Неверленд

Автор: flamarina
Перекладач: ochi.koloru.neba
Дозвіл на переклад: отримано
Пейрінг: Лаванда Браун / Барті Крауч-молодший
Рейтинг: PG-13
Жанр: AU / Drama / Hurt / comfort
Розмір: Міні
Статус: Завершений
Попередження: AU, Смерть персонажа
Саммарі: Вечір. Маленький придорожній бар на шосе А71. Усе як завжди. Майже.
Від автора: Написано на фестиваль рідкісних пейрінгів "I Believe" за заявкою Кислое Яблоко.
Текст заявки: Барті Крауч / Лаванда Браун. Потворність внутрішня і зовнішня. Пост-гоґ. AU, в якому до Барті не застосували поцілунок дементора. Він брав участь у битві за Гоґвортс, після якої втік.
Оригінал тут

 

О восьмій годині вечора в барі для далекобійників на шосе А71 було небагатолюдно і тихо. Небо хмарилось з ранку, але дощ все не йшов, а значить - випадкові туристи і любителі риболовлі не заїжджали сюди в пошуках укриття. Що ж до звичайних відвідувачів - водіїв далекобійних вантажівок, - то вони починали підтягуватися тільки ближче до ночі.

Це була зручна місцина, хоч і глуха. І власник бару, «старий Ларрі», як його тут називали, завжди задоволено кректав, підраховуючи виручку за зміну. Зараз Ларрі возився десь у підсобці, а за стійкою чергувала гарненька білявка в джинсах і топі з глибоким декольте. «Якомога небезпечніше вбрання на офіціантці й кремезні вишибали» - в ці слова для Ларрі укладався нехитрий секрет прибутку. Міс Браун (та сама білявка) колись вирішила, що друга обставина цілком компенсує першу, і погодилася на роботу. Вона носила “небезпечне” вбрання і свято виконувала інші заповіти Ларрі вже... з минулого століття, коротше. У 2001-му говорити «в минулому столітті» (а то й «в минулому тисячолітті») було ще кумедно, але через десять років гумор із жарту випарувався сам по собі.

Несподівано двері відчинилися, впускаючи прохолодне жовтневе повітря і чоловіка в темних окулярах. Джинси, светр «під горло» і пошарпана шкіряна куртка: чи то байкер-любитель, чи то звичайний роботяга, який заїхав випити чарочку після зміни. Чоловік плюхнувся за найближчий столик, не звертаючи уваги на те, що від дверей дме, і почав неуважно озиратися. Окуляри при цьому так і не зняв, що в менш глухому місці здалося б підозрілим. Але між Кілмарноком та Ірвіном деякі досі вважали, що носити «sunglasses», незважаючи на погоду і час доби, - круто.

«Черговий вбивця мух на нашу голову». Офіціантка і старий Ларрі обмінялися розуміючими усмішками. «Убивцями мух» вони називали відвідувачів, здатних годинами сидіти за столиком, майже нічого не замовляючи, і цідити одну-єдину пляшку пива в гіршому випадку, або одну-єдину пляшку віскі - в кращому. Інші варіанти навіть не розглядалися.

- Віскі, - пробурмотів Ларрі.

- Пиво, - заперечила офіціантка.

- Закладемося?

- По руках.

- Відніму з платні.

- Даси премію на півроку раніше.

- Гаразд, іди, Венді, він уже зачекався, дивися, як на тебе вирячився! - Ларрі легенько підштовхнув її у напрямку столика.

- Спокійно, татусю! - вона вийшла з-за стійки, на ходу дістаючи з кишені фартуха блокнот для замовлень. - Уже йду.

Пригальмувавши перед столиком, вона вимовила, звично розтягуючи слова (щоб двозначність фрази встигла досягти свідомості відвідувача):

- До ваших послуг. Готові зробити замовлення?

Він підвів голову й подивився їй прямо в очі. Довго й повільно. Як не дивно, це було добре помітно, незважаючи на дурні окуляри. Що ж, це дійсно можна було назвати словом «витріщатися». Тільки от не з тим розв'язним масляним захопленням, від якого добре допомагали вишибали старого Ларрі.

З жахом.

«Він усе бачить, - подумала Лаванда Браун, але за звичкою завчено посміхнулася. - Я знала, що колись це обов'язково станеться».


