Наввипередки

Автор: Anaquilibria
Перекладач: ochi.koloru.neba
Дозвіл: отримано
Пейрінг: Гаррі Поттер / Джинні Візлі
Рейтинг: R
Жанр: Romance / Drama
Розмір: Міні
Статус: Завершено
Попередження: AU, ООС
Саммарі: Що робити, якщо замість "дев'ятнадцяти років потому" - дев'ятнадцять днів.
Попередження: товстий натяк на смерть персонажа.
Усі герої, залучені в сцени сексуального характеру, є повнолітніми.
Написано на ФБ-2014 для команди ГП-фандомів.
Оригінал тут


Пізніше, сидячи в поїзді, Джинні згадає все, що відбулося, за кілька хвилин до того, як засне, і запізніло подумає, що, напевно, навіть зараз ще можна щось змінити, але поїзд вже буде нестися крізь світло-сірий туман, і єдине, що вона зробить - пригорнеться ближче до Гаррі.


* * *

- Боюся, від цього немає контрзакляття.

- Може... може, ви щось переплутали? - мама сидить незвично тиха і наче хвора.

Дівчинка-цілитель, трохи старша самої Джинні, нервово заглядає в пошарпані пергаменти і заперечно хитає головою:

- Це єдине прокляття, яке проявляє себе саме так. Сірий промінь, що перетворюється на попіл при контакті з ціллю.

- І що тепер робити? - з усіх них уже давно говорить тільки мама; Гаррі мовчить, щось обдумуючи, Джинні теж - просто не може вмістити це в голові; Рон і Герміона чекають за дверима.

- Нічого. Мені дуже шкода.

Джинні здається, що це найбільш ідіотський спектакль в її житті.

Вона смикає маму за руку, і та мовчки виходить слідом за ними.

- Що сказали? - Герміона встає зі стільця і ​​підбігає до Гаррі.

- Що хтось із нас двох помре, - спокійно відповідає він. - Роне, Герміоно, відведіть місіс Візлі додому, будь ласка.

Рон відкриває рота, але Герміона наступає йому на ногу і веде їх з мамою до виходу. Герміона, як і Гаррі, завжди вміла не розгубитися і швидко метикувати, думає Джинні.

Джинні опускається на стілець, де раніше сиділа Герміона, і дивиться на стіну. На стіні висить плакат «Дитина на мітлі: запобіжні заходи», і вона починає рахувати на ньому голосні.

Гаррі мовчки підходить до неї.

Джинні намагається не збитися з рахунку і одночасно вибратися з-під почуття невідомо чого, що нестерпно давить на плечі, та що там - хоча б усвідомити. Це Гаррі міг спокійно сказати «Я скоро помру». І це не війна, де можна померти, не зрозумівши, що сталося. Тепер потрібно розуміти, але Джинні не може.

Зрештою Гаррі підхоплює її під руку і веде до сходів. Джинні до останнього дивиться на плакат, рахуючи літери - якщо вона нарахує двісті, все буде добре.

На сто вісімдесят дев'ятій голосній плакат вже надто далеко.

Біля виходу з лікарні святого Мунґа їх чекає Скітер.

- Гаррі, як ти думаєш, хто міг це зробити? Скажи кілька слів нашим читачам.

- Йдіть до біса, - огризається Гаррі.

Перо шкрябає одразу три абзаци.

Вдома вже зібралися мама з Роном та Герміоною, тато, Кінгслі, Макґонаґел, і ще хтось із колишнього Ордену.

- Іди, якщо хочеш, - тихо каже Гаррі, Джинні зауважує, що губи в нього майже білі. - Я залишуся для пояснень.

У глибині душі Джинні розуміє, що кидати Гаррі не можна, але єдине, що їй хочеться - це сховатися кудись від відчуття, що стискає все зсередини.

Вона йде до себе в кімнату, абияк накладає Глушилято й кричить - довго, надривно і на одній ноті, поки не глухне сама.

