Дивергент

Автор: byDante
Бета: FelixFelicis
Фандом: Джоан Роулінг «Гаррі Поттер»
Персонажі: Лілі Поттер
Рейтинг: G
Жанри: Джен
Попередження: трошки неканону :)
Розмір: Міні
Статус: завершений
Саммарі: Наймолодший член родини Поттерів отримала листа з Гоґвортсу і тепер готується до першого навчального року.

“Два роки, - шморгнула носом Лілі. - А я хочу зараз!”

Родина Поттерів у той день прокинулась від радісних вигуків невгамовної дівчинки. Вона оббігала весь будинок, повідомивши про своє щастя кожнісінькій живій істоті у ньому. Це був одинадцятий день народження малої Лілі і її анітрохи не хвилювало, що зараз шоста ранку. З усіх кімнат спросоння долинали дорікання і благання подарувати ще хоч годинку дорогоцінних сновидінь. Але ж кому потрібен сон, коли наймолодший член сім'ї нарешті отримав листа з Гоґвортсу? І звісно усім байдуже, що за вікном субота!

За сніданком Лілі усе не затихала:

- Ну-бо, гайда сьогодні на Алею Діаґон, і не доведеться йти потім.
- До вересня ще більше місяця, невже тобі справді так кортить отримати все приладдя, а потім стільки часу просто на нього дивитись? - Джеймс усе намагався відмовити сестру від цієї затії, адже йому нарешті вдалося вмовити батька зіграти у маґлівський футбол. - Ми з Альбусом закуповувались майже перед від'їздом.
- Ні! Я хочу зараз! - не втрачаючи запалу тараторила рудоволоса чаклунка.

Джіні ще не остаточно прокинулась від такого ранкового пробудження, але її мрія про спокій народила чудову ідею:

- Ану цить! Не сваріться за столом. Нам усе одно треба поповнити запаси, так що я й сама не проти пройтись по крамницях.

Щойно ці слова дійшли до вух Лілі, вона вибухнула радістю і ледь не впала зі стільчика.

Усе, що відбувалось далі, не мало жодного значення. Вона не особливо звернула увагу на те, як вони з мамою потрапили на Алею Діаґон, на те, як встигли придбати усе необхідне додому. До тями юна чаклунка почала приходити вже коли приміряла мантії. Це була передостання зупинка їх невеличкої подорожі. Останньою була майстерня чарівних паличок Ґреґоровича. Саме цієї миті з нетерпінням чекала дівчина.

Усередині вона побачила незліченну кількість продовгуватих коробочок. Її погляд окинув усі полиці і прикипів до сивого дідка, який посміхнувся, коли до нього зайшли відвідувачі.

- Доброго вам дня, пане Ґреґоровичу, - ввічливо привіталась Лілі. - А у вас і для мене знайдеться чарівна паличка?
- О, так, звісно, тут усі знайдуть своє знаряддя чаклунства! - старий зняв з дівчинки мірки і пішов добирати палички.

Здавалось, ніщо не зможе привернути до себе увагу дівчинки в той момент але це вдалось одній коробочці на третій зверху полиці. Вона дивилась туди, мов зачарована. Вміст картонного сховища дражнив Лілі. Але такі споглядання були швидко перервані майстром, який приніс кілька новеньких паличок.

- Ось, візьми і змахни.

Одна за одною, всі палички відправлялись назад на полиці, не виказуючи жодних проявів активності в руках чаклунки. Ну, за винятком тієї, яка подарувала Ґреґоровичу чудовий зелений відтінок волосся. Після чого Лілі не втрималась і все ж попросила дістати ту містичну паличку майже з-під стелі. Вже змучений продавець неохоче дістав коробочку, відкрив і простягнув у маленькі руки ідеально відшліфовану вигнуту дев'ятидюймову паличку з гостролисту з волосиною єдинорога всередині. Тепле жовте світло вирвалося з інструмента і заповнило крамницю. Всередині дівчина почувалась так само тепло, як і це світло.

