і я розумію. Він так втомився від вантажу відповідальності, спочатку війна, потім слава. Звичайно, він заслужив відпочинок, і я ні в чому йому не докоряю, але якби він хоч іноді давав про себе знати. Ми ж хвилюємося, ми просто хочемо знати, що у нього все гаразд, не треба жодних звітів, нічого такого. Нехай він живе де хоче і як хоче, аби бачити його хоча б зрідка. Тому що ти навіть не можеш собі уявити, Мелфою, як мені його не вистачає!

Я ж усе своє свідоме життя провела з ним і з Роном, а тепер що? Гаррі зник, а Рон навіть не поїхав його шукати, і я порвала з Роном через це, а ще раніше Гаррі порвав з Джинні через тебе, і ти поїхав за ним, а вони - ні, але якби йому був потрібен хоч хтось із нас, він міг би нам написати, правда? Або подзвонити! Або надіслати сову або що тут водиться, в цій бісовій Аризоні! Він міг би надіслати нам поштову ящірку, врешті-решт! Коли ми знайдемо його, я хочу подивитися в його очі і запитати: чому, чому ти навіть ящірку нам ні прислав жодного разу? І нехай він мені відповість, нехай він...

- Він помер, Грейнджер, - сказав раптом Мелфой неголосно, і Грейнджер моментально перестала кричати і схопилася за серце.

- Все, все, - промовив Мелфой і погладив її по голому плечу. - Не кричи.

- Як? - прохрипіла нарешті вона. - Коли? І звідки ти знаєш? Ти брешеш! Маятник застиг над Аризоною, він стоїть тут уже місяць!

- Тому й стоїть, - кивнув головою Мелфой. - Маятник зачарований на Поттера. Йому все одно, живого шукати чи мертвого. Він знайшов і зупинився. Я довго не міг зрозуміти, чому Поттер по всій Америці бігав, як поранений гіпогриф, ніде не залишався надовго, а тут застряг. Спочатку думав, може, йому тут добре, тут багато стародавніх Місць Сили, чи, може, він закохався у когось...

- Як ти дізнався? - перебила Грейнджер і одразу ж зрозуміла, як.

Тиждень тому, в передмісті Фенікса, вони заправляли б’юік, і поки Грейнджер купувала воду і сигарети в маленькій крамничці, Мелфой витягнув карту і маятник, сидячи прямо в машині. У ту ж мить стара індіанка, що дрімала в тіні під акацією, розплющила очі, з дивовижною легкістю піднялася з місця і підійшла до нього. Грейнджер бачила це у віконце крамниці, але поки продавець пакував товар, поки відраховував решту і збирав монетки, які розсипались по всьому прилавку, розмова у дворі завершилася, а коли вона сіла на водійське сидіння, Мелфою терміново знадобилося відлити, і він вискочив з машини. Повернувся блідий, з мокрою головою, сказав, що йому стало погано через спеку, і вона, ідіотка, повірила. Повірила і навіть не стала випитувати, про що він говорив зі старою.

- Від неї? - прошепотіла Грейнджер, і Мелфой кивнув.

- Вона сказала, що знає, кого ми шукаємо, але ми запізнилися. Я не повірив, звичайно, не повірив, але, Грейнджер, вона назвала мене на ім’я, вона сказала, звідки ми їдемо, перерахувала покупки, за якими ти пішла в магазин, і запитала, чи не пробував мій батько лікувати своє хворе коліно бджолиною отрутою! Я не міг їй не повірити!

- Як? - запитала Грейнджер. - Вона встигла сказати, як це сталося?

- Мало, і я нічого не зрозумів, якщо чесно, - зізнався Мелфой. - Якийсь шаман, чи то Гаррі у нього вчився, чи то навпаки. Душа Гаррі покинула його тіло і вселилася в тіло орла, і тепер він знайшов те, що шукав - волю і спокій. Я хотів розпитати її, але вона зникла, вона просто зникла, прямо там, де стояла. Щойно була стара індіанка, і раптом замість неї - ящірка! А потім ти вийшла з крамниці, і я...

Мелфой запнувся на півслові, сховав голову в долонях і заскиглив. У цей момент Грейнджер зрозуміла, що Гаррі дійсно більше немає.

- Як же ти жив з цим увесь тиждень? - запитала вона. - Навіщо?

Мелфой мовчки підняв на неї скривлене в болісній гримасі обличчя. Грейнджер притягнула його до себе і поцілувала в мокрі від сліз очі.

- Звертайся, Грейнджер, - хрипко сказав Мелфой, і вона поцілувала його ще раз.
Їм знову стали не потрібні слова.

Коли на сході прорізалась рожева смуга світанку, вони обоє вже сиділи в машині. На Грейнджер була довга спідниця, і волосся вона зібрала на потилиці і зав'язала білим шарфом. Мелфой докурив останню сигарету і зім'яв у кулаці порожню пачку.

Б’юік виїхав на перехрестя чотирьох доріг. Перша, що лежала прямо перед ними, пролягала через увесь штат і йшла прямо на Мексику - туди, де вони ще не були, і де не можна було знайти Гаррі, і їхати куди не було найменшого сенсу, окрім, хіба що самої дороги.

Друга вже через кілька годин домчала б їх до Великого Каньйону. Під час своєї минулої поїздки туди Малфой і Грейнджер запам'ятали місце, де траса круто повертає вліво, прямо над безоднею. Якщо розігнатися з пристойною швидкістю і не вписатися в цей поворот, Аризона з радістю прийме їх у свої палкі обійми.

Третя дорога вела до океану, а значить, і до прохолодного зеленого острова, де немає безмежних горизонтів і безкраїх пустель, але є ті, хто вже цілий рік чекають їхнього повернення.

А четверта дорога вела назад, до Фінікса, і якщо поїхати по ній, можна відшукати маленьку заправку і розлогу акацію у дворі, і запитати, чи не знає хто стару індіанку, і почати з однієї цієї тоненької ниточки розкручувати клубок, який цього разу неодмінно приведе до Гаррі.

Якби Мелфой був провидцем, він неодмінно знав би точно, яку з чотирьох доріг вибрати. Але він не мав здібностей провидця і Грейнджер не мала теж, і тому вони сиділи і чекали, поки Аризона подасть їм якийсь знак. Рожева смуга на сході ставала все яскравішою, і коли на її фоні, немов з нізвідки, виник силует величезного орла в польоті, Мелфой і Грейнджер зрозуміли, що кращого знака і бути не може.

Грейнджер втиснула педаль газу в підлогу, і Мелфой заспокійливо поклав їй руку на коліно. Червоний б’юік хвацько рушив з місця, і полетів по широкій дорозі. Білоголовий орел ширяв високо в небесах. Навколо розстилалася Аризона, і не було їй ні кінця ні краю...