Серед ночі до неї приходить Гаррі. Джинні спить на підлозі і не пам'ятає, як заснула. Здається, вона влаштовує йому дику істерику, а він тільки міцніше притискає її до себе.

Вранці вона прокидається повністю розбитою, натомість виявляє, що її перенесли на ліжко. Поруч у м'ятій майці і джинсах спить Гаррі.

Джинні дивиться в стелю і розуміє, що доведеться звикати.

А ще - що не можна залишати Гаррі наодинці з цим, прикидаючись рослиною.

Вона дуже обережно, щоб не розбудити Гаррі, встає з ліжка і підходить до дзеркала. Від Герміони вона знає, що найкращий спосіб позбутися від поганого настрою - просто усміхатися. Спочатку через силу, а потім непомітно і повіриш.

Назвати те, що відчуває Джинні, поганим настроєм - приблизно як сплутати Флитвіка з Ґегрідом, але інших варіантів у неї немає, і вона старанно розтягує губи перед дзеркалом. Через хвилину їй набридає шкіритись. Через дві вона розуміє, що виглядає як ідіотка. Пригнічення, тим не менш, відступає кудись углиб.

Джинні повертається до ліжка і пригортається біля Гаррі, намагаючись притулитися до нього ближче, Гаррі щось сонно бурмоче, обіймаючи її, і Джинні засинає знову, перш ніж встигає хоч щось подумати.

Вранці Джинні виходить у кухню і гостро відчуває дежавю: така ж атмосфера вдома була через кілька днів після похорону Фреда. Вона не може підняти очей на маму - страшно.

Гаррі й решта, виключаючи орденців, вже там. Джинні бажає всім доброго ранку і намагається сховатися за чашкою з чаєм. Сніданок проходить в повному мовчанні.

- Я попросив всіх просто не згадувати про це зайвий раз, - пояснює Гаррі, коли вони виходять з каміна в «Трьох мітлах» і направляються до Гоґвортсу.

Гоґвортс завжди міг заспокоїти - навіть зараз, хоч і змінився до невпізнання.

- Спасибі, - відповідає Джинні, не знаючи, що ще сказати. - Можна я погуляю наодинці? Я буду біля озера.

Зараз говорить неначе не вона, але це й на краще: щось всередині Джинні тримається, не даючи їй просто лягти в кутку і чекати логічного закінчення подій. Вона не без чорного гумору думає, що, може, це залишки Волдеморта з першого курсу - ось вже хто тварюка залізна.

Гаррі киває, і куточки його губ ледь помітно піднімаються. Такою сильною Джинні не буде ніколи.

- І ... вибач, - додає вона. - Я не повинна була втікати вчора.

- Усе гаразд, - відповідає Гаррі, заспокійливо торкаючись її губ своїми.


* * *

Їй дуже потрібно дістати мітлу і злетіти, ледь розрізняючи десь поруч крильця снича, але квідичне поле порожнє, а в новому післявоєнному небі не хочеться літати.

Тим не менш, зараз вона летить, дивлячись на Гоґвортс згори, намагаючись вишукати там точку Гаррі, ніби на мапі Мародерів.

Джинні дуже не вистачає фарб. Останнім часом - рік? два? важко зрозуміти, скільки саме - вони майже зникли, неначе припорошені сірим пилом. Не змінився тільки червоний, ним вечорами залите небо, і Джинні не хоче на нього дивитися.

Червоним залитий і Гоґвортс: неприродно яскраві, як намальовані, червоні лілії - по одній на кожного загиблого - немов стікають єдиним полотном з вікон і провалів в стінах, розливаючись по землі, і, напевно, в них можна потонути. Коли дивишся на Гоґвортс, здається, що червоний відбився зсередини повік назавжди.

Політ не приносить полегшення, Джинні не витримує довго і спускається до озера.

Вона думає, що це жахливо несправедливо.