У цю мить втомлена очікуванням Джіні спокійно запитала: “Скільки з нас?” Щасливий майстер попросив за неї дев'ять ґалеонів. Мама з донькою розрахувались і пішли додому.

Тепер усе, що відбувалось навколо, знову втратило для Лілі певний сенс. Вона була щасливою від усвідомлення того, що скоро поїде до Гоґвортсу і від того, що нарешті відчула як це — тримати у руках свою чарівну паличку. Залишалось лише дочекатись вересня.

Дорогою додому чаклунки зрозуміли, що зголодніли і відвідали кафе бабусі Бренни неподалік від крамнички з совами. Атмосфера закладу була затишною і тихою, на відміну від загальної метушні, що панувала на Алеї Діаґон. Особливий бабусин чай, який там подавали до тістечок славився на всю спільноту чаклунів у Британії. Лілі в подробицях описувала мамі, як її тягнуло до тієї палички і що вона відчула, коли врешті-решт торкнулась її. Джінні в свою чергу розповіла, як це трапилось у неї. Така невеличка близькість матері й дочки наповнювала їх серця теплом, чому також допомагав бабусин чай. Дівчата зійшлись на думці, що найкращим завершенням такого дня буде падіння в обійми Морфея і цього разу вже справді пішли додому.

Там їх чекали зацікавленні очі старших братів Лілі, яким теж кортіло побачити що ж так сильно тягнуло їх сестру пройтись по магазинах. Похизувавшись покупками, вона позіхнула і пішла до своєї кімнати з почуттям того, що їй присниться щось важливе цієї ночі.
  
Уже в ліжку дитячу голову знову заполонили думки, які не давали їй спокою: у який же гуртожиток вона потрапить? «Я ж можу потрапити будь-куди... У мене немає якихось нахилів до певного гуртожитку... Я відважна, розумна, дружня і цілеспрямована. Якби ж Волдеморт не знищив сортувальний капелюх, я б не хвилювалась але ж викладачі можуть допустити помилку при розподіленні. І що тоді?.. Так-с, Лілі, розслабся і спробуй заснути. Ранок мудріший від вечора, та й взагалі: твої батьки і брат з Грифіндору, а інший брат зі Слизерину. СПИ!»

На цій прекрасній ноті Лілі намагалась думати ні-про-що і їй це непогано вдавалось. Шум вітру за вікном вже не доходив до її вух, так само як і сварки братів. Світло ліхтаря на вулиці вже не било в очі. Вона вже не повинна була відкидати зайві думки, вони самі відлітали геть, поки їх не стало взагалі.

Лілі опинилась в осінньому парку, який чомусь видався їй знайомим, хоч в житті вона там не бувала. Дерева були не зовсім такі, як ті, що вона зазвичай бачила. Доріжки здавались дуже старими і в той же час щойно викладеними. Листя, що падало на них миттєво здувалось на узбіччя, отже парк був чаклунським. Десь можна було почути шарудіння білочок або маленьких пташок. Дівчина рухалась далі, розглядаючи неймовірні пейзажі навколо. Дорогою їй трапився чудернацький фонтан, який, як і доріжки, виглядав дуже старим і новим водночас. За метрів п'ятдесят від фонтану була кам'яна альтанка і в ній хтось сидів. Підійшовши ближче, вона побачила високого статного чоловіка з широкими плечима, обличчям воїна і довгим каштановим волоссям. Він сидів і полірував меч, всіяний дорогоцінним камінням. У його одязі переважав червоний колір. Чаклунка була переконана, що десь його бачила...

Не встигла вона до кінця роздивитись гостя свого сну, як той заговорив:

- Вітання, дівчино. Ти зустріла мене першим?
- ...
- Бачу, що так, - на обличчі незнайомця з'явилась щира усмішка. - Можливо це й на краще. Для початку представлюсь, я — Ґодрик Ґрифіндор. Гадаю, це ім'я тобі знайоме, так?
- Угу... - Лілі не знала, як реагувати на таке і була просто розгублена.
- Можливо, ти навіть здогадалась, для чого я тут. Ти особлива тим, що в рівній мірі належиш до всіх чотирьох гуртожитків нашої школи. Навіть зараз я бачу у тобі відголоски характерів своїх друзів. І я проситиму тебе про допомогу.