* * *

На північ від річки Твід холоди приходять рано. Але Барті майже не відчував холоду. Тільки підморожені травинки, що хрустіли під підошвами черевиків, як сухі кістки, нагадували, що осінь у розпалі. Нормальні люди в таку погоду... Що? Підкладають бомбу в клумбу прем'єр-міністра? Грають у карти з вампірами? Варять Багатозільну настійку? Гріються спарингами до першого пропущеного Круціатусу?

Барті усміхнувся, показуючи зуби: все ще міцні і білі, незважаючи на презирство до маґлівських дантистів. На щастя, дорога була безлюдна, й усмішку колишнього Смертежера ніхто помітити не міг. Невідомо, чи коштував Париж 1593-го меси, але от посмішка Барті зразка 2011-го досі коштувала серцевого нападу. Нормальні люди... Дракл забирай, але він до них більше не належав. Тепер він робив те, що роблять звичайні люди. Колосальна різниця, чи не так?

Він зручніше перехопив кермо, продовжуючи штовхати мотоцикл по узбіччю. Знову закінчився бензин, щоб його... Навряд чи Барті колись звикне до жадібності маґлівської техніки, яка постійно вимагає щось долити, протерти чи змінити. З двигуном і «свічками» все простіше - коли вони починали барахлити, мотоцикл можна було залишити і поцупити інший на якомусь байкерському збіговиську. Але ось бензином заправлятися доводилося.

Абияк доштовхавши мотоцикл до заправки, Барті поставив його на стоянку і зайшов у бар. Іноді Краучу здавалося, що він раз за разом проживає один і той же обридлий день, настільки схожими були автостради, придорожні бари й маленькі напівміські-напівсільські квартирки з фіранками в незмінну ідіотську квіточку. У квартирках мешкали невибагливі маґлівські дівчата, чиє товариство рятувало Барті від необхідності реєструватися в мотелях. Маґлівський побут був ще гіршим, ніж колись розповідав Лорд. Але Лорд був мертвим, а Барті живим. Тому що більше не спокушався красою і комфортом.

- Бери, що дають, - ледь чутно пробурмотів він, плюхнувшись за столик. Світла стільниця була вся в липких плямах від пролитого пива.

Барті окинув приміщення поглядом. Далекобійники, туристи, невизначені типи, гравці в карти. Біля стійки кряжистий старий, схожий на Аберфорта з “Кабанячої голови”, протирає склянки сумнівної чистоти рушником. З ним жартувало білява дівчина. Хоча, швидше жінка - судячи зі сварливої повільності рухів, тутешня бариста («Чи офіціантка?») за стійкою років п'ятнадцять, не менше.

«Цікаво, а інші офіціанти у них тут є? - Барті витягнув шию, оглядаючи кутки і виходи з підсобки, але нікого не помітив. Мабуть, персонал складався всього з двох людей. - Вони самі підійдуть чи мені тягтися до них?»

Немов у відповідь на його думки, м'язистий товстун-байкер, який чимось невловимо змахував на носорога, повільно підвівся з-за столу і попрямував до стійки:

- Мені й хлопцям - повторити. О'кей, Венді?

«Венді» повернулась і щось відповіла товстунові. Напевно, щось кумедне, тому що він і «хлопці» вибухнули громоподібним реготом. Але Барті цього вже не чув. У нього й раніше бували галюцинації. Не часто, але бували. Як тоді, коли він прийняв швабру за акромантула. Або коли зістрибнув на ходу з мотоцикла, бо дальнє світло зустрічної машини раптом налилося зеленню і Барті готовий був заприсягтися, що чує тихе шипіння: «Авада Кедавра». Йому снилися інферії з блідими жадібними пальцями, дракони і змії Пекельного полум'я. Йому снилося, що він - це не він, а хтось інший, хто прийняв Багатозільну настійку, і тоді Барті в розпачі починав дряпати шкіру, впивався в неї нігтями, намагаючись скинути чужу подобу, немов комбінезон. Барті прокидався з криками, від яких прокидались випадкові подружки, і скажено роззирався навколо. Але якщо зі снами зробити щось було неможливо, то до галюцинацій Крауч звик: головне - набратися терпіння і чекати, поки все мине.