Несправедливо, що вже після перемоги в них з Гаррі на Алеї Діаґон потрапив сірий промінь, - ковзнув між зчепленими руками і розсипався попелом, - і потім Кінгслі клявся Гаррі, що «це були останні Смертежери, більше на волі не залишилося жодного».

Несправедливо, що вчора дівчинка-цілитель розповідала про давно забуте прокляття, яке зупиняє серце рівно через дев'ятнадцять днів, до цього зовсім себе не проявляючи, і «мені дуже шкода, але визначити, в кого саме потрапило закляття, неможливо».

Несправедливо, що тепер у них немає часу, який вони заслужили, переживши Волдеморта.

Несправедливо, але ці думки здаються Джинні такими дитячими, що вона намагається не думати про це. Вона дивиться на свою руку, яка все ще стискає держак мітли, що лежить поруч на траві, і виникає відчуття, що якщо вона поворухне пальцями, то вони розсиплються, як висохле листя.

Її відволікає Гаррі - сідає поруч і не придумує нічого розумнішого, крім як видати:

- Ей. Не кисни.

- На дереві зависни, - гиркає Джинні і одразу ж видихає, згадуючи, що зараз сваритися особливо нерозумно: - Тобто, пробач.

- Я зрозумів. - Гаррі піднімається на ноги. - Давай наввипередки?

Вона дивиться на нього великими очима, а потім думає: а чому б і не наввипередки? Якщо життя менше ніж за день перетворюється на не бозна-що - яка різниця, задоросла ти для дитячого квача чи ні? Джинні пхикає і нарешті сміється, встаючи слідом. Страх остаточно відступив углиб, і тепер крізь нього пробиваються інші почуття.

- Хто останній, той дурень! - Гаррі зривається з місця і мчить уздовж берега.

Почуваючись, ніби впала в дитинство, Джинні біжить за ним з криком «Так просто ти від мене не втечеш!», - і він усміхається їй, коли вона наздоганяє.

Десь через півгодини вони являються додому.


* * *

- Вам потрібно поїхати, - говорить Герміона.

Гаррі запитально на неї дивиться, очікуючи продовження, і воно не примушує себе довго чекати:

- Ми будемо шукати спосіб скасувати прокляття - якщо його не знайшли раніше, це не означає, що його немає взагалі. А у вас буде, ем-м, щось на зразок медового місяця ... ну, або спільних канікул.

Вона тактовно недоговорює, але Джинні явно чується: «... на випадок, якщо ми нічого не знайдемо».

- «Ми»? - запитує Гаррі.

Герміона ніяковіє:

- Мене взяли стажистом у святого Мунґа. У нас обов'язково все вийде, от побачите!

Джинні думає, що Герміона не розуміє найголовнішого: коли помирає коханий - це не страшно. Смерті, зрештою, немає, як одного разу сказав їй Гаррі. Страшно - жити далі без нього.

Страшно - думати, що буде з мамою, татом, Гаррі й братами, якщо помре вона.

Страшно - дивитися на маму, вимучено усміхнену і зафарбовувати сиве волосся тьмяно рудою фарбою.

Все інше не страшне зовсім.

Контрзакляття від усього цього немає і не може бути. Хіба що масовий Облівіейт, але тоді можна не розмінюватись на дрібниці й одразу авадити.

Джинні відчуває, як у горлі росте пекучий клубок, і підводить голову:

- Давай і правда звалимо, Гаррі? Не будемо дратувати всіх кислими обличчями.

Гаррі гмикає, і вона розуміє, що він відчуває приблизно те ж саме.

- Будемо надсилати вам дурні листівки з бантиками. Сама напросилася, Герміоно.

Герміона киває і намагається усміхнутися, і Джинні втікає до себе.

Цього ж вечора вони збирають речі і, перш ніж роз'явитися, виходять попрощатися з іншими. Мама обіймає Джинні й ледве чутно шепоче:

- Я хочу, щоб ти вижила.

Джинні нічого сказати.