У голові дівчини творилась каша, вона нічого не могла зрозуміти і взагалі «Що тут відбувається??»  Але найкраще, що вона вирішила зробити — це не думати наперед і вислухати свого гостя.

- Коли ми накладали чари на мій капелюх, ми залишили в ньому частинки самих себе. Це чимось схоже на горокракси, але насправді то були зовсім інші чари. Коли капелюх було знищено, його магія не вмерла і шукала когось, хто зміг би поновити її. Така людина повинна бути здатною усвідомити всю суть сортування і його мету. На щастя, нам не довелось довго тебе шукати. Нудну процедуру накладання тих чарів тобі, певно, опише Ровена, а я повинен йти. О, ледь не забув, - з цими словами Ґодрик піднявся і поцілував Лілі в лоба, після чого вона відчула, що знає про вихованців Ґрифіндору все, що тільки можна знати.

Поки вона приходила до тями, гість щез, а пейзаж змінився. Тепер дівчина стояла босоніж на піску, в шортах і тоненькій блузці посеред людного пляжу. На небі можна було бачити кілька маленьких хмаринок, легкий вітерець створював атмосферу приємного тепла, а не спеки.

- Гей, Лілі! - голос точно звертався саме до неї, десь позаду.

Обернувшись, вона побачила біляву жіночку в тілі з дуже приємним обличчям і якимось келихом у руці. Навіть не роздумуючи, дівчина підстрибуючи побігла до неї.

- Привіт! - привіталась пані з широкою посмішкою, - Пригощайся. Якщо не помиляюсь, ви таке звете молочний коктейль. Гадаю, в таку погоду якраз.
- Дуже дякую. - Лілі з нею спілкувалась, наче з давнім другом.
- Може, ти вже здогадалась, може ні, та з ввічливості назвусь — я Хельга Гафелпаф. Бачу, ти не сильно здивована мене бачити, тож я не перша, так?
- Ні, перед вами був Ґодрик.
- Усюди-то він перший, - з ноткою жарту мовила жіночка, - Ну нічого, може, то й добре що ти його першого перестріла.

Вони ще трохи побесідували, спостерігаючи чудовий краєвид курорту, тоді Хельга зробила те ж, що й її попередник.

- Ходи-но сюди, щось дам тобі! - усмішка з обличчя пані, схоже, не спадала ніколи. Вона поцілувала Лілі в лоб і все повторилось. Очі заплющились, свідомість на хвильку вимкнулась і тепер руда чаклунка знала усе й про Гафелпаф.

Тепер їй уже було цікаво, кого вона побачить далі. Наступний пейзаж був не настільки радісний і доброзичливий, як попередній, та й сама Лілі почувалась інакше. Вона опинилась в кабінеті з великим столом і каміном. Окрім потріскування дров нічого чути не було. Зовсім нічого. Як додаткові джерела світла там слугували кілька летючих зелених сфер. Гадати було нічого, за столом, на кріслі спиною до Лілі сидів Салазар Слизерин.

- Вітаю. Присядь. - він обернувся і вказав на крісло, яке з вигляду було дуже комфортним.

«Я, звісно, знала, що він виглядав молодшим, за своїх друзів, але щоб настільки...» - перед нею постав чоловік з довгим чорним волоссям, гострим підборіддям, яке підкреслювалось чорною акуратною борідкою. І виглядав він років на п'ятнадцять молодшим за тих, кого вона бачила раніше.