Намагаючись перемогти себе, він знову підвів очі на офіціантку. Ліва половина її обличчя була цілком нормальною. Але от права виглядала суцільним місивом шрамів і рубців, які мимоволі викликали в пам'яті Дикозора Муді. Шрами тяглися далі по шиї, ключиці і йшли в область декольте, яке могло б здатися «спокусливим», але при абсолютно, абсолютно інших обставинах. Рожевий топ на бретельках чомусь робив цю картину настільки нудотною, що Барті буквально заціпенів від огиди. А він багато разів бачив людей мертвими і навіть «трохи розчленованими» (улюблене слівце Белатриси Лестрейндж). Праве око блондинки - не штучне дикозорівське, а цілком живе і ціле блакитне око з нафарбованими віями - посеред нагромадження шрамів теж виглядало безглуздо й моторошно.

Ніхто, крім Барті, здавалося, не помічав нічого дивного. Він опустив погляд на свої тремтячі руки, які мертвою хваткою вчепилися в край столу. Настоянка опіуму допомагала засинати вночі, але вдень ​​посилювала галюцинації і додавала їм надприродну правдоподібність. Минулий напад закінчився Непрощенним, за яким Барті ледь не вирахували аврори. Ні, дзуськи! Тепер він став набагато обережнішим. «Треба трохи почекати і все розвіється само собою».

Галюцинація тим часом наблизилася до столика, тримаючи в руках блокнот для замовлень. Барті судомно ковтнув слину, марно намагаючись заспокоїтися. Як крізь туман, до нього долинуло:

- До ваших послуг. Готові зробити замовлення?

- Так... звичайно.

Він посміхнувся - нервово, натягнуто, як шкіриться собака, якому страшно, - і швидко відвів очі.

- Пиво чи віскі?

- Пляшку рому, будь ласка, - одними губами прошепотів Барті.

Треба було знову поглянути їй в очі. Треба було. Обов'язково. Або він не переборе цей страх ніколи.

«Думай, що це Муді, хлопчику мій, - зі сміхом порекомендував йому внутрішній голос, - Муді, який помилково ковтнув Багатозільну».

Вона посміхалася і крутила в руках олівець:

- І більше нічого?

- Нічого. Дякую.

Він сподівався, що вона піде. Але білявка-з-кошмарів нахилилася ближче...


* * *

- Ну як, Венді? - з нетерпінням поцікавився Ларрі, коли вона порівнялася зі стійкою.

- Пляшка рому, - зробила кислу міну Лаванда. - Нічия.

- Шкода, шкода, - поцокав язиком він. - А я був впевнений! Сама віднесеш замовлення?

Ларрі супроводив своє питання лукавим підморгуванням, і Лаванда відповіла тим же. Звичайний вечір. Пересічні відвідувачі. І милий Ларрі, який вічно все розуміє неправильно. Усе як завжди. Майже.

* * *

- Послухай, я знаю, що саме ти бачиш, - зашепотіла вона на вухо Барті. - Але давай ти не будеш так на мене витріщатися, о'кей? Якщо наполегливо привертати увагу маґлів до чогось, то рано чи пізно навіть найдурніші щось помітять.

- Ти справжня... - тихо, немов розмовляючи з самим собою, пробурмотів він.

Барті відкинувся на спинку стільця і ​​навіть посміхнувся, ледь зумівши приховати полегшення. Він не марив! Він був при своєму розумі, і навіть страшним шрамам, які ніхто не помічав, знайшлося просте пояснення: від маґлів рубці приховувала зорова ілюзія. Ця жінка - чарівниця. І вона його або не впізнала, або не захотіла впізнавати, бо інакше тут вже були б аврори.

- Так, звичайно, про що мова!

Венді його згоду, судячи з усього, прийняла з чималим полегшенням:

- От і чудово, - посміхнулася вона. - Чи збираєтеся затриматися до вечора, містере?

Якщо дивитися тільки на ліву сторону її обличчя і тіла, можна було уявити собі, що бачили інші відвідувачі бару: гарненьку блондинку з презирливою посмішкою і фігурою того типу, що так подобається далекобійникам. Зараз вони думали, що вона з ним фліртує. І Барті вирішив підтримати гру:

- Зважаючи на те, що мене чекає в кінці, солоденька.

- О... це залежить виключно від ваших бажань, - посміхнулася вона і непомітно підсунула йому згорнуту удвічі записку.

- Звучить заманливо, - Барті дозволив собі ще одну посмішку, накриваючи аркуш долонею.