* * *

Маґлівський Лондон після Гоґвортсу здається неприродно яскравим. Пробираючись крізь натовп, Джинні раптом відчуває несвідомий страх, що зараз Гаррі відокремлять від неї, і хапає його за руку. Гаррі легко стискає пальці, пестячи її долоню. Вони навмання звертають у найближчий провулок і натикаються на, здається, фотовиставку: між двома найближчими будинками натягнуті мотузки із закріпленими на них фото.

У незнайомому місці, серед незнайомих людей Джинні почувається мандрівницею, і така свобода - без дому за спиною, без знання, що буде далі - схожа на давно забутий політ. Обруч навколо грудей нарешті розтискається.

- Дивись, цей схожий на тебе, - вказує вона Гаррі на одну з фотографій.

- А ось - на тебе, - показує він фото у відповідь: руда дівчина в короткій зеленій сукні стоїть на мосту і сміється.

Джинні сміється теж. Гаррі дивиться на неї задумливо і з ніжністю, а потім риється в рюкзаку, дістає чароапарат і клацає швидше, ніж Джинні встигає хоч щось сказати.

Через пару секунд Джинні вже дивиться на жахливо розпатлану себе серед мотузок з фото і обурюється:

- Так нечесно! Викинь негайно!

- І не сподівайся, це компромат. - Гаррі легко ухиляється від потиличника.

Через приблизно годину блукання по Лондону вони знаходять невеликий, але дуже затишний готель. На вивісці строгими золотистими літерами написано назву - «Лілія долини». Їх кімнату заливає сонячне сяйво, що проникає через звичайну білу фіранку, вони сидять на дощатій підлозі між ліжками, і незвично, що тепер можна взагалі нічого не робити, а тільки сидіти і дивитися на Гаррі.

У туалеті за тонкою стінкою з крану скрапує вода.

- Романтика - з серйозним виглядом каже Джинні.

- Зате ніхто не стукає.

Джинні безуспішно намагається не розсміятися. Вони піднімаються одночасно, опиняючись один навпроти одного, і Джинні думає, що потрібно не втрачати час, якого все менше, і тим, що тут і правда ніхто не стукає - і не ввалюється раптово, як це вміє Рон, - але замість цього вона просто обіймає Гаррі. Так вони і стоять разом, живі, Джинні відчуває Гаррі як ніколи близьким, і їй здається, що якщо заплющити очі, то під повіками розіллється яскраве тепле сонце.

Боляче стає тільки один раз, ввечері, коли Джинні закреслює на маленькому маґлівському календарі другий день з дев'ятнадцяти.

Наступного дня вони відправляються безцільно гуляти по Лондону, забредаючи в парки, іноді прибиваючись до групок туристів і слухаючи балаканину на незнайомих мовах; Гаррі купує морозиво, і Джинні з вродженим хуліганством розважається художнім облизуванням, спостерігаючи, як Гаррі червоніє.

- Ти знову? - Джинні відривається від морозива.

Червоний до коренів волосся Гаррі ховає чароапарат:

- Ось відправлю це місіс Візлі, будеш знати.

- А що я? - зображує Джинні здивування; вона відчуває, що поводиться абсолютно несерйозно, але поруч з Гаррі це в рази легше.

Гаррі акуратно відводить убік її руку з морозивом і глибоко цілує Джинні; вона заплющує очі й відчуває, як розсипається увесь інший світ навколо.

Ззаду хтось несміливо кашляє, і Джинні згадує, що вони стоять на людній вулиці, але збентеження не відчуває.

Білява дівчина, старанно дивлячись кудись повз Джинні, простягає їй рекламку турагентства. Гаррі не витримує і починає реготати, Джинні приєднується.

На п'ятий день Гаррі каже, що виїхати подорожувати в маґлівський Лондон - все одно, що піти в похід з наметом на задній двір, і пропонує відправитися ще кудись. Джинні здається, що кожен, у кого вдома є задній двір, хоч колись та мріяв розбити там намет, але змінити місце дійсно хочеться, і вони вибирають Відень - методом випадкового тику в припасену рекламку.