- Вітаю, - виявила повагу Лілі і присіла на крісло.
- То я передостанній... Далі ти ще маєш зустріти ту любителку чаю та воронів, - після цих слів він мовив щось парселмовою. Двері до кабінету відчинились — туди вповзла змія, яка видалась Лілі просто надзвичайно красивою.
- Сахата, познайомся з гостею. - змія поповзла до ніг дівчинки, скрутилась в спіраль, підняла голову і вклонилась. - Мій дар буде дещо відрізнятись від інших. Твоєму батькові він теж колись дістався і теж випадково.
- Парселмова?
- Звісно, дитя.
- Він залишиться зі мною після того, як я накладу чари?
- З тобою залишиться все, що ти від нас отримаєш. Гаразд, не буду затримувати... - Сахата щось прошипіла і обвилась довкола Лілі. Салазар знову розвернувся на своєму кріслі і в цю мить разючий біль від укусу знову на мить вимкнув свідомість дівчинки.

Тепер вона опинилась в бібліотеці. Тут відчувались знання, зібрані за багато віків. Лілі гуляла поміж рядів з високих книжкових шаф, роздивляючись все навколо. Деякі вона навіть діставала і гортала з цікавості. Звісно, такі блукання були дуже захопливими й пізнавальними але особа, яка мешкала у цій бібліотеці, вже, певно, зачекалась. Щойно до Лілі прийшла ця думка, її увагу звернув на себе голос.

- Я тут. - Це був жіночий голос... дуже глибокий жіночий голос.

Пройшовши між незліченними писаннями ще зо хвилину, дівчинка побачила поважну жінку з пишним довгим чорним волоссям, увінчаним дорогою діадемою. У її очах було видно величезну мудрість, яку мало кому вдасться осягнути.

- Твоя мандрівка вже майже завершилась. Тебе вже попередили, що саме я розповім, як використати наші дарунки. Я б із радістю розповіла тобі усе усно, та, на жаль, наш час обмежений. Як би прикро це не було, ми не найкращим чином розробили механізм відновлення і не врахували обмеження в часі, - на обличчі Ровени вималювався вираз, який передавав дуже змішані емоції, з яких можна було вирізнити як жаль, так і дорікання, і все це вклалось в посмішку.
- А... - спроба щось сказати була швидко перебита співрозмовницею дівчини.
- Якщо маєш якість питання, то зможеш задати їх за нашої наступної зустрічі. Якщо все зробиш правильно, то це неодмінно трапиться. - На цій ноті пані зробила те ж, що до неї робили ще двоє засновників.

Цього разу Лілі отямилась в своєму ліжку з усвідомленням того, що несе у собі величезний тягар. За вікном вже давно світало, була неділя. Вона вдягнулась і спустилась вниз. Побажавши всім «Доброго ранку», вона дістала чарівну паличку і побачила зосереджені на собі погляди батьків. Зі словами «Не хвилюйтесь, я швиденько. До Гоґвортсу й назад» вона посміхнулась і роз'явилась.

Вона з'явилась у кабінеті директора.
- Доброго ранку, професорко Макґонегел. Не лякайтесь, я тут у справах і скоро піду, - впевненість, з якою Лілі говорила, не дала директорці навіть можливості щось спитати або ж затримати дії дівчинки, в якій вона побачила чари неймовірної сили.

Лілі вийняла із сумки свого капелюха, поставила його на стіл і спрямувала на нього паличку. Усі директори слідкували за діями цієї надзвичайної дитини. Довкола капелюха утворився клубок білого світла, а сама Лілі здійнялась в повітря, не втрачаючи концетрації на головному уборі. Було схоже на те, що сам замок допомагає цим чарам вивільнитись.

Ось світло почало змінюватись в кольорі. Так само, як змінювався колір очей дивергента... Червоний, жовтий, зелений, синій. Це світло утворило емблему величної школи, стиснулося в точку і вибухнуло невеличким салютом, який і покрив капелюх.

Лілі, схоже, поверталась до тями, а чорна тканина у цей час почала ворушитись.

- Дякую тобі. Мені вже думалось, що я проведу в порожнечі цілу вічність. - Той самий хрипкий, вдумливий голос з нотками втомленості і вічної цікавості до дітлахів, на чиїх головах йому доведеться говорити. Його не було чути уже понад 20 років.

Усі присутні не зронили ні слова, аж допоки руда чаклунка не роз'явилася знову. Вдома її чекали перелякані батьки і гори пояснень, але вона вже знала, як їм усе розповісти.