Коли вона пішла до стійки, щоб принести замовлення, Барті розгорнув записку і прочитав:

«Якщо збираєшся заночувати десь поблизу, дочекайся кінця моєї зміни. Я допоможу».


* * *

- Все нормально, Ларрі, можеш йти, я сама все замкну.

- Як знаєш, Венді.

Ларрі вже одягав шарф, старанно намотуючи його так, щоб жоден порив морозного повітря не торкнувся шиї. Він взагалі був трохи недовірливим щодо здоров'я. І не брав до рота й краплі спиртного. Лаванда подивилася на нього майже з ніжністю. «Хто знає, чи побачимось ми знову?» - подумала вона. І несподівано для самої себе задала питання, яке завжди хотіла задати, але раніше якось не виходило:

- Слухай, Ларрі...

- Так, принцесо?

- А чому ти називаєш мене «Венді»? - вона присіла на край ящика в підсобці, притуляючи до себе піднос, як щит. - Я ж Лав, або Ванда, або ще якось, але зовсім не Венді. Це твоя знайома, так?

Ларрі весело розсміявся:

- Ну, можна й так сказати, принцесо. Ти не читала казку про Пітера Пена?

Вона тільки похитала головою.

- Там був такий острів - Неверленд, на якому діти ніколи не дорослішали. Лише хлопчиська, у них там були всякі ігри, пригоди та інше, але одного разу... - Ларрі, увійшовши в роль таємничого казкаря, знизив голос і вагомо підняв вказівний палець, - туди прилетіла дівчинка на ім'я Венді. Вона була їм як мама: ну там... стежила, щоб всі чистили зуби, мили руки і взагалі поводились добре. А ще вона розповідала їм казки на ніч.

Ларрі розсунув штори підсобки і дав Лаванді знак поглянути. Зараз там сидів лише самотній відвідувач у чорній куртці, але ще годину тому в залі було не проштовхнутися.

- Ось, принцесо, - Ларрі посміхнувся. - Це і є Неверленд. Місце, де збираються хлопчаки, які не бажають дорослішати.

Як всі бармени на північ від річки Твід, він любив висловлюватися барвисто і філософськи. Лаванда посміхнулася. А Ларрі, закривши шторки, знову став серйозним.

- Але коли я кличу тебе Венді, я маю на увазі інше: Венді полетіла з острова. І ти полетиш. У тебе повинно бути інше життя, мила! Справжнє життя, за межами цього бару.

Він поплескав її по правій щоці. Тій самій, що під неміцною зорової ілюзією шкірилась шрамами. Але Лаванда не сіпнулася. Вона вже давно звикла, що Ларрі не помічає нічого незвичайного, пестячи її по щоці. Може, річ була в його загрубілих долонях. А може, він просто хотів вірити в ілюзію сильніше, ніж інші. На мить Лаванді стало шкода - навіть незрозуміло, себе чи його, - але вона одразу ж струсила непроханий напад сентиментальності.

- Ех, Ларрі. Коли жінка дорослішає, вона старіє. Коли ти це зрозумієш? Тож жити в Неверленді не так вже погано!

Так, посміявшись, вони і розпрощалися. Звичайне життя закінчилося. Пора було йти за припізнілим відвідувачем.

* * *

- І ви ні про що мене не запитаєте? - сказав Барті.

Години за пляшкою рому здалися йому нескінченними. За роки в бігах Барті став підозрілішим за Дикозора Муді, бачачи підступ у всьому. У кожному далекобійнику йому ввижався аврор, а у світлі фар машин, що проїжджали повз, - спалахи заклять. «Постійна пильність», - раз у раз бурмотів він собі під ніс, майже не усвідомлюючи, що говорить вголос. І одразу безрадісно посміхався: адже пильність так і не врятувала колись Муді від нього, Барті. Коли бар спорожнів, а дівчисько кудись поділося, Крауч ледь придушив бажання стрімголов вибігти на вулицю, завести мотоцикл і помчати світ за очі.

Але аврори не з'явились. Замість цього дзенькнув дзвіночок вхідних дверей, і Венді поманила Барті за собою. Усе так само, не кажучи ні слова, вона замкнула бар на ключ і впевнено попрямувала по гравійній доріжці в бік селища, що переморгувалося вогнями десь удалині за заправкою. Все було нормально. І тим не менше Барті було не по собі. Венді тільки усміхнулася:

- Про що питати? Ви не дитина, щоб випадково сюди роз'явитися. А якщо ви опинилися тут спеціально, - вона іронічно обвела широким жестом відкривався краєвид, - то тільки заради однієї мети - сховатися. Значить, в мотель вам не можна, а інших дівчат, крім мене, в цьому барі не знайдеш.