* * *

Відень схожий на іграшкове містечко, в ньому спекотно й сухо, і Джинні почувається лялькою, поміщеною в творіння геніального годинникаря. Вони з Гаррі гуляють по Рінгштрассе - ця вулиця була єдиною, яку вони змогли визначити на маґлівській карті, купленій для більших веселощів, і вгадують в перехожих тих, кого не можуть побачити.

- Джин, дивись, он Колін. - Гаррі махає рукою смішному хлопчикові з фотокамерою, і хлопчик широко усміхається у відповідь.

- А он Дамблдор. Якщо бороду підстригти, - хихоче Джинні.

- А он Снейп. Схожий, як галюцинація.

Гаррі вже без посмішки повертається до неї:

- А адже здорово було б, якби він вижив. Знаєш, коли я подивився спогади, він став для мене приблизно як Дамблдор... хвилин на десять, правда.

- Мені завжди здавалося..., - кусаючи губу, починає Джинні, - що, може, так воно і є. Іноді буває: людина вмирає, а через якийсь час ти краєм ока бачиш його на вулиці серед перехожих. Може, ми їх поховали, а всі вони зараз живуть собі спокійно десь, не пам'ятаючи про минуле. Тут, наприклад. Це ж магія.

Гаррі обіймає її, і вони йдуть однією повільною чотириногою істотою.

- Колись ми побачимо їх по-справжньому, напевно.

У цей момент Джинні остаточно розуміє, що смерті більше немає.

Увечері Гаррі бурчить, що додатково до одного прокляття на них є ще й друге, яке не дає зняти номер з одним нормальним ліжком. У чомусь він має рацію: Джинні заради інтересу влаштовується на своєму і з'ясовує, що повертатися можна, але дуже акуратно - для неакуратних, мабуть, поруч з ліжком лежить килимок, що пом’якшує приземлення. Гаррі дивиться на спроби Джинні підігнути коліна, не звалившись, і його очі сміються.

Зараз саме час - поки він є, думає Джинні. Вона встає з ліжка, підходить до Гаррі і накриває рукою блискавку на його джинсах:

- Ходімо спати.

Гаррі тихо ахає, але потім притягує Джинні ще ближче, і вона намагається роздягнути його, не відпускаючи, не відриваючись. Він заплутується в горловині майки і вибирається остаточно скуйовджений; окуляри покосилися, з'їхавши на щоку, Джинні знімає їх, і Гаррі моргає з незвички. Злегка відштовхнувши його, вона відходить на пару кроків і дивиться.

Він стоїть посеред кімнати, повністю роздягнений і збуджений, і здається, що все світло, яке є, виходить від нього. Джинні заворожено видихає, дивлячись, як він червоніє, і ступає до нього, попереджаючи спробу прикритися.

Їй здається, що ще трохи, і серце зупиниться прямо зараз, не витримавши такого відчуття життя, любові, якої для неї занадто багато, необхідності поспішати, поки не скінчиться час.

Вона торкається його члена, Гаррі тремтить і тихо сичить. Після кількох рухів він дивиться абсолютно ошалілим поглядом і відводить її руки, роблячи крок назустріч.

Вона обіймає його і безладно цілує в шию, не в змозі зібратися і зробити щось певне. Неначе розуміючи це, Гаррі розстібає її сукню, тісно притиснувши до себе, теж намагаючись не відпускати її, і Джинні смутно шкодує, що не замоталася у багато шарів одягу, щоб він роздягав її так якомога довше - повільно і тепло.

- Ти... зараз дуже гарна, - каже він, і вона не знає, що відповісти.

- Ти теж.

На вузькому ліжку можна лежати тільки поодинці; Гаррі накриває Джіні собою, їй тепло і трохи важко. Вона охоплює його ногами, намагаючись потертися об нього, щоб позбутися від тягучого почуття, яке затуляє все інше, і Гаррі стогне, а його погляд туманіє.

Коли він входить в неї - на легкий біль вона навіть не звертає уваги - вона дивиться йому в очі і не відводить погляду навіть під спалахами задоволення від його рухів, навіть коли він, завмерши, кінчає зі видихом, у якому можна розібрати її ім'я, і навіть коли його пальці допомагають їй кінчити слідом.

* * *

Міста змінюються все частіше; вони з Гаррі майже ніде не затримуються надовго. Порівнянний з польотом вітер, здається, підхопив їх, і зупинятися вже не хочеться. Джинні думає, що вони так біжать, намагаючись з'ясувати, хто ж прибіжить першим - або йдуть, взявшись за руки, по хиткому мосту десь в порожнечі, поки хтось з них не впаде.

Вони не забувають про свою обіцянку і шлють додому листівки. Перша найбільше підійшла під визначення «безглузда»: гидотно-рожевого кольору, з бантиком в кутку і страшненьким кошеням, яке нагадує Гаррі про Амбрідж. Далі Джинні каже, що вибирати листівки буде сама, бо ще одного такого котика вона не витримає. Насправді їй просто подобається їх вибирати.

У Парижі їх наздоганяє лист.

Джинні чує стукіт у вікно, і вони з Гаррі зупиняються на виході із номера.

Втомлена, розпатлана і явно зла сова влітає у розчинену кватирку, мстиво дзьобаючи Гаррі за палець.

- Це від Герміони. - Гаррі швидко проглядає лист і простягає його Джинні.

У листі йдеться, що пошуки ліків поки не дали результатів, але в Мунґа вже майже розібралися з природою прокляття, і «відпочиньте там, контрзакляття повинно бути зовсім скоро, ми йдемо просто величезними кроками!»

Джинні вперше за всю подорож хочеться чи то розлютитися, чи то сподіватися. Гаррі просто знизує плечима і складає лист в свій безрозмірний рюкзак:

- Треба буде хоч щось відповісти.

Вони виходять і вирушають на пошуки якогось невизначеного кафе.

У результаті знаходиться «Габріель», присвячене якійсь маґлівській знаменитості. Кароока жінка з постера на стіні дивиться впівоберта, уважно і сумно, і спрямована вперед сигарета нагадує своєрідну чарівну паличку. Джинні думає, що ця Габріель, цілком імовірно, була відьмою, а маґлівські шанувальники про це не знали.

Вони сидять за столиком на терасі біля кафе і дивляться на сцену, біля якої танцюють кілька парочок. Там виступає якась співачка, вона співає по-французьки, і Джинні розбирає тільки щось, віддалено схоже на «жалкувати».

- Non, rien de rien, non, je ne regrette rien*, - посміхаючись, наспівує Гаррі.

- Звідки ти знаєш? - Дивується вона.

- Тітка Петунія дуже часто це співала. Спроби самопереконання, напевно, - він раптово піднімається і, ведучи її до сцени, шепоче: - Але я і правда ні про що не жалкую.

Пісня змінюється, вони танцюють, і Джинні радіє, що спідниця красиво колихається хвилями, що Гаррі, її Гаррі, зараз здається дорослим і дуже гарним чоловіком, що він обіймає її і щасливо всміхається, що тихий голос співає щось по-французьки красиве - радіє всьому.


* * *

На шістнадцятий день вони затримуються в Мінську, і Гаррі згадує Ґегріда. У магічну частину міста вони не заходять, втім - Гаррі не сумнівається, що Скітер й інші вже встигли написати кілька - або кілька десятків - статей, які й без того чекають когось із них після повернення.

І, зрозуміло, їм знову не дістається одне ліжко.

Джинні сняться крики і багато, багато червоних лілій; вони падають з неба і з нудотним хрустом розбиваються об землю. Прокинувшись, вона розуміє, що крики їй не зовсім наснилися: Гаррі скрикує, соваючись на своєму ліжку, ковдра валяється на підлозі.