Вона йшла на крок попереду, показуючи дорогу. Ліхтарів у цій забутій богом місцевості не було - тільки освітлення автостради за спиною, але на вулиці було світло: до повного місяця залишався всього день чи два.

- Ви дуже розумна, - пробурмотів Барті.

У його душі ворухнулося щось на зразок поваги: ​​йому завжди подобалися сильні жінки, які вміли і любили командувати, які не дозволяли себе провести і завжди твердо знали, що до чого. Поки вона не повертала до нього свого скаліченого обличчя, цілком можна було дозволити собі захопитися. Можливо, справа була просто в тому, що Барті вперше за багато років розмовляв зі справжньою чарівницею. Це було почуття болісне, як спрага. Ностальгія. Подяка іншій людині просто за те, що вона з того ж світу, що й ти.

Венді весело розсміялася:

- Ох, що ви! Раніше я була дуже дурною. Взагалі нічим не цікавилася, крім моди і пліток.

- А потім?

Барті штовхнув носком черевика камінчик, і той покотився з дороги кудись у яр. Посмішка на її губах згасла.

- А потім я «дуже сильно змінилася за літо», - пробурмотіла вона і відвернулася.

Барті встиг побачити, що, говорячи це, вона доторкнулася до правої щоки. «Як недоречно я про це запитав. Але якщо вже так вийшло...»

- Звідки це? - тихо запитав він.

- О, це фраза з якогось ідіотського жіночого роману, забула назву.

Венді знову коротко, нервово посміхнулася. Її міміка, здавалося, не звикла до потворності, і дівоче кокетство, спотворене зміненими рисами, виглядало моторошно і протиприродно.

- Ні, - він злегка зніяковів. - Я мав на увазі це, - і провів пальцями по своєму обличчю, дзеркально повторюючи її шрами.

- Пожежа.

- Мені дуже шкода, - навіщось сказав Барті.

- Нічого, ви ж не винні. А ми майже прийшли.

Вона прискорила крок і незабаром вже входила у хвіртку. За білим парканом темнів сад і виднівся невисокий цегляний будинок. З вигляду він нічим не відрізнявся від сусідніх.

Вони зайшли в передпокій, і Венді запалила світло. Не електричне - вогонь чарівних ліхтариків. Їхнє світло викликало у Барті черговий приплив ностальгії і, щоб впоратися з ним, Крауч задав ще одне питання:

- Чому ви мені допомагаєте, Венді? Ви ж могли повідомити про мене комусь ... Аврорам, наприклад.

- Тому що я знаю, що багатьом не знайшлося місця в післявоєнній Британії. І мені відомо, як буває складно сховатися від чарівного світу.

* * *

- Це ваша спальня.

Барті зайшов до кімнати, стискаючи в руках стопку чистих простирадл і відчуваючи себе не в своїй тарілці. Це було дуже не схоже на те, як зазвичай закінчувалися його вечори, тому він не знав, що робити далі. Поклонитися і побажати господарці добраніч?

- Я... - почав він і зупинився.

Вона розсміялася. У неї був на диво приємний сміх. Мудрий.

- Що, незвично?

- Трохи... - він зніяковіло усміхнувся.

- Мені теж. Але колись треба починати.

Вона знизала плечима і знову розсміялася. А потім повернулася, щоб піти. Але Барті, підкоряючись раптовому пориву, схопив її за руку і розвернув до себе:

- Може, не варто починати..? Принаймні, не сьогодні.

Вона невпевнено підвела на нього погляд:

- Це навряд чи доречно...

- Більш ніж, - Барті заправив пасмо світлого волосся їй за вухо, немов бажаючи підкреслити, що відступати не має наміру. - Більш ніж.

Вона зробила останню слабку спробу вирватися:

- Я тільки посилю ілюзію.

- Не треба.

* * *

Біле беззвучне світло пробивалося крізь фіранки, змушуючи Барті розліпити повіки. Він, все ще не до кінця прокинувшись, витріщався на світлі фіранки. Однотонні. Без квіточок.

Це було хороше, ліниве пробудження, яких у нього не було вже давно.

...Зазвичай ночами Барті мучили жахіття. Йому снилася темрява: чорна, в'язка, вона була скрізь, забираючись в легені, як чорний туман, і, здавалося, випивала очі зсередини. Він кричав - і не чув себе, намагався прокинутися - і не міг. Все, що йому залишалося, - нескінченна агонія безсилля. В інші ночі було ще гірше: він бачив світ, порожній і сірий, де ніщо не живе і не росте. Холодне сонце вихоплювало обгризені кістяки дерев, кургани сірого пилу, якісь кістки і ганчірки, які шарпав вітер. Він сам висів на дереві такою ж ганчіркою, маріонеткою зі сплутаними ниточками, які зрідка смикав хтось невидимий і ненависний. Хтось, що причаївся за вітром. У сні Барті знав, що це світ дементорів, куди йдуть висмоктані ними душі.

Так було день за днем ​​і місяць за місяцем. Він прокидався посеред ночі в холодному поту, не пам'ятаючи себе, не розуміючи, де він і хто він. Зазвичай дівчатам, які ділили з ним ліжко, вистачало розуму не звертати уваги і просто намагатися його заспокоїти, але іноді... Раз чи два на рік неодмінно траплялося дурне дівчисько, яке починало витріщатися на Барті з німим жахом. Страх. Ось те, що він ненавидів. Не міг витримати.

Чужий страх ніби запускав в ньому якусь програму. Нудотно солодкий, дражливий, він був схожий на очікування. Уперте й всеперемагаюче бажання найгіршого. І Барті не міг опиратися. Він повинен, зобов'язаний був виправдати їх страхи. І стерти маску жаху з біліючого в темряві спальні обличчя, навіть якщо на зміну їй прийде воскова байдужість смерті.

Дивно, але аврори ніколи не пов'язували Барті з цими випадками. А маґлівські детективи навіть не об'єднали їх у серію. І справді: Барті не був маніяком. Занадто рідко, занадто безсистемно. Він просто жадав спокою. Але жахіття приходили знову й знову. Їх не брав опіум, від якого потім увесь день боліли очі, змушуючи приховувати чутливі зіниці за склом сонцезахисних окулярів. Їх не брали заклинання...

Але цієї ночі він спав спокійно. Барті й сам не міг пояснити, чому взагалі зважився на вчорашнє. Зовнішність тут точно не грала ніякої ролі. Але жахлива і знівечена, в його очах Венді була прекрасною. У сірому, висмоктаному до дна маґлівському світі вона сяяла, як маяк серед ночі, тому що в ній горіла негасимим полум'ям магія. Немов вигнання підійшло до кінця, і Барті повернувся додому.

Він піднявся з ліжка і підійшов до вікна. За вікнами лютував снігопад, замітаючи дороги товстим шаром снігу. Виїхати в таку погоду буде непросто.

- До вечора все розтане.

Барті здригнувся і різко крутнув на місці. У дверях стояла Венді. Прекрасна без лапок, - вона все ж посилила ілюзію, - тримаючи в руках глечик. Вона боязко посміхнулася, і він відповів на її посмішку.



* * *

- А тобі сьогодні хіба не треба на роботу?

- Ні, - Венді, одягнена в коротку білу сорочку, ходила по кухні босоніж. Здавалося, вона не відчувала холоду кам'яної підлоги. - Колись я випросила у Ларрі найчудовіший графік на світі: три тижні без вихідних, а потім тиждень відпочинку. Я зазвичай їжджу в такі дні на ярмарок, але сьогодні занадто багато снігу. Поїду завтра.

Барті торкнувся її руки. Вона була теплою, майже гарячою. «Не дивно, що їй не холодно». У нього руки були холодними ще з дитинства. Цілителі говорили «уповільнений метаболізм», але Барті було приємніше думати, що в ньому є щось від змії.

- Венді - це Гвендолін?

Вона, здавалося, задумалася:

- Так, звичайно.

- А коли ти закінчила школу?

- Припустимо, в 98-му.

Той же рік, що й у «прокляття Волдеморта», як Крауч подумки називав ненависного зеленоокого хлопчиська, через якого знаходився в бігах.

- Я не пам'ятаю жодної Гвендолін в Гоґвортсі.