Вона піднімається, звикаючи до темряви, і влаштовується зверху на Гаррі, намагаючись утримати його за руки.

- Посунься, чи що.

Гаррі здригається і прокидається:

- А?

- Досить пхатися. Я не хочу спати одна.

Він дивиться на неї з вдячністю, і вона позіхає йому в плече.

- Все одно я прокинулася. - Джинні протискує між ними руку і обхоплює м'який член Гаррі; через кілька дотиків він встає. Вона абияк влаштовується на боці між Гаррі і стіною і, спершись на лікоть, дивиться, як Гаррі зціплює кулаки і подається стегнами вгору. Він тихо стогне, але в тиші й темряві ці звуки здаються чи не гучнішими за крик, і Джинні нахиляється до його губ, не цілуючи, але просто вбираючи подих.

Член в її руці напружується, і сперма вихлюпується Гаррі на живіт. Гаррі розтирає її на пальцях, торкається Джинні змащеною рукою між ніг, і Джинні ліниво заплющує очі, відчуваючи, як накочуються теплі хвилі.


* * *

На вісімнадцятий день вони вирішують повернутися додому. За час, що залишився, можна встигнути... попрощатися, як би Джинні не ненавиділа це слово.

Їхня подорож закінчується там, де і почалося - в «Лілії долини». Маґлівський Лондон став майже рідним, а прогулянки по рідному місту - особливе задоволення: в будь-якому такому місті є свої місця і закутки, що мають особливе значення.

Вони знаходять ту вулицю, на якій цілувалися - і з якою завдяки рекламці турагентства і почалася їх подорож - і цілуються там ще раз.

- Сподіваюся, рекламки ритуальних послуг тут не роздають, - задумливо говорить Гаррі.

Вони повертаються в Гайд-парк і натикаються на білок; Джинні хоче погодувати їх, і Гаррі доводиться спішно шукати, де поблизу продаються горішки, зате потім він з абсолютно щасливим виглядом швендяє навколо, фотографуючи «твій нахабний звіринець, Джинні».

Біля озера Джинні не без єхидства згадує Гаррі його «ритуальні послуги» і пропонує втопитися в Серпентайн - щоб напевно.

- Та ну, - нітрохи не образившись, фиркає Гаррі, - я краще придумав.

Він відходить на кілька кроків від Джинні, набирає в груди повітря, складає руки біля рота і волає:

- Я люблю Джинні Візлі!

Кілька качок лякаються і відлітають з обуреним крекотом; за компанію з ними лякаються старий і старенька, що прогулюються поруч, але старенька раптом дзвінко сміється, як ніби їй стільки ж років, скільки й Джинні, а старий кричить Гаррі: «Молодець!», - і Джинні згинається навпіл від реготу. Посміявшись, вона говорить до Гаррі:

- Я теж люблю тебе, Гаррі Поттере.

Увечері вони являються в Годрикову долину, і Гаррі, гірко посміхаючись, «знайомить» її з батьками. Зі сторони вони з Гаррі схожі на божевільних, але Джинні вірить йому - містер і місіс Поттер десь поруч. Хочеться вірити, що вони раді за Гаррі.

Уже майже вночі вони повертаються в «Лілію» - тепер у них є безцінний досвід сну удвох на вузькому одномісному ліжку - і вночі вони просто лежать поруч, засинаючи під подих один одного.

Якби зараз Джинні могла подивитися в дзеркало Яцрес, вона побачила б там тільки себе.


* * *

Коли залишається всього кілька годин, Гаррі пропонує:

- Давай сядемо на поїзд?

Джинні розуміє, чому.

Вони являються на Кінгс-Крос і купують квитки - за великим рахунком, байдуже куди.

Сріблястий поїзд вже чекає на них, і люди навколо шумлять, товпляться, займають місця.

Раптово Джинні здається, що вона не дихає.