- Я вчилася в Бобатоні, - вона знову посміхнулася, і на щоках заграли ямочки.

У роки юності Барті ямочки вважалися привабливими. Але тільки тепер він, здається, розумів чому. «Якою ж гарною була ця дівчинка до пожежі. Порцелянова лялька, та й годі. Мабуть, Бобатон дійсно підходить їй набагато більше Гоґвортсу. Підходив».

- А ти що, викладач? - вона здивовано підняла брови.

- Був. Колись давно.

- Дивно, - в тон йому простягнула Лаванда. - Я одного разу була в Гоґвортсі. І не пам'ятаю тебе серед викладачів... твого віку.

- Скільки мені, по-твоєму?

- Ну... - вона хитро примружилася, - близько п'ятдесяти?

- Чорт, ніхто не давав більше тридцяти п'яти! - удавано обурився Барті.

- Ну, я ж не маґла. Я роблю поправку, - знизала плечима вона, продовжуючи нарізати сир і щось наспівуючи собі під ніс.

- Не любиш маґлів?

Є така приказка: «не буди лихо, поки спить тихо». Але Барті хотілося дізнатися про Венді більше. Вона допомагала йому. Може, вона сама була Смертежеркою? Але Венді тільки смішливо зморщила ніс і похитала головою:

- Зовсім ні. У них свої плюси. Ось, скажімо...

Кухня в цьому будинку була сполучена з вітальнею в якусь подобу студії. Так, що зовсім поруч з обіднім столом стояли полиці з книгами. Венді підійшла до стелажу і витягла тонкий пошарпаний томик з нерухомими ілюстраціями.

- «Красуня і чудовисько». Мені її подарувала подруга мами маґлівського роду, коли я була ще зовсім маленькою. Така зворушлива історія. Мені завжди було шкода чудовисько. Раніше.

- А тепер - ні? - Барті підняв на неї запитливо-захоплений погляд.

Йому було все одно, про що питати. Аби зорової ілюзії вистачило до вечора. Він хотів встигнути зачаруватись достатньо, щоб залишити тут маленький шматочок свого серця. У молодості він цього не розумів. Але закоханість - теж своєрідний горокракс, що не дозволяє серцю стертися до кінця на порожніх дорогах і в занюханих барах. І Барті хотів, щоб хоч один маленький шматочок його душі жив там, де немає фіранок в квіточку. Єдина доступна форма безсмертя.

- Ні, - вона посміхнулася. - Тепер я знаю, що в світі магії не буває чудовиськ, красивих душею. Це як трансфігурація людини - внутрішнє веде за собою зовнішнє. Рано чи пізно.

Барті було що заперечити на це. Але він промовчав. Абсолютно неважливо, про що вона говорить, поки триває їхній час.

* * *

До ночі сніг дійсно розтанув. Можна було збиратися в дорогу. Хмари розсіялися, висипали великі колючі осінні зірки. Ось-ось мав зійти місяць.

- Ти не сердишся, що я їду? - він зніяковіло провів рукою по волоссю.

Ні, все-таки він зовсім не знав, як спілкуватися з чарівницями. Усе, що було нормальним з маґлами, здавалося жахливо грубим і недоречним. Образливим.

- Що ти.

Вона посміхнулася і поклала руку на клямку вхідних дверей.

- Як я можу сердитися?

Клямка раптово заіскрилася сліпучим золотистим світлом. Обриси дверей загубилися - вони немов вросли в стіну. Вікна наїжачилися ґратами.

- ...Адже ти не поїдеш, - різко і жорстко закінчила Венді.

Вона лише розреготалася, коли Барті вихопив паличку. Пастка закрилася.

* * *

- Що за...

Він відскочив до дальньої стіни передпокою і послав закляття. Білява істота біля дверей навіть не ворухнулося. Заклинання пішло в порожнечу, немов Венді була безтілесним привидом.

- Як... - прохрипів Барті. Голос покинув його разом зі здатністю хоч щось розуміти.

- Це була не пожежа... - ласкаво пояснила Лаванда, доторкаючись до шрамів, що знову проступили на обличчі.- Кілька укусів. Я думаю, ти навіть знаєш чиїх.

- Фенрір Ґрейбек... - одними губами вимовив Барті й одразу кинув боязкий погляд на небо за вікном. Місяць повинен був вийти з хвилини на хвилину. Повний місяць.

- Саме він.