Здається, що потрібно розвернутися і бігти. Їй несвідомо страшно, і коли Гаррі забирається в вагон, страх доходить до межі. Вона кричить: «Ні!», «Не треба!» і щось ще, але з горла не вирвалось нічого, і у відкритий рот потрапляють сльози.

Люди, що проходять повз, бачать, як вона сповзає на підлогу, і ніхто не зупиняється.

Гаррі обертається в пошуках її і спускається назад, і вона намагається усміхнутися, але він легко піднімає її на руки і заносить у поїзд. Сховавши обличчя у нього на грудях, вона ридає як ніколи, тихо і безупинно, а він мовчки гладить її по волоссю.

Вони сидять поруч на одному сидінні, і втомлена Джинні в прострації дивиться перед собою. Гарі знаходить її погляд, і вона зауважує, що в ньому промайнув переляк - можливо, здалося, - але не звертає на це уваги.

- Це не повинно було бути так, - шепоче Гаррі, - пробач.

Джинні точно пам'ятає, коли в них потрапило прокляття, і, скидаючи руку Гаррі, тягнеться за паличкою, щоб начарувати Темпус, але палички на звичному місці немає.

- Вона в мене в рюкзаку, - говорить Гаррі.

Рюкзак надійно схований за його спиною.

- Ненавиджу! - кричить Джинні крізь сльози, розмахується для ляпаса, але Гаррі ловить її руку.

Вона падає обличчям на його живіт і схлипує, згадуючи «Лілію долини», морозиво, бурчання Гаррі, коли вона заснула на його руці, а вранці та затекла, рум'янець на його щоках і засмагу на шкірі, маґлівський календар, на якому залишалося все менше днів... Пам'ять намагається вирватися з неї хоча б криком, і Джинні сильніше стискає зуби, не бажаючи забувати.

А потім вона відчуває швидкий-швидкий стукіт серця Гаррі.

- Пробач, - тихо каже вона.

Вона цілує Гаррі в груди навпроти серця і тихо, уважно слухає його стукіт.

Поїзд рушає, і Кінгс-Кросс виднівся зовсім недовго; краєвид за вікном змінюється щільним сріблястим туманом, схожим на той, який іноді виходить замість Патронуса.

- Ваші квитки, панове, - рудоволосий і трохи кучерявий кондуктор посміхається їм, підморгуючи яскраво-блакитними очима, і поки Джинні намагається згадати, що в ньому знайомого, Гаррі вже простягає квитки, і він іде.

Джинні піднімає голову і дивиться на Гаррі, уявляючи, як зараз виглядає: очі-щілинки і червоний ніс - ще трохи, і Волдеморт, думає вона. Вони з Гаррі раптом здаються їй просто дітьми, гіркими дітьми.

Очі Гаррі сміються.

- Ми ніколи не помремо. Згадай Відень. Ніколи.

- Угу, - Джинні непомітно стискає руку в кулак, впиваючись нігтями в долоню, і сльози зупиняються. - Я ... просто хотіла, щоб у нас було не дев'ятнадцять днів, а хоча б дев'ятнадцять років.

- Про нас уже пишуть у підручниках історії, - злегка кривиться він. - Можливо, колись напишуть книгу, в якій у нас будуть ці дев'ятнадцять років. Або навіть більше.

Джинні посміхається:

- Хто залишиться - попросить Скітер.

Гаррі мовчить, легенько торкаючись губами її маківки.

- Спи, - нарешті каже він, - смерті немає. У нас вийшло, розумієш?

Засинаючи, Джинні відчуває тепло руки Гаррі; їй сниться озеро і вічне літо, вони з Гаррі біжать наввипередки, і він встигає першим. І червоний, яскраво-червоний колір на його долонях - просто дозріла суниця.

_____________________________________

* «Ні, ні про що, ні, я ні про що не жалкую» (фр.) - цитата з пісні Едіт Піаф «Non, je ne regrette rien».