Лаванда знову посміхнулася. І чим більше вона посміхалася, тим менше ставала схожою на людську істоту. Кровожерливість, що світилася в її погляді, змусила Барті запанікувати. Він знову націлив на неї паличку.

- Марно. На перевертня перед повним місяцем не діють більшість заклять. Як зручно, правда?

Барті не встиг відповісти. Місяць вийшов з-за обрію - величезний, як сяюча повітряна куля без кошика. У наступну мить до Крауча метнулася сіра тінь, а потім не залишилося нічого. Тільки шалений біль і темрява.

* * *

Через чверть години повинна була під'їхати вантажівка і забрати речі, але поки час ще був. Лаванда Браун, повагавшись, знову витягла коробку і зняла кришку. Картонний бокс був доверху наповнений старими журналами і газетними вирізками. З самої верхньої, датованої 1995-м роком, на неї дивився молодий Барті Крауч.

У барі вона впізнала його не з першого погляду і навіть не з другого - аж надто Лаванду злякало, що хтось знає її таємницю. Одну з двох таємниць.

Але коли Барті після першої склянки рому розслабився, а його нервова загнана посмішка змінилася розслаблено-торжествуючою, Лаванда одразу впізнала людину з газетної вирізки.

...Після відродження Волдеморта і до самої Битви за Гоґвортс Лаванда, тоді ще молода і дурна, колекціонувала статті про Смертежерів. Вона вирізала портрети з рубрики «Розшукуються» і дивилася на них щоранку - щоб одразу впізнати, якщо раптом випадково зустріне.

О, скільки в цьому було юного наївного жаху, в якому здорове відчуття небезпеки змішалась з чимось зовсім неналежним: болючим інтересом, передчуттям пригоди. Лаванда навіть вирішила, як вчинить, якщо когось впізнає: погляне ніби крізь злочинця, не помічаючи, потім повільно-повільно - щоб Смертежер не запанікував - відведе погляд, під вигаданим приводом підійде до каси (їй здавалося, що це обов'язково станеться в одному з магазинів Алеї Діаґон) і швидко прошепоче касиру про свою здогадку. Далі в справу повинні були вступити аврори. Бажано, щоб сама Лаванда до того часу була якомога далі від нещасливої крамнички: міс Браун не терпіла жорстокості...

Лаванда посміхнулася. Впізнавши Крауча, вона, звичайно, повинна була повідомити в Аврорат. Вона навіть ступила на нижню сходинку сходів, що ведуть на горище, - особисту сову Лаванда ховала під дахом бару, а Ларрі ще дивувався, чому з приходом нової офіціантки його перестали турбувати щури! Лаванда майже прийняла рішення, але раптом зупинилася як укопана. Усе, що відбулося з нею в Битві за Гоґвортс, - провина цієї людини. Якби не Крауч, не було б крові Гаррі, замішаної в тіло відродженого Волдеморта, втечі Смертежерів, трупів на сходах, вічних стін Гоґвортсу, що хрустіли кам'яною крихтою під ногами... і сірого монстра, який назавжди позбавив красиву, дурну і наївну Лаванду Браун права на життя в чарівницькому світі. Ні, Барті повинен був заплатити не комусь і десь - у лондонському Міністерстві, в далекому Азкабані, - а особисто їй! Тут і зараз. Ну, можливо, трохи пізніше.

На жаль, Лаванда як і раніше не терпіла жорстокості. І чаклувала досить посередньо: побічний ефект перетворення в перевертня. Вихід несподівано підказав місяць. Залишалося почекати всього один день. Затримати Барті на двадцять чотири години, а потім дати Звіру зробити за неї всю брудну роботу.

Крапля приворотного зілля. І дім, милий дім, який вона колись так ретельно обладнала, щоб сусіди не здогадалися про її «маленьку місячну проблему». Аврори ніколи не дізнаються, що шукати більше нікого.

За вікном прогуділа вантажівку. Лаванда стрепенулася. Пора пакувати багаж.

* * *

Вранці напередодні Геловіну Ларрі як зазвичай відкрив бар.

«Треба буде сказати Венді, щоб розвісила святкові прикраси. Вона в них добре тямить», - подумав він.

Ларрі, крекчучи, підняв з підлоги прямокутник щільного блакитнуватого паперу і розгорнув.

Всередині була всього лише одна фраза:

«Венді покидає Неверленд».